З «Щоденника» 1974 року

Продовження. Початок у ч.1
8 жовтня, вівторок
Приїхала Чорноволова Атена, втомлена й сумна, з тривожними очима. Радилися, щось писали, розмовляли – допізна, і вона трохи відпружилась душею. Я попросив її почитати нам поезії, вона трохи соромилась, але прочитала кілька – дуже гарні… Вирвавшись із цупких обіймів львівської «гвардії», вона розправила тут свої крильцята – і ніби літає. Так мені їх усіх жаль, битих і перебитих, а надто – їхніх жінок, яким просто немає життя… Влада, яка воює з жінками, з дружинами й доньками політв’язнів, не може бути міцною. Невже вони цього не розуміють?
Найкраще на Атену діє Неллі. Щоразу, коли вони гомонять між собою, їм – обом – стає краще. Неллі забуває про свої клопоти, яких – по горло, Атена – про свої, і вони втішають одна одну, як можуть.
Приїхала Атена – і, скурві сини, знову відімкнули телефон! То вже просто ідіотизм! Добре – є запасні варіанти…
Передаю через неї «Крушельницького» – до Львова.
Дуже переживала смерть Шукшина…
 
10 жовтня, середа
«Була ще одна фраза з того Маланчукового «доклада»: «Запомните, 1974-й – это последний год националистических движений в Советском Союзе. Больше никто церемониться не станет. Вышвырнули Солженицына – на Западе покричали-покричали – и успокоились. Мы не можем от них зависеть».
Самодіяльність українського ідеолога? Мабуть, все-таки ні; без загальної установки не обійшлося, він лише маріонетка.
Маю підстави гадати, що в Москві загострюється боротьба за владу, і тут, на межі дозволеного й недозволеного, можливого й бажаного – «ентузіасти» особливо розперезуються. Леонід Ілліч відбув десятку літ, часто хворіє, вигляд у нього – не для публіки; ідеологічні проблеми, підбирають Суслов, Зимянін, Гришин. «Правда» після Зимяніна стала дуже специфічна. Саме він тлумачить українського й білоруського «вождів» яко потенційних «сепаратистів», – авансом, так би мовити. Відціль і простір для Маланчука.
Втім, здається, тут є системний підхід: Перший у зустрічах з інтелігенцією відіграє неодмінно роль республіканського ліберала й патріота, багато обіцяє. І підписує лише нагороди й звання. Другий – економіка й фінанси. А вже секретар-ідеолог грає роль батога – підписує заборонені списки, роздраконює освіту, науку, спілки й видавництва – наводить «порядок». Удвох вони – генсек та ідеолог – «два чоботи пара», просто один лівий, другий – правий. Так у Грузії, так в Україні, так у Білорусі.
З інших спостережень – видається мені, що український ідеологічний чобіт мав би Щербицькому муляти, надто він уже промосковський. І щоб не повторилася ситуація з Шелестом, йому доведеться чобота (Маланчука) міняти.
Чи я помиляюсь, і це все-таки добре розіграна комбінація – не більше?
Хотілося б, щоб наші правителі були мудріші люди й розуміли, що в нашій державній системі вирішують все-таки не економічні, а досі – ідеологічні чинники. Яку виробиш лінію поведінки на кремлівській сцені, така буде й економіка, за якою тебе судитимуть. Однак мудрих людей обмаль, бо «мудрий на вершину не полізе».
 
