“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
(14 квітня 1939 – 27 грудня 2010)
ДО ВИХОДУ В СВІТ КНИГИ «ДЖЕРЕЛЬНИЙ ДИМ»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
- ХТО В ТОМУ ВИНЕН?
У 1997 році, видаючи дуже запізнілу, чи не на роки затриману, збірку поезій Бориса Мамайсура «Другий початок», Іван Дзюба назвав передмову «про ще одного шістдесятника» – «Забуті – поруч». Назва викликала в мене чимало сумних розмислів, згадок, почуттів.
Ким «забуті»? Чому забуті? Хто прислужився цьому забуттю? Невже це ганебне забуття – досягнення тільки ідеологічних церберів, як Скаба (Л. Костенко: «В нас мистецтво взяте на «скабу»), Маланчук, Шамота, Рем Симоненко, чи такого карального органу, як КГБ і його підрозділу – Головліту, сиріч цензури?
І чому «поруч», а не «разом»? А коли вже «поруч», то поруч із ким? Чому «поруч» деперсоніфіковано? Чи можу я сказати, що три роки поет Кириченко був поруч зі мною чи я поруч із ним? Ні! Ми були, йшли, мислили і творили разом! Чи йшов я «поруч» зі своїм кумом В. Чорноволом чи І. Світличним, Є. Сверстюком, Ю. Бадзьо, В. Шевчуком та іншими, за Дзюбою, «найпрезентативнішими»? Ні, ми йшли разом! Кожен мав свою «нішу», яку і заповнював, перебуваючи в «малій» (за ґратами) чи «великій» (т. зв. «волі») зоні, за визначенням В. М. Чорновола.
Нині «тішиться» чи має «тішитися» тільки той «феноменом шістдесятництва», що був національним рухом, виявляв інакодумання, розхитував, а значить і розвалював колоніальну радянську систему. Коли Україна здобула незалежність, деякі «найпрезентативніші» почали більше дбати про себе і тішились власним культом, який творили їм блюдолизи, графомани, слабосилі епігони, що називають себе також «шістдесятниками».
Талановиті, а часом просто здатні писати, почали виявляти інтерес не до «феномена шістдесятництва», а до різного штибу сексуальних збочень, інших сексорієнтацій, прикриваючись науковою проблемою психоаналізу, а насправді скочувалися до психопатології, відшукуючи у класиків то Едипів комплекс, то лесбіянство, то гейство. Скидають із п’єдесталу слави великих діячів і письменників: Франко – не Каменяр, Шевченко піддався «десакралізації» (проф. Грабович), хоча ніхто й ніколи його не канонізовував у святого, національного генія, який, пройшовши складний шлях самопізнання і національної ідентичності, вказав Україні національний шлях розвитку, який сьогодні виборюємо, трактується як «міфотворець» і т. д. Один із «найпрезентативніших» видав 10 томів своєї віршованої продукції у привласненій друкарні, яку канадські промисловці і підприємці «купили для Товариства української мови», знищеного двома «найпрезентативнішими». Поезії в тому десятитомнику на один томик. А чи не міг той презентант шістдесятництва зменшити кількість томів, щоб видати високу поезію Надії Кир’ян, Володимира Мельника, Бориса Мамайсура, Василя Діденка, Григорія Кириченка? Інший «найпрезентативніший» написав, пересиджуючи в Москві репресії проти справжніх шістдесятників, 160 томів щоденника і спогадів і особисто видав їх усі в незалежній Україні. А чи не міг би плодючий мемуарист поступитися бодай одним томом на користь Кириченка? Це дражливе питання, але, впевнений, що справедливе у пошуках винуватців забуття.
У «Зачіпці до розмови про поета Григорія Кириченка» подано листа В. Коломійця, заввідділом поезії видавництва «Український письменник», до Г. Кириченка. Я добре знаю цього славного митця і видавця. У тому ж 1997 році він запрошує Г. Кириченка до участі в збірнику «Боян» (Поезія – 97). Очевидно, Григорій Пантелійович з якихось міркувань добірки поезій не подав, але В. Коломієць у 2005 році видав двотомну «поетичну антологію» – «Українське диво», до якої віршів Г. Кириченка не включив. Це для мене і «диво», і загадка. Тут він міг і не звертатися до поета подати поезії. А як же тоді запевняти, що пам’ятає, знає, любить?
