Тарас Федюк. «Спогади»

“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025

 

Продовження. Продовження. Див. раніше:

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

 

 

УРИВКИ З КНИГИ

 

Актова зала гуманітарного корпусу мого рідного університету була заповнена. За моїми прикидками, понад 600 людей. І на чолі – моя рідна професура. Я взагалі-то дуже не люблю, коли на такі заходи студентів знімають із пар і зганяють докупи. Мені завжди від того якось ніяково… Тому наш літературно-мистецький вечір було призначено на вечірній час. І попри те – стільки народу…

Концерт вдався. Пройшло без ексцесів, недивлячись те, що мої друзі (більшість) до чарки таки приклалися, незважаючи на мої прохання-вмовляння. Але помірно… Помірно і непомітно для публіки. Нічого такого, крім висмикнутої з-під паска ззаду Гірникової сорочки. Ну, то таке…

Ввечері в готелі звичайно кумпанія засіла по-серйозному. А наступного дня ж ми мали їхати з таким само концертом у Южний, до працівників Припортового. Сказати, що я переживав, – нічого не сказати.

Тому раненько-вранці помчав до готелю в Аркадії. На моє тривожне питання коридорна відповіла, що все нормально, але вже зранку в кімнаті (вона назвала номер кімнати, де жив Ігор Римарук) «наблюдаєтся какоє-то шевєлєніє». Оцініть формулювання! У мене холод пробіг грудьми. Знаємо ми, трясця, ці «шевєлєнія». А коли відчинив двері, на мене радісно витріщилися  пички моїх друзів при одній порожній та одній початій пляшці коньяку.

Тут маю сказати, що до витрат на проведення свята було включено й гонорар (чималий на той час). І я – дурень – видав усі гроші не ПІСЛЯ, а ДО. Тобто, у всіх всього вистачало. Мої скиглення було зустрінуто нахабним і веселим сміхом, але, насамкінець, вдалося-таки припинити радісне ковтання.

Весь час – аж до концерту в Южному – я пильнував найбільш небезпечних, на мій погляд, Павла Гірника та Юрка Островершенка. Аж до того, що Павло психанув і мало не почимчикував пішки до Проскурова. Я його завернув вже з дороги.

Але завжди несподіванки звідти, звідки їх не чекаєш. Концерт ішов добре. Я зробив вступне слово й сидів собі край сцени за журнальним столиком, оголошуючи виступальників. Прозаїків я просив не брати участі в концерті (бо не читати ж прози). Тож Слава Медвідь мав бути закулісним вболівальником.

Коли закінчився виступ Покаля і я вже приготувався покликати наступного, Юрко голосно вигукнув: «А зараз письменник В’ячеслав Медвідь виконає свою пісню на слова Ігоря Римарука “Діва Обида”!!!»

Я мало не впав зі стільця, але що поробиш. Пізно було щось робити. На сцену бадьоренько вийшов Славко, став рішуче бокаса до зали, як Муслім Магомаєв під час виконання пісні «Бухенвальдський набат», й  акапела заревів… У мене й досі у вухах той приспів на мотив фашистського маршу з відомої симфонії Шостаковича: «Ді-ва О-би-да! Ді-ва О-би-да!!!»

Пісня скінчилася. Зал заплескав у долоні. Гучніше, ніж всім поетам-попередникам разом узятим. Робітничий клас любить пісні більше, ніж вірші! От тепер, коли співають всі (від старого Андруховича до «красівого» Любки) вже ніхто не пам’ятає справжнього піонера подібного співу в Україні. А це був не хто інший, як В’ячеслав Медвідь! Покаль заспівав пізніше, Андрухович – ще пізніше. Ну, а Любка – краще б і не співав. А ще краще – аби й не писав…

Добре, що прості робітники припортового так нічого й не второпали, сприйняли рев Медведя за художню самодіяльність, якою, зрештою, той спів і був. Коли фестиваль закінчився і всі ро­з’ї­ха­лися, лиш тоді полегшено зітхнув…

А зекономлені кошти (а такі були) передав президентові Покальчуку, аби хлопці в Києві розпочали друк нової літературної газети, названої «Література плюс».

