Щоб вижити, потрібно змінитися. Якісно

“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (327-328), травень 2022

Закінчення. Початок див.:

https://litgazeta.com.ua/articles/shchob-vyzhyty-potribno-zminytysia-iakisno-2/

https://litgazeta.com.ua/articles/shchob-vyzhyty-potribno-zminytysia-iakisno-3/

ДЖЕРЕЛАМИ ФІНАНСІВ, необхідних для модернізації України можуть стати:

1. заморожені золотовалютні резерви Московії, які держави-тримачі можуть передати Україні (для цього потрібно, з врахуванням інтересів держав, які допомагали Україні, побудувати відповідні правові механізми: угода з Московією, прийняття відповідних законів парламентами держав-тримачів, рішення міжнародних судів, рішення ООН чи їх комбінація). Наприклад, станом на 28.04.2022 року Палата представників Конгресу США ухвалила законопроєкт, який передбачає конфіскацію російських підсанкційних активів, які будуть спрямовані на відбудову України, а Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюції, в яких містяться заклики до підтримки України для посилення її оборонного потенціалу і задоволення гуманітарних потреб громадян, висловлюється підтримка створення фонду відновлення України, зазначається, що заарештовані активи підсанкційних юридичних і фізичних осіб агресора мають бути використані для компенсації шкоди ним завданої;
2. Кошти, надані ЄС, іншими державами чи міжнародними інституціями, як гранти (на Міжнародній донорській конференції в Польщі 5.05.2022, організованій Польщею і Швецією у партнерстві з Радою Європи та Європейською комісією та за участі ООН, українській стороні вдалося мобілізувати для відбудови держави $6,5 млрд.);
3. власні кошти; 4.контрибуції, репарації (теж потрібно побудувати правовий механізм їх отримання, наприклад, створити спеціальний міжнародний трибунал, який займатиметься і кримінальним судочинством, і проблемою компенсації завданої Московією шкоди); 5. фонди, які формуються з встановленого % вартості куплених у Московії чи проданих їй товарів; 6. приватні іноземні і українські інвестиції. Основою українських приватних інвестицій можуть бути субсидовані позики від Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), а іноземні компанії охочіше б інвестували, коли б їх держави дали їм гарантії для покриття ризиків. Окрім того, напевне, буде потрібно проводити переговори щодо повного або часткового звільнення від зовнішнього боргу. Очевидно, вже сьогодні потрібно працювати як над проблемами формування цих джерел, розуміючи різну тривалість часу, необхідну для їх наповнення, так і над питаннями управління майбутніми фондами: будь-які фінанси не можуть розподілятися без участі України і мають спрямовуватися лише на запропоновані чи погоджені її Урядом потреби. А для того, щоб йшли приватні інвестиції, треба не тільки спростити дозвільну систему, внести зміни в податкову систему, а й провести судову реформу.

Вироблення моделі майбутнього України потрібно проводити публічно, щоб забезпечити мобілізацію народу на її реалізацію. Майбутня Україна має будуватися на засадах духовної, політичної та економічної свободи, забезпечуючи баланс інтересів особи, суспільства та держави.

МЕТА ГЕОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ – реалізація власного етико-гуманістичного ідеалу та формування інноваційної моделі розвитку українського суспільства для утвердження України як системоутворюючого елемента універсальної світової духовної цивілізації, що парадоксально поєднує в собі здобутки західної та східної цивілізацій. Реалізація українського цивілізаційного проєкту повинна передбачати використання стратегії випереджувального розвитку

України має перетворитися в державу, яка творить інновації, здійснює своє національне покликання щодо внесення своїх духовних цінностей у сучасний світ та утвердження їх в процесі життєдіяльності. У пошуках місця України у завтрашньому світі необхідно поєднати вітчизняну наукову теорію та національний міф з метою формування власного духовного, культурного, морального просторів і побудови особливої системи світогляду та світосприйняття, яка здатна сформувати, як для світового українства, так і для людства загалом нову (екстериторіальну) ідеологію, що складається із сукупності відповідних символів, звичаїв, правил життя і поведінки людей та передбачає використання загальнолюдських духовних цінностей в українських реаліях і умовах постіндустріального суспільства. Україну тоді можна уявити як синтезований духовний простір з відповідним набором характеристик, який має свої межі, що можуть і не збігатися з її культурними, територіальними, політичними межами. Відтак, поєднавши етноісторичні стереотипи, ідеологічні конструкти і моральні настанови, українську національну ідею можна представити як проєкт та стратегію формування феномену українськості як певної екстериторіальної надкультури із власною системою артефактів і символів, здатних творити «світову ідеологію».

