Тарас Федюк. «Спогади»

“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025

Продовження. Див. раніше:

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

УРИВКИ З КНИГИ

До уваги читачів пропонуємо уривки з книжки Тараса Федюка «Спогади». Книгу можна придбати в книгарнях України і на сайті видавництва «Навчальна книга Богдан», Тернопіль.

А тепер про те, як у нас настало ГКЧП. І як ми його зустріли. Ці пару днів я пам’ятаю добре, хоча щоденник мій скінчився, і записів повної хронології немає.

У переддень 19 серпня я був у богемному загулі, додому повернувся пізно, і моя Неля зранку дивилася на мене вовчиком, аби не сказати вовчицею. Аби якось (хоч би якось!) реабілітуватися, я попхався на лоджію. Там треба було заліпити цементним розчином нововстановлені засклені віконні рами. Розчин непевною рукою було замішано, почався процес заліплювання шпарин, що більше скидався на процес оштукатурення власної мармизи: розчин чомусь випадав зі щілин, але бризки від нього добре трималися на щоках, шиї, носі та вухах. Словом, мучився.

Раптом із кімнати, де було ввімкнено телевізор, почувся крик дружини: «Тарасе, Тарасе, йди бігом!»

Я зрадів, що завіса мовчання та ігнору за вчорашнє впала, і пішов до кімнати. З телевізора лунало знамените звернення ГКЧП. Звучало воно з вуст дикторів суворо й гартовано. Але тут чомусь у грудях не похололо, як те часто в мене буває на поворотних моментах мого життя.

Неля тільки й промовила: «Ну, ось. Тепер тобі буде. Ти ж із партії вийшов». Але й тут у грудях не похололо. Натомість одразу ж у голові зблиснула думка: «Ось він, ось цей момент». І я, зобразивши на обличчі урочисто-сувору заклопотаність, промовив: «Так. Мені терміново треба їхати до міста. Маю все з’ясувати і все вирішити. Давай червінця, я їду». Особливої надії на те, що мені видадуть червінця не було, аж раптом… Дружина дістає червоного папірця з профілем Леніна і простягає мені. О, спрацювало! Всі ГКЧП відсунулися десь далеко, за межі України.

Дорогою до міста (а ми тоді мешкали на його околицях, у спальнику, що звався «Селище Таїрова») я випив пива, все довкола забуяло яскравими фарбами.

Звичайно, подався до Спілки, на Бєлінського, 5. Але не дійшов. Дорогою зустрів Бориса Нечерду, і ми зиґзаґом вирушили до знаменитої кав’яреньки на розі Пушкінської та Чкалова (тепер Велика Арнаутська). На щедро виділений мені червонець взяли по коньячку й кави та почали обговорювати ситуацію. Зрештою, було вирішено, що гкчпісти ні на що не здатні і їхній заколот приречений на поразку. Може, ми так заспокоювали самі себе, а може, відчували. Принаймні, пригадую, якихось аж надто тривожних передчуттів не було. Та й коньячок, як відомо, додає сміливості та категоричної самовпевненості. Коли десятку було пропито до решти, подалися в рідне кубло на Бєлінського, але там – як на те – нікого не вздріли. Колеги сиділи по хатах і гадали на телевізорах.

Закінчився наш день веселими посиденьками в Юрка Коваленка в майстерні, де все було, як завжди, де жодних змін жодне ГКЧП спричинити не могло. Наступного дня наші з Борисом прогнози блискуче справдились, і вже від ранку стало зрозуміло, що в переляканих московських заколотників нічого не вийде.

Я поїхав до Спілки, де працював літконсультантом, і засів в очікуванні перших святкувальників перемоги демократії. І вони почали приходити. Дехто навіть заявляв про вихід із партії. На моєму столі (а де вже тепер той «історичний» стіл?) Юра Михайлик, стребувавши в мене чистого аркуша, написав заяву про вихід із КПРС. Я помітив, що під заявою Юра рішуче поставив дату: 19 серпня, хоча за вікном було явно 20-е. Я ледь посміхнувся, але що ж, поети, як діти.