Очевидно, мав право М. Слабошпицький у ґрунтовній статті про поета 2020 року в журналі «Київ» писати: «У цій життєвій історії багато незрозумілого. Знаючи його тексти, дивуєшся, чому він не посів належне йому місце в офіційно прийнятому каноні поміж шістдесятників?» Для мене жодного «чому?» не існує. Гадаю, що многоцінна стаття М. Слабошпицького і дає відповідь на оте «чому» і натяк «хто в тому винен». Особливо тому, хто вміє читати між рядками. У будь-якій ситуації я б критичну статтю Г. Кириченка про І. Драча зберіг, а не викинув у відділ листів.
Через 15 років після видання збірки Бориса Мамайсура академік І. М. Дзюба в інтерв’ю газеті «День» авторитетно заявив: «Треба повернути (??) й поезію Григорія Кириченка…» («День», № 127, 2012). Ще десять років минуло після інтерв’ю 2012 року, а «треба повернути» так і залишилося добрим наміром справді «найпрезентативнішого» шістдесятника. Отже, Іван Михайлович – можемо зробити висновок – Григорія Кириченка до «презентативніших», очевидно, не зараховував або просто «Право на сміх» вважав важливішим. Смішно?! А я хотів би, щоб було забезпечене моє право читати поезію Г. Кириченка.
Серйозну розмову про творчу постать Григорія Кириченка вперше і першою зробила доцент Сумського педінституту Мирослава Пилипівна Домчук у першому дослідженні «Творча постать Григорія Кириченка у художньому просторі шістдесятництва: знак лакуни». Доземний уклін їй за це. Не з Києва, а із Сум почалося повернення поета з Чернігівщини в українську поезію.
Дослідниця, якій вдячно вклоняюсь, акцентувала наявність і тяжіння над творчістю поета «знака лакуни», себто якщо я правильно зрозумів латинське поняття у трактуванні Мирослави Пилипівни – провалля, прірви без творчості Г. Кириченка у художньому просторі шістдесятництва. Це справді так. Але в наративах Мирослави Пилипівни є багато дискурсивного або, як і у латинян – багатозначного чи неоднозначного. А саме: я не приймаю і категорично заперечую кимось із літературознавців (кажуть, М. Рябчуком) накинуту вульгарно-соціологічну схему московського розливу чи керунок «тиха лірика» – «Прокрустова лежанка» майстрів радянського псевдолітературознавства. Невже у т. зв. «тиху лірику» вписується поетове credo:
Вітчизні я,
Допоки вже могтиму,
Сочитиму крові крамольну краплю
З грудей громовних…?
Кириченко ні в яку схему чи напрямок не вписується – він такий один, він – неповторність, як Ліна Костенко чи Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Микола Холодний. З ними можна змагатися тільки інакшістю. Змагатися, а не заперечувати, оббріхувати втисканням у вузенькі рамки «тихої лірики». Я у «тихій ліриці», як і в «тихому болоті» часом зустрічаю дуже несподіване.
Справді, перший удар по системі завдала лірична хвиля. «Не належачи до ядра шістдесятників» – каже про Г. Кириченка М. П. Домчук, – а я знаю і переконаний, як сучасник і учасник того процесу, що ядро шістдесятництва як національного руху взагалі складали не поети, а юристи, політики, журналісти, літературознавці, художники, які розумілися в суспільно-політичних і економічних процесах, бачили майбутнє в окреслених ними ідеалах – В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Мороз, І. Дзюба, І. Світличний, А. Горська, П. Заливаха, брати Горині, С. Хмара. Це були люди, що складали ядро шістдесятництва. Їх було значно більше. Як можна не згадати О. Мешко і її сина-медика Олеся Сергієнка, М. Плахотнюка, Я. Кендзьора – вони творили ядро руху шістдесятників – інакомислячих з політичними програмами, прогнозами etc. І безоглядно «поїхали» «в места не столь отдалённые». Поети, за винятком В. Стуса, І. Калинця, при настанні репресій 70-х років розбіглися, як щурі із тонучого корабля.
Дехто з поетів почав словом підтримувати цей рух, давати йому духовне й естетичне забезпечення. Політика завдяки їм естетизувалася, а естетика політизувалася. В. Симоненко означив цей поетичний здвиг як «Тиша і грім», а Б. Мамайсур, заявляючи, що «Поезія – це гра з вогнем», уточнював, що «Гра з вогнем – це вже не поезія». У таку «забаву» гралося небагато поетів. Грати з вогнем наважувалися окремі поети – І. Калинець, М. Холодний чи В. Стус. Кожен, або точніше кілька поетів, творили «тиху лірику», сиріч писали просто гарні вірші, що брали за душу, творили все-таки громадську думку, відмінну від тієї, що нав’язувалася офіційно, і аж ніяк не були «тихою лірикою».
- ТРИ РОКИ РАЗОМ
(фрагменти спогадів)
У 1961 році я поступив у аспірантуру на кафедру історії української літератури Київського педінституту ім. Горького (нині – педагогічний університет ім. М. Драгоманова). В номері «Літературної газети» за 15 вересня 1961 року було надруковано вірш невідомого мені автора «Вечорова пісня». Простота і щирість, розмовні говірні інтонації залишили неперебутнє враження. Молодий солдат оповідає про сон, що приснився ліричному герою: він бачить, як зоряної весняної ночі мати пише синові листа. У говірких рядках, сповнених любові, син заспокоює матір, бачить її материнське життя, яке й породжує у нього сон:
Оранжове небо, зорями вишите,
А ви мені, мамо, листа пишете.
Цілую ваші золоті каракулі,
Ви ж, мамо, як писали їх, то плакали.
Це згусток непідробної щирості, маленький поетичний шедевр. Після другого прочитання я вже знав його напам’ять.
Не тільки краса і сила поетичного синівського почуття до матері полонили мене, а й художність поетичного образу. І я в усій літературній пресі даремно майже рік шукав нові публікації Г. Кириченка.
Друга зустріч була ще несподіванішою. У наступному 1962 році я був залучений до перевірки творів абітурієнтів. Одним із творів я був вражений – і змістом, і формою, особливістю вислову думки. Прочитав уголос декану і колегам. Декан сказав: «Перевіряйте. Це вже філолог. Будемо приймати!» Проблеми з граматикою у творі були – скажімо, запам’яталося ось так написане слово «сьв’ято».
Особисте знайомство з Григорієм Кириченком відбулося через кілька днів після перевірки творів абітурієнтів на усному екзамені з мови і літератури. Попросив голову філологічної комісії поставити мене екзаменатором групи, в якій був записаний Кириченко.
Це було понад 60 років тому, у серпні 1962-го. Як зараз бачу: за столик навпроти мене для відповіді сідає не вчорашній школяр, а зрілий муж, від якого промінились впевненість і гідність. Розгортаю екзаменаційний листок, куди мав записати оцінку, і читаю: Кириченко Григорій Пантелійович.
– Це ви?
– Я.
– А це, – кажу, – також ви? – і декламую: «Місяць креше золотою підковою, // Вечір пахне порошею бузковою. // За вікном небо, зорями вишите, // А ви мені, мамо, листа пишете…».
Коли закінчив, дивлюсь, а в нього так дивно відвисла сардонічна нижня губа.
– А це також ви?
– Я.
– То ви вже склали екзамен з літератури на відмінно. Ольга Петрівна (Блик), як мовознавець, також підказує, що мова «Вечорової пісні» заслуговує відмінної оцінки.
Кажу:
– Ідіть, вивчайте і мову добре, бо, наскільки пригадую ваш твір, у вас якісь неприязні стосунки з граматикою.
І він раптом вибухає:
– Та граматика і правопис – це ґрати, якими заґратували нашу мову тільки за те, що вона гарна…
– То, щоб зламати, – кажу, – будь-які ґрати, треба добре знати, хто, для кого, коли і з якого матеріалу їх викував, – ідіть.
Тільки пізніше, коли читав його «Ноктюрн», я згадав спіч Кириченка про граматику і зрозумів, що ті інвективи на адресу граматики і правопису були висловлені алітераціями. І вони були природними.
Оце таким був у Кириченка вступний екзамен, а в мене перша зустріч з поетом.
Кажуть, іноді робиш по закону, а в душі кішка шкребе, а в іншому випадку робиш проти закону, а в душі солов’ї співають. У моїй душі співали солов’ї, і з 1 вересня 1962 року Григорій Кириченко став студентом першого курсу філологічного факультету Київського педінституту імені О. М. Горького.
Ми познайомилися. Три роки минули у творчій співпраці: він приходив до мене як додому, користувався моєю тоді вже непоганою бібліотекою. Здивований зауваженням Петра Засенка, що Кириченко вивчав життя не з книжок. У теплому відгуку «Терени поезії Григорія Кириченка» (журнал «Київ», 2012) цю хибну думку повторив Іван Марченко. Та ж книжка, справжня книжка – це також життя, згущене, акцентоване деталями, які в реальному житті бувають непомічені.
Запам’яталося, як він у моїй квартирі опрацьовував «Словарь» Бориса Грінченка: вголос читав слова, іноді й ілюстрації до них, ніби вслухався в мелодику слова і оцінював слова з погляду їх придатності для вибудови алітерацій.
Ще кілька спогадів.
У розмовах про поезії мене, як молодого літературознавця, цікавив процес творення поетичного образу, його постання в закінченому вигляді. І якщо на поетове запитання «Хто бачив, як із рота у місяця очерет росте?» я мав ствердну відповідь, то на питання «Чи бачив, як у мертвих кінських очах місяць грав на очеретині?» у мене відповіді не було. Я такого не бачив, і Григорія запитав, чи це не вигадка. І поет розповів, що ракетна частина, в якій він служив, була розташована в казахському степу, на цілині, а через гони був табір цілинників – багато молоді, вечорами пісні, танці, в основному дівчата і хлопці з України. І старшина іноді відпускав 1–2 солдат увечері погуляти в таборі. Повертаючись у частину одного разу десь годині об 11-й ночі, пішов степом навпростець і натрапив на скотомогильник. Серед купи обгризених степовою звіриною кісток лежав ще цілий, але мертвий кінь із вибалушеними очима, а від них при подуві вітру по ковилі перебігали кольорові блики. Вражений побаченим, виламав суху очеретину, нахромив на неї мертве кінське око і від нього, як у планетарії від підвішеної кулі, побігли по степу кольорові блики – місяць грав на очеретині у мертвих кінських очах. Така природа образу.
Ще один спогад. У 1964 році Кириченко цілу чверть проходив педагогічну практику. Я працював у 129-й СШ на вулиці Гагаріна учителем української літератури. Погодили план його практики. Він мав провести у 10-му класі вивчення роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». У підсумку учні мали написати твір «Яким я бачу майбутнє Чіпки». І, пригадуючи його твір при вступі, попросив і його написати твір на цю тему.
Першого вересня пішли з ним на мій урок в 11-му класі. Після 1964 року школи повернулися до 10-річного навчання.
Я оголосив учням тему уроку: «Творчість Павла Тичини». З нього починалося тоді вивчення радянської літератури. Тільки приготувався говорити, як почув голосні проказування учнів: «А Тичина пише вірші, та все гірші», «Трактор в полі дир-дир-дир…», «Як візьму я кирпичину – начувайсь Павло Тичина», «На майдані Тичина з чемоданом». Я не зупиняв, знаючи радикалізованих хрущовською «відлигою» учнів, а подумки шукав виходу зі становища.
– Добре, – кажу. – Тичину ви вже, бачу, знаєте, то я на ходу вирішив відкласти вивчення Тичини, а сьогодні проведемо урок української поезії. І побудуємо його так: я вам читатиму вірші, які пам’ятаю, а ви однослівно оцінюватимете «подобається – не подобається».
Бачили б ви, як реагував мій практикант Григорій Кириченко. Він то вставав, то сідав, а насмішкувато-глумлива нижня губа ходила ходором. Він зрозумів, що я гнав химороди.
Першим, пам’ятаю, прочитав «Я ішов від озерця… // Десь на дні мого серця // Заплела дивну казку любов».
– Вам подобається?
Кілька дівчаток зааплодували.
– Хто написав?
– Ми домовилися, – кажу, – що ви маєте відповідати однослівно – подобається чи ні.
Закінчив свою декламацію уривком із «Похорону друга» – «Усе міняється, оновлюється, рветься, // у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є, // замулюється мулом, порохом береться, // а потім знов зеленим з-під землі встає».
– Хто, хто автор?
– Всі вірші, які я вам прочитав і які вже багато років гріють мою душу, написав Павло Тичина.
Німа сцена, а потім оплески.
Григорій написав твір «Яким я бачу майбутнє Чіпки» – «Баладу про соняшник». І, гадаю, не без впливу уроку про творчість Павла Тичини присвятив баладу Павлу Тичині: «Хоча в душі бродило море, // А лише краплею зродивсь». Це вже було сказано про Павла Григоровича – українську «пропащу силу».
Історію більшості поезій поета, написаних у 60-х роках, я пам’ятаю і через 60 років, але про це в окремій книзі спогадів про поета Григорія Кириченка, яку хочу написати.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.