ДО ВИХОДУ В СВІТ КНИГИ «ДЖЕРЕЛЬНИЙ ДИМ»
“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
Закінчення. Початок див. https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-iaremenko-vyluchenyj-z-litprotsesu-ta-izolovanyj-vid-chytachiv-poet-shistdesiatnyk-hryhorij-kyrychenko/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
- ЖИТТЄВА І ТВОРЧА ДОРОГА ПОЕТА І ЇЇ УЗБІЧЧЯ
Григорій Пантелійович (Пантелеймонович) Кириченко народився 14 квітня 1939 року, а відійшов у засвіти 27 грудня 2010 року. Бог послав легку смерть – ліг відпочити, заснув і більше не прокинувся.
Наведені крайні дати його життя асоціюються в мене з узбіччями дороги або берегами річки, щодо Кириченка, то його дорога довжиною майже в 72 роки. Щоправда, правий берег ріки, куди б ви не пливли – за течією чи проти течії – завжди лишається правим берегом, а лівий – лівим. Узбіччя дороги в одному напрямку – праве, у зворотному вже ліве. Цю метафору важливо розуміти. Береги ріки життя позначені величчю людської праці – пляжі, рятувальні служби, дебаркадери, спортивні споруди, стоянки для всього, що плаває, за ними – висотні будинки, а на узбіччі залишають учасники дорожнього руху різний непотріб. Узбіччя поетової дороги – чисте. Він не залишив на ньому навіть перших проб пера, а ужинок 70-х років все-таки не викинув на узбіччя, а залишив як історико-літературний факт на наш розгляд.
Григорій Кириченко за фахом журналіст, а за покликанням і талантом – Поет, Митець, якому в українській поезії нема аналогів, він як поет не має копії. Він всеціло оригінальний, самобутній, із власним секретом поетичної творчості як «жорсткої умілості» чи «різьби по каменю».
Павло Загребельний свого часу із сумом констатував, що українська поезія занепадає, а значить занепадає і поетична душа, духовність українця. На його думку, поезія вироджується «в одність»: «Драч пише як Вознесенський, а Вознесенський пише як Ален Гінзбург». Цього про Григорія Кириченка сказати не можна. Його поезія вибухає протуберанцями слова, його колористикою, звуковим багатством, образністю, малярською пластичністю.
Після запізнілих збірок ранніх шістдесятників Надії Кир’ян («Лелеки», 1991), Бориса Мамайсура («Другий початок», 1997), Володимира Мельника («Сійся, родися, нова Україно!», 1997) маємо, нарешті, книгу поезій Григорія Кириченка «Джерельний дим». Це авторська назва.
- ДЖЕРЕЛЬНИЙ ДИМ, АБО «МЕТАФОРА ВІДМИКАЄ ВУСТА» ПОЕТА
Ви бачили, щоб джерело горіло чи тліло і з нього йшов дим? Не пара, як із термальних джерел, а таки дим? Не бачили. І я не бачив. Це метафора, в якій йдеться про інше джерело – творче джерело шістдесятників-солов’їв, і як воно, образно кажучи, пішло димом: гілки – спецвідростки від стовбура системи – взяли солов’їв «на вила», бо від співу, від їхніх пісень розправлялися спини, а кора-памолодь вербі-Україні гнала «гойні хвилі» (які гоїли вербі рани). Стара верба-Україна, що ковтнула блискавку, в час т. зв. хрущовської «відлиги» заковтнула і приманку – задиміла і оголила старі завдані їй рани, що знову заклубилися їдучим димом.
Отих солов’їв-корифеїв, «що голосом висотували чари», що «гнали на рани гойні хвилі», розправляли спини, розгалужені гілки «взяли на вила» уже брежнєвсько-сусловською владою – і знову повіяло тлінням і гидким димком.
Оцей дим від джерела творчої живої води – сили – я також бачив. Бачив його і Григорій Кириченко.
Але він не згубив, а перемінив русло, як це часом роблять «бурхливі» ріки, – але не змінив басейну – України, хоча часом захищався «кольчугою із роси» і «кольчугою із сліз», їхав верхом на тіні і таке інше. Він вірив, що вибудувана проти солов’їв гребля – солом’яна, і працював, щоб її якнайскорше знесло.