Проте більшість, зокрема з тодішнім головою Спілки Б. Сушинським, залишилася комуністами. Ну, так, на в разі чого… Вони, здається, навіть після проголошення незалежності не зреклися своїх партквитків. Але то вже їхні суто інтимні справи. Все ж, як на мене, така позиція більш зрозуміла, аніж чисто піар-акція одного московського театрального режисера, що в прямому телеефірі чвикав запальничкою, підпалюючи партквиточок. А партквиточок горіти не хотів, а режисер чвиркав. І так це було гидко – передати не можу. Гидко то гидко, а хто ж тоді знав, що саме цей тренд хайпу та піару і стане визначальним на багато років у російському, та й у нашому мистецтві.

Потім події покотилися зі швидкістю навіть не снігової, а камінної лавини: синьо-жовті прапори, референдум про Незалежність, відданий здуру Росії наш Чорноморський флот, обвал рубля, купонна ерзацвалюта, тисячовідсоткова інфляція… І, звичайно, повна руйнація всієї книговидавничої галузі. Старі видавництва практично припинили своє існування, нові ще не постали. У мене «згоріли» два рукописи: в одеському «Маяку» та вибране в «Дніпрі».

Про те «вибране» трохи докладніше. Його мені запропонував Ігор Римарук. Він тоді працював заввідділу чи то лише поезії, чи то всієї художньої літератури. Він же й вибив мені солідний обсяг: 8 аркушів, себто п’ять з половиною тисяч рядків! Я довго сидів, ліпив ці вісім аркушів.

Тимчасом «Вибране» вийшло в Бориса Нечерди. Я був дуже радий цьому виданню, бо в ньому Борис повернув до життя викинуті видавцями рядки, строфи та вірші. І на моє невимовне задоволення, як я вже згадував, перший рядок із поеми «Ярешківський роман»: «Негри на Україні почувають себе нівроку». З’ясувалося ж бо, що за кілька років перед тим у Києві за пляшкою (зі мною і з Анатолієм Глущаком) Борис лукавив, вихваляючи оте змінене видавцями: «Діти на Україні почувають себе нівроку»… Які діти, коли в поемі йдеться про весілля негра (пардон, африканця) з нашою українською дівкою!

Ось зараз переді мною лежить той гарний ошатний понад чотиристасторінковий томик з усім найкращим великого українського поета Бориса Нечерди. І з написом: «Другові моєму Тарасу Федюку. Б. Нечерда (а «Барельєфи» я в тебе не крав, от) літо, 96 (у шпаківні)». Про шпаківню – пізніше, а про «Барельєфи» я вже писав… свиснув-таки в мене свою книжку Борис Андрійович, свиснув. Навіть багато років по тому пам’ятав про це, демонструючи на голові палаючу шапку…

Борисове «Вибране» було однією з останніх книг колись могутнього видавництва «Дніпро». Вже моя книжка не вийшла, почався обвал. Щоправда, аванс – та й навіть решту (вже досить інфляційовану) мені видали.

Але про одну тодішню деталь згадаю. Все ж по всьому і вже останньою вийшла книжка «Вибране» голови Хмельницької спілки Миколи Федунця. Який він поет, знайдіть-почитайте, казати не буду. Але я здогадався, звідки ноги ростуть. Приклавши пальця до носа, встановив для себе, що Римарук із Федунцем – земляки. А отже, ноги ростуть звідти. І – образився. Ну, поетові образитися, як дурному з гори скотитись. Щоправда, спочатку змовчав. Хоча ненадовго. І якось при грубій чарці успішно подолавши планку, я виказав Ігореві та Василеві все, що я думаю про них обох, вкупі з Федунцем і всім їхнім б..ським видавництвом.

На ранок мені було Ігорем переказано мої ж слова, яких я, звичайно, не міг пам’ятати. Тепер уже образився Ігор. Ну, помирилися. А найголовніше, звичайно, те, що тепер я страшенно радію, що дев’яносто першого року у видавництві «Дніпро» так і не вийшло моє недолуге тлусте «Вибране», бо нині з усього того масиву (8 аркушів!) до теперішнього «Вибраного» увійшов заледве аркуш. От і сумнівайся в тому, що все, що робиться, робиться на краще.