І вже оскільки про це зайшлося, то хочу сказати, що газета проіснувала недовго. З чиєїсь подачі – чи не з подачі Володі Моренця – головним редактором було призначено юного Андрія Бондаря, який апріорі не міг витягнути такий проєкт і, витративши всі кошти, здобувши яку сотню передплатників, надрукувавши в газеті всіх своїх не менш юних друзів, серед року газета припинила існування. Тепер очевидно, що тоді її треба було віддати в більш серйозні та спроможні руки. Але ж гадалося, що от прийдуть молоді – і все буде інакше, краще, сильніше. А молоді вже тоді були налаштовані та сконцентровані на собі, своїй «кар’єрі», своїх «піарах», своїй «успішності» та всьому тому егоцентричному, що за пару десятиліть фактично знищить літературний процес в Україні як тяглість.

До цього варто додати ще й те, що ані методів, ані інструментарію досягнення «кар’єрної» мети часто-густо не добирали. За будь-що про тебе мають говорити, ти за будь-що маєш бути «медійною персоною». Хоч АУП обплювати, хоч для прикладу голою сракою на Хрещатику зблиснути. Водночас людоньки забувають, що Бог таких штучок не любить й у висліді забирає навіть той невеликий талант, що на початках був дав.

Іван Лучук, Ігор Римарук, Юрій Покальчук 

* * *

Влітку я майже щороку їздив на Хмельниччину, у село Самчики, де народився мій батько і де ще довго по батьковій смерті жила його мачуха – баба Женя.

Ловив рибу, відпочивав. А коли бабця померла, хата лишилася стояти пусткою. Спадкоємець – батьків брат Володя – то збирався її продавати, то відмовлявся… Я просив продати мені.  Це сталося, але вже пізніше.

Саме тоді з’ясувалося, що Римарукове село, де жила його мама та ще навіть була жива бабуся, – у сусідньому Красилівському районі. Себто, між нашими селами щось кілометрів зо тридцять.

А ще був у моєму житті короткий період, коли я сидів за кермом жигулівської «вісімки», купленої із заробітків нашого родинного, як я вже казав, «середньо-малого бізнесу».

От саме тоді, десь наприкінці дев’яностих, і відбувся спільний з Ігорем вояж до Самчиків. Домовилися, що візьмемо ще до кумпанії нашого друга –   Павла Гірника.

Я заїхав до Ігоря в його село, що звалося (і зветься) Западинці. Це десь на півдорозі із Самчиків до Хмельницька. Ігорева хата була нова, велика, з білої силікатної цегли. Збудована на всю родину і на той випадок, коли хто з дітей (в Ігоря була ще сестра) схоче там осісти.

Зайшли до хати, потім походили подвір’ям. За хатою – як те звично буває у селі – стояв закопаний у землю дерев’яний стіл із лавками обабіч. Ігор трохи ніяково вказав рукою на того стола і сказав: «Отут, за цим столом, було написано чимало віршів». Чомусь той стіл мені запам’ятався, і ще й досі бачу його перед собою з усіма деталями.

Потому ми поїхали машиною до Проскурова й до Гірника, де мали об’єднатися в невеличкий моторизований партизанський загін. Павло нахвалявся, що має великий намет і все причандалля для юшки, тобто казанок, триногу. Жив Павлуша тоді в самісінькому тихому центрі Хмельницького в гарній двокімнатній квартирі, що дісталася йому у спадок від колись номенклатурної бабусі.

Описувати це помешкання – як і всі наступні Павлові – справа нелегка й не для слабих нервами. Одна кімната була вщерть умебльована порожніми пляшками: від дверей і до вікон вся підлога була ними заставлена. Не менший жах навіювала і решта. Павло почав готувати спорядження. Для цього вліз, як ведмедик середньої вгодованості, вглиб антресолі й почав кидати на підлогу, здіймаючи хмари куряви, всіляке манаття. Манаття шелестіло, казанки дзвеніли, Павло сопів. Нарешті все це було запхано до машини, і ми (через гастроном, де було взято чотири пляшки горілки та якусь закуску) рушили на Самчики. Не такою й далекою була дорога – якихось 60 кілометрів.

