“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-trubaj-petro-soroka-lysty-i-zhadky/
23.09.2002. Петриківський ліс.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дорогий Василю! Глибоко вразив і схвилював ти мене новелою «Все просто». Справді, просто і геніально. Просвітлений нею, тим дивним світлом, що випромінює твоє письмо, ходив під її враженням чи не два тижні, й усім читав безконечно. І відчуваю, те світло ще довго житиме в мені.
Пишу цього листа, бо маю невеличке прохання. Будь добрий, напиши рекомендацію у Спілку Ю.Завадському Це ще зовсім юний, але дуже талановитий поет. Його треба підтримати на злеті… Сподіваюся, не відмовиш.
Дуже добре було б якби ти колись вирвався на Тернопільщину. Гостинність – гарантую. Принагідно посилаю свої денники, де зустрінеш і своє ім’я, вимовлене мною з любов’ю і пієтетом.
Озивайся.
Петро Сорока.
Р.S. А ще, може, хтось зацікавиться денниками. Мусять же бути на світі диваки.
16.10.2002
Привіт Петре!
Ходжу цілий день радий, як дитина, отримавши від тебе листа і книгу «Найкраще помирати в понеділок». Признатися – думав, що ти образився на мене після того, як я відмовив вислати тобі покреслену мною «Пам’яті навперейми», і весь час воно десь підсвідомо жило в мені. Тепер бачу, що не держиш зла і від цього гарно й спокійно зробилося на душі. Ось покреслю другу книжку і тоді надішлю тобі їх обидві (при умові, що отримаю взамін чисті екземпляри). Хоча нічого нового для себе в тих примітках ти не знайдеш, бо то здебільшого мої емоції і не більше.
«Найкраще помирати…» читав з не меншою насолодою, аніж «Пам’яті навперейми». Таке відчуття, ніби сиділи ми з тобою за столом, пили добре вино і довго говорили. Довго-довго, про все. І згадували друзів… Надзвичайно оригінальну форму ти знайшов, розділивши сторінку поздовж і подаючи поряд зі щоденними записами, листи. Це робить книгу значно глибшою, об’ємнішою і додає їй того інтиму, який завше лоскоче людську уяву, збуджує бажання до кінця додивитися «у замкову шпарку». І то вже стають не денники, а… захоплюючий бестселер. Класно! А от паліндроми, на мою думку, там зовсім недоречні.
Приємно було побачити у книзі і свій лист та твої спомини про мене. Хоч таким чином увійду в історію… ха-ха-ха! Жарти жартами, а після цього мимохідь задумаєшся перед тим, як писати свої епістолярії – чого доброго ще зганьблять на весь білий світ.
Будьмо! В.Т.
08.11.2002. м. Обухів.
Привіт, Петре!
Відправив тобі недавно листа з рекомендацією, яку ти просив, а ти мовчиш. Може не отримав?
Висилаю твої книги, мною покреслені. Сподіваюся, що ти, як обіцяв, пришлеш навзаєм нові.
Оце перебіг очима те, що покреслив та пописав на полях і бачу, що нічого цікавого ти там не знайдеш. Хіба що образишся за моє неприйняття християнства. Але кривити душею не хочу – то не моя релігія…
… Мені значно ближче язичництво, воно життєрадісне й веселе, воно безкорисне, природне, не видумане лукавою уявою чужих пророків. А суть одна, яким би іменем ми не називали Бога – людська душа безсмертна!
Тож пробач, Петре, що я зачепив цю дуже інтимну, особисту для кожного тему, але ж ти провокуєш, ти ж виносиш у своїх денниках потаємне на читацький загал.
З великою повагою до тебе і твоїх релігійних переконань.
В.Трубай.
18.11.2004, м. Обухів.
Привіт, Петре!
“Голос із притвору” пив повільно, смакуючи, як дороге вино. Вже давно міг би тобі відписати, але хотів, щоб відстоялися емоції.
Цю твою книгу теж почорнив добре. Тільки тепер, разом із цікавими чи парадоксальними твоїми думками, підкреслював і, відшукані тобою, призабуті чи й зовсім забуті смачненні слова, які ти пробудив зі сну. Бо й справді “…слова не вмирають. Їм просто треба відіспатися, як і людям!”. Признаюся тобі, таку насолоду від читання слів отримував лише після “Щоденного жезла” Жені Пашковського.