Ідеї шістдесятників Григорій Кириченко зустрів з неймовірним ентузіазмом. Свого часу, в 1905 році, Олександр Олесь вигукнув: «Яка краса – відродження країни!». Григорій нове відродження в часи хрущовської «відлиги» оспівав поезією «Яка весна!» («Верхом на тіні»). Він бачив, що традиційний Микола Сом, хай і прекрасними рядками, але годився тільки для програми «На добраніч, діти!». Поезія мала стати «легкою кавалерією» в лавах політичного шістдесятництва, мобільною поетичною ударною силою.
Зрозуміло, поезію він не залишив, творив «у стіл» і вірив, що її час прийде.
Заходи «гілок» не зупинили творчості, вірші складав «у стіл», оселився в Березані, родовому гнізді дружини, – і почав працювати за фахом – журналістом на Баришівському районному радіо. Його передачі звучали на обласному і республіканському радіо, бо вони відзначалися насамперед зразковістю, розповіддю про людей праці, їхні долі і руки, шрами на яких нагадували йому «шви електрозварки». Він розповідав не про високі надої молока, а про руки доярок, що ті високі надої забезпечували. Радіопередачі – також непроминального значення – творча спадщина поета, і її належить зібрати і видати, вивчати. Це школа для студентів-журналістів, зразки роботи національно свідомого журналіста в умовах тоталітаризму, шовіністичного великодержавництва.
До віршованої публіцистики, очевидно, треба віднести і весь «Ужинок 70-х років», хоча «жорсткий умілістю», він журналістські поезії зумів піднести до рівня високої художності. Василь Симоненко, який також писав публіцистичні віршовані тексти, безперечно, поступається Григорію Кириченку, але обидва творять «школу».
Оскільки робота журналіста, як і викладача факультету журналістики – ідеологічна, то ми мусили в 70-х вступати в партію або залишати роботу. І ми вступили.
Григорій виявився добрим сім’янином, домовитим господарем. Разом із Валентиною Лаврентіївною виростили трьох дітей – сина Тараса і доньок Оксану і Наталку, дали їм освіту, розв’язували разом із дружиною життєві проблеми – для дітей і собі хату в Березані облаштували, посадив біля хати сад, завів свою невелику пасіку. Себто виконав всі три вимоги, які життя ставить перед чоловіком – збудувати дім, посадити сад і виростити сина. Цей труд також є священним. Він осуду не підвладний. А головне – виростив прекрасний сад поетичний, хай і за парканом, ізольований від маси читачів.
Вихід книги «Джерельний дим» кладе кінець ізоляції і надається до вжитку, хай уже іншим поколінням, незнищенній корі – памолоді, яка «жене на рани гойні хвилі», в’яже невмирущою ниткою із соку на стовбурі верби-України нові кільця – своєрідний літопис існування, який Григорій Кириченко небезуспішно прочитував. Це великий дар таланту. Ми ж таки навчилися визначати вік дерева за кількістю кілець на спиляних стовбурах, але прочитати, що на тих кільцях записала природа, нам поки що не вдалося. Кириченко робив перші спроби той літопис дерев прочитати. Є в поета «Балада про партизанський дуб». Син розповідав мені, що батько водив його вже до пенька того спиляного дуба, і за кільцями визначив, що йому понад 500 років! Але поет бачив, що ті кільця різної товщини, на окремих є певні нерівності, виступи і западини, карби якихось подій, які можемо визначити за порядковим числом кілець. Очевидно, для розуміння дерев мало значення те, що поет мав батька-лісника і багато часу жив із батьком в ошатному мисливському будиночку, збудованому ще одним із «отприсків» князівського роду Кочубеїв. Дерева для малого Гриця були, як у відчитаній В. Шевчуком казці «Хо», лісовою школою, як і для наших далеких предків.
- ПОДОРОЖ ЛАБІРИНТАМИ КИРИЧЕНКОВИХ АЛІТЕРАЦІЙ І МЕТАФОР
«…Нового, Боже, рить колодязя,
Узявся сам, жорсткий умілістю…»
Г. Кириченко
І постає слушне питання: а для чого? Хіба мало криниць і творчих колодязів, навіть псевдопоетичних водогонів залишили попередники? Відповідь поета висловлена метафорично, але зрозуміло для читачів. Та й самі класики заповіли: нова доба нового прагне слова. Це поетична декларація про життєвий вибір:
Міських суєт відкинуть мізер,
Узяв судьби замовний жереб.
