Тарас Федюк. «Спогади»

“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025

Продовження. Див. раніше:

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

 

 

УРИВКИ З КНИГИ

 

До уваги читачів пропонуємо уривки з книжки Тараса Федюка «Спогади». Книгу можна придбати в книгарнях України і на сайті видавництва «Навчальна книга Богдан», Тернопіль.

 

У часи початку дев’яностих я досить часто їздив до Києва. Там, у столиці, у мене сформувалося нечисельне коло друзів, з якими було набагато цікавіше та комфортніше, аніж із більшістю одеських колег. Там, у Києві, були мої ровесники, були вже і хлопці молодші, ніж я. Центром цього осередку були, безумовно, Ігор Римарук та Василь Герасим’юк. З часом до цього мого кола приєднався Володимир Моренець.

«Вісімдесятники» біля брами Золотих воріт (зліва направо): Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Атилла Могильний

Зупинявся я в Києві в готелі «Україна» (тепер він інакше зветься, щось типу «Президент-готель»). Це місце – самісінький центр столиці. І, оскільки я завжди брав одномісний номер, до мене стягувалися з усього Києва друзі та друзі друзів. На початку дев’яностих в Одесі славився своєю «відкритістю» Одеський коньячний завод. Був він тоді держвласністю, і виносили звідти коньяк всі працівники. А потім продавали за цінами нижчими від ринкових. Називався цей коньяк в Одесі «ворованим». Ну, по-нашому – краденим. Купити його було запросто. Якість навіть вища, ніж у пляшках, бо був крадений коньяк нерозбавлений та не напханий домішками. Оцей божественний напій у великих кількостях я і привозив друзям. Сам тоді вже не пив і був як частувальник та спостерігач. Ігор іронічно-приязно обзивав мене «абстінєнтом».

Час від часу хтось із гостей п’янів занадто й ми його вкладали на моє ліжко проспатися. Боже, які то були розкішні розмови, які вибудовувалися плани, які читалися вірші! Якби тепер у нашій країні хоч якось шанували її поетів – на стіні колишнього готелю «Україна» варто було би почепити велику меморіальну дошку «Тут бували…» – і далі великий перелік справді великих українських письменників.

Якогось дня в мене в хаті задзеленчав телефон. То був Ігор Римарук. З-поміж іншого він запропонував мені надіслати добірку до журналу «Сучасність». До свого непозбувного сорому я не знав, що «Сучасність» уже в Україні. Та й узагалі про «націоналістичну» «Сучасність», яку «фінансувало ЦРУ», я знав дуже мало…

Вже потім  довідався, що журнал в Україні, що його співредактором є Іван Дзюба, що заступником редактора є Ігор Римарук. Іван Михайлович формуванням журнальної автури майже не займався. Він просто час від часу передавав матеріали до часопису: переважно не свої, а тих людей, кого він вважав гідними публікації.

Головна роль у формуванні журнальної політики належала Ігореві. Це здебільшого його зусиллями було створено справді культовий, провідний часопис «незалежної української думки». У роки, коли всі «старі» українські журнали або повмирали, або непомітно десь жевріли, «Сучасність» перебрала на себе весь тягар і всю славу кращого вітчизняного журналу. Я там друкувався багато разів, був членом редакційної ради, на моїх очах усе починалося, розвивалось і, на жаль, гинуло.

Взяв би на себе сміливість заявити про те, що певні мистецькі проєкти й не мали би бути вічними. Все в цьому житті вичерпне та конечне. Тому оцінювати роль того чи того журналу, того чи того мистецького об’єднання, того чи того проєкту в цій царині варто не за тривалістю в часі і просторі, а за впливом на ті чи ті глобальні мистецькі процеси.

«Сучасність» породила й вивела в люди той великий шар українських письменників, які і становлять поняття «нової літератури». Хотілося б чи не хотілося комусь це визнавати. До «Сучасності» я ще обов’язково повернуся.

А в Одесі тимчасом все змінювалося на гірше. Я майже припинив брати участь у літературних справах письменницького осередку. Вочевидь, останньою, прощальною акцією було святкування мого сорокаріччя в Спілці. Я вирішив насамкінець влаштувати бенкет, хоча мені й казали, що сорокаріччя – це така дата, якої святкувати не варто.