14 жовтня, понеділок
Був у нас Сергій Петрович Плачинда, – як він сам каже, – «я до Москви ні ногою, оце до вас – виняток». Якось у Києві мали ми з ним розмову про Курбаса, про його романтично-юнацький самостріл і про ту кулю в серці, з якою він дожив до розстрілу на Соловках. Плачинда – любитель гострих сюжетів – запропонував мені написати з ним на пару до «життя славетних» книжку про Курбаса. Подана ним вгору ідея заглохла «на корню» – Курбас для «гори» не та постать, а тут ще й Танюк у співавторах. То Сергій Петрович і приїхав до мене – чи не міг би я це якось «підштовхнути» з Білокам’яної – через «ЖЗЛ», приміром? Важко пояснити киянам, що й тут цербери постійно на чатах – дай, Бог, проб’ємо до друку Неллину книжку (дисертацію про Курбаса), але не ціною поступок, а як з «Крушельницьким» – повільною облогою і підтримкою кращих людей з України. А до популярного видання про Курбаса – дорога ще далека, спочатку його ім’я треба затвердити в еліті. Говорили про Винниченка, Хвильового, Йосипа Гірняка. Трохи нагадав мені Плачинда Малахія Стаканчика – з його дитячою усмішкою, наївними запитаннями й моментальними спалахами емоцій.
А найдужче був зворушений тим, коли я розшукав у своєму книжковому завалі його «Неопалиму купину» – добряче зачитану й навіть погризену в кутку палітурки білкою. «О-о, то у вас тут і білки націоналістичні, гризуть українську науку?» – йому було приємно знайти себе тут, у Московії.
Я завше ставився до нього з великою симпатією – познайомились ми з ним на тій огидній історії з Тельновою, яка… не хочеться й згадувати. Про «Неопалиму купину» братчики з циновими гудзиками так само розпускали неславу – «націоналізм», «захоплення архаїкою минулого», «мало відчувається дружня рука російського брата» й подібна ахінея. Я прочитав цю книжечку, видану «Молоддю» 1968-го року, лише зо три роки тому, під час арештів – п’ять новел, назагал – добре! Роксолана, Гулевичівна, Прокопович, Березовський, Ведель. Про Роксолану я вже читав раніше – Осипа Назарука, там було забагато пейзанства, замилування добром і красою – хоч написано патріотично.
Нам, українцям, вартує взятися за вестерни історико-козацького плану – матеріал грандіозний. Коли в мене на виставі був Мащенко, я йому підкинув цю ідейку. – Микола раптом визвірився на мене: «Та ти що?» Так, ніби я підбиваю його на щось несусвітнє. Я спробував боронитися: «Полякам можна, а нам – зась?» Микола відрізав: «А нам – зась!» І красномовно тицьнув пальцем у небо… Партєйний… У курсі дєла…
Ні, я і за кіно поетичне, і за інтелектуальне. І за Стефаника з Гоголем, і за Івана Драча з Іллєнком і Параджановим, і за Льоню Осику, і навіть за Колю Мерзлікіна – хай би йому вже нарешті поталанило!… Але вестерни могли б стати підгрунтям для майбутніх спроб дати довженківцям аудиторію. Письменники такі речі розуміють краще. (Хоч, відверто кажучи, «історичних» мазанин наших театральних драморобів я особисто не ставив і не ставитиму – це профанація театру). Розуміє мене в цьому сенсі хіба один Льоня Череватенко, але він з цілком іншого тіста – для іншого, романтика й пригодництво йому протипоказані. Колись я вчився з Володею Савельєвим – це могла б бути його нива. Та й Мащенко, якби йому «з неба» дозволили, міг би на цій проблематиці розгорнутися добряче.
У Плачинди-Юрія Колісниченка (книжка має двох авторів) – не лише пригодництво; це така собі напіввідкрита хвіртка (ще не брама!) в історію української героїки. В історію звитяги й перемог – на відміну від нашого звичного плакання у камізельку.
В життєписі Прокоповича він міг би й більше розповісти про спудеїв-співаків, про вакаційні вистави мандрівних бурсаків; але це вже моє, особисте… Добре – про поставу «Владимира», хоч автор більше переказує текст «трагедокомедії» Феофана Прокоповича, ніж відновлює її театральне виконання. На це потрібен був би я.
Прокоповича Плачинда, здається мені, свідомо випрямляє. Навряд чи слід було вигадувати все оте «антикатолицьке» – це вже віддає даниною нинішній політичній кон’юнктурі. Та й обриває він його життя переїздом до столиці імперії. А далі?
Дві музичні новелі – про Березовського й Веделя – гарні, хоч і хрестоматійні (Брокгауз-Ефрон). Між іншим – теж два знаменитих сюжети для українського кіна – і вже не в площині пригодницьких вестернів. Тут може бути й драма найновітнішого кіностилю. Італійці таке накрутили б навколо божевільні й самогубства Веделя! А музика? А Бортнянський з його Европою?
Одне слово, гарне в нього було видання. Було про що поговорити, крім як про Курбаса. Перед тим у цій серії вже виходили повісті про Василя Барського, про Кибальчича, про Юрія Коцюбинського. Про Барського вийшло пристойно, а на Кибальчичеві й Коцюбинському цензори відігрались. У Цюпи Юрій Коцюбинський – полум’яний більшовик-інтернаціоналіст – і квит. Не було на них Суровцової… Коли то ще напишемо правдиво!.. Як згадаю той лист С.Є-ва, що мені знайшли в «Раді» дівчата – «оторопь» бере. Нічого цього я Плачинді не говорив – це вже після його від’їзду перечитав заново погризану білкою книжку; видавали ж колись і таке! Історія наша яскрава й багата, хоч на московський лад і щербата.
А ми тую червону калину – підіймемо! Попри всі «московські кайдани».
 