Рунистий спів, навитий хистом,
Зумів нуждар, відтятий містом,
Шерхкій сльозі вживити серцем.
Інший поет «із тих шістдесятих», слухаючи музику Бетховена, написав знамениті рядки: «Музика, сцена. Я бачу: нігті ламаючи об долоні, люди дорослі плачуть. Музиці цій не малят колисати: землю вона трясе. Вірші б такі колись написати. І все» (В. Коротич). Не написав.
Гадаю, що бажання поета зреалізував поет Григорій Кириченко.
Мов
З розжареного горна,
Бризкали
Золоті осколки
На гранітний гребінь.
Під оранжові звуки
Солов’їного горла
Народилася
Вечірня зоря
У небі.
Прекрасний знавець поезії, естет Іван Кошелівець, прочитавши ці рядки, захоплено вигукнув: «Та це ж шедевр!» В Україні такого вигуку в той час ми не почули ні від кого.
Окремо треба сказати про почуття, що викликають урбаністичні вибухові картини Києва і міста взагалі.
Стирчать бетонні бункери будинків.
Нуртує в спраглих присмерках асфальтів
Обачний день. Мене в життя збудив він,
І я броджу в чітких тунелях вулиць,
В планету йду по кратеру метро.
А літературознавці, на яких покликається Мирослава Домчук, щось лепечуть про «тиху лірику» Григорія Кириченка. Та схаменіться ж нарешті.
На творчих перегонах із «найпрезентативнішими» він обігнав багатьох зі своїх поетів-сучасників, не знайшовши серед них здорової творчої конкуренції. І, закликавши у поміч Божу милість, він безоглядно пішов власною творчою дорогою, означивши її – «жорстка умілість»:
Нового, Боже, рить колодязя
Узявся сам, жорсткий умілістю.
В патьоків жертвуванім одязі
Латать дірки Твоєю милістю.
Бог дав більше, ніж просив поет: жорсткий умілістю, він не став «латать дірки» в українській поезії, а пошив чи створив для неї новий одяг, що за формою і змістом, за поетичним стилем зачаровував світових знавців поезії.
Григорій Кириченко не вигадував, не конструював чи добирав зі словників слова на побудову алітерацій і метафор – він був їх природним носієм, він їх народжував. Це рідкісний дар, який природа появляє мало чи не в єдиному екземплярі на століття. Є й інший народнопоетичний дар – говорити віршами, точніше римованою мовою. Таким був харківський «казак-стихотворец» Семен Климовський, послухати мову якого люди приходили з усіх усюд. Щойно з науковою насолодою прочитав книгу Михайла Чорнопиского «Краса українського народного слова. Фольклористичний і літературознавчий аспект» (Львів, 2023). У розповіді про очолювану ним фольклористичну експедицію студентів він подає інформацію про жінку із Монастирського району Тернопільської області, яка кілька годин розповідала студентам казки, перекази, легенди безвинятково віршованою мовою. Обидва приклади, очевидно, належить сприймати як Божий промисел або Божий допуст. Такою дарованою талантом є поезія Григорія Кириченка.
Його алітерації – це крики болю, обурення, протесту, зневаги. Це образ радості, захоплення, вислів краси. Це образ, світ духовної людини другої половини ХХ ст.
А чи є в поезії ґанджі, слабинки, перебори? Так, є. Є перенасиченість метафорами, неощадливість у вживанні поетичних образів, їх в окремих віршах стільки, що іншому поету вистачило б на цілу збірку.
Він точно відчуває больові точки свого народу, не прагне криве, нагнуте виправляти, а творити таку поезію, від якої спини людські будуть самі виправлятися. Для цього потрібна його жорстка умілість, добута за жеребом долі, себто з Божої милості.
Комплекс больових точок у Г. Кириченка наш, український, ним помічений і своєрідно полікований.
Урбаністичні картини України – це прекрасно, захоплююче, але серце поетові мулить «дебелих верб розчахнуте нутро», що «вербі, ковтнулій блискавку з блешнею», потрібні «гойні хвилі», які має дати кора-памолодь. Це головна константа поета, укорінена тільки йому підвладним способом. Поет – леміш у рідному ґрунті.