Аби дістатися гарного рибальського місця, треба було від села ще вигрібати човном десь зо три з гаком кілометри. Почали пакувати човна. Потім сіли всі втрьох. Я відіпхнувся від берега – і… ні, ви не вгадали: ми не втонули. Але від краю фальшборту до води лишилося зо два сантиметри. Я сидів на веслі, і від початку здалося, що можна пливти. Якби ж не звеселені вжитим Павло з Ігорем, що совалися човном, розмахували руками та робили все, аби загибель ескадри з ймовірної перетворилася на неминучу.

Довелося, перетнувши широченький Случ, висадити обох на протилежний берег і розповісти, як дістатися місця, якщо йти лісом. Хлопці прихопили пляшку горілки та одне на двох яблуко, і ми рушили. Вони – лісом, я – водою. Час від часу з хащі лунали дзвінкі голоси: «Тарасе! Ти живий!? Ти ще не втонув?!!»

І все це супроводжувалося веселим реготом, від якого сороки в лісі скрекотали, а листя тріпотіло. А треба ще сказати, що напередодні в Самчиках був дощ. Словом, коли хлопці вигулькнули з лісу та вийшли на місце, а я туди підплив, картина була ще веселіша. Павло з Ігорем – геть перемурзані болотом (видно, падали на слизьких і часом крутих лісових стежках). Пляшки, звісно, вже не було, а в Павловій правиці переможно сяяло біле яблуко, надкушене рівно двічі.

Вечоріло. Я розпалив багаття, а Павло довго вовтузився зі своїм старим вицвілим наметом, що виявився невеликим, себто одномісним, тобто, комусь двом випадало спати під зорями.

При багатті розстелили ще Павлів брезент, вмостилися на ньому, і хлопці почали нескінченну вечерю, що супроводжувалася всілякими балачками. Десь ближче до опівночі в Павла з Ігорем зайшла розмова серйозна. Говорили про поезію, про самоповтори, про тяглість інтонацій, про те, як важко вирватися в інший ритмічний, тематичний та метафоричний простір із простору вже обжитого.

Кумедно було збоку спостерігати за цією дискусією: артикуляція ускладнена, проблема перебільшена, інтонація неадекватно трагічна. Насамкінець кілька хвилин було присвячено бідканню, що «мало взяли» («Нічого собі «мало», – подумав я, дивлячись на три порожні горілчані пляшки, а ще ж четверта порожня десь заблукала в лісі).

Павло підвівся і, навіть не намагаючись запропонувати комусь іншому, крім себе самого, почимчикував до намету. І коли він туди впхався й бокові полотна намету перебрали форму Павлового тіла, стало зрозуміло, що Гірникове – Гірникові.

Ігор ліг на брезент біля багаття і теж заснув. Ночі на Західному Поділлі навіть влітку холодні. Тому, аби не втратити друга та поета замерзлим на ранок, я всю ніч ходив збирати хмиз і підкидав його в багаття. Павло ж у наметі сопів, як ведмедик у барлозі, і побоювань за його здоров’я в мене не було.

Ледь почало сіріти, я закинув вудки. Брати нічого не хотіло. Попливо (як називали в селі більш звично русифікований поплавок) завмерло, здавалося, навіки.

За яких півгодини прокинувся Ігор. Він теж закинув вудку. А треба сказати, що був він у цій справі геть зеленим неофітом і закидав вудку так: у правицю брав вудлище, у ліву руку брав жилку десь у районі грузила, а потім все це разом одночасно намагався кинути в річку, високо змахуючи, як лелека крилами, обома руками. Ясно, що воно летіло, куди хотіло, а не куди треба. Я одвертався, аби він не побачив мого веселого і єхидного посміху. Але тут же маю сказати, що людиною Ігор був заядлою й потроху просувався вперед у вміннях та навичках. Проте в той день і в нього так само нічого не дзьобало.

Десь під одинадцяту намет грізно затріпотів-зашелестів, і звідтіля висунулася кудлата заспана голова смаглявого Павла, якого я небезпідставно іноді величав Бодулаєм. Було, було в нім щось таке явно циганське…

Павло розмотав вудку й під наші хихикання закинув. І тут же потяг величенького карася. Ох, як він прицмокував! Як вихвалявся! Як безсоромно знущався з нас! Щоправда, на цьому увесь  «кльов» закінчився, і ми того єдиного карася відпустили на волю.