– А цей чого у вас прикидається? – про Володю Загоруйка, який докинув щось про «нашу мову солов’їну». – Він же не українець!
– Одесит. Але…
– Але тут ні до чого. Тут або-або. Або ти українець, і тоді з мови не глузуєш, або ти «хахол». Так своєму Загоруйкові й передайте. Розбіжитесь ви, це вже як пити дати.
Горопашний Володя запарював на кухні каву й нічого того не чув. Мабуть, таки розбіжимося. Ще не зараз, але розбіжимося. Я вже це чув – од Неллі. У неї на такі речі – геніальне чуття. Загоруйко для неї давно відрізана скиба. Хоч вона й намагається часом себе переламати…
Все частіше набігає самота. Самота як переоцінка бурлескного повсякдення. Якщо вірити Ростанові, бути самотнім – означає стати дорослим. Тобто перейти якусь межу. Тільки в нього, здається, було навпаки?
Але що більше самотності – то більше свободи? І це вже, здається, Шопенгауер – найсамотніший і найвільніший.
 
11 жовтня, п’ятниця
Перечитав запис розмови з Тютюнником. Треба уточнити, що хотів би він описати – власну смерть. Так би мовити, з погляду майбутнього… Тому й допитувався, чи не зухвальство.
Григір – про Шукшина:
– Розумієш, він був – універсальний. Він мав багато…
– Облич?
– Ні. Обличчя одне. Асиметричне. Багато – рук! Така вдача. Бог йому вділив щедро. Це ми звикли вирізняти – письменник пише, кіноактор грає ролі, режисер робить фільми й вистави. А тут чоловік міг усе, йому до всього бралося. Он у «Калині…», як не крути, грає – себе!
– Злодія?
– А так! Злодія – бо довели!
 
І я подумав, що Григір дуже має рацію. Злодій, рецидивіст, а грає – себе, без гриму, з тими ж характерними жестами, з тим же виразом обличчя. Коли він там сентиментально почав обіймати оті берізки, я спершу здригнувся від кричущої неправди, а за мить – мало не просльозився. Не тому, що вдарило по нервах. А просто так, – бо це і є ота кострубата неправдива правда Шукшина, яка в нього – від нестандартності. Коли Прокудін ішов ріллею на смерть, усе знаючи, мені було жаль не за ним – за Шукшиним.
Григір Тютюнник: «Шукшин грав без гриму – і писав без гриму, без чужої жестикуляції».
Цю фразу – про писання без гриму – хтось, здається, сказав на похоронах. Григір переклав «Калину червону» українською й переказував мені деякі шматки. Надзвичайно цікава робота, ювелірна – неодмінно дістати, як вийде.
Розповів Григір, що ніби виключили – чи виключать зі Спілки Кочура й Лукаша. Він розповідає не сюжетами – картинками. Переказав вітання мені від Петра Засенка.
А ще години зо дві розповідав я Григорові про Курбаса, про Гірняка, про соловецькі одісеї Миколи Куліша. На Курбаса в нього своя установка: здалося мені, його можна було б подвигнути на художній твір про Курбаса. Бо розпитував він здебільшого не загальниками – його цікавили деталь, атмосфера, місце дії. А як їх водили у Соловках їсти? Як убраний був Курбас? Як ти гадаєш, вони таки зреклися там себе, – Зеров, Курбас, Куліш – чи залишилися вірними собі? Я був і є такої думки, що, звісно, не зреклися – на глибині свого «я», – хоч, можливо, колись і знайдено буде їхні «справи», де слідчі казна-що понаписуватимуть; не зреклися, і головний на те аргумент – держава їх знищила. Ті, що зрікалися – нерідко виживали. До речі, тут – одна з проблем: люди, які поверталися з таборів після тривалої відсидки, давали часом спотворену, «виправлену» картину тамтешнього життя, і для з’ясування якоїсь «дрібниці» іноді доводиться витрачати місяці й роки – перехресні опитування, переопитування, мемуарні свідчення, листування.
Чи не взятися нам з Григором Тютюнником за фільм про Курбаса? Курбас – як не просто окрема постать, а радше Курбас як явище (явлення), Курбас, у якому сконденсовано все, чим цікавий, приміром, Пастернак чи Хвильовий, Міхоелс чи Винниченко, Микола Куліш чи той же Тютюнник-повстанець, Юртик; а хіба в Курбасові нема Довженка, який називав його своїм учителем? Я вже не кажу про Курбаса-Рейнгардта чи Курбаса-Крега… Як на мене, це мав би бути цільний характер… Іван Марчук з його скритністю й шалом до праці… Світличний з його твердістю духу. Драч зі своїми шекспірівськими розчаруваннями у самому собі й у часі; не побутовий Лесь Курбас – доба! (Остап Вишня: «Іде Лесь Курбас, а за ним іде нова доба…»).
Я заронив йому в душу цю спокусу. Авжеж, Григір віднікувався; але це його якось наче випростало. Схоже на те. Принаймні, від’їздив він з Москви таким, ніби той похорон Шукшина розтопив якийсь лондонський туман у ньому самому. Я побачив ізнову протестанта Тютюнника…
 
Виписав він у мене з Курбасового щоденника 20-х років – дуже йому ось що запало в серце:
«…Іноді мені здається, що я готовий іти не тільки в самотність – її я люблю, – а й в Лету.
Лету – я теж люблю…
Холод тільки зовнішній».
 
А ще гостро й своєрідно мислить він про Параджанова. Він хотів би, каже, зрозуміти, як несподіванно формує людину погляд збоку. Параджанов чи там ассірієць Євген Варда – не українці. Але їх так ужалило «українське питання» (навіть не «питання», радше – «відповідь»), що вони перетворилися на найсвідоміших свого призначення українців. Інакшими словами, ходить не про «кров» чи там про «гени»; треба просто мати раниму душу й уміти зануритись глибоко. У нової людини – чистіше сприйняття того, що нам, українцям питомим, видається звичним: вони ж – відразу схоплюють суть. То є здатність до перевтілення.
Ось чому він зміг би перевтілитися в Курбаса (інша парафія – театр, погляд збоку, з-поза меж), збагнути унікальну загадку його «Я». котра й досі для світу – таємниця…
 
Аби тільки він не зловживав… Якийсь тут Боговий прорахунок є: як тільки дано людині ніжну душу, то відразу ж їй дарує Господь і схильність до «релаксації». Шукшин – пив, Льоня Марков – п’є, Григір – будь здоровий!, Бурков – п’є, Олег Даль… Віктор Некрасов… Максимов… Гена Шпаліков, царство йому небесне, завісився на власному шарфі. Хвильовий – пив. Микола Куліш – пив, і дуже. Остап Вишня – «категорічеським путьом!» (хоч бідна Маслюченчиха клялася мені й божилася, що то все зловорожі вигадки). Микола Вінграновський – теж прямує сюди… А Сосюра? А Малишко?
Сахаров – не п’є. Солженіцин – не п’є. Стус – ні, Світличний – ні., Чорновіл – ні. Дзюба – ні…
Чого це раптом мене потягло на соціологію?
Саме час вихилити, мабуть, чарку-другу, – та й до ліжка.
А то подумають, що я сам був без гріха.
 
Продовження в наступному числі.