Славень Україні: До 100-річчя «Сонячних кларнетів» П.Тичини

188

«Сонячні кларнети» мають продуману, струнку побудову. Після світоглядно– філософської декларації першого вірша поет подає низку інтимно-пейзажної лірики, що, як в українських народних піснях, часто поєднує в собі мальовничі картини природи з людськими почуттями. І при цьому автор буквально чарує незабутніми, сповненими нечуваної мовотворчої оригінальності образами: «Закучерявилися хмари, лягла в глибінь блакить», «Тополі арфи гнуть», «Одбивсь в озерах настрій сонця», «В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум»… Ось таке розмаїття образних переливів. І це лише в одному вірші. Влучно зауважив Остап Тарнавський: «Вже в одному з перших віршів «Закучерявилися хмари» Тичина розгортає канву поетичного малюнка, що має три виміри: у всесвіті, у прекрасному українському краєвиді і в людській душі. Тепла радість всесвіту – сонце зливається в один звук і настрій з піснею, що освітлює душі».

А далі – читач потрапляє у «сонячнокларнетний» словограй по-справжньому музичних мелодій:

Щось мріє гай –

Над річкою.

Ген неба край –

Як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка,

Як музика.

У цьому вірші-пісні по-своєму втілено споконвічне уявлення українців про безперестанність буття, яке ще з часів двадцятитисячолітньої Мізинської культури відтворюється, зокрема, в нашому орнаменті у вигляді безкінечника-меандра. Тож слушно спостеріг Богдан Чепурко: «Аналогом світоруху, його безперервного колування є також образ «космічної ріки», який геніально сформулював Тичина: «Мов золото-поколото, горить-тремтить ріка, як музика».

А ось уривок з іншого вірша:

Арфами, арфами –

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Тут, попри все новаторство строфічної ритміки, тематично і настроєво ясно вчувається відголос рідних веснянок, що сягають своїм походженням сивої давнини матріархату, але вічно вабливі і наснажливі, як сама душа українського народу. «Всі веснянки дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили» (І.Франко).

Метафоричність лірики «Сонячних кларнетів» вражає своєю новизною і красою:

Враз сердечним теплим сяєвом

Щось їй бризнуло з очей –

Сизокрилою голубкою

На моїх вона вустах!

Або:

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Чи:

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання-ридання бандур.

Вертаючись до побудови збірки, слід звернути увагу на поступовий тематичний перехід від пейзажної та любовної лірики до віршів, у яких природа навіюює філософські роздуми, а далі – до творів громадянського звучання. Так, у поезії «Гаптує дівчина…» маємо ось такі чудесні рядки:

Я ввечері цілую рожу

І кличу сум.

Чому, чому я жить не можу

Та сам, без дум?

А ось вірш «Квітчастий луг…», до якого якнайліпше пасує вислів Леонардо да Вінчі «поезія – це живопис, який чують»:

Квітчастий луг і дощик золотий.

А вдалині, мов акварелі, –

Примружились гаї, замислились оселі…

Цей твір – просто-таки елітарний взірець співіснування, співпереживання людини з природним довкіллям. У чомусь він суголосний з думкою Сергія Рахманінова: «Сестра музики – поезія, а мати їхня – смуток». Бо хіба ж не так сприймаються рядки:

Гей, над дорогою стоїть верба,

Дзвінкі дощові струни ловить,

Все вітами хитає, наче сумно мовить:

Журба, журба…

Отак роки, отак без краю

На струнах вічності перебираю

Я, одинокая верба.

Щодалі – суспільно-політичні мотиви у збірці стають виразнішими і вже із дзвінкоголосими й ніжнотонними замальовками природи («День біжить, дзвенить-сміється, перегулюється!»; «Співає стежка на город»; «Коливалося флейтами, там де сонце зайшло») все частіше перемежовується людське, часом буденне і тривожне («Ходять по квітах, по росі. Очима чесними, христовоскресними поеми тчуть»; «Гнуться, гнуться, гнуться люди»; «Ой, хтось заплакав посеред поля. Зловісна доля, жорстока доля»). І врешті, у двадцять другому та двадцять третьому за ліком творах книжки зринає трагедійна картина суспільного буття:

По хліб шла дитина – трояндно!

: тікайте! стріляють, ідуть.

Розкинуло ручки трояндно…

А в наступному вірші:

Одчинились двері –

Всі шляхи в крові!

Тут – і відгомін війни, і нещасливих для України революційних подій (обидва цитовані твори написані 1918 року), і невимовних людських страждань, а разом з тим і страшні передчуття. До речі, Василь Барка вважав, що поезія «Одчиняйте двері…» має «вражаючу пророчу візійність». Цей вірш, як і написаний того ж, 1918-го, року «Зразу ж за селом…» (увійшов до збірки «Плуг»), за своєю лаконічністю і образною силою, здається, може слугувати еталоном до вислову Е.Паунда «Поезія – це найконцентрованіша форма словесного виразу».