Перші твої денники, Петре, були дещо невпевнені, якісь розпачливі, неврівноважені. Ця ж книга добріша, мудріша, книга зрілого майстра. А взагалі, що перші, що ця – як наркотик: ковтнувши одну сторінку, хочеться ще і ще. Ти запитуєш, чому заворожує магія письма деяких письменників, не зважаючи на стилістичну недбалість? Бо в написаному головне не стилістика і не сюжет, заворожує та енергетика, яку випромінює автор і яка через кінчик пера стікає на папір. У тобі є оте Боже світіння, а тому хочеться читати й перечитувати. Ти не граєш, ти правдивий і в першу чергу перед собою. Ти не боїшся говорити старі, прості, банальні речі, на яких стоїть світ… Поки що стоїть. І може, якраз завдяки таким, як ти, хто, наперекір отим суперовим “монстрикам”, не стидиться сьогодні говорити про душу, про любов, про Бога… про “соломинку на студеному вітрі”.
А ще твої вірші! “Подує вітер – і свіча погасне. І буде жаль. А, може, і не жаль.” Чому оці тринадцять слів, одне тире, дві коми і три крапки можуть викликати скільки емоцій і дум?
Здається мені, Петре, що ти добираєшся до вершини, тепер тільки не поспішай, не страться… не помри.
Дай Боже, тобі сили духу, бо, як казав мій брат Михайло, в цьому житті рано чи пізно зраджує все, тож треба просити у Господа лише одного, щоб не зрадив до останньої миті тебе твій дух.
Тільки одна фраза в книзі налякала мене, викликала супротив, розчарування і… образу. “Хто не признає Христа – того не признаю я”. Це сказав не мудрець, не філософ, не дошукувач істини, таке могло вирватися лише в засліпленого фанатика, який увірував, що схопив уже Бога за бороду і правда у нього в кишені. Правди, Петре, одної немає, правд багацько і вони різні. Брехня одна! А засліплений фанатизм у будь-якому його прояві – гріх великий. Дозволь мені вірити у Будду, у Аллаха, у Крішну, у Сонце нарешті, у Вітер, у Дощ, і будь добрішим, не відсторонюй від себе тих, хто прийшов до Бога не через Христа. Можеш привласнити собі Ісуса, але привласнити Бога не можеш, бо він не лише Христос, він усе. Пам’ятаєш у євангелії від Хоми: ”Підніми камінь – і я там. Розсічи дерево – і там мене знайдеш”. Думаю, у відчаї ти написав те речення, від зневіри, а не від віри.
Дуже пишаюся тобою, Петре, і… дуже боюся за тебе. Ти геть оголив свою душу у Денниках, а вона може замерзнути на цьому жорстокому, цинічному і озлобленому вітрі.
В.Трубай.
Згадую ще одну нашу зустріч. То було 2004 році у Спілці письменників на тому знаменитому четвертому письменницькому з’їзді, який проходив на вулиці перед будинком Спілки. Ми з Петром тоді були нерозлучні. Він знайомив мене з тернопільськими письменниками, зокрема з чудовим романістом Богданом Бастюком. Я представив Петра Юрію Мушкетику, який відразу наговорив йому скільки хороших слів про його Денники, що опісля Петро казав – то йому на цілий рік вистачить. Але так швидко пролетів той день, що в пам’яті осталися лише маленькі фрагменти.
Наступна наша зустріч відбулася 2006 року знову ж таки на з’їзді письменників. Перед приїздом до Києва Петро написав мені листа:
5.10.2006 р.
«Дорогий Василю!
Озиваюся крізь простір і час… Буду на з’їзді у Києві і хотів би зустрітися. Коли ми ще побачимося, як не на з’їзді? Востаннє я був у Києві 2004 року. Я приїду зранку у понеділок з Галею.
Чи не присвятив би ти нам кілька годин, щоб ми пішли у музей (мене цікавить живопис!) і в Лавру?
Я поселяюся в готелі (як делегат), Галя – у родичів.
Ми нікого не будемо обтяжувати, але хотілося б мати гіда в Києві на кілька понеділкових годин.
Уже немає Юрка Гудзя, немає Валери Іллі, моїх ангелів-охоронців з Києва. А я ж хуторянин.
