Григорій ДОНЕЦЬ
Закінчення. Початок у чч. 1,2.3
Читати першу частину
Читати другу частину
Читати третю частину
Безсумнівно, що найпотужнішими джерельними струменями «Сонячних кларнетів» були національний світогляд, український фольклор, народна звичаєвість, з яких і серед яких проростав і розквітнув талант поета. Жоден поважний тичинознавець не міг оминути увагою цього благодатного впливу на його першу збірку. Як писав Максим Рильчький, Тичина – «глибоко національний поет. Спорідненість його поезії з українською народною піснею, з героїчним епосом – впадає в око кожному вдумливому читачеві». Власне про вияви українського етнокосмосу в «Сонячних кларнетах» вже неодноразово йшлося вище. Тож, як мовиться, перед нами аксіома. Воістину – духовні ознаки нації незнищенні, як стверджував Володимир Антонович.
Усвідомлюючи неосяжність питання перегуків і паралелей «Сонячних кларнетів» з іншими літературними та філософськими явищами, доцільно буде виокремити лише три найголовніші в цьому плані постаті – Григорія Сковороду, Тараса Шевченка і Михайла Коцюбинського. Бо саме ці великі українці були найбільшими світочами в житті Павла Тичини. Принагідно згадаймо бодай такі поетові слова: «в нас із Сковородою багато де в чім схожого»; «Шевченка – я так близько почуваю». Коцюбинського ж Тичина завжди називав своїм вчителем, «любим», «рідним». Тож духовне і творче начало цих трьох велетнів не могло не знайти свого відображення в «Сонячних кларнетах». І тут надзвичайно широке поле для роздумів, але, не вдаючись до детального аналізу, достатньо буде навести кілька стислих літературознавчих висновків авторитетних тичинознавців:
«Без джерел, відкритих в «Саду божественних пісень», не було б найкращої світляної течії в «Сонячних кларнетах». (В.Барка).
«Тичининські «Сонячні кларнети» – це фактично той самий «Сад божественних пісень», тільки перенесений геніальним пером в іншу епоху». (М.Павленко).
«В цілому «Кобзарі» предзначення «кларнетного» стилю Тичини багате і щедре: вже – як підготовчий грунт з ясними і дужими паростками новочасності». (В.Барка).
«З творчістю Шевченка «Сонячні кларнети» перегукуються чи не на кожній сторінці». (М.Павленко).
«Сонцепоклонництво Коцюбинського, його тонкий ліризм, його чудову майстерність пейзажного малюнка, в якій поєднувалося однакове вміння малювати матеріальні форми речей з умінням передавати їх настрій, утворюване ними враження, – все це з особливою чуйністю сприйняв Тичина». (Л.Новиченко).
«Передвістя до появи перших збірок Тичини (…) сталося в «Intermezzo» і пейзажних сторінках з новел М.Коцюбинського. Тут найглибша спадкоємність, не тільки в поетиці, але і в світосприйманні. Новеліст Коцюбинський одкрив двері в ліричний космос українського поля, звідки потім, з блакитної височини, змогли прозвучати «Сонячні кларнети». (В.Барка).
На цьому короткі літературознавчі порівняльні «студії» доцільно завершити, бо далі на черзі може бути і наша рідна словесність (Велесова книга, «Слово о полку Ігоревім», Іван Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Григорій Чупринка, Микола Вороний…), і зарубіжна (ведично-санскритське письменство, антична література, Біблія, Волт Вітман, Артюр Рембо…). І все це було б доречним, але й умовним, бо «справжньому генію неможливо вказати певні шляхи, вони – поза будь-якого критичного розрахунку» (Г.Гайне).
Коли йдеться про «Сонячні кларнети», неодмінно слід говорити про особливості архітектоніки, техніки поезій, адже у збірці кожен твір в залежності від теми має свою побудову, свої технічні засоби. Тут зміст і форма завжди вдало поєднані, як гегелівські філософські категорії: «зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму». Справжнє розмаїття поетичних розмірів – від традиційних до новаторських, філігранна техніка віршування дали підставу Олександрові Білецькому стосовно Тичини стверджувати: «Великі попередники поета – Шевченко, Франко, Леся Українка в технічному відношенні не можуть з ним рівнятися». Дмитро Загул писав про автора «Сонячних кларнетів», що він «зумів підняти техніку українського вірша на небувалу височінь».