Глибоким змістом, бахівськими акордами сповнена поема «Скорбна Мати», одна з центральних речей «Сонячних кларнетів». Доля цього твору за часів московсько-радянської імперії була немилосердною. З кінця 1920-х років і аж до 1975-го поема не друкувалася, фактично перебувала під забороною. Павло Григорович незадовго до смерті, не дочекавшись публікації дорогого йому твору, зробив такий запис: «Stabatmater. «Скорбна матір» моя (після того, як із тюрми [нерозбірливо – Г.Д.]. А це ж було саме за П.Скоропадського)». Є свідчення, що Павло Тичина у 1918 році був ув`язнений, найімовірніше, за Гетьманської Держави. Тож, очевидно, вийшовши із тюрми, і написав цей тетраптих, поштовхом до чого, судячи з тичининської нотатки, став, можливо, однойменний музичний твір Йозефа Гайдна, текст до якого з латини українською мовою перекладав поет (в каталозі нотних рукописів Музичного товариства імені М.Леонтовича, що зберігається в Національній бібліотеці України імені В.Вернадського, засвідчено: «№75. Гайдн Йозеф. Stabat Mater (переклад П.Тичини). Кантата, 1922»). На думку ж Андрія Ніковського, «явно нагадує «Скорбна Мати», поема на чотири розділи, композицію Дж.Россіні «Stabat Mater» (меса Mater Dolorosa)». І це теж цілком може бути, адже 1915 року поет якийсь час був помічником диригента Олексія Приходька, керівника самодіяльного чернігівського хору, в репертуарі якого була згадана ораторія Дж.Россіні. Достеменно ж не відомо, який із названих музичних творів послужив імпульсом для Тичини. Тим більше, що на текст італійського ченця ХІІІ століття Якопонеда Тоді «Stabat Mater» свої кантати й ораторії створили ряд композиторів, окрім названих, це Дж.Б.Перголезі, Ф.Шуберт, Дж.Верді, А.Дворжак та ін. Та й поетовий твір настільки самобутній, що про пряме наслідування не може бути й мови.

Павло Тичина поему присвятив своїй матері, але по суті в ній ідеться про долю Матері-Батьківщини і заблуканих її синів, до яких звернено материнський заклик осягнути національну ідею як найвищу цінність. У творі хоч і звучить певна зневіра («не буть ніколи раю у цім кривавім краю»), та лейтмотивом лунають все ж інші слова:

Не до Юдеї шлях вам,

Вертайте й з Галілеї.

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату –

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь Його розп`яту.

Тож, попри те, що знесилена долею мати знемагає («упала на обніжок, не витримала муки»), її заповіт прозвучав («ідіте на Вкраїну»). І його неодмінно почують вірні сини. Воскресіння-відродження відбудеться. Земля, осяяна Божою милістю, її сонцелюбний народ не можуть занепасти:

І цій країні вмерти? –

Де Він родився вдруге, –

Яку любив до смерті?

Андрій Ніковський про «Скорбну Матір» захоплено писав: «Це – екстаз натхнення, високий патріотичний порив, що всю поему робить національною і напружує до крайньої міри почуття. (…) Тільки глибокий націоналізм, а не тулумбасний і поверховий, може зважитись на такий сміливий, експансивний образ: другі народини і смерть Христа на Україні».

Услід за «Скорбною Матір`ю», після антивоєнного вірша «По блакитному степу…», вміщено переспів з «Колискової» французького поета Анатоля ЛеБраза. На думку деяких дослідників, цей твір у збірці випадковий, бо нібито і тематично, і стилістично не вписується у загальну побудову. Однак навряд чи такий вимогливий до себе автор, як Павло Тичина, міг мимохіть порушити ідейно-художню концепцію свого задуму. Варто звернути увагу, що в «Колисковій» ідеться про долю моряків, котрих покоління за поколінням поглинає море, про що, власне, й співає мати синові:

…Ми вас родимо – о глум! – а глибина поглине!

Гей, хто бретонцем уродивсь – той моряком загине.

Напевно, ці слова у Тичини асоціювалися з українськими – як минулими, так і тодішніми – реаліями. Згадаймо лише посвяту поета «Пам`яті Євгена Добриловського», написану напередодні Першої світової війни: «Ми – сини України, і наша доля – за труною йти, за труною… І знову одного нема. І знову сумні співи й сльози на очах». Та й не виключено, що маючи неабияку інтуїцію, Павло Григорович міг передчувати, що і в осяжному прийдешньому молох російсько-колоніального деспотизму поглине, як хвилі моряків, не один мільйон приречених українців. Уже через три роки, у 1921-му, він напише:

Народи йдуть, червоно мають:

свободі путь! свободі путь!

І кров`ю землю напаяють,

і знов у землю тліть ідуть.