Десь тоді відбувся і з’їзд (не пригадую, який за ліком) СПУ. Мій передостанній у складі цієї організації. З’їхалося тоді делегатів чимало. З усіх куточків, як завжди. Зібрання проходило вже не у Верховній Раді, як колись. Звання «письменник» девальвувалося на очах, хоча тоді в ейфорії ніхто і здогадатися не міг, наскільки воно – це звання – деградує за пару десятиліть.

Зазвичай на таких збіговиськах усе найбільш цікаве – спілкування, зазнайомлення, всілякі пригоди – відбувалося в кулуарах. Здається, саме на тому з’їзді Ігор Римарук, всміхаючись у вуса чи в борідку, сказав мені: «Пішли, десь там має Бу-Ба-Бу засідати». Про Бу-Ба-Бу на той час знали всі. Молоді зухвалі поети Неборак, Ірванець, Андрухович створили нову групу і, завдяки нестримній енергії та організаційним здібностям Віктора Неборака, успішно завойовували літпростір. То був час з’яви великої кількості літературних угруповань: «Нова деґенерація», «Пропала грамота», «Червона фіра», «Житомирська школа»… А «Бу-Ба-Бу» була серед них, безумовно, найбільш відома.

Я на той час знався лише з Віктором Небораком, та й то побіжно, десь перетиналися в «Молоді». Віктор тоді уславився як автор скандально відомої поетичної збірки «Літаюча голова». Після всіляких совково-аморфних назв типу «Провесінь», «Вірність», «Середмістя» тощо «Літаюча голова» виглядала вершиною зухвалості та модерну. Я поезію Неборака цінував високо, його прорив на колись заборонені території був очевидним, його творчий перегук із зухвальцями «розстріляного відродження» також…

Тож пішли. У якомусь номері не пригадую якого готелю засідало «Бу-Ба-Бу». Ігор відчинив двері. Довкола невеликого журнального столика, де сиротинно стирчала пляшечка сухого вина, сиділи всі троє. «Бу-Ба-Бу» бухало. Півлітрова пляшечка якогось «Аліготе», що ми називали «компот», на трьох. Пізніше Ігор переповідав мені колись за чаркою сказані слова Герасим’юка: «От, Ігоре, скажи мені. От чому це так… Ми з тобою бухаємо, ї..мо дівок, нас згрібає міліція. А вони («Бу-Ба-Бу», себто) про все це пишуть?!»

“Бу-Ба-Бу” вперше на великій сцені: Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець                                                                                                                              Розрив між тим, якими хлопці були і якими хотіли видаватися, був помітний відчутно. Я взагалі погано розбираюся в людях. Часто особа, яку не сприймав спершу, була гідною прийняття та поваги, а часом людина, яку одразу прийняв, ставала негідною. Але «бубабісти» якось одразу і яскраво для мене проявилися. Юрій Андрухович виглядав на поштивого провінційного галицького хлопчика, але такого «собі на умі», з характерною майже завждною хоча і не зовсім щирою посмішкою, яка виказувала його поблажливу зверхність, хоча й густо закамуфльованою зовнішньою ніби повагою. Сашко Ірванець – на той час відомий скрізь своєю «Любіть Оклахому» – весь час жартував (часто вдало, часом невдало), ніби намагаючись потвердити свою славу іронічного поета. Щодо Віктора Неборака, то він був найбільш ґрунтовна та відкрита особистість у цій трійці. Одразу було зрозуміло, що все ним написане і є він сам.

Пити в «бубабістів» не було чого. Говорити особливо – теж. Та й помітилося, що наша з’ява дещо завадила побудові стратегічних планів «повоювання Єрусалиму»… Тож ми невдовзі пішли.