Справді – техніка, архітектоніка віршів збірки надзвичайно витончені та різноманітні, що надає їм неабиякої оригінальності, вишуканості. Тичина дуже вправно конструював і вивершував побудову поетичних творів, при цьому технічні прийоми застосовувались не формально, не заради демонстрації майстерності, а на якомусь чуттєво-звуковому рівні, коли дивовижне відчуття рідної мови та абсолютний музикальний слух, здається, творили не просто вірші, але й мелодію до них.
Цей природний милозвучний плин «сонячнокларнетної» поезії примушує мимохіть звернути увагу, що,окрім філігранного володіння технікою вірша, помітну роль у творенні ліричних перлин відіграла музична обдарованість автора (нагадаємо, що Тичина в дитинстві був хористом і оркестрантом – грав на кількох музичних інструментах, кілька років очолював як диригент хори, сам писав музику). І це, ясна річ, сприяло тій особливій, неперевершеній тичининській мелодійності поетичних творів, про яку Юрій Клен писав: «Уже в «Сонячних кларнетах» мова хотіла стати співом».
Олександр Білецький був упевнений: «Безсумнівно, що поезія Тичини породилася з духу музики – і в цьому відношенні його творчість – виняткове, що не має собі прямих аналогій ні в російській, ні в західноєвропейській літературі, явище». Подібний погляд мав і Леонід Новиченко: «Здається ніхто, включаючи самого Верлена, який звично вважається наймузичнішим з європейських поетів останнього століття, не зблизив так поезію з музикою, як Тичина. (…) Такої глибокої в змісті і витонченої в формі музичності не було до Тичини ні в українській, ні в усій сучасній йому європейській поезії». Олег Ольжич вбачав зв’язок мелодійності «Сонячних кларнетів» з музикою Української революції і Всесвіту: «Тичина зріс із стихійного національного піднесення і ясної музики 1917 року (…). Ясність доби розливається тут у радісну музику космосу, світлий пантеїзм. Тичина цього часу надзвичайний і неповторний майстер звуку. Його поезії викликають враження абсолютної нематеріальності, видаючись в’язкою музичних тонів…»
Загалом же питання музичності «Сонячних кларнетів» стало звичним майже у всіх тичинознавчих працях. І не тільки в Україні, а й за її межами. До прикладу, як варті уваги, не зайвим буде навести міркування російського науковця Ніни Над’ярних: «Музичність поезії Тичини була природною, йшла від високого музичного обдарування, від не менш високої музичної культури і освіченості». Дослідниця цілком слушно зазначила, що «творячи своє музичне поле, Тичина завжди поєднував його зі змістом, з ціннісною доцільністю та доречністю», що сама «тема музичності поезій Тичини – величезна і неосвоєна» і «майбутнього дослідника вона обдарує відкриттями та висновками, значення яких буде важко переоцінити».
Між іншим, поезії «Сонячних кларнетів» приваблювали і продовжують приваблювати не одне покоління композиторів, тож невипадково значну більшість творів цієї збірки покладено на музику багатьма відомими музикотворцями, серед яких – Яків Степовий, Василь Верховинець, Павло Сениця, Пилип Козицький, Григорій Верьовка, Михайло Скорульський, Левко Ревуцький, Микола Колесса, Михайло Вериківський, Георгій Майборода, Костянтин Данькевич, Іван Карабиць, Юрій Іщенко, Валентин Сильвестров, Леся Дичко, Олег Кива, Ігор Шамо, Леонід Грабовський, Богдана Фільц, Генадій Ляшенко, Богдан Юрій Янівський, Юрій Ланюк та ін. «Поезія Тичини тріпотить, як музика», – мовив якось видатний композитор Віктор Косенко. Кажуть, що звучання поетичного слова поет навіть перевіряв на камертоні.
