“Українська літературна газета”, ч. 15 (333), 5 серпня 2022
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-hubarets-druk-i-knyha-v-leshchatakh-dyktatury/
https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-hubarets-druk-i-knyha-v-leshchatakh-dyktatury-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЩО ЗДОБУЛА І ЧИМ ПОПЛАТИЛАСЯ ВИДАВНИЧА СПРАВА В ЧАСИ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ
У Києві помітну видавничу діяльність розгорнула Всеукраїнська академія наук. Особливо це стало відчутно з проголошенням українізації та поверненням з еміграції Михайла Грушевського. Користуючись тим, що Академії таки було передано у власність друкарське виробництво Києво-Печерської лаври, історико-філологічний відділ на цій базі здійснював випуск серійних видань, наукових записок (вийшло 27 книг), збірників наукових праць (опубліковано 12 книг), збірника «За сто літ» (видано 6 книг), а також щорічника «Первісне громадянство» та журналу «Україна».
Продовжував публікацію нових томів «Історії України – Руси» та «Історії української літератури» Михайло Грушевський. Великою цінністю в роки українізації були випуски під егідою історико-філологічного відділу ВУАН 22 термінологічних словників, кількаразове перевидання «Словаря української мови» Бориса Грінченка.
Серед стилю і методів діяльності київських видавництв 20-30-х років визначальними були, з одного боку, підприємливість, вміння віднайти необхідних авторів, розбудувати книготоргівельну мережу, а з другого, злісне порушення авторського права, невиплата гонорарів, самоцензура, викликана численними обмеженнями, заборонами, причіпками органів партійно-радянського контролю. Урядові документи вимагали формувати тематичні плани випуску творів художньої літератури, які не мали б жодних натяків проти радянського будівництва. Так само повинні були відбиратися для друку тексти наукового та природознавчого спрямування: допускалися до виходу в світ лише ті, що відзначалися матеріалістичним характером і марксистським змістом.
З партійних вказівок, зокрема з постанови ЦК ВКП(б) «Про обслуговування книгою масового читача» (1928 р.), випливали навіть конкретні завдання видавництвам щодо тематичних напрямів, збільшення книг, які розповідали б про історію більшовицької партії, популяризували марксизм-ленінізм. Хоча в таких постановах називалися державні видавництва, все ж практично органи радянського контролю за друкованим словом спритно поширювали ці вимоги і на кооперативні та приватні видавничі структури, а також тиск обмежував їхні можливості, сковував творчу ініціативу, сприяв розвитку сірятини, примітивізму, графоманства.
Заходи щодо термінового проведення повної українізації, розроблені владними органами в квітні 1925 року, поширюючись на національну видавничу сферу, давали підстави на її відродження, зміцнення й майбутній стабільний розвиток. Про «нечувані успіхи процесу» кричали в пропагандистських агітках більшовицькі божки, і водночас можливості, які при цьому відкривалися, прагнули підтримувати ті, хто вірив і сподівався все-таки на позитивний результат. Відчувало це і тогочасне суспільство: ніщо, наприклад, не могло затьмарити факту, який яскраво свідчив про те, що українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності: із 47 відсотків неграмотного населення в 1926 році цей показник зменшився до 8 відсотків у 1934-му. Не лише шкільна та вища освіта, а й інші ділянки економічного і культурного життя були охоплені процесом українізації. Десятиріччя, в якому вона здійснювалася (з 1923 по 1933 роки), навіть за умов шаленого опору, внутрішньої боротьби, саботажу, значних помилок і помітних втрат, дало змогу просунутися вперед українській мові й літературі, національному мистецтву, театру й кіно. Не випадково цей невеликий період, відведений історією українській нації, називають добою її культурного відродження.