Разом з тим, оскільки твір не оригінальний, сам Тичина, ймовірно, мав-таки якісь сумніви щодо доцільності включення «Колискової» до збірки, адже у другому виданні «Сонячних кларнетів» 1920 року цей вірш відсутній.

Після «Колискової» у збірці надруковано диптих «Війна», невеликий за розміром, лаконічний у висловах, непростий для сприйняття, але надзвичайно глибокодумний, новаторський і національно-традиційний водночас.Ось як охарактеризував його Юрій Лавріненко: «Цей діамантовий вірш (…). Був це незрозумілий модернізм Тичини на той час. Мені здається, що це твір необароко. Його загальна конструкція і строфіка, його музична інструментація, його загадкова метафоричність – була незрозумілою новизною». Приймаючи цю слушну Лавріненкову думку, з іншого боку, не можна заперечити , що мав рацію й Ігор Ольшевський: «Диптих «Війна» фактично повністю побудований на символіці українських формул зв`язку з Таїною. Ось початок першого вірша:

Кладусь я спать.

Три янголи в головах стоять.

Один янгол – все бачить.

Другий янгол – все чує.

Третій янгол – все знає.

Доречно буде порівняти цей фрагмент із замовлянням «Щоб приснився сон», записаним (Тичиною – Г.Д.) від сестри Проні (Єфросинії Григорівни):

Ложусь я на Сіянських горах спать –

Три янголи в головах стоять.

Перший янгол все бачить,

Другий янгол все чує,

Третій янгол все знає

І міні скаже: найду чи потеряю.

Як бачимо, схожість майже стовідсоткова, а в другій частині циклу лейтмотивом звучить формула тріади «Сонце-Місяць-Венера», досить поширена в українській геральдиці, прапорництві, народних колядках:

Праворуч – сонце.

Ліворуч – місяць.

А так – зоря».

Думку І.Ольшевського про українську формулу тріади дуже легко можна проілюструвати багатьма прикладами, а особливо нашими колядками, найдавніші з яких, за висновком Олександра Потебні, сягають походженням чотирнадцяти тисяч років. Як– от:

Ясен місяць – пан господар,

Ясне сонце – жона його,

Дрібні зірки – їхні діти.

Безперечно, найвагомішою думкою «Війни», а власне і всієї книжки, є максима: «Смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає». У цих словах найвищий вияв патріотизму, сенс буття: жити заради щастя Батьківщини, в разі потреби загинути за неї без вагань. Це прямий перегук через тисячоліття з головною світоглядною засадою найвидатнішого київського князя Святослава: «Не русин єси той, хто за Русь загинути не готовий». Диптих «Війна» на декілька десятиліть був викреслений з творчого доробку поета радянською цензурою.

Осібно вирізняється у «Сонячних кларнетах» «Дума про трьох Вітрів», написана у манері української народної думи. Ще в 1919 році Б.Тиверець (Дмитро Загул) зауважив: «Тичині одному найкраще вдалося наслідування народної поезії, головно думи. «Дума про трьох Вітрів» доказує наскільки поет зрозумів і відчув дух народної пісні». Пзніше Максим Рильський доповнив цю думку, відмітивши високий художній рівень «Думи про трьох Вітрів» і «Думи» Тараса Шевченка з поеми «Невольник», вважаючи ці два твори неперевершеним зразком «не стилізації, а глибокого сміливого творення в народному характері», гідним «стати поруч із своїми попередниками, творами геніальних безіменних поетів». Рильський назвав тичининський вірш «переломленням народної традиції в призмі поетового світогляду і світовідчування».

Між іншим, з нотатки самого Тичини відомо, що спонукало його написати цей твір: «1917. Як я під впливом пісні (жінка кухню білила) сів, написав «Думу про трьох Вітрів». Але, безсумнівно, справжньою причиною, що навіяла поетові цю тему, була романтика національного визволення. Власне не так романтика, як тверезе сприйняття дійсності. Адже, щиро захопившись перспективою українського відродження, Тичина не ідеалізував ситуацію, про що й свідчить зроблений через образи трьох вітрів своєрідний психоаналіз покаліченої (але й не втраченої) лихоліттями української ментальності.

У «Думі про трьох Вітрів» показано три типи українців з лаконічною і влучною характеристикою їхнього світогляду, який виявляється у ставленні вітрів до заклику старшого брата (народного привідця) Ясного Сонечка привітати і прийняти весну (національне відродження). Таким чином поет ніби вказує співвітчизникам правильний шлях із хаосу і поневірянь: з національною ідеєю («по-рідному промовляє» Легіт-Теплокрил до людей: «сонце вам усміхається, вашого плуга земля дожидається»), сприйнявши, як найвищу святість, Богом-Сонцем осяяну рідну землю («з великої радості святую землю цілували»), – прямувати в прийдешнє.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!