Але розмислюючи про мелодійність «Сонячних кларнетів», не можна забувати, що основним «матеріалом» для творення віршованого дивосвіту, власне, була рідна – багатюща, співуча, незглибима українська мова, а головним засобом – бездоганне відчуття її мелодики й семантики Тичиною. Ось де еманація «сонячнокларнетної» поетики, ось звідки її сугестивна властивість і медетативність. Немає жодного сумніву, що естетична й експресивна функції нашої мови, як і фахова мовознавча думка Ізмаїла Срезневського про те, що українська мова «поетична, музична, живописна», якнайкраще ілюструються творами першої збірки письменника. Згадана Ніна Над’ярних абсолютно вірно відмітила лінгвістичний хист нашого поета: «Він був з неба обласканий чуттям уловлювати найпотаємніші переливи змістової, емоційної та звукової енергії слова, чути його неповторне звучання, бачити колір, малюнок і видобувати ноту».
Ще 1919 року, рецензуючи «Сонячні кларнети», Дмитро Загул писав: «Тичина єдиний з молодих, який досконало знає мову, відчуває її дух і користується найніжнішими її, схованими для загалу, нюансами». Не стримав свого захоплення Сергій Єфремов: «Він неначе випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком та майстерністю у найтрудніших на вислови зворотах. (…) обіруч черпає він з народної лексики й подає читачеві в нових конструкціях». Суголосну думку мав і Євген Маланюк: «Він тримає в ліричному полоні всю гнучкість і музичність української мови». З погляду Григорія Клочека, Павло Тичина у «Сонячних кларнетах» здійснив «прорив до високоінформативної, асоціативно-метафоричної мови», оскільки «в Тичини було геніальне відчуття слова як виражального матеріалу. Поет розширив його можливості завдяки дивовижному оживленню семантичних ресурсів – тобто оживив «внутрішню форму слова» (О.Потебня), активізувавши його живописно-зорову та музичну потенцію». На думку Григорія Грабовича, «Сонячні кларнети» відкривають величезну силу і багатство української мови і культури, яка в цій мові є зашифрована, закодована».
Особливість поетичної мови «Сонячних кларнетів» полягала не лише в тому, що автор умів підбирати найнеобхідніші слова в найкращому порядку, будучи надзвичайно вправним користувачем українських мовних багатств, але й у тім, що поет був видатним мовотворцем. Неологізми – одна з найхарактерніших особливостей творчості Павла Тичини, і його дебютна збірка у цьому сенсі не є винятком, а чудесним зразком, де автор продемонстрував «практично невичерпні потенції українського словотвору» (П.Дунай). У ній ми натрапляємо на цілі розсипи лексичних новотворів: весніти, акордитись, самодзвонні, ніжнотонні, яблуневоцвітно, ясно-соколово, волосожарно, оморфно, взолотити, розпрозорюватись, перегулюватись, христовоскресний, коліноприклонно, стрункоколосковий, трояндно, незриданний, Легіт-Теплокрил і т.д. Як тут не згадати Івана Огієнка: «Творення нових добрих слів – ознака талановитості письменника».
Значення неологізмів, як і новаторських образних словосполучень, виходить далеко за межі філологічної царини, бо вони мають новітню мислетворчу властивість. Мовознавець Іван Вихованець, назвавши Тичину «щасливим поетом», бо «йому були підвладні нові виміри слова», зокрема зазначав, що його нове слово «навдивовиж точно і мелодійно передавало нові обрії світобачення».
У свій час великий німецький мислитель і поет Йоганн-Вольфганг Гете стверджував, що шляхом наполегливої інтелектуальної праці й духовного самовиховання людина здатна осягнути надсвідоме і вийти за межі антропологічного світорозуміння. Ця думка ніби провіщала виникнення філософської течії космізму та теорії ноосфери. Показово, що вагомий внесок у ці наукові напрями зробили вчені, що мали українське етнічне походження – Володимир Соловйов, Олександр Горський, Микола Сетницький, Костянтин Ціолковський, Володимир Вернадський, Олександр Чижевський, Микола Холодний та ін. Предтечами і космізму, і вчення про ноосферу можна вважати, серед інших, і українських подвижників – Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича та Сергія Подолинського. І це невипадково, бо в українському світогляді ще з часів Трипільської цивілізації ознаки цих наукових течій – хай у первісних, початкових формах – доволі чіткі: обожнення природи, відчуття єдності з космосом, усвідомлення необхідності гуртуватися у спільноти задля подальшого поступу. Хіба це відрізняється від визначення космізму, сформульованого на міжнародній науковій конференції, як «світогляду живої моральнісної Всеєдності людини, людства і Всесвіту»? Чи, може, суперечить нашому національному світобаченню теорія ноосфери, що ставить за мету розум і діяльність людини гармонізувати з біосферними явищами й космічним простором?