Не останню роль тут відіграла книговидавнича справа та пресові органи. Досить показовими були їхні кількісні характеристики: якщо у 1921-1922 роках українських газет нараховувалися одиниці, то через 10 років із загальної кількості 426 назв 373 стало україномовними, а їх загальний наклад складав 3,6 мільйона примірників. Ще кращий показник мали журнальні видання, випускати які українською мовою було дуже престижно і вигідно. Це успішно робили навіть у типових російськомовних регіонах. Цьому сприяли також спроби поширювати українізацію на ті території, що завжди були відомі як українські етнічні землі – Кубань, Воронежчина, Курщина та деякі інші. З такими ініціативами виступав нарком освіти Микола Скрипник, намагаючись допомогти кубанським школам підручниками, ленінградському українському театру коштами, підтримати відкриття в Ростові-на-Дону відділення Держвидаву, діяльність часопису «Червона газета» і щомісячника «Новим шляхом».
Згідно із офіційними даними, в різних регіонах СРСР (за межами України) тоді проживало понад 7 мільйонів українців, які, довідуючись про заходи з українізації на батьківській землі, вимагали такого ж ставлення радянської влади до задоволення своїх національно-культурних та освітніх потреб. Газета «Вісті ВУЦВК» від 26 квітня 1923 року сповіщала про виступ у Москві на ХІІ з’їзді більшовицької партії Миколи Скрипника, де він гостро ставив питання щодо задоволення потреб цих мільйонів українців.
У державних архівних фондах зберігаються конкретні пропозиції Миколи Скрипника, прийняття яких могло б повністю розв’язати низку важливих тогочасних проблем. Деякі з них формулювалися у такий спосіб: «1. Щоби до Конституції УСРР була додана стаття про територію УСРР, тому що в Конституції Україна не мала власної території, а належала до СРСР. 2. Щоби прилучити до української території Вороніжську, Курську, Чорноморську, Озівську, Кубаньську області і підпорядкувати ці землі урядові УСРР. 3. Щоби українським колоніям в РСФРР та в інших радянських республіках надати національно-політичну автономію».
Цих та інших подібних ініціатив Скрипникові не забули ні московські, ні харківські вожді, один з яких Павло Постишев, за повідомленням «Літературної газети» (12 липня 1933 року), на партійному пленумі вимагав від нього розповісти «про те, як справа українізації опинилася в руках різної наволочі петлюрівської, про те, як ці вороги з партквитком і без нього ховалися за вашу широку спину члена політбюро ЦККП(б)У, про те, як ви нерідко боронили ці чужі, ворожі нам елементи». Саме в цей час Скрипник покінчив життя самогубством, оскільки Постишев «всі труднощі й зриви здійснюваної тоді індустріалізації і колективізації приписував «контреволюційній» діяльності українських націоналістів, що гуртувалися навколо Скрипника і прикривалися його авторитетом».
Аналізуючи книжкову продукцію, що побачила світ у роки українізації, можна помітити повсюдне прагнення видавництв працювати відповідно до тогочасних вимог, що складалися під «натиском української національної стихії на партію». Внутрішній ресурс цього натиску «був настільки сильним, що вона змушена була піти на національну реформу під дезорієнтуючою назвою українізації» (Ярослав Дашкевич). Як наслідок, випуск книг вдалося українізувати на 83 відсотки. Ця позитивна прикмета вагомо вплинула на культурно-освітній розвиток робітництва, допомогла в освоєнні української мови працівникам державних установ, показала реальні можливості проведення українізації в армії, зокрема, в Школі червоних старшин у Харкові, де впродовж 6 років видавався українською мовою двотижневик «Червоний юнак», а також в українській військовій окрузі, політичне управління якої випускало щоденну україномовну газету «Червона армія», військово-політичний та літературно-мистецький двотижневик «Червоний боєць» (1931 – 1935 рр.), тижневик «Червоноармієць» (1925 – 1928 рр.) з додатком книжкової серії «Бібліотека червоноармійця».