Алкоголю на тому з’їзді, як і на кожному з’їзді СПУ зокрема, було непереливки. На засіданнях ми бували зрідка. Ну, на особливо важливі приходили. Зокрема, і на те засідання, де ухвалювали рішення про відокремлення Спілки письменників України від Спілки письменників СРСР. Ухвалили від’єднатися і ця ухвала потвердила загальнополітичну тенденцію на унезалежнення України.

На одному з таких засідань Ігор Римарук написав на мене епіграму. Щось там було: серед літературних гадюк сидить Федюк і як змій зеленіє… Шкода, що та епіграма не збереглася.

Ігор взагалі дуже любив іронічну поезію, сам намагався її писати. Часом виходило вдало, часом не дуже: іронія його незрідка більше скидалася на образу. Почуття гумору не було сильною Ігоревою рисою. Його друг Герасим’юк в часи, коли Ігор невдало жартував, інколи нервово з притиском казав: «Ігорю, ці твої тупі жарти». Але часом Римарукові жарти були блискучі. От хоча б у знаменитому їхньому вірші про Париж. Він ніби був написаний у співавторстві з Герасим’юком, але все ж там більше Ігоревого, ніж Василевого. Пригадую ще один коротенький Римаруків іронічний віршик, який тоді (та й тепер) мені подобався:

Сиджу собі на комині

І думаю: а шо мені?

Рима блискуча. І вірш, попри іронію, серйозний. Багатьма роками пізніш Ігор в «Сучасності» написав низку іронічних віршів про своїх друзів. Тут було, як завжди: десь вдало, десь не дуже. Але, звичайно, Римарука визначають не ці вірші, до яких він сам ставився іронічно, а інші – ті, з якими він навіки залишиться в літературі.

Взагалі я, як людина неконтактна, важко знайомився чи зближувався з людьми взагалі та з колегами, зокрема. А навколо Римарука тимчасом вирувало літературне життя. Він швидко став його провідником, особливо після поїздки до Америки й Канади, звідки він привіз культову антологію «Вісімдесятники», якою, власне, і збив докупи ціле покоління, принагідно прихопивши і трохи постшістдесятників та сімдесятників, але головно – це все ж було нове, яскраве покоління, що визначило шляхи розвитку рідної поезії на двійко десятиліть наперед.

Так-от, Ігор не належав до тих людей, хто свої знайомства, контакти, зв’язки приховує для себе, для власного вжитку. Він щедро ділився всіма своїми старими друзями з друзями новими. Перезнайомив мене з неймовірною кількістю київських – та й не лише київських – письменників, художників, журналістів. І з тими, чий слід зник у хащах років незалежності, і з тими, хто тепер став «медійними персонажами». Якось він познайомив мене з молодим Іваном Малковичем, про якого вже почала говорити критика і який видав у «Молоді» резонансну книжечку «Ключ». Іван видавався зовсім дитиною, щирим, відкритим, радісно-збудженим і водночас знічено-сором’язливим. Він мені подарував свого «Ключа», якому я по-поетичному радів. Але напис на книжці мене, чесно кажучи, трохи шкрябонув, попри всю його (цього напису) самоіронічність: «Дорогому Тарасові Федюку – прекрасному поетові – від Івана-графомана. Щиро 24 серпня 88 Київ». Тоді ще подумалося: достоєвщина якась, «самоунічіженіє пачє гордині».

Ну, нині все змінилося: і я йому не такий вже прекрасний поет, й Іван вже не графоман, а лавреат Шевченківської премії та успішний – суперуспішний! – бізнесмен. Шкода тільки, що останні зо три десятиліття він практично не пише віршів. Такий собі український Рембо: кинув писати і вдався до комерції. Шкода тому, що він міг дуже багато зробити в нашій поезії. Талант був, увага критики була, повага колег була, потенціал був.

Українська незалежність нами всіма була зустрінута з піднесенням. Ми готові були пожертвувати – тоді здавалось тимчасово – всім: і нашими видавництвами, і нашими журналами, і нашими гонорарами. Й офірували, оскільки розуміли: незалежність понад усе. На жаль, прийшли зажерливі спочатку посткомуністичні, потім вже й капіталістичні, а насамкінець просто корумповані очільники. Культура загалом та література зокрема були для них явищем чужим, непотрібним, тим, на чому можна зекономити, про що можна забути, що, зрештою, можна окрасти. Так почалося велике українське відокремлення. Культуру було відокремлено від української держави. Як церкву. Так відокремлено, що і в Конституції можна було б записати.

На початку дев’яностих ситуація була жахлива: книжки майже не виходили. Те, що виходило, виходило спонсорським коштом. Книгарні української книжки не брали. Видавництва перетворилися на звичайні типографії, що «Любой капріз за ваші дєньгі». Зникли літературні журнали, і єдиним порятунком тут було те, що діаспора вирішила перенести свій культовий журнал «Сучасність» до України.

До речі, перші роки незалежності ознаменувалися «великим діаспорним поверненням». Поети нью-йоркської групи покупували натоді невимовно дешеві в доларовому еквіваленті квартири в центрі Києва, були тут частими гостями, почали видавати свої книжки. Особливо активним був Яр-Славутич, який навіть видав свій багатотомник. Наші ж українські видавці з радістю лупили з діаспорян захмарні гроші.

Взагалі стосунки діаспори з Батьківщиною прибрали до рук наші місцеві пройдисвіти й безсоромно доїли діаспору, прикриваючись ефемерними проєктами та допомогами. Хоча якась (невеличка, треба сказати) частка тих діаспорних грантів доходила й до письменницьких низів.

Показова тут історія з мінідрукарнею, яку діаспора подарувала Спілці письменників: мовляв, ось вам вудка й не просіть за рибу гроші. Не встиг ніхто й оком змигнути, як друкарню передали в оренду якомусь чоловічкові за якісь смішні гроші, а невдовзі та друкарня чарівним штибом опинилася вже й у його власності. А двійко «активістів» зі спілчанського боку (якось так вже збіглося) побудували собі чималенькі дачі. Ну, та про це все пізніше.

Діаспорні поети – як і поети «материкові» – різні за своєю творчою потугою, але в одній їхній мрії вони були єдині. Мрія була десь, як я тепер бачу, такою: там, у підсовітській Україні, ніхто нічого путнього не пише, всі славлять партію та совітський штиб життя. А хто не славить, ті сидять по тюрмах. Й от ми – вільні, талановиті, напоєні зразками кращої світової літератури – повертаємося на білих огирях в Україну, і всі нас вітають, садовлять у хрестоматії та в президії. Словом, мрія була десь така. Але. От я ще з ранньої юності запам’ятав два рядки віршика (не пригадую вже чийого) про дивосвіт, про казку поезії. Ліричний персонаж мріє увійти в дивосвіт поезії, там його стрічають всілякі казкові дива, ну й так далі… А в кінці віршика рядки: «Я пройшов у дивну казку, // а там таких, як я, вже повно» (цитую з пам’яті). Саме так сталося і з діаспорниками. Вони приїхали. Їх обібрали всілякі літературні та навкололітературні пройдисвіти. А вулицями Києва тиняються «безсоромно талановиті» Римарук з Герасим’юком і ще, ще, ще… І на діаспорників мало хто звертає увагу, й інтегруватися в літпроцес не так-то просто. І не оцінюють належно їхніх творів. Хтось із них помер, хтось повернувся до Вашингтонщини, хтось переважно замешкав тут і, чи як Богдан Рубчак, там – називав місцевих письменників «колгоспниками», чи як Богдан Бойчук тут – насідав на місцевих поетів, поганьблюючи їх за силабо-тоніку, якої, мовляв, ніде у світі вже немає…

Печальна це назагал історія. Крім того, що й Богдан Рубчак, і Роман Бабовал – справді поети неабиякі. Але в Україні та всьому світі починав панувати інший тренд. Талант персонажа почала витісняти медійність персонажа. Пішли вгору ті, хто згоден був покласти своє життя не так на створення зразків високої літератури, як на створення свого медійного образу автора зразків високої літератури. Тобто, медіа, а не професійна літературна критика (про критику згодом) почали формувати сучасний літературний канон. Тому вже літнім поетам нью-йоркської групи годі було змагатися зі спритниками з рідних теренів.

Словом, все мало вигляд хаотичного розпаду, й аж до самого початку 2000-х (майже десятиліття!) літпроцес – як такий – з України зник. Стало зрозуміло, що держава не хоче та не здатна (за інтелектуальним ресурсом своїх очільників і чиновників) випрацьовувати жодну притомну державну гуманітарну політику. І, незалежно від того, хто призначався міністром культури чи «гуманітарним» віце-прем’єром, така політика просто щезла… Нема її, на жаль, і дотепер. А вислідом її відсутності стало те, що Україна як цілісна унітарна держава ніяк не може постати… Вислідом відсутності послідовної та жорсткої гуманітарної політики став розкол держави на переважно російськомовні й переважно українськомовні регіони. Вислідом відсутності цієї політики стала, зрештою, війна.

Для мене особисто (та й для багатьох моїх старших друзів і друзів-ровесників) перші роки незалежності були дуже важкі. З одного боку, українська незалежність – мрія багатьох поколінь співвітчизників – надихала, спричинила законну радість і гордість. З іншого боку, ми, хто прожили вже більшість життя і чогось у тій половині досягли, опинилися біля розбитого корита. І знамените нєвєровське: «Тарасік, нєужелі нам больше нікогда за стіхі нє будут платіть?!» – виявилося лише частиною проблем. З’ясувалося, що тепер не лише НАМ не будуть платити за вірші, виявилося, що відтепер МИ повинні платити за свої вірші, тобто за свої книжки. З’ясувалося, що сам статус письменника девальвував за доби української волі геть, що потік літературних неофітів настільки обмілів, що стало видко дно.

Багато віршників кинулися в прозу, сподіваючись на щедрішу славу та заробітки. Чимало талановитих людей просто кинули літературу й пішли на інші хліби. Ну ось, наприклад, Толя Колісниченко захистив у вже поважні літа кандидатську дисертацію й пішов викладати до рідного одеського філфаку. Кількома роками пізніше цей шлях повторив у Тернополі Сашко Вільчинський. Щоправда, Сашкові вдавалось поєднувати викладацьку і письменницьку працю.

Однак найстрашнішим було те, що зникло назагал таке поняття, як перебування на творчій роботі. Нині навіть ті, хто «живе з літератури», мусять більшість свого часу та енергії витрачати на «супутні товари»: піари, промоції, гасання промотурами, співи під гармошку тощо.

Чи шкодую я за минулими часами? Здається, вже писав: ні! Бо натомість отримав найдорожчу річ, яку може отримати творча людина: свободу самовираження. За те, що тепер ніхто не пхає носа в мої тексти, за те, що немає жодної політичної та естетичної цензури, за те, що єдина цензура тепер для мене – мій художній смак… За це я без жалю віддав усі матеріальні та статусні речі, якими підманював митців тоталітарний режим.

Проте, спочатку тектонічні зміни в посттоталітарному суспільстві спричинили певну розгубленість. Звичайно, можна було піти на журналістську роботу, яку ще мій батько визначав як «собачу роботу». Можна було ще десь притулитися. Однак і праця журналіста в ті часи оплачувалася практично символічно. Якось мені запропонували посаду завідувача відділу культури однієї з обласних газет. Зарплата була така, що, якщо регулярно виїздити на працю, вистачило б на проїзд громадським транспортом, пачку цигарок і філіжанку дешевої розчинної кави. Все.

Катастрофа була і з книговиданням. Видати книжку стало майже нездоланною проблемою. Вітя Неборак любить розповідати, як він вивозив з Одеси (де книжка «Українського письменника» друкувалася в місцевій типографії) до Львова весь наклад своєї збірки. Величезні сумки, ще більший наплічник. І добре, що Неборак – таки хлопець міцний, допер до потяга. От його колега по «Бу-Ба-Бу» Сашко Ірванець – той точно не зміг би…