Павло Тичина виховувався на національних традиціях, як ніхто розумів їх і відчував. І як слушно вважає Юрій Ковалів, «жвава інтуїція спонукала його рушити далі, осмислювати ідею всеєдності крізь призму відкритого ним «кларнетизму», що найповніше відповідав своєрідності української душі, її характерному «кордоцентризму» та «антеїзму» (…). Ідея всеєдності – стрижневе осердя «кларнетизму», основа його «гармонії сфер», врівноваження «земної» сили та божественного чину, актуалізація архетипів української душі та перспективи духовного відродження». Тож у певній мірі «Сонячні кларнети» можна вважати поетичною паралеллю космізму і теорії ноосфери, бо автор збірки, як писав Андрій Ніковський, «на струнах вічності перебирає», стоїть в центрі всесвіту і одночасно вдивляється в усмішку ромашки»; бо «в «Сонячних кларнетах» людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту» (В.Стус). А сам Тичина своє істинне розуміння і космізму, і ноосфери висловив у риторичному запитанні: «Хіба космізм у нас для того, щоб свою землю, з нашими рідними людьми забути?»
І вже виходячи з цього Тичининого формулювання про «свою землю, з нашими рідними людьми», знову наголосимо на патріотичному струмені, що пронизує всі «Сонячні кларнети». Бо навіть шедеври пейзажної лірики, такі як «Гаї шумлять…», «Арфами, арфами…», «Квітчастий луг…», неможливо створити тільки завдяки великому поетичному талантові, тут потрібна ще й по-справжньому щира любов до рідної землі, до української природи. Вельми доречною і правильною є думка Марини Павленко: «У «Сонячних кларнетах» немає жодного вірша не про Україну, це взагалі одна з найбільш українських книг в нашій літературі. (…) Тичина міг писати про що завгодно, але кожне слово в нього все одно дихало Україною, несло в собі Україну, Україні співало осанну. Подібно до того, як, за Поетом, «одбивсь в озерах настрій сонця», так у кожному слові «Сонячних кларнетів» одбився настрій України».
Світоглядні засади автора «Сонячних кларнетів» у добу національно-визвольної Української революції були сфокусовані на відданій синівській любові до Матері-Батьківщини, превалював над усім «його патріотизм глибокий, як рідна земля і її довга історія» (О.Тарнавський). Зовсім не випадково Валер’ян Поліщук назвав Тичину бардом Центральної Ради, а Василь Барка співцем Української Народної Республіки. І закономірно, що Григорій Ващенко помітив: «У «Сонячних кларнетах» ми ніби чуємо передзвони старих київських церков і потужні гасла української національної революції». Всім серцем прийнявши українське відродження, поет захоплено оспівав і возвеличив його вікопомні події. Справедливо зазначав Євген Маланюк:» Тичина починав як поет, що межує з геніальністю (…). Тичина починав так, що крізь його «Сонячні кларнети» промовляла обуджена душа Нації і починав промовляти її Дух». Через те в уявленні майбутніх поколінь перша поетична збірка Павла Тичини назавжди залишиться символом українського Ренесансу початку ХХ століття. «Для України, для вічності Тичина – це «Золотий гомін», це весняне пробудження рідного народу, це його божественні сонячні кларнети!» (О.Гончар).
Значення «Сонячних кларнетів» у ідеологічно-світоглядному сенсі визначив Юрій Лавріненко: «Українські універсали політичні не мали тієї суверенності, глибини, досконалості оформлення політичного, що їх мав у своїй зовсім іншій сфері і в своїх зовсім інших засобах естетичний універсал «Сонячні кларнети». А до цього ж охарактеризував збірку як опозицію України ленінському духові «злопомсти», додавши, що Тичина «став найбільш конгеніальним поетом Українського Відродження, що зайнялось надзвичайним світлом у першій збірці його поезій». Схожий погляд мав і Леонід Новиченко: «книжка, про яку йдеться, за всім своїм духовно-образним ладом являла світлу вість про грядуще відродження народу – і тому з таким ентузіазмом була сприйнята суспільством історично переломної доби». Мабуть, саме такі, подібні до «сонячнокларнетних», твори – глибокодумні й високомистецькі, дали підставу філософу Йоганну Фіхте стверджувати: «Найвищою школою народу є поезія».
