З «Щоденника» 1974 року

182

Продовження. Початок у чч. 1,2
 
6 листопада, середа.
(Чернетка листа до київського критика Йосипа Кисельова , на який він мені так і не відповів).
 
Йосипе Михайловичу, зичу – тричі – Вам доброго здоров’я й міцної руки.
Позаяк старші мої друзі – від Миколи Платоновича Бажана до Олександра Йосиповича Дейча – привчили мене відповідати на листи невідкладно, відсилаю Вам кілька реплік стосовно мого «Крушельницького» і Ваших мені побажань.
Усвідомлюю, що багатьох прикрощів можна було б уникнути (маю листи від Романа Черкашина, від пані Орисі Стешенко, від декого ще; читав книжку в Нью-Йорку Йосип Гірняк ) – якби писалося мені в Києві, де й повітря допомагає, і якби не така постійна вибухово-мінлива атмосфера в Москві. Чимало насмітила й цензура (заборона на деякі важливі для мене прізвища, вимога «не торкатись культу» (?!), острах певних моїх «тенденцій», veto на окремі вагомі для мене цитування і навіть – «єврейська проблема» (категорично вилучили розповідь про те, як Крушельницький змушений був припинити у Харкові виставу «Тев’є-молочник», коли п’яний офіцер почав кидати в залу з галерки: «Жид пархатий!» – актор домігся того, що офіцера скрутили й вивели – й навіть потім – судили! Хоч то були роки розгулу повоєнного сталінського антисемітизму!) Отож, якби не ці тиночки й не перелази, книжка була б на п’ять аркушів (тобто – наполовину!) більшою і, мабуть, точнішою. Збираю в кіш усі зауваги, дрібні й більші – бо неодмінно колись повернусь до «Крушельницького» – тоді вже обов’язково українською. Бо тут – «я чарки лише доторкнувся» (Рильський). Отож, як пишуть у журналах – «далі буде».
Хоч з Києва мене й пробують лякати тим, що книжку туди на масовий продаж не дадуть (а що було – вмить розбіглося!) – бо там автор згадав тих, чиї прізвища «заборонені на Україні для вжитку»: вбитої (відомо – ким!) Алли Горської й « злісного емігранта Гірняка». Проте ці страхи моїх анонімних «доброзичливців» – здебільша їхні бажання; я особисто поки що жодної «такої» реакції на книгу нізвідки не відчув. Хоч видавці натякнули – один «донос на гетьмана-злодея» у Москві з України вже є – висока інстанція переслала їм на видавництво – «розбирайтесь, мовляв, самі». Знаю й прізвище цього «кочубея» – при зустрічі мило до мене посміхався, хвалив видання й просив примірника з автографом. Гадаю, братчики з циновими гудзиками цього разу прорахувалися – монографія вже побігла по республіках і має в Москві підтримку тих, від кого великою мірою залежить громадська думка.
Але повернусь конкретно до наших баранів. Не Ви перший заперечуєте моє тлумачення Крушельницьким Ліра, хоч я студентом ходив на всі його представлення (17!) й щоразу знаходив на кожній з вистав нове для себе й повчальне. Зокрема, я зрозумів – емоційно! – через його Короля Ліра – як саме Крушельницький грав трагедійні моменти «Малахія» – ідею самотності серед юрби й неможливості правди. А що казенна Україна звикла в цілому до «героїко-романтичного театру», де Лір традиційно мав би бути могутнім велетом у дорогих шатах, то не слід забувати Курбасової проби Ліра з Міхоелсом моторошного 1933-го року (на одній з репетицій Курбаса наприкінці грудня арештували в Москві й доправили до Харкова) – так само у трагікомедійному жанрі. І я цій казенній Україні – до якої, звісно, не вписую ні Вас, ні Бажана, ні Черкашина – не суддя. А вистава з Крушельницьким – Ліром і Мілютенком-Блазнем справді була знаковою не лише для франківців (при цьому я не перебільшую ваги режисури Оглобліна – він був далекий від Курбасової лаконіки й багатовекторності!), а й для всього українського театру шістдесятих років. Тому – відкиньмо старі штампи й гляньмо колись на цю проблему оком аматора-прогностика принаймні з вікна 2000-го року!
Про деякі інші Ваші репліки, дорогий Метре.