Величезний «конференц-стіл» було накрито, більшість письменників прийшла, бенкет вдався на славу. Вперше за багато років на такому заході випити все не вдалося. Ще лишилось. Володимир Георгійович Лясковський із тоскою дивився на непочаті пляшки на столі й тягнув: «Осталось… Сколько єщьо осталось». Почало сутеніти. Кого розвезли, хто дістався сам. За пару днів мені розказали, що в тій метушні ми забули Володю Голоту, що мирно собі заснув на повітрі на балконі. Балкон ми зачинили. Володя прокинувся серед прохолодної жовтневої ночі й порятував його лише вахтер, що сидів  у буді при воротях.

Очевидно, цей прощальний бенкет був для мене насправді прощальним. Я перестав бути сином полку, пішов собі далі своєю стежкою. Я вдячний ВСІМ письменникам (і друзям, і ворогам), які виліпили з мене те, за що мені зрідка навіть і не соромно.

Життя моє починало роздвоюватися. Творчо я вже практично жив у Києві, а фізично – ще в Одесі. Київське коло друзів розширювалося завдяки тому, що коло Ігоря Римарука фактично дорівнювало цілому поколінню. Ми часто зустрічалися, довгими годинами спілкувались. Тоді я познайомився з Олегом Коспою, книжковим художником і людиною, яка великою мірою об’єднувала нас усіх. Олег мав майстерню на Малопідвальній, це фактично на Майдані Незалежності. І то не майстерню, а цілісіньке величезне горище старої ще дореволюційної багатоповерхівки. Там, в одному із закутків того горища, було обладнано щось на кшталт майстерні-помешкання і я в деякі свої приїзди до Києва там підночовував.

Якось приїхав на пленум СПУ, присвячений, здається, поезії. Ну, на самому пленумі та у Спілці я так і не засвітився, бо були справи важливіші: ми сиділи на Коспиному горищі, читали вірші, говорили про те-се. Василь Герасим’юк в ті часи узяв собі моду часто казати: «Я скоро умру», «Я вмираю», «Вмираю». Ці його слова, вимовлені глибинно-трагічним голосом, мали свій ефект: незрідка багато хто з друзів пошепки сповіщав: «Василь може загинути», «Василь передчуває власну швидку смерть». Ну от і на тих посиденьках він заправив своєї: «Умру, умру». Ігор Римарук, що був чомусь поза настроєм і якому, очевидно, забракло терпіння слухати це все, раптом жорстко та різко визвірився: «Б…дь, я й до сорока п’яти років не доживу! А ти ще нас усіх на Байковий цвинтар переносиш!»

Про всіх не знаю, але Ігоря ми не на Байковий, а на Личаківський цвинтар таки однесли. Та й не набагато він пережив визначені ним самим сорок п’ять років.

Як нам добре тоді сиділося на Малопідвальній! Які вірші писалися! Які пригоди над нами клубочились! Тоді. У тому часі написалася моя поема без назви, де тлом була якраз майстерня Олега Коспи. Та й пізніша назва однієї з книжок «Горище» (гори ще) була легким і далеким відлунням тих часів.

Редакція журналу «Сучасність» попервах мала дві кімнати у двоповерховому будиночку на Золотоворітській. Цей маєточок «захопив» Іван Драч, голова Товариства зв’язків з українцями за кордоном. А в тому будиночку пару кімнат на комерційних засадах винаймала «Сучасність». Часи на Золотоворітській були найкращими часами і для нас, і для журналу. «Сучасність» завдяки вимогливій, жорсткій системі відбору художніх творів та публіцистично-культурологічних статей стала тим часописом, друкуватись у якому було дуже престижно.

Ігор відшуковував і залучав до співпраці все талановите, все нове та все вартісне. Водночас, треба зазначити, наживав собі чимало явних і таємних ворогів. Пригадую, Ігор відмовив у публікації котрогось свіжонаписаного роману Володимира Дрозда, письменника відомого, шанованого великою частиною письменницького загалу ще й до того ж одного з очільників Спілки. Стосунки Римарука зі Спілкою були складними, коли б не сказати – поганими. Спершу, коли вздовж вулиці тоді Свердлова (насправді Орджонікідзе – Ред.), а тепер Банкової повіяли вітри демократичних змін, Ігоря обрали секретарем СПУ. Раніше таких молодих людей у секретаріат не обирали. Але… Недовго там Ігор пропрацював. Коридорами Спілки, крім вітрів демократизації, повіяли вітри комерціалізації і, скажемо відверто, наживи. Щось продавали, щось здавали в оренду новоз’явленим бізнесменам. Для Ігоря це були речі неприйнятні, він пручався всіляким оборудкам, як міг і, зрештою, коли один із секретарів задумав протягти через секретаріат продаж свіжозакуплених ірпінських меблів, молодий секретар СПУ просто гримнув дверима й пішов з посади, не бажаючи брати участі у всіляких дрібних та великих дерибанах.