Основними напрямками реалізації стратегії випереджувального розвитку України мають стати: в економічній сфері – побудова інноваційної «економіки знань» та утвердження нового способу виробництва, що базується на високих технологіях, комплексній автоматизації, роботизації та цифровізації, а також на приватній власності трудового типу, коли в одній особі поєднуються виробник і власник, тобто акцент ставиться не на максималізації прибутків, а на соціальній відповідальності у їх розподілі. Оскільки конкурентні переваги, на яких будувався розвиток економіки України і її регіонів, нівельовані війною, то потрібно шукати принципово нові переваги і будувати модель новітньої економіки, взявши до уваги напрямні, висловлені в ювілейній доповіді Римського клубу “COME ON” і самітах G7 останніх двох років, наприклад. Очевидно, що після вибору нової економічної моделі мають бути розроблені і затверджені нові Генеральна схема планування території України, схеми планування областей, громад з відображенням у них державних інтересів і пріоритетів, має бути змінена державна регіональна політика і регіональна економічна політика; у соціальній сфері – формування нової соціальної структури суспільства, де провідну роль відіграватиме еліта знань, сприяючи появі вільного, креативного, здатного до творчості працівника, адаптованого до нового способу виробництва; в політичній сфері – побудова прозорої, справедливої й ефективної системи публічної влади; подолання панування олігархії і відчуження та експлуатації людини людиною чи державою, прихід до влади нової національної еліти знань та утвердження реального народовладдя, що супроводжуватиметься демократизацією політичної, економічної та соціальної сфери; в духовній сфері – на основі синтезу науки та релігії сформувати свідомість нового типу.

ВІЙНА УВИРАЗНИЛА, загострила потребу компетентності органів центральної виконавчої влади, військових і військово-цивільних адміністрацій, а значить ефективної державної служби, оскільки від її якості напряму залежить ефективність державного управління. Після війни Україні для вирішення проблем модернізації держави, починаючи від інституційної перебудови, запуску нової економіки (особливо оборонної промисловості) до відбудови житлово-комунального господарства і повернення мільйонів біженців, буде потрібна якісно інша, дієздатна, ефективна центральна влада, аніж та, яка була до війни. Для вирішення кадрових проблем необхідно створити (відновити?) при КМУ інститут, який готуватиме держслужбовців для вищої ланки управління і затвердити КМУ програму, яка дозволятиме навчання в ньому колишніх воїнів.

Новою парадигмою державного управління має стати утвердження духовних цінностей, ідеалів та смислів, що передбачає: пріоритет духовності при визначенні цілей державної політики та державного управління, дотримання етичної традиції українського народу та високих моральних критеріїв при здійсненні державного управління, формуванні й реалізації державної політики; пріоритет народу щодо публічної влади. Подолання відчуження людини та суспільства від влади у сфері державного управління передбачається шляхом рішучої боротьби з корупцією та проведення реформ, що спрямовані на широке застосування прямої демократії, посилення належного контролю громадськості за діяльністю органів публічної влади, вдосконалення виборчої системи, яка б ставила у рівні можливості всіх кандидатів і забезпечувала волевиявлення народу, формування ефективної виконавчої влади, функціонування незалежних і відповідальних засобів масової інформації.

Першочерговим завданням державної політики національної безпеки має стати реформування державного управління, що передбачає зміну його суспільно-політичної природи на основі українських духовних цінностей, з неухильним дотриманням принципів верховенства права, «управління за законом» й «процедурної справедливості» та належного його кадрового забезпечення.