Не такий уже для мене авторитет Борис Захава, щоб я безоглядно на нього покладався. Зокрема, тому, що він – «реаліст» – і «коливався разом з «установками» – в оцінках Мейерхольда й Таїрова – попри те, що сам, вахтангівець, належав до тих, які «орнаментують» і розцяцьковують. Захава авнгарду не сприймав, криючи його отою «орнаментикою». До речі, у тому своєму виступі на обговоренні у ВТО, на який Ви посилаєтесь, він мав на увазі цілком інше – йшлося про «національне», яке він сприйняв як декор. Але то вже цілком інша (московська) проблема.
А ось Ваша порада мені зробити політику на тому, що перші свої режисерські постановки Крушельницький здійснив на російській драматургії – викликала в мені хіба усмішку. Розумію, це наблизило б мене і мого Крушельницького до такого любого Вам «духу інтернаціоналізму» і впливу «старшого брата» на нас, горопашних українців, які без цього поводиря не годні й кроку ступити. (Через те Курбасові у них найвища похвала – «украинский Мейерхольд»).
Не знаю, чи є «націоналізмом» те, про що я пишу, але чому німець Мейерхольд, вірменин Вахтангов, грузин Марджанішвілі, український караїм Таїров – «російський театр»??? Чому все на світі має неодмінно починатися з Островського, Чехова й Горького? Не сумніваюсь, що попри всі зусилля офіційних кіл перші двоє авторів ніколи не гратимуть провідної ролі у світовому театрі, на сценах Парижа-Лондона-Берліна-Нью-Йорка. Ці «впливи і взаємовпливи» – широке річище проблем, від політичних до філософських, від соціальних до релігійних. І я не сприймаю Вашої «педагогіки» – «захистити» Крушельницького такою вигідною сьогодні ідеєю. До речі, перші режисерські проби Крушельницького були в Галичингі – Ростан та ін., Европа, а не Росія. Знову ж таки – постановки «братньої радянської автури» – Афіногенова й Свєтлова (не секрет – то був вимушений крок!) стали його поразкою. І лише поверення на круги своя – до української п’єси («Дай серцю волю») вивело Крушельницького на нову орбіту. От Вам і «равненіє на старшого брата»…
Ще одна легенда, запущена Петровою, – що після приїзду з Праги в 1924 році він розчарувався в Курбасі й Березолі» (кульбіти! трапеції! – формалізм!) і мало не втік назад. Куди? До Праги, де не було українського театру? Чи до Галичини, покладеної під Польщу?
Авжеж, абсурд. З його розповідей – все було полярно навпаки. Круш притьмом закохався в «Березіль» (де, до речі, було багато рідних йому галичан!)  – і в самого Курбаса – після першої з ним розмови! А вигадала це Євгенія Олексіївна, його дружина (яка ніколи не була в «Березолі» на перших ролях, дівчина з Подолу, що вимірювала перейдені з ним роки кількістю подарованих ним шуб) – пост-фактум, знову ж таки з кон’юнктурних «соображеній», коли треба було доводити, що Курбас – «формаліст» і бяка, а Крушельницький – «реаліст» і цяця. Вона не була в тому самотня – подібне вигадували і «від Мар’яненка», і «від Антоновича» і навіть «від Чистякової», не кажучи вже про Йосипенка і К. – Бог їм усім суддя.
Одне слово, дорогий Метре, я даю й даватиму правдивий, а не відретушований портрет Мар’яна Михайловича Крушельницького; далі – Леся Курбаса й Миколи Куліша, Йосипа Гірняка, Миколи Хвильового, Миколи Зерова й усього Розстріляного Відродження. На тому стояв увесь наш Клуб Творчої Молоді і всі шістдесятники, які так чи інакше звідти родом. Нема жодного сенсу виховувати нас на «дружбі народів» – я того вже всерйоз не сприймаю. Особливо після українських арештів 1972 року, коли «густо большевик на каторгу пошел» – була в ходу така призвичаєна фраза в Росії після 1905 року. Переконаний – нам вдасться надрукувати тут Курбаса й Куліша – без тих втрат, які неодмінні сьогодні «на Вкраїні милій». І, скажу Вам одверто, в Москві дуже багато освічених і культурних людей, які нам у цьому допомагають, бо, крім Росії «держать и не пущать!» – існує інша Росія, за яку не соромно.
Не ображайтесь, я – іншої крові – на інше націлений – іншим живу.
Видужуйте. З повагою – Лесь Танюк.
Москва, 6 листопада 1974.
P.S.: З днем народження Троцького я Вас не вітаю – не люблю прикидатись.
 