Верталися так само, як і прийшли. Хлопці – лісом, я – човном з усіма бебехами. Приплив раніше. Суходільні герої щось затримувалися, і я здогадувався чому. А коли прийшли, були веселі та радісні, а ще й щось (я здогадувався, що) дзеленчало в целофановій торбині.

Ігор розповів, ЯК на них дивилися люди в сільмазі. Довге Ігореве волосся, що спадало нижче плечей… Кудлата голова Павла, що був більше схожий на дервіша і смерть одночасно… Словом, якийсь підпилий сільський хлопець іронічно звернувся до них: «Джу ю спік інглеш?»

 

Вдень ходили до панського палацу. Римар все виношував плани викупити палац у держави і зробити там будинок творчості для аупівців. Наступного ранку я зробив стратегічну помилку, запропонувавши Ігореві ловити рибу з човна, оскільки з човна, зазвичай, ловилося краще. Сіріло, коли мій друг відіпхнувся веслом від берега. Човен загрозливо захилитався, майже зачерпуючи воду. Гойдався він скажено, Ігор невміло намагався утримати рівновагу, водночас іще більш розгойдуючи. Тобто, човном він кермував уперше. Довго шкріб об борти веслом. Довго припинався в лататті, гойдаючись ще більше. Потім закидав вудку своїм дилетантським способом. Але якщо на березі ті змахи руками, яко крилами, були доволі безпечні, то на човні… Дякувати Богові, у воду він не впав. Але рибу розполохав у радіусі не менш як метрів п’ятдесят.

Згодом хлопці поїхали. Таких Ігоревих відвідин Самчиків було кілька. І я вже одразу скопом про них розповім.

Наступний візит відбувся вже більшою групою. Майже вся «Сучасність» на чолі та за кермом із Павлом Григоровичем Щегельським, якого вмовлено  доправити десант до місця. Тут уже було не до риболовлі, тут вже була справа серйозніша: майже дві доби гості сиділи в хаті та «гуляли» в карти… Ну, у «дурня», звичайно.

От я не знаю, звідки в талановитих українських письменників цей потяг до картярства! Любив грати в карти Вінграновський. Любив (і вмів!) грати Григір Тютюнник. Малишко, кажуть, був майстер. У мене пояснення одне: творчого азарту було стільки, що вистачало й на побічні справи.

Хата тонула в такому цигарковому димові, що то вже більше скидалося на пожежу. Принаймні від порогу до вікна, під яким грали, майже нічого не було видно. Того разу відвідини не були довгими.

Втретє Ігор вже приїхав сам. Рано-вранці. Десь о сьомій. Була люта злива. А йти від траси до моєї хати десь із кілометр. Звичайно, попри те, що був укритий поліетиленовим плащем, змок мій товариш до нитки.

Тож одразу ж почав його «сушити». Знаючи про можливі відвідини хлопців, я прихопив із собою трилітрового слоїка з краденим (не мною, звичайно, а працівниками заводу) коньяком. Тож зранку й почали. Тобто, Ігор почав.

Говорили про багато що. Зокрема, тоді йшлося і про наступного президента АУП. Ні я, ні Ігор не були, чесно кажучи, у захваті від роботи Юрка Покальчука на тій посаді. Він не вилазив зі Львова, де більше піарився сам і співав із «Мертвим півнем», аніж щось робив для зміцнення АУП та втілення в життя нових проєктів. Саме тоді на питання Ігоря: «Гаразд, а хто тоді буде?» – я зопалу вигукнув: «Та я буду!»

Ігор у тому часі, очевидно, не мав намірів очолювати ще й АУП, йому вистачало «Сучасності». Звичайно, не сказати б, що питання було вирішене, але Ігорева підтримка та великий авторитет укупі з моїм невеликим означали немало. Єдине питання, яке виникло в мого товариша: «А як же ти з Одеси будеш працювати?»

Я відповів, що переїду до Києва. Вже за кілька днів зрозумів, що погарячкував і проблем з тим переїздом стільки, що він спочатку видавався майже нереальним.