Як ти? Знайдеш мене у понеділок у Спілці, якщо це можливо.
Вибач, що обтяжую проханням. Якщо ти зайнятий – не біда. Зателефоную Миколі…
Ми тоді з Петром так і не погуляли Києвом. Я отримав його листа уже після з’їзду. А Петро змовчав про нього.
14.11.2006, м. Обухів.
Привіт Петре!
Ну ось, нарешті сів писати тобі листа. Дуже шкодую, що ти (мабуть, через свою вроджену інтелігентність) не насмілився сказати мені тоді в Києві про свій лист, про те, що хотів побродити зі мною Києвом. А я сам не дотумкав до цього. Який же то був шанс прожити з тобою один день в Києві! Такого більше не буде… Я згадую зараз такий день з Григорієм Гусейновим, який ми разом провели в Одесі, як один з найсвітліших, найцікавіших днів у житті. З тобою мені було б так само незабутньо прожити ті години у Києві. Але то так треба було, щоб я листа не отримав, а ти делікатно змовчав. Бач, я за кілька тижнів перед цим продав трикімнатну квартиру і переїхав жити в село, у Халеп’я, а тому лист твій передали мені значно пізніше.
Знаєш, я якось так непомітно, зненацька, раптом відчув, що хочу втекти від міста, хочу тиші і спокою. А оскільки людина я дуже авантюрна – то узяв та й продав квартиру і переїхав у село. Тепер слухаю дзюркотіння річечки в кінці городу, каркання ворон, бачу як “цвітуть осінні тихі небеса”, як ранками молочні, непроглядні тумани сповивають мою хату і двір, і садок, і річечку, і високу гору на тому березі, порослу акацією…
Перечитав, починаючи від років на палітурці до штрихкоду на звороті, твої нові Денники і був у великих роздумах після того. Я казав тобі колись про те, що неважливо про що книжка, чи картина, чи музика, чи будь-який інший витвір людини. Важливо, якою енергією заряджені твори і чи заряджені взагалі.
І що геніальніший творець, то більшою енергетикою наділив його Бог, вона ж передається його творам і живе в них і після смерті творця, і не лише живе, а й випромінюється, діє на споглядачів, читачів, слухачів. І в цьому секрет таланту. Сіє від нас не залежить! Ти, Петре, маєш велику позитивну енергетику і твої Денники світяться нею, тому читати їх – велика насолода. Після них душа ще довго вібрує, як камертон, якого торкнувся диригент, аби налаштувати музик на потрібну ноту.
Усі твої Денники, починаючи від найперших, тримаються на одному стержні – на шуканні Бога і якщо забрати з них цей стержень – вони розсиплються. То будуть гарні описи природи чи літературного процесу в країні, але в них не буде тебе, твоєї оголеної душі. А вона, як на мене, найцікавіша. Оця твоя книга значно спокійніша, виваженіша, аніж попередні, і я вже було подумав, що душа твоя врешті визріла, ствердла, заспокоїлася, знайшла Бога… Але десь в глибинних твоїх підтекстах я все ж таки відчув ще великий твій страх перед смертю, велике бажання не проминути у цьому житті безслідно, щось залишити тут… І я подумав, що все це, мабуть, від нетвердої віри в безсмертя душі. Коли людина твердо знає, що душа її житиме вічно, їй стає байдуже – залишиться щось матеріальне тут після неї чи ні, бо все це гординя, все це марнота марнот і ловлення вітру. Важливо лише те, де потім жити твоїй душі – в раю чи в пеклі (або у чому знову зродиться твоя душа – у камені, у павуку, в людині, чи у Бозі). Це важливо дуже! Тож не бачу навіщо так перейматися тим, що мої книги не розкуповуються, чи що про них ніхто не гавкнув й слова. Про мої ніхто (окрім Петра Сороки у своїх денниках, за що я тобі, Петре, щиро вдячний) ніколи не сказав нічого ні хорошого, ні поганого, але якось воно мене не дуже ворушить. Тут важливо, чи отримуєш ти задоволення від життя, чи отримуєш насолоду, коли сидиш за столом і твориш ніким раніше небачений світ, народжуєш людей зі своїми характерами, своїм життям, коханням, смертю… Якщо отримуєш насолоду – ото тобі й уся дяка. Дяка від Бога. Радій, упивайся цим, смакуй… А якщо ж не отримуєш – знайди собі те, що приноситиме тобі радість і займайся ним. І так живи. Бо жити треба в насолоду, а не в муку. Життя – то радість, то щастя, то любов. А від людей чекати дяки не треба. Якщо болить, що скажуть люди – то вже гординя, то марнославство.