15 грудня 1974 року неділя.
Два кольори мої, два кольори!
Оба на полотні моїм, оба!
Оксана Яківна: пісня – знаменита! Навіть не віриться, що Павличко міг таке написати!
– А то ж чому?
О.Я. Я ж пам’ятаю його інші вірші – прокльони скаженим псам-бандерівцям, бодай би йому тоді рука всохла! А тут – два кольори – два наших кольори, що на нашому праворі – червоний і чорний! Я йому все за те прощаю. А тут… Одчайдух!!
– Це, Оксано Яківно, як завше, знову трохи байки. Може, хтось там особливо пильний згори й осмикнув Дмитра Васильовича – у страху великі очі; але я переконаний, – якби там була бодай крихта чогось подібного, комсомольський заспівувач Сашко Білаш нічого подібного собі не дозволив би. Ні, то все байки – згадаймо, це ж 64-65-й роки, пам’ятаєте, що тоді творилося? КТМ розігнали, смертельні вироки на Галичині, жахіття цензури – й арешти, перший покіс, від якого я змушений був тікати з Києва світ за очі!
– І добре зробили, Лесю. Подякуйте Світличному, що він вас напоумив. Тепер самі бачите – знадобилося.
Оті наші з Оксаною Яківною «діалоги» – підміна дійсного бажаним, вгадування символів протесту там, де їх нема. Хіба аж надто глибоко, на дні склянки, як от у Малишка чи Сосюри. Письменницьке панство боягузливо ховається під ковдру – з надією: «Мо’ пронесе? Аби тільки цього разу не мене, бо що таке велика література, як у ній нема мене? А без таких, як я, не буде України!» Заступитись за когось – означає ризикнути майбутнім орденом, тиражем роману чи престижним членством у Президії Спілки… Історія з листом до Стельмаха мене дечого навчила – більше не буду. По закутах усі сміливі – та цей спілчанський закутній патріотизм нікуди не виходить – випаровується на перших же зборах, коли хочеш-не хочеш – а мусиш проголосувати «як усі». Аби не випасти «з лав», з «шеренги».
Втім, якщо казати правду, Павличкова пісня – на глибині – протестна, і зовсім не завдяки аллюзії «двох кольорів» – самою журбою, навіть тугою за маминими цінностями. Та й сам Дмитро не про людське око чітко означив свої два кольори: «червоне – то любов, а чорне – то журба». Ортодоксія вимагала б від «червоного» не любові, а принаймні пролитої за революцію крові й звитяги – але він повернув усе в людський, а не державний бік – і пісня співається, звучить. живе.
 
Закінчення в наступному числі.
На фото: Валентина Гончар, Дмитро Павличко, співачка Галина Колесник, Олесь Гончар, Іван Драч і диригент Володимир Колесник. Конча-Озерна, 1991 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!