Якісним важливим результатом діяльності видавничої галузі в роки українізації було зосередження уваги авторів і редакторів на підготовці та випуску книжкової продукції для дітей та юнацтва. Йдеться не лише про навчальну книгу (підручники, посібники, букварі та читанки), а й про художню, науково-популярну, природничо-пізнавальну літературу. При цьому партійні та урядові органи не скупилися на спеціальні постанови, рішення, інструкції, циркуляри. Мало не щороку такі документи надходили до редакцій газет і журналів, у видавничі організації, освітянські осередки з вимогами «піднести рівень», «забезпечити якість», «поліпшити», «прискорити», «розгорнути», «опрацювати», «розробити». Серед цих суворих і вимогливих постанов – «Про заходи до поліпшення юнацької і дитячої літератури» (1928 р.), «Про вимоги до дитячої п’єси» (1930 р.), «Про дитячу літературу» (1933 р.). Практично суть їх зводилася до необхідності створення й розвитку під «пильним контролем і керівництвом партії» такої дитячої літератури, яка б мала «цілеспрямований виховний вплив» на підростаюче покоління» і неодмінно дбала про «посилення в ній моментів класового, інтернаціонального, трудового виховання».
Постійно визначалася і тематика книг для дітей та юнацтва, які рекомендувалося вилучати, передавати у спеціальні сховища, а то й знищувати. Серед «ворожих» книг виявилися педагогічні видання про виховання в дусі релігійності, українського патріотизму, а також ті, що побачили світ за часів Центральної Ради, Гетьманату.
У цей час з боку радянської влади з’являлося й немало «дивацтв» щодо літератури для дітей. Скажімо, більшовицькі вихователі з великою підозрою ставилися до такого улюбленого жанру дітвори як казка. З цього приводу Держвидав у 1930 році випустив матеріали спеціальної наради «Ми проти казки», з яких випливали настанови тогочасній педагогіці: організувати вчителя, вожатого, письменника на «боротьбу проти казки не лише в школі та загоні, а й у родині». Як з’ясували дослідники, ці антинародні, антиукраїнські дивацтва стосовно дитячої книги проектувалися в Москві, а в устах «теоретика» марксистської педагогіки Надії Крупської (дружини Леніна) звучали так: «Чарівні казки ми вважаємо шкідливими, вони заважають дитині розібратися в навколишньому середовищі, розвивають забобони, нездорову фантазію, притуплюючи почуття реальності».
Та українська книга для дітей прокладала собі дорогу до юного читача обминаючи рифи примітивізму і непрофесійності. Незважаючи на те, що книжковій продукції для дітей радянськими органами відводилася другорядна роль, кооперативні і приватні видавництва «Книгоспілка», «Світоч», «Радуга», «Час» випускали дитячі книжки не лише великими тиражами, а й досить дешевими та доступними. Для дітей друкувались твори як класиків української літератури Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, так і проза Бориса Грінченка, Івана Сенченка, Олександра Копиленка, Олеся Донченка, поезія Івана Неходи, а особливо пригодницькі книги Миколи Трублаїні «Лахтак», «Шхуна», «Колумб», «Крила рожевої чайки».
Цінним і якісним результатом українізації книговидавничої справи було звернення письменників до тем історичного минулого. На це авторів і видавничих редакторів націлювала літературна критика, зокрема, проблемні публікації в періодиці (журнал «Плужанин», стаття «Іван Франко про історичну повість», №6 за 1925р.). Інше періодичне видання – журнал «Гарт» дещо пізніше, у №11 за 1928 рік вмістив перелік орієнтовних тем для «Бібліотеки історичної повісті та роману» із конкретним закликом до письменників «взяти участь у реалізації цієї бібліотеки, закріпивши за собою певну тему». Помітним явищем української історичної белетристики став роман Олександра Соколовського «Богун» (1931р.), випущений у світ і надрукований значним тиражем у часи панування в радянській історичній науці вульгарно-соціологічних методів оцінки минулого. Книга одразу ж зазнала нищівної критики, а творчість письменника і науковця була кваліфікована як «націоналістична контрабанда».
Державне видавництво України взялося за публікацію серії біографічних повістей та романів, які за жанровими особливостями належали до історико-художньої прози. Розповідаючи про життєвий шлях видатних постатей української історії, літератури та мистецтва, автори прагнули відкрити малознане, або й зовсім невідоме, по-новому осмислити їхню роль і місце в загальнолюдських процесах. Такою була, зокрема, книга Валер’яна Поліщука «Григорій Сковорода» (1929 р.) з визначальним підзаголовком: «біографічно-ліричний роман з перемінного болісного та веселого життя українського мандрівного філософа». Щоправда, офіційна критика й тут намагання письменника «показати видатного просвітителя і гуманіста понад класами і станами свого часу» оцінювала як нерозкритість «основної антифеодальної суті його філософії і художньої творчості».
ВІДРОДЖЕНЕ, ЩОБ БУТИ РОЗСТРІЛЯНИМ?
Українізація, хоча й мала певні позитивні явища у видавничій сфері, все ж сприймалася далеко не однозначно в наукових та літературних колах. Співробітники Всеукраїнської академії наук, значна кількість письменників таких літературних організацій як ВАПЛЇТЕ, Ланка – Марс, а також неокласики бачили в цьому лише часткове задоволення прав і потреб українського народу. Дехто навіть застерігав від поспішності у підтримуванні більшовицької новації, попереджав про небезпеку відродження російської великодержавної машини, майбутнього неодмінного наступу русифікації. Про це без особливих евфемізмів писав у 1926 році в журналі «Україна» Михайло Грушевський (стаття «Ганебній пам’яті»), заявляв у полемічних виступах Микола Зеров, а у памфлетах – Микола Хвильовий.
Науковців особливо насторожували політичні процеси, спрямовані проти Всеукраїнської академії наук ( процеси «Центра дій» 1924 року та «Спілки визволення України» 1929-1930 років), а літераторів – постійне втручання владних органів у творчу діяльність письменницьких організацій ( закриття у 1928 р. ВАПЛІТЕ та однойменного журналу). Водночас і науковці, і літератори активно використовували можливості українізації. Розгорнувши інтенсивну видавничу роботу з випуску в світ наукових записок, монографій, тематичних збірників, ВУАН заохочувала академіків, професорів, наукових співробітників до написання й опублікування праць українською мовою. Перелік друкованої продукції, здійснений Всеукраїнською академією наук за п’ятиріччя, вміщувався на всіх книжках, що випускалися нею у 1930 році. Дані за 1928 рік свідчать, що лише історико-філологічний відділ випустив 44 твори загальним обсягом 542 друкованих аркуші. Однак, «частина праць виходила накладом інших видавництв: так було надруковано 39 праць на 453 аркушах». (Наталія Полонська-Василенко).
Співробітниками ВУАН були текстологічно підготовлені, а Держвидавом випущені багатотомні твори Марка Вовчка (наукова біографічна довідка академіка Олександра Дорошкевича), Івана Котляревського (історико-літературне оснащення академіка Сергія Єфремова), Григорія Квітки-Основ’яненка та Олекси Стороженка (наукові статті професора Агатія Шамрая). Дванадцятитомник творів Лесі Українки побачив світ у видавництві «Книгоспілка» за активної текстологічної та редакторської роботи академіків Олександра Білецького, професорів Миколи Зерова, Бориса Якубського. Важливими і цінними стали книги із сходознавства академіка Агатангела Кримського «Історія Персії та її письменства», «Студія в Криму: історія, взаємовідносини з Україною, ново-татарське письменство», «Тюрки, їх мова та література».
В інших видавництвах України також друкувалося чимало праць, наукових досліджень, здійснених співробітниками Всеукраїнської академії наук, зокрема, книги Миколи Василенка (про конституцію Пилипа Орлика та про пам’ятки правничої літератури ХVIII століття), Костянтина Воблого (про польсько-український ринок), Леоніда Яснопольського (про українські фінанси). Актуальність цих видань диктувалася тогочасними практичними потребами, а тому спонукала авторів до лаконічного й популярного викладу, застосування лексичних та стилістичних можливостей української мови. Ці та інші подібні видання використовувалися в навчальному процесі, в інформаційній діяльності, науково-дослідницькій роботі. Випущені різними форматами і неоднаковими за обсягами, книги користувалися значним попитом, викликали зацікавленість у читачів.
Далеко не все з напрацьованого і підготовленого до друку науковцями ВУАН щастило опублікувати. За умов жорстких цензурних вимог, категоричних заборон залишалася за межами видавничих планів Академії велика кількість фольклорних, історико-археологічних досліджень, накладалося табу на об’єктивне висвітлення епохи національно-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років, з позицій критики так званого «буржуазного націоналізму» засуджувався показ суспільно-історичних особливостей розвитку нації, її мовної, культурно-етнічної самобутності. Тиск на академічну наукову установу розпочався з її насильницької партизації, обмеження коштів на видавничу діяльність, невиплати авторських гонорарів за випущені твори, закриття друкарні Українського наукового товариства під виглядом шкідливості умов праці для здоров’я поліграфістів.
Незважаючи на це, вогнище української науки, культури та мистецтва продовжувало розвиватись, дбаючи насамперед про випуск друкованої продукції різного тематичного спрямування – не лише гуманітарного, а й природничого, юридичного, фізико-математичного, медичного, педагогічного. Змогли побачити світ важливі на той час праці академіків: геолога Павла Тутковського («Краєвиди України в зв’язку з природою та людністю», «Загальне землезнавство»), економіста Костянтина Воблого («Економічна географія України», «Нариси з історії російсько-української цукробурякової промисловості»), демографа Михайла Птухи («Смертність у Росії і на Україні»), археолога й історика мистецтва Миколи Макаренка («Маріюпільський могильник», «Мистецтво книги», «Орнаментація української книги 16-18 ст.»), історика Олександра Оглоблина («Нариси з історії капіталізму на Україні»).
Публікація наукових досліджень, фундаментальних праць з різних галузей знань, поповнення ними бібліотечних фондів підносило значення цього виду книжкової продукції. Популярними ставали видання з точних і технічних наук, книги, що стосувалися освоєння нової техніки і машин у промисловому та сільськогосподарському виробництві.
З початком 30-х років суворішали вимоги до літературно-художніх видань, все частіше піддавалися офіційній критиці так звані занепадницькі настрої, мотиви безвихідності, поверхове, упереджене або й «неправильне зображення ролі партії в перетвореннях на селі». Злісним нападкам і гострим звинуваченням піддавалися, наприклад, імпресіоністично-ліричні ранні твори Валеріяна Підмогильного, які, мовляв, наскрізь перейняті песимізмом і скептицизмом, а деякі, за визначенням тодішнього завідувача відділу агітації і пропаганди ЦК КП(б)У Андрія Хвилі, є «романтикою махновщини». Та особливо жорсткої критики зазнала найпомітніша книга, створена Підмогильним – роман «Місто», де «на тлі розвитку непу показано завоювання зрусифікованого і здегенерованого міста молодим українським селюком».
Випущена Держвидавом повість Бориса Антоненка-Давидовича «Смерть» також виявилася неугодною більшовицькому режиму, оскільки автор, за висновками партійних критиків, зовсім «не враховував нових обставин, перебував під тиском буржуазійної ідеології», а ще до того ж «протиставляв село радянському місту, наголошуючи на настроях недовір’я, а то й ворожості селянина до міста». А тим часом саме повістю «Смерть» Антоненко-Давидович поставив проблему непоєднаності більшовизму з психологічним складом характеру українця, а також гостро зобразив низку способів хазяйнування більшовиків на українських землях у двадцятих роках.
Все нестерпнішими ставали постійні причіпки офіційної критики, навішування «ярликів» владними органами на книги, які вже пройшли стадію цензорського «фільтрування», тобто попереднього і наступного контролю. Їх масштабність зростала із розгортанням внутріпартійних дискусій, з появою резолюцій, постанов, рішень партійних конференцій, пленумів, з’їздів, які вимагали, націлювали, зобов’язували і, насамперед, за будь-якої умови навертали авторів, видавництва, критиків до єдино прийнятного більшовиками методу – соціалістичного реалізму. Кожного, хто відступав від його принципів у своїй творчості, звинувачували в «бездушному критиканстві», у спробах «підмінити соціально-класовий аналіз вирішенням сумнівних національних проблем» (дуже часто називався роман Миколи Хвильового «Вальдшнепи»), а також у «наклепницькому трактуванні сучасного суспільного розвитку» (малися на увазі твори Івана Сенченка «Холуєві записки» та Михайла Могилянського «Вбивство»). Войовничими критиками радянського ладу називалися прибічники Хвильового. Про них та їхні книги дещо пізніша літературна критика твердила, що саме в цьому середовищі виникли теорії так званого «розпеченого пера», «активного романтизму» і що «вони упереджено вишукували недоліки…, свідомо підбирали негативні явища і типи, які немовби характеризують період мирного будівництва (бюрократизм, безпритульність, безробіття, комуністи, що переродилися в умовах непу) і таким чином створювали викривлену картину радянської дійсності».
Звинувачувалися книги, автори яких, мовляв, лише використовували зовнішній антураж (фабрика, завод, радянська установа, артіль), що давало змогу приховувати «сумнівні морально-побутові проблеми», розв’язувати їх «у дусі бульварної романістики». Стосувалося це, наприклад, повістей Бориса Тенети (Гурія) «Гармонія і свинюшник» та Петра Голоти (Мельника) «Бруд». У деяких книгах, що розробляли сучасну тему, партійні критики вбачали приховані «чужі, а то й ворожі ідеологічні настанови». Цими характеристиками наділялися повість Докії Гуменної «Кампанія» за «не співзвучність з радянською дійсністю» та роман Михайла Івченка «Робітні сили», в якому алегорично висловлювалася ідея виховання і становлення національно свідомих українських кадрів.
Серед книжкової продукції, випущеної видавництвами України в роки так званої українізації, була певна кількість і літератури, що мала гумористично-сатиричний характер і її радянська влада одразу ж поставила на службу власної пропаганди.
Книги цього жанру виходили переважно в серіях «Весела книжка» (видавництво «Плужанин») та «Масова гумористична бібліотека» (Держвидав). Лише в останніх двох серіях з 1926 по 1932 рік побачили світ понад 100 книг. Серед авторів гумористично-сатиричних творів сформувалася група талановитих письменників (Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Василь Чечвянський). Найпліднішим у цьому жанрі був Остап Вишня, який випускав у різних видавництвах по 2-3 книги щорічно (у 1924 році – «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Літературні усмішки», у 1926 році – «Лише до села», «Українізуємось»). А вже 1928 року творчість Остапа Вишні була представлена читачеві чотиритомним виданням. Однак у багатьох з них автор аж надто пристрасно воював з «українськими буржуазними націоналістами», знущально писав про уряд Української Народної Республіки в еміграції, відзначився посмертним пасквілем-зубоскальством на вбивство Симона Петлюри в Парижі. У книжках Остапа Вишні тієї пори можна було знайти не лише певну одноманітність тематики, а й натуралістичні крайнощі, вульгаризми, а також надмір покалічених, «суржикових слів» і в мові персонажів, і в авторських ремарках.
Та найгострішою сатирою того часу виявились памфлети Миколи Хвильового, що спрямовувалися проти суспільно-естетичних принципів, запроваджених і підтримуваних радянською владою, а насамперед проти хуторянських основ творення літератури й мистецтва, культурного назадництва, поширення неуцтва і схиляння перед московщиною. Це стало небезпечним для офіційної влади. Терпіти українізацію вона більше вже не могла: цей унікальний процес закінчився трагічними смертями Хвильового і Скрипника. За ними йшли і йшли численні жертви Розстріляного відродження.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/