Бачиш, Петре, які думки розбудили твої Денники. Вони десь бродили у мені давно, можливо колись і казав тобі щось подібне, але хіба вони склалися б отак ясно в моїй голові, якби не ота твоя енергетика, що струменить з книги.
А ще я дивуюся, що ти боїшся старості. Я ж чомусь навпаки, з надзвичайною цікавістю спостерігаю за її поступовим, обережним, скрадливим приходом: спочатку відпадає охота бути у веселих компаніях, ходити на всякі пікніки, гулянки; далі пропадає бажання сперечатися до хрипоти, щось доказувати, переконувати когось в чомусь; потім перестають тебе дуже хвилювати (“дуже”, бо ще трохи таки хвилюють) красиві дівочі ніжки; далі ти починаєш відчувати всякі болячки, ще не такі, що хочеться вмерти, але вже такі, що змушують про них думати; далі душа просить спокою, тиші, геть від людей, від машин, від цивілізації; а далі… а далі ще не знаю, далі буде. Але у цьому всьому є якесь велике умиротворення, велика мудрість, і якась тиха, світла, трохи журна насолода.
Хіба не так, Петре!?
Дай Боже тобі здоров’я і спокою душі. Спокійна душа значно мудріша за неспокійну (а коли був молодшим і дурнішим, то бажав “здоров’я і неспокою душі”, бо думав, що спокійна душа – мертва душа. Ох, і дурний же був!)
Обнімаю тебе міцно.
Великі вітання твоїй дружині Галинці, шкода, що я так і не познайомився з нею ближче. Знаю, що вона мудра, добра і сильна жінка, бо терпіти тебе такого, яким ти був у своїх перших Денниках – то треба мати велику душу і ще більшу терплячку.
Ще раз обнімаю вас щиро і сподіваюся на майбутні зустрічі.
11.2006 р.
Дорогий Василю!
Дякую за гарного листа. Він із тих, що підтримає в смертну хвилину. Дякую.
Ти все підмітив дуже тонко. Я боюся Великого Переходу, і головне в моїх денниках – це роздуми про віру. Все вірно. Я не все можу написати, навіть в листі, не те що в деннику.
Сподіваюся, колись поговоримо про це.
Галя каже: запроси Василя в Тернопіль. Може, справді?
Я тепер веду на регіональному телебаченні півгодинну літпрограму, якщо приїдеш, зробимо цікаву передачу. А ще – виступ в універі, потім у Спілці. Погоджуйся.
Якщо маєш книжки – прихопи кілька десятків і, може, окупиться дорога. Повинна окупитися. Зупинишся в мене.
Про інше.
Кажеш, що ніхто крім мене про тебе не пише, не згадує. Це не так. А Мушкетик! Окрім того, тебе всі люблять і читають…
Колись напишу більше, нині ручка вислизає з рук.
Галя тебе високо цінує. І я, звичайно.
Будь щасливий і творчий.
Петро.
P.S. Не жалій, що тоді в Києві ми не побродили. Це було неможливо, бо несподівано вдарив мороз, знявся вітер… Галя цей день провела в Лаврі.
А потім був травень 2007 року. Шевченківські свята на Тернопільщині. І я поїхав до Петра. То були незабутні три дні нашого спілкування. Петро тоді запросив до себе і відомого художника-графіка Василя Лопату. Того Лопату, який малював перші українські гривні. Цілими днями ми були зайняті різними заходами, присвяченими Міжнародним Шевченківським святам, а увечері втомлені і зморені поверталися до Петрової хати і проводили довгі вечори за щирими розмовами, доброю чаркою та смачною вечерею, яку готувала Галя.