Багато Ігоревих друзів і приятелів подавали свої твори до «Сучасності», але для нього важила зовсім не дружба-приятельство, а сам текст. Був я неодноразово свідком таких (з легкими варіаціями) розмов: «Ігорю, я вже півроку як подав до журналу свої вірші/оповідання/роман, чому ти досі не друкуєш?»

Ігор зиркав люто з-під лоба й видихав: «Писати краще треба!»

Якось він проговорився мені, що свого часу відмовив Оксані Забужко в публікації її «безсмертних» «Польових досліджень». Оксана Стефанівна, звичайно, не з тих, хто забуде чи подарує, тому їхні стосунки урвались і, наскільки я знаю, жодних публікацій Забужко в журналі після тієї відмови не було. Аж доти, коли я надрукував у цьому часописі уривок із «Музею покинутих секретів».

Мені потім також доводилося відбирати речі для публікації (чи то в «Зоні Овідія», чи то в тій самій «Сучасності»), але я на таку пряму відповідь ніколи готовий не був. Хотів би, але не міг.

Життя в редакції «Сучасності» буяло. Починався день зазвичай із кави на Пушкінській. Там, ближче до рогу й на розі з Прорізною, були два старі радянські ще «Гастрономи», де варили дешеву каву. Туди десь годину на дев’яту-десяту ранку підрулювали хлопці: письменники, художники, журналісти. Там за кавою планували те, що мали робити протягом дня, там виникло багато цікавих мистецьких проєктів, там можна було зустріти майже всіх, хто тобі був потрібен.

Потім, вже ближче до обіду, відвідини в багатьох хлопців повторювались, але тут вже кава густо присмачувалася напоями значно міцнішими. Були на тих двох точках хлопці різні: і ті, хто мав доволі престижну працю, і ті, кому завжди не вистачало на каву й до кави. Ті, хто мав, пригощали тих, хто не мав. Ігор завжди розраховувався за всю компанію. І коли я намагався влізти зі своїми гривнями, вдавалося це мені не часто. Взагалі компанію Ігор любив, він її всіляко оберігав, пестив і підживлював. Біля нього в ті часи завжди клубочилася купа народу.

Після кави йшли в «Сучасність» на працю. Працювали весело. Чимось мені та колотнеча нагадувала колотнечу в часописах і літгрупах двадцятих років минулого століття (за спогадами сучасників), коли говорили та сперечалися здебільш про літературу. За чаркою чи без неї. У мене в архіві геть випадково зберігся цікавий «документ» тих часів.

 

Наказ № 28 від 18. ХІІ. 96

По редакції «Сучасності»

 

У лівій кишені куртки

взяти 6 гривень

Принести 1 пл. «Десни»

50 коп. – на премію.

 

І. Римарук

Ознайомився. Згода. А. Заєць

 

Із самого ранку в «Сучасності» товкся нарід. З причини якихось справ чи й узагалі без причини. Частим гостем на Золотоворітській був і Василь Герасим’юк. Треба сказати, що Ігор до Василя ставився з великою любов’ю, трепетно, як до брата. Причому брата молодшого, хоча Василь був трохи старший. Багато разів я був свідком такого ставлення. Варто було Василеві прочитати новий вірш, як Ігор категорично вимагав терміново надати його до найближчого числа журналу. Водночас не вгавав доти, доки Василь не передавав вірша. Гортаючи сторінки журналу, можна пересвідчитись: не одне число відкривається одним віршем Василя Герасим’юка. Василеві таке опікування подобалося, та й кому не сподобається! У ті часи він працював на радіо. Радійна редакція була на Ярославовому Валу, тобто за два символічні кроки од Золотоворітської.

Якогось мого приїзду Василь зранку з’явився в редакції. Було, видно, йому не дуже добре після учорашніх частувань. Він підсів на стілець поруч зі мною, обняв мене за плечі рукою й почав свій безсмертний текст: «Тарасе, ти знаєш, як я тебе шаную. Які в тебе прекрасні вірші! Як я їх люблю. – І за якоїсь короткої паузи додав: – Позич п’ять гривень». На той час п’ять гривень ще були цілком притомними грошима.

Я засміявся на таке відверте підлабузництво, на такий милий рекет і поліз до гаманця. П’яти гривень не було, я простягнув йому десятку. Він швидко перехопив папірець, одразу підвівся зі стільця і, відступивши на два кроки, тримаючи десятку за кутика двома пальцями на рівні свого обличчя, урочисто промовив, єхидно-весело посміхаючись: «А тепер я тобі скажу правду: ти дешевий одеський жид!»

Всі розреготались, я теж. Жарти в «Сучасності» цінували високо, навіть і такі дещо неполіткоректні.

Я продовжував жити в Одесі. Якихось літературних справ тоді в мене було мало. Наближалася моя «сороківка», і я подумав, що, вочевидь, варто було б видати до цієї дати нову книжечку. Я її придумав так: мала вона складатися з двох частин. Перша – це своєрідне «Вибране» з попередніх книжок, а друга частина – нові вірші. Готовий був навіть видати все це за свої кошти. Але пощастило. У ті часи, як гриби після дощу, з’являлися і швидко багатіли різноманітні бізнесмени та «ділові люди». А оскільки моя дружина також була серед таких, то деякі з них були її друзями-партнерами.

Якогось дня я прийшов чогось на фірму, а там якраз була одна з таких бізнесвумен. Вона нещодавно прочитала добірку моїх віршів у «Вечірній Одесі» й почала хвалити. Запитала, чи немає книжки, аби я їй подарував. Я чесно признався, що вже майже п’ять років книжки в мене не виходять, і коротко змалював видавничу ситуацію. І тут вона – щедра душа – питає: «А скільки треба грошей на видання книжки?»

Я сказав, що на такий тираж-обсяг десь 1000 доларів. І тут вона так, наче між іншим, каже: «То я дам». Отак починалась моя найдивніше видана книжка «Південні хрещаті сніги». Художнє оформлення (якому я з часів свого літературного дитинства надавав гіпертрофовано-великого значення) вирішив зробити в Одесі. Але знайомі мені «книжкові» художники заправили великі на той час гроші – десь 200–250 доларів, що робило мій бюджет критичним.

Борис Нечерда тоді саме виписався з лікарні й відлежувався в сестри на Патріса Лумумби (тепер це Адміральський проспект). Йому зробили дві важкезні операції в онкології, хоча, дякувати Богові, онкологічний діагноз не потвердився. Він пережив клінічну смерть під час першої операції та страшенно цим гордився: «Тепер я не боюся смерті, я її пережив, нічого в тому страшного немає», – любив він повторювати. Після операцій до нього в клініку прийшла молода дружина Ольга і принесла проєкт документа про те, що Борис не має до неї матеріальних претензій: вона подала на розлучення. Я, чесно кажучи, не люблю цікавитися одруженнями-розлученнями моїх друзів-письменників. Хто там правий, хто винен – сам чорт ногу зламає. Тому не цікавився й тут. Та й знав і без того: Борис часом нестерпно важкий, не кожна людина витримає. А щодо Ольги, то не знаю. Вона потім виїхала до Києва, здається, там вийшла заміж за якогось колегу-лікаря. Щось таке. На похорон Бориса вона приїздила.

Тобто, з лікарні Андрійович виписався до сестри в її малесеньку двокімнатну хрущовку, яку називав «шпаківнею». Не знаю, чи він відмовився виписуватися від Ольги сам, чи йому вже було відмовлено у старому помешканні. На Лумумби Борисові було виділили невеличку – може метрів шість квадратних – кімнатку, де він досить довгий час відлежувався після операцій.

Я часто його провідував, ми багато про що говорили, я чим міг допомагав. Й от якось почали про мою книжку, я розповів про «книжкових художників» та їхні ціни. Борис обурився, а потім сказав: «Давай я зроблю!»

Треба сказати, що Борис непогано малював, любив різати по дереву, клепав мідні естампи. Одна з його великих робіт, названа пишно «Письменник – той же Прометей» (розміром десь два метри на півтора), довгий час висіла на стіні в приміщенні Спілки. Потім, коли Спілку (йдеться про Одеську обласну організацію НСПУ – Ред.)витурили з колишнього болгарського консульства, ця стела пропала. Викинули чи вкрали – того не відаю. Але з огляду на те, хто Спілку нині очолює, могли зробити і так, і так.

Повертаючись до моєї книжечки. Борис своєї обіцянки дотримав і навіть зробив якісь варіанти. У мене збереглися ті варіанти, які не втрапили до видання. Ну, стилістику фігури задивленого в небо хлопця Андрійович «свиснув» у Сікейроса. За стилем. Але виглядала ця чорна фігура на білому тлі непогано. Проте… Я з подивом побачив, що на обкладинці моя назва книжки змінена! Я назвав майбутню книгу «Південний сніг». Вже не знаю, добра чи погана була ця назва. Як тепер розумію – ніяка. Але Борис… На пропонованій ним обкладинці було написано «Хрещаті південні сніги». Оце «хрещаті» мене трохи добряче дратувало тоді та й, правду кажучи, тепер. Але Нечерда найменше хотів перемальовувати обкладинку, тому взявся гаряче переконувати мене, що ця його назва набагато ліпша, що це слово «хрещаті» надає трагізму, що три слова краще й більш розлого, аніж два. Дослівно його аргументів не пригадую, але десь так. Я пручався. Та, оскільки часу до Києва було в мене небагато, довелося погодитися на ці «хрещаті».

Книжку взялись видавати мої київські друзі із «Сучасності». А саме: Ігор Римарук, Микола Чубук і Толя Заєць. Ігор редагував (хоча його прізвища вже в книжці як редактора не було, оскільки виходила вона ніби в авторській редакції). Варто сказати, що він у текст не втручався практично. Толя Заєць був художнім редактором. Одним з коректорів була Іра Роздобудько. Набирали текст на комп’ютері дівчата з редакції «Сучасності».

І ще там було фото, зроблене колись Василем Вихристенком, моїм старшим товаришем, письменником та просто гарним чоловіком, якого я звав «дядя Вася». Якісь деталі про історію видання цієї книжки випливали вже потім, оскільки Ігор довший час не признавався, що видавництво… видавництво звалося пишно: «Українське козацтво», фірма – «Основа ЛТД». Вже пізніше я зрозумів, що це видавництво було створене спеціально для видання моєї збірочки й після її виходу припинило своє існування. Не менш цікаво було і з друкарнею – Жовківська книжкова друкарня видавництва Отців Василіян «Місіонер» м. Жовква, вул. Василіянська, 8.

Пізніше Марія Матіос розповідала мені, що вона була свідком перевезення накладу книжки із Жовкви до Києва. Тоді редакція «Сучасності» мала автомобіль – стареньку маленьку «Тойоту». От нею й перевозили, прихопивши Марію Матіос, яка також їхала до Києва. Книжку на понад 200 сторінок видали непогано, але світлину запороли геть. І я ж просив, що коли б світлина не продрукувалася, викинути її на х…р. Не продрукувалася і не викинули. Правда, Ігор давав чортів винним, якими були всі решта, крім самого Ігоря. Потім довелося мені світлину «видаляти» вручну перед тим, як подарувати книжку своєму черговому другові або читачеві.

Я приїхав до Києва забирати наклад. Це треба було бачити.  Вже сів до потяга. А машини з хлопцями та книжками все не було. З’явилися хвилин за 10 до відправлення. Бігцем тягли книжки до мого купе, заповнюючи ними весь можливий та неможливий простір на переляканий подив моїх купейних сусідів. В Одесі я вже найняв вантажника з возиком і доправив книжки до таксі. Витріщені очі таксиста ще й досі в мене перед очима. Переплативши втроє, я привіз моє щастя додому. Тисячу примірників! Тисячу!!! І навіщо стільки?! Роздавав-роздавав, дарував-дарував… А ще й досі з півсотні лежить тихцем у гаражі в моєму овідіопольському будинку. Так видавали книжки у середині дев’яностих.

Пізніше мені з усіма подробицями розповідав історію про те, як він забирав наклад своєї збірки з одеської типографії, Вітя Неборак. Він (набагато могутніший, аніж я) тяг два величезні наплічники, набиті книжками, вулицею Пушкінською до львівського потяга. Та про це я вже писав вище.

Ми були людьми, відданими поезії. Ми тягли її – мало кому потрібну – вулицями міст України. Ми писали її, не отримуючи жодної винагороди за цю психічно шкідливу працю. Ми про поезію знали щось таке, чого ніхто, окрім нас, не знав. Поезія для людства – як повітря. Ніхто не помічає, а життя без неї не можливе. О, може кому треба «Хрещатих південних снігів»? Можу подарувати.

Продовження буде.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.