СТРАТЕГІЧНИМИ НАПРЯМКАМИ державної політики національної безпеки мають бути: – консолідація українського суспільства на основі української національної ідеї, що пропонує духовну парадигму розвитку України; – проведення модернізації Української держави і суспільства, після критичного переосмислення досвіду держав світу та врахування об’єктивних історичних умов; – розвиток довіри і співпраці між державою і суспільством; – захист українського інформаційного і гуманітарного просторів від іноземних впливів; – зміцнення виконавчої гілки влади; – завершення реформи публічної влади, публічної служби і адміністративно-територіального устрою; – розвиток громадянського суспільства, покращення взаємодії між органами публічної влади та громадянським суспільством. У процесі реформування сфери безпеки та оборони Президентові України необхідно спиратися на усталені принципи, апробовані у розвинутих європейських демократіях, зокрема: – відповідність інституцій сектору безпеки завданням, які стоять перед ним; – законодавче врегулювання процедур тимчасового обмеження прав людини в інтересах національної безпеки; – відкритість для демократичного цивільного контролю сектору безпеки. Нагальними завданнями забезпечення воєнної безпеки залишається: – модернізація професійного війська (ЗСУ); формування військово-навчального резерву для оборони держави (на основі досвіду Ізраїлю, Швейцарії, Естонії, Латвії, Литви); – забезпечення обороноздатності України на рівні, достатньому для запобігання будь-якій зовнішній загрозі, а в разі її виникнення – для її локалізації, нейтралізації, ліквідації; – удосконалення системи забезпечення воєнної безпеки, яка б гарантувала надійний захист держави від зовнішніх загроз та відповідала критеріям членства України в політичних і воєнно-політичних блоках, союзах; – реформування воєнної машини для того щоб вигравати війни майбутнього та з метою досягнення оперативної і технічної сумісності зі збройними силами держав-членів НАТО; – нейтралізація (ліквідація) непередбачених законом збройних формувань з ознаками «п’ятої колони»; – створення добровольчих легіонів для вирішення невідкладних екстрим-проблем, інспірованих ззовні та спрямованих на повалення державного суверенітету України; – узаконення та державна підтримка добровольчого, волонтерського руху; – збереження і дотримання в умовах збройного протистояння змішаного принципу комплектування Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; – удосконалення системи мобілізаційної підготовки та мобілізації, в тому числі забезпечення створення необхідної кількості підготовленого військового резерву; – забезпечення спроможностей вітчизняного оборонно-промислового комплексу за рахунок упровадження новітніх військових технологій, створення максимально можливих замкнених циклів розроблення і виробництва найважливіших зразків озброєння, спеціальної і військової техніки для армії, авіації, флоту, використання можливостей військово-технічного співробітництва з державами – стратегічними партнерами України; – сприяння вдосконаленню державної інформаційної політики у воєнній сфері; – розробка системи ефективної протидії інформаційно-психологічним впливам іноземних держав; – забезпечення соціальних гарантій військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів, учасникам антитерористичних операцій та членам їхніх сімей; – удосконалення системи демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони держави відповідно до стандартів ЄС та НАТО; – підвищення рівня координованості складових сектору безпеки і оборони та вдосконалення механізмів їх консолідованого розвитку і посилення відповідних оперативних спроможностей для забезпечення воєнної безпеки. Необхідно також сформувати «Доктрину стримування агресії Московії» та стратегію перемоги України у війні, що базуватиметься на реалізації принципу повної мобілізації всіх воєнних, економічних, науково-технічних, соціальних та морально-політичних можливостей держави і суспільства.

ЩОДО СВІТУ: він динамічно розвивається, що не скажеш про інститути, які виникли після другої світової війни (ООН і її система, ОБСЄ, МАГАТЕ і т.д.). Сьогодні ця суперечність загострилася до краю і потребує розв’язання. В її основі лежить поява після другої світової війни нових держав-лідерів. Держави, які програли другу світову — теж прагнуть реваншу. Розпад СРСР стимулював конкуренцію держав, яка перейшла у інформаційну а потім економічну війну за переформатування світу. В першому десятилітті третього тисячоліття протистояння почалися і у воєнній площині (війна Московії з Грузією). Війна Московії з Україною може перерости в світову війну, а ООН, зайнявши позицію стурбованого спостерігача, фактично бездіє і не зупиняє геноцид українців.

Не аналізуючи всю роботу ООН, подивимося тільки, як вона реалізовувала ідеї заборони і злочинності агресивної війни, що були відображені ще в Декларації про агресивні війни, прийнятій Асамблеєю Ліги Націй в 1927 році, у якій агресивна війна кваліфікувалася «як міжнародний злочин». Згодом принцип незастосування сили і загрози силою в міжнародних відносинах був закріплений у Паризькому договорі про відмову від війни як знаряддя національної політики (пакт Бріана – Келлога) від 27 серпня 1928 року. Стаття I цього Договору передбачала: «Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних суперечок і відмовляються від такої в своїх взаємних відносинах як знаряддя національної політики». Стаття II передбачала зобов’язання учасників вирішувати свої суперечки мирними засобами. ЇЇ підписантом був і СРСР.

Після другої світової війни загальну заборону застосування сили або загрози силою у відносинах між державами помістили в Статут ООН (п. 4 ст. 2), який стверджує: «Всі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об’єднаних Націй». Цей принцип поширюється не тільки на держави – члени ООН, але і на всі держави світу. У прийнятій резолюцією 2625 (XXV) Генеральною Асамблеєю ООН 1970 року Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН зазначено, що збройне втручання і всі інші форми втручання або будь-які загрози, спрямовані проти правосуб’єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права.

У 1974 році Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією «Визначення агресії», встановлено перелік тих заборонених міжнародним правом дій, які є найбільш серйозними і небезпечними формами незаконного використання сили. Кожна з таких дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії. Стаття 5 резолюції «Визначення агресії» зазначає: «Ніякі міркування будь-якого характеру, будь-то політичного, економічного, військового чи іншого не можуть служити виправданням агресії. Агресивна війна є злочином проти міжнародного світу. Агресія тягне за собою міжнародну відповідальність. Ніяке територіальне придбання або особлива вигода, отримані в результаті агресії, не є і не можуть бути визнані законними «. Згодом принцип незастосування сили і загрози силою був відображений в Заключному акті НБСЄ, прийнятому у 1975 році і в Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосування в міжнародних відносинах, прийнятій у 1987 році.

Але, як показують війни, принцип незастосування сили та загрози силою в міжнародних відносинах, відповідно до якого забороняються будь-які дії, що представляють собою загрозу силою або пряме чи непряме застосування сили проти іншої держави, не працює. Війни тривають, а ООН загалом не здатна їх ні упередити ні зупинити. Хоч були й винятки. Наприклад, Міжнародний суд вирішив справу між Сальвадором і Гондурасом у 1986 році. Організація Об’єднаних Націй вирішила конфлікт між Еквадором і Перу в 1998 році. Кілька років пізніше Міжнародний суд вирішив мілітаризований територіальний спір між Бахрейном і Катаром. Але ці винятки тільки підтверджують, що потрібна нова форма організації світового співтовариства, нова архітектура реформа ООН. Як мінімум потрібно внести зміни до її Статуту, які б передбачали позбавлення права накладання постійними членами Ради Безпеки вето, або подолання накладеного вето Генеральною Асамблеєю простою більшістю, або виписати випадки, в яких державам-членам Ради Безпеки забороняється накладати вето, наприклад, коли йдеться про звернення до Міжнародних судів чи якщо розглядуване питання стосується саме їх.

Але реалізувати ці пропозиції практично неможливо через те, що стаття 108 Статуту ООН передбачає набуття чинності змін до нього тільки після того, як за них проголосує дві третинами членів Генеральної Асамблеї і вони будуть ратифіковані двома третинами членів Організації, включаючи всіх постійних членів Ради Безпеки. Мабуть, легше створити нову організацію, ніж переконати постійних членів Ради Безпеки відмовитися від своїх привілеїв.

Інші міжнародні органи теж потребують якщо не ліквідації, то глибоких реформ, оскільки нові часи вимагають функціонування нових інституцій. Це стосується і НАТО. Пропонуючи своє бачення майбутнього устрою світу, нову систему безпеки світу, ми повинні виходити з інтересів людства, в які гармонійно мають вплітатися національні інтереси України. Президент України вже запропонував створити новий військовий альянс U24, який діятиме паралельно з НАТО. Мета створення нового альянсу – реакція на будь-яку зовнішню загрозу впродовж 24-х годин. Завтрашні зміни закладаються сьогодні.

Василь КУЙБІДА,

Президент Національної академії державного управління при Президентові України, доктор наук з державного управління, професор

Степан КУЙБІДА,

директор департаменту економіки Львівської обласної військової адміністрації, кандидат економічних наук

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/