А тимчасом ми то тинялися селом, то виходили до річки, то поверталися до хати. Водночас Ігор не забував зазирнути до слоїка з коньяком. Я вже казав, що в питві Ігореві не було рівних. Принаймні з того, що мені доводилося бачити. А бачити доводилося мені, повірте, немало. До вечора вміст трилітрового банячка перейшов половинну позначку. А «дегустаторові» – хоч би що…

Вже по-темному сиділи за столиком біля хати, ввімкнувши надвірне світло. Говорили про те-се. Ігор розповідав про свої американські мандри та зустрічі. Я слухав, бо це було цікаво. Він один із перших наших втрапив надовго туди. І (що цікаво), на відміну від пізніших відвідувачів, нічого для себе та свого просування не зробив. Не тому, що не міг, а тому, що це його не цікавило. Навіть книжки перекладної не надбав.

Взагалі в нас і досі побутує таке постсовкове поклоніння заграниці. От, ВІН ТУДИ поїхав. ВІН видав ТАМ книжку. Він отримав ТАМ медальку. Я ж досі лишаюся переконаний у тому, що все справжнє тобою написане пишеться для себе. І для тих нечисленних, кому воно близьке. А що там десь-інде – мені насправді важить мало. Звичайно, якщо не робити з усього цього бізнеспроєкту. Якщо бізнес-проект, то Ігор робив усе неправильно, а пізніші відвідувачі – усе правильно.

Зрештою, є «успішні» письменники. А є великі письменники. Іноді, зрідка, це збігається. Набагато частіше – ні. Чи був «успішним» Григір Тютюнник? А Борис Нечерда? А Плужник? А Стус? А, зрештою, і сам Шевченко?

Отож сиділи ми довгенько. А оскільки рано-вранці треба було вибиратися на рибу, як кажуть у Самчиках, то я десь годині об одинадцятій пішов спати, закликавши до цього й Ігоря. Він лишився сидіти на лавці.

За пару годин – прокинувся і помітив, що за вікном надворі горить світло. Ну, подумав, забув вимкнути Ігорко. Розліпивши пальцями очі, почвалав глянути. Відчинив двері й побачив таку картину: за столом сидів Ігор, смокчучи вже котру цигарку, на столі – порожній трилітровий слоїк. У мене спросоння вилетіло геть дурне питання: «Ігорю, що ти тут робиш серед ночі?»

Римар презирливо глипнув на мене, відвів погляд, глибоко затягся цигаркою й видихнув з інтонацією, як ото до нерозумної дитини: «Думаю».  Промовив це слово він, трохи його розтягуючи. Для тих, хто був посвячений, така дещо уповільнена мова означала, що випив він багато. Атож! Багато! Та «багато» – не те слово. Від сьомої ранку до першої ночі (менш ніж за добу) було ним випито шість (!) пляшок коньяку. Така нелюдська витривалість та нечутливість до спиртного була, з одного боку, добром, а з другого – злом. Добрим було те, що Ігор міг працювати, вживши таку дозу, від якої хто інший (ну от хоч би я) злетів з копит. А поганим було те, що чим більша доза, тим більше отрути в тобі. Але про це – пізніше.

Невдовзі (чи й не наступного дня) до нас приєднався Павло Гірник. Кумпанію було укомплектовано. Ігор з Павлом вранці виходили на кладку й ловили з берега, зрозумівши, що човен – то незручно з усіх боків. Ну а я – з човна. Виглядала їхня риболовля так. На доволі широкій сусідській кладці першим ділом встановлювалася пляшка. Навколо неї – закуска. А обабіч – Павло з Ігорем, які за чарками слідкували пильніше, ніж за «попливами».

А треба сказати, що вздовж річки в Самчиках завжди тяглася стежечка. Нею ходили й рибалки, і ті, хто не хотів світитися сільською вулицею. Тож час від часу «тудою» чимчикували дядьки. Ігор із Павлом – добрі душі – всіх, хто чимчикував, запрошували до чарки. Дивовижна звістка миттю облетіла всі зацікавлені сині вуха та червоні носи в селі. І дядьки вже не просто чалапали за своїми таємними справами вздовж річки, а цілеспрямовано притишували ходу біля чарівної кладки. А то й геть зупинялися, дивлячись незмигно на пляшку, але позірно цікавлячись, чи бере. Всім їм бувало налито… І ще довго потому, як хлопці поїхали, дядьки шпацірували стежинкою над річкою, притишуючи ходу перед чарівною кладкою. Але, як я люблю казати, щастя довго не буває.