Ця хата Петра Сороки – скільки ж відомих талановитих людей гостювало в ній, скільки цікавих розмов чули її стіни! Петро казав, що будував її якраз із думкою, що тут завжди будуть гостювати друзі. Багато друзів. Талановитих письменників, художників, артистів… Різних. Тож так і сталося. А скільки їх насправді було за ті роки, може знати лише дружина Петра Галя. Я думаю, що… тьма. Чи кожна дружина витримала б їх? Я завжди дивувався цьому подружжю. Наскільки всеохоплююче присвятила своє життя Галя Петровій творчості і наскільки безпомічний, беззахисний був Петро без Галі в побуті. Це таке дивовижне поєднання, яке тепер рідко стрінеш у цьому здичавілому світі.
Я був одним із небагатьох, кого Петро допускав до свого кабінету. Там на полицях стояли вибрані книги. Їх у хаті було безліч, у кожній кімнаті від підлоги до стелі, але в кабінеті лише ті, які Петро час від часу брав перечитувати. Показував свій робочий стіл, за яким, зазвичай… сиділа Галя. З посмішкою розповідав, що коли у його голові текст книги чи статті повністю визрівав, то за комп’ютер сідала Галя, а він, міряючи кроками кімнату, надиктовував їй речення за реченням. Надиктовував швидко, щоб не порвалася в голові думка. Казав, що коли б його не зупиняли, то міг би набалакувати безперервно цілі розділи. Певно, дружина не завжди встигала зафіксовувати сказане і просила повторити фразу. І тоді Петро сердився…
Петро вів на Тернопільському телебаченні якусь програму. Запрошував на інтерв’ю різних цікавих людей. Запросив і мене. Але чомусь не пішло те інтерв’ю, чи я не достатньо розкуто відповідав на питання, чи Петро запитував не те, але, пам’ятається, якась важка атмосфера створилася тоді в студії. Одне із запитань було про віру, і коли я став казати, що християнство невірне вчення, бо дві тисячі років людей учать його законів, а людство щодалі стає не добрішим, як мало би бути, а злішим. Тому учення те невірне. Петро став щось говорив на захист християнства. Але ми вчасно зрозуміли, що ті розмови не на широкий загал і перейшли на інші теми. Врешті те інтерв’ю так і не побачили люди.
Петро був знайомий з багатьма відомими художниками і не тільки українськими. Стіни будинку завішані полотнами майстрів живопису. Серед них кілька робіт Емми Андієвської.
Василь Лопата теж подарував Петрові свою картину і попросив пройтися по будинку, розглянути колекцію живопису. Це була дуже пам’ятна екскурсія, Петро зупинявся біля кожної картини, розповідав про художника, а також цікаві історії, пов’язані з придбанням цих полотен. І от зупиняємося біля «ковбасок» Емми Андієвської. («Ковбасками» називав зображення на картинах Андієвської її чоловік Іван Кошелівець). І Петро розповідає, що цими та ще кількома маленькими картинами Емма Андієвська розплатилася з ним за велику монографію, яку написав про неї Петро. Він багатьом відомим людям свого часу написав монографії про їхнє життя і творчість. Так ото в тих «ковбасках» думку авторки розпізнати було дуже важко. Як, до речі, і в її літературних творах. І от одного разу Петро прийшов додому після якогось фуршету у творчому піднесенні і погляд його застиг на картинах Андієвської. І йому здалося, що зрозумів він раптом, про що писала художниця. Якби не був після фуршету, каже Петро, то ніколи не зателефонував би їй, але піднесений настрій потягнув мене до телефону. Дзвоню до Німеччини і кажу Еммі Андієвській, що сьогодні я врешті зрозумів, про що говорять її полотна. Після паузи голос Емми відповів: «Вам, Петре, повезло більше ніж мені».
На прощання Петро подарував мені маленьку картинку Андієвської, яка тепер нагадує про ті золоті дні.
Згадую. Петро мріяв заробляти гроші письменством. І яке було розчарування, коли розумів, що у цій країні доводилося позичати гроші на видання своїх творів, а потім самому розповсюджувати їх, щоб віддати борги. Але попри це, він уперто писав і самотужки видавав написане. І продавав. А скоріше дарував свої книги. Присилав мені по кілька штук і просив… хоча б віддати їх тому, хто справді цікавиться.
19.05.2008
Дорогий Василю, вітаю сердечно!
Якщо отримаєш ці книги, пошли «есемеску». Буду чекати.
Оця перша, товстіша, видана невдало – вона розсипається. Тому поводься з нею обережніше, як будеш читати, бо розпадеться і не позбираєш докупи. Друга має бути цупкіша.
Подивися, може ще зацікавиш когось. Я стою перед проблемою розповсюдження. Важливо навіть – одна-дві людини.
Спробуй.
А не вийде – не біда.
Я, наївний, сподівався, що є десь читач, який шукає саме такого ненав’язливого письма.
Якщо й ці книги не дійдуть, я надішлю ще раз, але вже четвертий раз надсилати не буду, бо це вже знак Божий.
Кланяюсь усім твоїм рідним.
Петро.
P.S.
Якщо цими книжками зацікавиться хтось – віддай, тобі надішлю з автографом. Якщо хтось захоче купити – вони по 10 і 12 гривень. Але це так, між іншим.
А пізніше ще записка разом з бандероллю:
Дорогий Василю!
Віддай ці книги комусь із своїх літстудійців, тій ліричній душі, що любить щоденники й вірші. Так важливо, щоб книжка потрапила в добрі руки. Знаю, що ти ці книги маєш. Чи помиляюся? Таке зі мною буває, на календарі уже 57. А це не жарти.
П.С.
Петриківський ліс.
Згадую. Він був безкомпромісний у питаннях віри, честі, дружби, літератури, але дуже м’якосердий, коли його про щось просили. Беззастережно відгукувався на прохання будь-кого про допомогу.
Якийсь час я працював у приймальній комісії Спілки письменників. Петро телефонує і просить звернути увагу на твори початківця К., який подав заяву до спілки. Розказує, що він хороший, перспективний молодий письменник. Справді, твори того К. були непогані, і я перед членами комісії замовив про нього хороше слово. Чоловіка прийняли до спілки. Петро щиро дякував мені, хоча на рішення комісії скоріше вплинула рекомендація Петра Сороки, а не моє слово. До Петрових рекомендацій дуже дослухалися в приймальній комісії, бо знали, що він ніколи не покривить душею, не піде на якісь компроміси щодо літератури. А через деякий час знову дзвінок від Петра: «Слухай, Василю, таким стервом виявився той К. Як же він так зумів обкрутити, використати мене… Хоча твори ж хороші, а людина…» Скільки болю було в тих словах, скільки розчарування.
Понад усе цінував дружбу. Так близько тулився до мене, таким теплом огортав, що тепер після його смерті гірко на душі, – не відповідав я йому такою ж ніжністю і любов’ю, якою він обдаровував мене. І, думаю, не лише мене, а й усіх своїх друзів. Його вистачало на всіх. Він не скупився на похвалу, і це було щиро, не лукаво, він знаходив у людині ті якості, про які вона сама навіть не підозрювала. І його доброта робила добрішими інших.
Ось як згадував про Петра Сороку мій брат, літературний критик Михайло Карасьов: «… бачу насамперед одну унікальну рису, яка вивищувала його над усіма нами. Якщо тобі щастило потрапити у коло його інтересу, Петро умів знайти такі слова, так відгукнутися про твою творчість, що ти раптом починав гордитися сам собою. Часто це давало наснагу для дальшої праці, а інколи рятувало від депресії і зневіри.
Очевидно, що кожен, хто так чи інакше доторкнувся до його душі, розгледів те, чого не помітити було неможливо ‒ глибоку повагу і щиру цікавість саме до тебе, до твоїх думок і почувань. Тому Петро Сорока займав часом незриму, але вкрай необхідну нішу в українському літературному процесі, яка й до сьогодні залишається сиротливо порожньою».
Згадую. Петро дитинно радів кожному успіхові інших. Так само щиро радів, коли чув від інших хороші слова про свою творчість. Якось Михайло Карасьов написав відгук на його черговий Денник, в якому Петро просто розкошував, просто грався, як дитина, рідкісними, смачними, давніми, призабутими українськими словами. Михайло назвав той відгук «Ловець слів». Петро був потішений і статтею, і її назвою. Казав, що Михайло дуже точно упіймав його залюбленість у викопні словесні артефакти. Пізніше, коли вони ближче познайомилися, Михайло називав Петра Сороку єдиним українським письменником, який не придурюється.
Далі буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.