Любов до матері-трудівниці, матері народу-переможця, що через 14 років після т. зв. «Великої перемоги» у вітром обскубаній хустці і солдатських чоботях після приходу вечора іде за село кликати додому сина-сокола, хоч знає, що над ним уже виріс ясен, а по грудях убитих синів стукотять поїзди на Москву з пограбованої України. Це образ розгорнутого Кулішевого «благородного суму».
Бурхливе заперечення правопису і граматики на вступному екзамені спливло зримо, коли читав рядки «Мов з розжареного горна, // Бризкали // Золоті осколки // На гранітний гребінь». І я переконався, що такі ж алітерації прозвучали у спічі про граматику і правопис як ґрати на заґратовану за вроду українську мову. Тоді ці алітерації прозвучали природно – він був ними вроджено наповнений. Це вже був його стиль – вроджена здатність звуками підсилювати думку, змінювати її хід, доповнювати півтонами, нюансами. Від цього його думка ставала картинною, образною, багатоплановою. Кириченко – король алітерацій.
Нарочите, проказане мені в 60-х роках «Сонце сіло в човні відпочити, чайки плачуть, чуйні наречені, тіло місяця жує вночі гостра челюсть чорної печери». Для мене – це Паганіні, що на одній струні виконує складний музичний твір. У Кириченка буква – це нота.
- ПОЕЗІЯ ГРИГОРІЯ КИРИЧЕНКА ЯК МИСТЕЦТВО
У поезії Григорія мою увагу полонив якийсь особливий, вдаючись не до літературознавчої термінології, поетичний патріархат: майже всі чоловічі рими, всі персонажі природи у цілковитій гармонії із ліричним героєм виконують чоловічу роботу, навіть презентанти жіночого роду: іва вудить рибу в ставку; зорі – як побратими; сосна «струнить», як музикант; доспіле сонце, мов помідор, скотилося в Остер та й самі ріки мають чоловічі імена – Удай, Трубіж, Остер, Дніпро і інші. Про персонажів чоловічого роду і говорити нічого: місяць викрешує кресалом із золотої підкови. А ми у Другу світову війну, коли сірників не було, робили кресала навіть із осколків чи цвяхів, шукали в борознах кольорові камінці, робили «губку» – вим’яту в гречаному попелі шмату із бавовняної тканини. Від ударів кресалом по камінцю іскри падали на прикладену губку і вона починала тліти, а з неї роздмухували вогонь. Часто безуспішно. Мій дід Левко жартував – почав кресать, як почало смеркать, а викресав, як почало світать, десь взялась під носом крапля – упала на губку й погасила.
На паперовому полотні Кириченка чарує місячна колористика: «А біле колесо з діброви – місяць // У хату котить прямо через степ» чи «В нас часто-часто білолобий місяць // Зі мною спить під стогом на зорі». А в результаті поетична картина, як на картинах художників-сюрреалістів: на першому плані – мати, яка пише до сина золоті каракулі, на другому – за вікном пахуча бузкова пороша, на третьому – небо, зорями вишите, трудиться місяць, все живе ідеальним (позаземним) життям. Тут і вечірні зорі народжуються під оранжеві звуки солов’їного горла, весела світломузика, колористика, звукова чи точніше музична симфонія, донесена до нас у звуках, кольорах, запахах. У О. Олеся «сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди» – це прекрасний вербальний поетичний образ, у Кириченка – малярська картина, складна поетична конструкція без будь-якої штучності, вона – щира, природна – чим і захоплює. І на всю книгу – жодного зменшувального слова, і це умілість.
Представник Нью-Йоркської школи Богдан Рубчак, вчитуючись у поезію Кириченка, заговорив про «народний сюрреалізм». У Г. Кириченка він справді народний. Про сюрреалістичну реконструкцію української поетичної фрази я багато говорив, розглядаючи поезію Олега Зуєвського «Межінь української поезії» і сюрреалістичні картини Пауля Клее.
Василь Стус 3.ХІІ.1963 року в листі до Володимира Буца, з яким співпрацював у газеті «Соціалістичний Донбас», повідомляє найголовніші новини з Києва:
«Підкинути тобі трохи новин?
Виходить Б. Грінченко – десь 80 тисяч примірників (два томи). Має бути його вечір… Ходжу в «Молодь» – там літстудія. Дуже цікавий Грицько Кириченко, студент-чернігівець, з довженківським голосом, боксер 1-го розряду, гарний поет» («Голос України», 10 січня 2018 року, № 5 (6760)).