Якогось дня Павло заспав, а Ігор вийшов на кладку сам. Треба повторити, що був він страшенно азартною людиною. Його азарт набував часом форм доволі несподіваних, але і про це не зараз.

Оскільки Павлуші не було, то мій друг таки ловив. Я сидів у човні на річці неподалік. І раптом помітив, що Ігор тягне щось чималеньке, підхопившись зі стільчика на рівні ноги. І таки витяг добрячого підлящика десь із на півкіло. Підлящиків у Самчиках називали «ляскухами». Отож всунув Ігор ту ляскуху до алюмінієвого бідончика і час від часу ловив невеликих пліточок чи верховод.

Я більше дивився на поплавки, ніж на його риболовецькі успіхи, але помічав, що Ігор частенько з гордістю позирав через плече на бідончик із тотою ляскухою. Аж я, глянувши невдовзі, помітив, як самчиківський «вчений» кіт, підкравшись за Ігоревою спиною, встромляє свою хижу лапу в бідончика та елегантним рухом, зачепивши рибину кігтиком (одним кігтиком!) за зябра витягує на світ Божий найбільшу  рибину. Ляскуху! Я загукав: «Ігорю, кіт!»

А кіт тимчасом уже примостив тоту ляскуху собі в зуби й саме розвертався. Ігор кинувся за котом. Кіт – на берег. Ігор за ним. Кіт – у бараболю (городи в Самчиках доходили майже до води). Ігор, заплутуючись у бараболинні, за ним. Намагаючись впіймати кота чи рибину в котових зубах, Ігор коршаком падає туди, де щойно був кіт. А треба сказати, що того дня щойно пройшов дощ… Кіт вислизнув майже з Ігоревих рук, Ігор весь у росі та болоті… і то з таким розчарованим обличчям… з вуст ластівками злітала ненормативна лексика.

Ой, як добре я знав цей стан! Сам не раз кидався у воду, коли рибина зривалась вже під самісіньким берегом. З тим же результатом. Самчиківські коти… Це особлива генетично модифікована порода, пристосована до злодійських дій щодо рибальських відер, бідончиків та іншого посуду для зберігання вловленої риби. Вони довго вичікують у прибережних кущах. Вони лучать хвильку, коли рибалка відволікається, ступають на кладку нечутно… вони тягнуть рибу без жодного сплеску… Зазвичай рибалка бачить кота лише тоді, коли його вже можна лише бачити. Наздоганяти пізно.

А ще: коли немає доступу до виловленої риби, самчиківські коти сідають за спиною в рибалки й чекають. Коли зловлений карасик вилітає з води й за інерцією летить за рибальську спину, кіт одним порухом лапи збиває рибину так, що вона падає на кладку перед котовим носом. Словом, самчиківських котів можна показувати людям за гроші. Ігорів настрій впав до найнижчої позначки. Адреналін спливав. Я старався не сміятися, бо знав, як це дошкуляє. І так – біда, а тут ще й можливі кпини. Але поволі Ігор таки освоював нехитрі рибальські премудрощі. Жаль, на це не вистачило йому життя… Та і на все інше теж.

А коли хлопці вкотре поїхали додому, мені зустрівся якось сусіда Павло Десятник. Перше, що він спитав: «Тарасе, а що то за батюшки на твоїй кладці рибу ловили?»

Я відповів чомусь серйозно: «То не батюшки, Павле, то поети».

«А-а-а…», – протяг Десятник, розуміючи, що його іронія не влазить.

Останнього літа Ігоревого життя я теж був у Самчиках. Одного дня задзеленчала мобілка. Почув Ігорів голос, вже важкий, хворий і майже потойбічний: «Ти ще в Самчиках?»

Я відповів, що наразі так.

«Ми тут з Павлом збираємося тебе навідати». Але через день мене мали машиною забрати до Одеси, мої вакації скінчилися, тож того разу не вийшло. Виявилось: не вийшло назавжди.

 

Закінчення буде.

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.