Коли ж говорити про суто художньо-літературну майстерність автора «Сонячних кларнетів» (хоч про це вже і йшлося), то слід вести мову про етапний перехід, новий рівень у розвитку української поезії, адже збірка ознаменувала «народження принципово нової поетичної системи» (Г.Клочек). Ще у 1920-х роках це зауважив Сергій Єфремов: « Безперечно, творчість Тичини поклала певну межу в нашому письменстві і писати після його так, як писано до його, можуть хіба великі майстри, що самі творять форми й прокладають шляхи; звичайним же письменникам довелося перестроювати свою ліру відповідно до того, що задав Тичина, тону».
«Сонячні кларнети» стали однією з небагатьох книг, перед якою відкрилася вічність. Ця збірка так багато у себе ввібрала – і так багато дала. Вона ніби синтезувала увесь духовний космос українства, а через нього й «усе золото світу», осмислене власним розумом поета. Василь Барка, назвавши Тичину «найвидатнішим ліриком по Шевченкові», поставив «Сонячні кларнети» в один ряд з найвеличнішими явищами української літератури, що мають світове значення, – збіркою українських народних пісень і дум, «Словом о полку Ігоревім», «Садом божественних пісень» і «Кобзарем». Неоціненну значимість збірки він охарактеризував таким чином: «Сонячні кларнети» були духовно необхідні: для вираження життєвої віри, що могла захопити душі на високих рівнях культурного багатства і звідти розійтися кругами моря до всієї нації, освітлюючи нові підвалини». Приблизно в цьому ж ключі маємо й міркування Григорія Штоня, котрий визначив, що «Сонячні кларнети» – твір духомовця» і що «з часу Шевченкового «Кобзаря» й по сьогоднішній день включно українська культура не мала речі більш значущої, аніж сонячнокларнетове послання П.Тичини 1918 року. (…) ми до цієї особи всенародно не те що не піднялися, а й цього досі не запрагли».
Зрозуміло, що така геніальна книжка, як «Сонячні кларнети», має потужне відлуння в нашій літературі, але говорити про прямих послідовників Павла Тичини, очевидно, не доводиться, настільки індивідуалізованим і своєрідним є його «кларнетизм». Та певні перегуки літературознавці знаходять у творчості багатьох українських поетів: від Володимира Свідзинського і Богдана – Ігоря Антонича до Миколи Вінграновського та Ігоря Калинця. Як слушно вважає Дмитро Павличко: «Епоха Тичини не закічилася. Ренесанс української поезії, розпочатий «Сонячними кларнетами», триває». Власне інакше й не може бути, адже, за визначенням Івана Кошелівця, «геніальний автор «Золотого гомону» і «Скорбної Матері» був і залишається першим поетом двадцятого століття»; а на думку Ніни Над’ярних, «Сонячні кларнети» – це «золотий фонд української і світової літератури».
Усі покоління українських поетів, що прийшли після Павла Тичини, приречені бути його учнями, звісно, в тій чи іншій мірі. Естетична краса, мистецька вишуканість, одухотворений світогляд, етнічна закоріненість, лінгвістичне багатство, розмаїте новаторство, сугестивна енергія, властивість «майоріти над буттям» (Ф.Ніцше) – все це має величезну притягальну силу в «сонячнокларнетній» поезії. Поет Божою милістю, плоть і кров українського народу – Тичина подарував світові диво-книгу «Сонячні кларнети», якою може і повинна пишатися нація. Бо без цієї геніальної збірки неможливо скласти цілісного уявлення про українську літературу, не можна збагнути усієї глибини і багатогранності нашої мови, не до снаги зрозуміти українську душу і духовну велич народу.
Розповіді про «Сонячні кларнети» немає завершення…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал