“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-trubaj-petro-soroka-lysty-i-zhadky-2/
https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-trubaj-petro-soroka-lysty-i-zhadky-3/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З ЛИСТУВАННЯ ВАСИЛЯ ТРУБАЯ З ПЕТРОМ СОРОКОЮ
23 квітня 2014.
Ліс чудовий завжди, але омита весняним дощем прозелень постає як суцільне диво. Бродити таким лісом – набиратися свіжості, чистоти і особливого душевного окрилля. Це не біда, що треба натягнути важкі гумовики і дощовик. Щокожен крок – відкриття. Чи ти в обрідненому сосняку, де прогинається під ногами пругка дернина, чи в густому вільшанику, де як не стережися, а холодне гілля струсне за комір грайливі краплі.
Ще вигримує вдалині приглухуватий грім, але вже на повний голос виспівують дрозди і шпаки, синички і вільшанки, дзумрять на галявині комахи і метушаться дикі бджоли-трудяжки, збиваючи з квітів росу. Знову навскісні сонячні списи пронизують крони і ніжні напівтіні наповнюють лісове розростя. І ти опиняєшся ніби на порозі передсвіту.
23 квітня 2014.
Петре, ніби походив разом з тобою у гумовиках по росяному лісі, навіть здригнувся, відчувши за коміром холодні краплини. Намагаюся зараз написати новелу, в якій дві протилежності – природа і людина. Так от, людське пишеться легко, але як же я мучуся над описом природи. Навіть хочеться кинути, бо не вмію отак як ти – легко, просто, живо. А в тебе ніби сам ліс пише.
Обнімаю.
27 липня 2014.
Петре, привіт, друже! Сьогодні весь день думаю про тебе. І думається чомусь з якоюсь непояснимою тривогою. Мабуть, що давно не чув тебе. Як ти? Як здоров’я тіла й душі? Я за книгу «Натюрморт з котами» отримав премію імені Тодося Осьмачки. А ти не привітав чомусь. Як пишеться, як думається, друже? Як літує твій ліс? Мабуть, уже цвіріньчать пташенята в гніздах. Скучно, Петре, без твого слова. Відгукнися!
28 червня 2014.
…Якщо можеш, даруй, така смуга пішла. Непроста, болюча, мовчазна…. Це треба пережити – і все.
Поруч Блаженний Іван. Вистою. Відійду трішки, відтаю душею – озвуся, бо люблю тебе і душа моя завжди ходить біля тебе. Ти знаєш це.
Петро.
26 грудня 2014.
Дорогий пане-брате Василю! Щиро вітаю з Новим роком, з новорічними і великодніми святами! Бажаю, щоб твою оселю ніколи не обминали всілякі радості, на які так щедрий наш Творець! Здоров’я, удачі і всіляких гараздів!
Пам’ятай, що я старію, Бастюка уже нема і світ за останній рік дуже осиротів…
П.С.
26 грудня 2014.
Навзаєм тобі, Петре, усі твої щедроти! Щоб у Новому році любили тебе і ти щоб любив, бо любов – то найвище благо Творця! А щодо старості, то я намагаюся і її любити, бо ж усе минає і старість теж треба прожити. Творець недарма придумав старість, щоб потроху відмерли у людини всілякі бажання, щоб зникли інтриги, щоб врешті пропала цікавість до життя, а тоді із змиренням і спокоєм прийняти Смерть.
Але ж ми ще живемо, Петре!
20 лютого 2015
Петре, таку насолоду маю!!! Смакую твій «Шедевр»! Так якось м’яко на душі робиться від твоїх оповідань і новел. Так якось добрію, лагіднію. Твориш ти щось із читачем таке….
22 лютого 2015
Коли Іван Гнатюк входив у перейшлі літа, то до колег-письменників звертався – «голубчику».
Щось подібне коїться зі мною, спіймав себе на тому, що хочу звертатися до тебе «Васильку, Василечку, братику солодкий», але вчасно осмикнув себе. Цур і пек тій проклятій старості, надмірній сентиментальності.
Але сльоза, дорогий брате, не від старості, а від подобріння.
Я вважаю, що Бог доточує людині віку, аби перевірити, чи вона подобріє, чи озлобиться. Від того залежить її потойбічна доля. Один мій дід, коли зліг, тримав під подушкою ножа, але не для себе…. А я такий милосердний стаю, що молюся за душу вівса. Гадаю, що дід не винен, і не моя заслуга, що я такий, а Того, що закладає такі відчуття в серця… От і будь мудрий.
Коли ти написав такі гарні, незабутні слова про моє письмо, то я пішов до лісу і виплакався. Як Дідула, що плаче тепер майже безперервно, як Блаженний Йоан, який починає розмовляти зі мною по скайпу – і одразу заливається слізьми. Невимовно!
Але я ще напишу про своє розуміння сльози.
І про твою прозу напишу, аби й ти розплакався і щоб знав. Тільки дочекаюся легкого поштовху в серце. Без цього не можна, Васильку ромашковий.
22 лютого 2015.
Петре, і я плачу. Ще й як плачу! І щодалі то все частіше й частіше. Від сходу сонця плачу. Від солдатика, який почув весну і виліз із шпарини. А від гарної книжки то й поготів! Недавно прочитав «Соки землі» і плакав. Не від сюжету, не від думок, не від характерів, а просто від… чогось… Ти кажеш, що то не від старості, а від подобріння. Але ж подобріння таки від старості! Я, мабуть, трохи не так, як ти її сприймаю. Мені здається, що старість тебе тривожить. А в мені чогось світлий сум від неї. Є в ній якась тиха насолода споглядання за світом. Так ніби увечері, перед сном сидиш на лавочці і слухаєш далекий відгомін вулиці, і ловиш крізь листя відблиски призахідного сонця, і думаєш про людей, і нічого вже тобі від них не треба, нічим уже вони тебе не здивують… Така умиротвореність, така благодать Божа. Бог мудро придумав старість!
Я намагаюся бути щасливим і насолоджуватися життям за будь-яких умов. Колись вичитав у Ошо гарну думку: «Яка різниця: хто сильніший, хто розумніший, хто вродливіший, хто багатший, хто талановитіший? Урешті-решт значення має лише те – щаслива ти людина, чи ні».
Солодко було читати від тебе, Петре, гарні слова. І ще маю велику радість від того, що ти можеш і хочеш про все це говорити зі мною.
13 квітня 2015
Христос воскрес!
Василю, все, що ти пишеш, несе якийсь особливий познак. І щодо насолоди маєш рацію. Але… світ дуалістичний. І святі отці кажуть, що нас починають оцінювати на небесах тільки тоді, коли ми страждаємо. Це не означає, що страждання треба культивувати. Просто, від них нікуди не дітися. Щось тягнеться за душею, щось за родом, щось за попереднім життям.
В одній моїй книжці є таке:
У моєму житті всяка радість має зрівноважитися смутком, щастя – випробуваннями і тривогою, маленький успіх – безсонними ночами, сміх – слізьми, душевне піднесення – повним пригніченням духу, натхнення – зневірою, світла радість – бідою… Маючи такий досвід, намагаюся менше радіти, сміятися, втішатися життям, впиватися натхненням… Може, нерозумно, але се інстинктивний захист душі.
Обнімаю сердечно.
Згадав. Вчора занотував у літературному щоденнику, що справжню насолоду отримував в житті від трьох авторів: Ернста Юнгера, Йожефа Рота і Василя Трубая.
13 квітня 2015.
Щодо Василя Трубая поруч з Юнгером та Йожефом Рота – то це ти, Петре, явно переборщив! А щодо дуалістичного світу… Я сприймав усе це як даність, як невідворотність, як необхідність, а тому відносився до цих речей просто і змирено, як селянин відноситься до недоречного дощу чи засухи. А тому всяке горе ніколи не доводило мене до розпачу. Я не вірю святим отцям, які кажуть, що треба плакати і смутитися, що треба радіти стражданням, бо на небі нас оцінюватимуть по стражданнях наших. У мене інстинктивний захист душі – радіти, сміятися, втішатися життям, впиватися натхненням. А як там Бог судитиме нас по нашому відходу – то велика таїна, того ніякі святі отці не знають, нехай не лукавлять – лише Він! І я думаю, що Його суд не залежить ні від наших вчинків, ні від наших слів, ні від наших страждань чи молитов, все залежить від стану нашої душі. А в душу нашу ніхто не може заглянути, крім Нього! Навіть ми самі. А тому, живімо радісно, живімо насолоджуючись і сподіваймося, що Він розгледить усе.
Петре, ти мені дуже дорогий!
27 травня 2015.
Милий друже з васильковою душею… Написалася у мене майже зопалу рецензія на книгу Карасьова «В пошуках українського героя». Зачепив мене автор мудрістю і мужністю, безкомпромісністю позиції, самовідданістю літературі та читацькою всеїдністю.
На тлі нашої продажної, фальшивої, морально підчерченої критики (я і сам такий буваю, на жаль) ця книга піднімається як козацька могила над просторим українським степом. Гріх було не озватися, не згадати добрим словом.
Послав я ту рецензію в «ЛУ».
Ти знаєш, що твої коти мене вже дістали: нявчать, дряпають душу, вимагають рецензії, але я все чекаю легкої віддачі в серці, отого поштовху згори, без якого нічого путнього написатися не може. І це прийде, не може не прийти.
В листі Петро говорить про мою книжку «Натюрморт з котами». Він читав ще раніше майже усі твори, які вмістила та книга, і якось телефонує мені, каже, що кілька разів сідав писати відгук на книгу, що просто відчуває якусь потребу зробити це і… не може. Каже, ніколи не думав, що так важко це йому буде робити. Переписав уже сотні рецензій і відгуків на книги інших письменників, а тут якийсь ступор. Я не знав, радіти мені сказаному чи ні. Петро був дуже вимогливим критиком і я думав, що його спиняли якісь слабкі твори у тій книзі. Згодом таки вийшов у газеті «Слово Просвіти» теплий відгук, і Петро зізнався мені, що то було від того, що мої оповідання сильніші за його уміння написати про це. Я знав, що то він від доброго серця так каже, але ці його слова залишаються для мене вагоміші за все, що до цього часу писалося про мою творчість.
27 травня 2015.
Петре, привіт!
Радий, що ти так зреагував на Михайлову книжку, це йому буде до дня народження чудовий дарунок.
А коти нехай нявкають, не бери в голову. Будемо живі, щось напишеш до другої книжки – мо’ ж колись буде й друга.
Обнімаю.
06 червня 2015.
Васильку, ще раз вітаю з днем народження.
Хочеться тебе обняти…. Уявляю, як нам добре буде у горних світах, де немає і тіні зла.
В причепі нові денники отця Йоана. Так важливо почути твою думку, твоє враження.
03 серпня 2015.
Милий друже, Василю, доброго вечора!
Маленьке прохання. Якщо у тебе ще є «Жезл і посох», подаруй один примірник братові своєму. Стаття «Сізіф літератури» не наробила буму… Жаль, звичайно, що наша письменницька братія любить погуторити, а записати цікаві думки їй лінь. Не одна примітна дискусія виникла б на тому полі. Але…
Обнімаю тебе з братерською ніжністю.
Моя молитва завжди з тобою.
Згадай мене хоч раз на тиждень.
П.С.
04 серпня 2015 р.
Доброго вечора, друже Петре! Статтю про Сізіфа прочитав в Інтернеті, бо газети так і не отримав. Стаття дуже хороша. Михайло казав, що ти снайперськи поцілив у нього цією назвою. Твою книгу братові передам, уже давно відклав її та все забуваю. Про тебе, Петре, згадую частіше, аніж ти просиш і завжди посилаю тобі думками позитивну енергетику. Чуєш – полетіла до тебе!!! І ти в цю мить посміхнувся.
Обнімаю міцно!
18 жовтня
Обнімаю, Васильку.
Знову перечитував тебе. Кажу чесно, як перед Богом. Отримав таке потужне враження, що сп’янів, тут же сів, щоб написати щось і … не зміг. Просто захворів. Налякався. І порвав те, що написав. Німію перед твоїм словом. Просто німію і нічого зрозуміти не можу. Мабуть, я дуже грішна людина (зіпсував тонни паперу). Буду постити, сповідатися і знову читати тебе.
18 жовтня 2015.
Петре, і я грішник ще той! Тож не перебільшуй. Єдине сподівання на Бога, який казав Мойсеєві: «Помилую, кого хочу помилувати і змилосерджуся над тим, над ким хочу змилосердитися».
Обнімаю!
18 березня 2016,
Василю, чи вже отримуєш «Слово Просвіти»?
Щойно отримав чергове число і там про тебе… Прикро буде, якщо не прочитаєш.
26 березня 2016
Петре, привіт! Придбав учора в спілці «Слово Просвіти» і прочитав. Дякую за такі теплі слова, але чи я того справді вартий?
Схоже, що в Укрписі затвердили мою книгу новел, будуть друкувати. Там усе старе я зібрав до купи та пару нових новел. Чомусь, що старішим стаєш, то все дужче й дужче не встигається писати. Усякі дрібні клопоти обсідають, як короста. Та ще й завівся зі сценарієм серіалу про Вікентія Хвойку, хочеться заробити хоч трохи грошей, а то злидень-злиднем, аж стидно. Але чи будуть ще ті гроші – вилами писано. А для справжнього, що хоче сказати душа, не знаю де викроїти часину. І ні хвилиночки ж не гаю, і не встигати не встигаю…
Петро написав велику і добру передмову до моєї книги новел «Танг», яка того ж таки 2016 року побачила світ.
6 січня 2017
З Різдвом Христовим, Петре! З днем народження! Телефонував тобі, але зрозумів, що ти сьогодні ні з ким не хочеш говорити. Або ж набридли тобі люди, або ж не бажаєш чути фальшивих вітань, або ж знову хвороби замучили. Але, як би там не було, а ти знай, що я посилаю тобі свою цілющу енергетику і вона, вмить подолавши кілометри, уже заходилися лікувати тебе від усякої хандри і тілесних болів! Шакарам-бакарам, армаляк бюсь! Ну, як? Відчуваєш?
Обнімаю, Петре!
В останні місяці його життя я телефонував Петрові. Знав, що він дуже хворів, навіть останні листи його говорили про те, що він потроху згасав, але навіть думка не приходила про його раптовий перехід. Я намагався розрадити його, намагався вселити надію, переводив наші розмови про майбутнє. Якось сказав, що хочу приїхати до нього, хочу щоб повів мене у ліс до своєї легендарної лісничівки, про яку писав з таким захопленням. Він усміхнувся і сказав, що багато друзів просяться туди, але він ніколи нікому не показував її, але мене поведе і ми навіть переночуємо в ній кілька ночей. Він хотів довірити мені найзаповітніше, найвтаємничніше, що ховав від людей… Не судилося. Чи знайшов її хтось у лісі після Петрового переходу?
Він не любив слова «смерть», він казав «перехід». Це завжди була важлива тема в наших розмовах. Він сам ініціював ті балачки про перехід в інші світи. Не знаю чому. Може, сумнівався у житті після смерті і хотів говорити про це, щоб отримати підтвердження від інших. Може, навпаки, щиро вірив і хотів переконати в цьому друзів, особливо мене, з моїми язичницькими поглядами. Не знаю. Але ці розмови заводилися чи не кожного разу при наших спілкування. Він готував свою душу до того таємничого дійства чи не кожного дня. І це чітко простежується у його Денниках і листах.
А потім був мій останній дзвінок. Крім іншого, ми заговорили про творчість, він запитав, які в мене плани. Я сказав, що крутиться в голові маленький роман, але боюся, чи вистачить сили написати його. Петро змовк на мить, а потім якимсь сумним, відчуженим голосом сказав: «У тебе вистачить, Василю. Я вірю, у тебе вистачить…» Тепер я розумію, чому він так сказав. Він знав, що згасає. А я не зміг у його словах почути прощання.
Чи жде мене Петро там, у тих омріяних ним горних світах, як обіцяв: «Знову і знову кажу собі: хочу бути з тобою на небі. Всю вічність». «Уявляю, як нам добре буде у горних світах, де немає і тіні зла»?
Жди мене, Петре!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.