Згадують про Григорія Кириченка в літстудії «Молодь» й інші шістдесятники.
З’ясовуючи проблему появи шістдесятників в українській літературі і роль у цьому процесі літстудії при видавництві «Молодь» (була літстудія «Січ» – Студія імені Чумака в КДУ), розповідає Валерій Шевчук: «Літстудія діяла і при видавництві «Молодь», куди «наїжджав» з Москви Микола Вінграновський, бував І. Драч, потрясав голосно мовними ораціями Г. Кириченко, проспівувала віршами І. Жиленко, химерно закручував поетичні рядки Федір Бойко, активні були М. Сіренко, Наталія Кащук, О. Булига, М. Сингаївський, В. Мельник, С. Тельнюк та інші» (Київ: Акцент, 2003. С. 360). Пам’ятаємо, що серед «та інших» систематично бували одні із «найпрезентативніших» шістдесятників, після 1965 року – дисидентів, навіть перебуваючи в Києві – московські знаменитості – Є. Євтушенко і А. Вознесенський. Студія при «Молоді» завдяки її мудрому керівнику Д. Г. Білоусу була для Григорія Кириченка доброю поетичною школою, якої, на жаль, в наступні десятиліття уже не мав. І це відчутно.
Подав на власному сайті історик С. Білокінь згадки про Г. Кириченка. Вони і цікаві, і документальні:
«Отже, мусимо повернутись до книжки Івана Максимовича [Кошелівця]. Попри те, що українських поетичних поколінь у ХХ ст. він вбачав аж чотири, – як і всі емігранти, Кошелівець захоплювався приголомшливо несподіваними й чарівними поезіями, подібних до яких підцензурні українські друкарні не випускали у світ вже кілька десятиліть. Переглядаючи усе, що міг у Мюнхені роздобути, він добирав так само, як у Києві Іван Олексійович, кращі, добірні тексти. На першому плані опинилось у нього «просто-таки феноменальне явище – кілька поезій Григорія Кириченка. […] Здавалося б, виховався цей молодий чоловік на зразках соцреалістичної поезії, і звідки б йому дійти до модерної, свіжої і, сказати б, непідробно справжньої поетичної образності, подібної якій не знайти ніде в приступній йому радянській поезії, як оце в «Ноктюрні» (просто підряд кілька рядків спочатку):
Мов
З розжареного горна,
Бризкали
Золоті осколки
На гранітний гребінь.
Під оранжові звуки
Солов’їного горла
Народилася
Вечірня зоря
У небі.
А спіле сонце
По городах,
Мов помідор,
Скотилося
В Остер…
Ти бачив,
Як у місяця із рота
Очерет
Росте?
Це ж просто поетичний шедевр», – не приховує захоплення досвідчений літературознавець (Білокінь Сергій. Огляд літератури і – зовсім короткий – джерел. Клуб творчої молоді «Сучасник» (електр. ресурс)).
В Європі і за океаном вірші Г. Кириченка перекладали, декламували, обговорювали. Його поезія перекладена чеською, португальською, німецькою і естонською мовами, хоча я не можу уявити, як можна перекласти на інші мови ідіоматичні алітерації Григорія Кириченка. У 1965 році в Чехії вийшла антологія поезії 13 українських поетів, які вже зазнали утисків від радянської системи. Дев’ятим у чеській антології представлений Григорій Кириченко. Українська поетеса Віра Вовк, яка живе в Бразилії, переклала вірші з чеської антології і видала в Португалії під назвою «Соняшник». Вона ж ці вірші переклала німецькою мовою і видала в Німеччині під титулом «Der Baum» (Дерево). Ці ж вірші вийшли і в Естонії. Це все було в середині 60-х років. І раптом вірші Кириченка зі сторінок молодіжних журналів «Зміна» (з 1 липня 1965 р. виходить під назвою «Ранок»), альманаху «Вітрила», популярного журналу «Дніпро» – зникли. Україна витісняла, ізолювала, замовчувала і в результаті забувала свого поета, а Європа захоплювалася, друкувала і поширювала. Надіюся, що його поезія зазвучить і рідною.
Гадаю, що сказаного мною та іншими авторами матеріалів, поданих у розділі «Зачіпка до розмови про поезію Григорія Кириченка» книги «Джерельний дим», цілком достатньо. Розмова ще попереду…
Написано в січні – жовтні 2023 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.