«Русь темних лісів»? «Тваринна Русь»? – такої Русі не було!

 
Михайло ЛУКІНЮК
 
В одному з останніх чисел УЛГ (№ 2 за 26 січня) надруковано цікавий матеріал Ігоря Дем’янчука «Русь темних лісів, Русь тайги, тваринна Русь…», у якому автор провів короткий екскурс у життя та творчість відомого російського поета, прозаїка і драматурга Олексія Костянтиновича Толстого (думаю, багатьом зрослим у СРСР найперше спливе у пам’яті його «Князь серебряный»), доля якого була тісно пов’язана з Україною, конкретно – зі Стародубщиною, де у материному маєтку в Красному Розі, який він вважав своєю справжньою батьківщиною, пройшло його дитинство, і куди він повернеться та проведе майже два десятки останніх літ життя. Особливо зігріло душу те, що провів цей цікавий гуманітарний екскурс свій брат-технар, який розшукав і навів фрагменти переписки О. К. Толстого з сучасниками, що ро-зкривають ставлення до імперського викривлення історії Росії та України письменника, значну частину творів якого – і прозових, і поетичних – присвячено історичній тематиці.
До честі Олексія Костянтиновича, на його позицію не вплинули популярні на ту пору антиісторичні «концепції» М. П. Погодіна чи проімперські перекручення М. М. Карамзіна, який, зокрема, спекулюючи на оманливо-уявній співзвучності стародавнього слова «русЬский», як писано в літописах, і пізнішого неологізму «русский», усюди (навіть у знаменитій, приписуваній стародавньому Олегу, фразі про «мать городов русских») зловживав термінами «Росія» та «росіяни», де належало б писати «Русь», «русичі» чи «русини». Ось лише один приклад. Розповідаючи про правління київського князя Олега, Карамзін пише (Предания веков. – М., 1988. – С. 121): «В Олегових умовах з Імперією (Візантією. – М. Л.) сказано, що грек, ударивши мечем росіянина (і це в договорі 907-го, або 911 років! О, мудрі греки, до появи самоназви «Росія» ще має минути вісім століть, а вони вже, виявляється, далекоглядно пишуть в офіційному державному документі «росіянин»! – М. Л.), або росіянин грека, зобов’язувався сплатити за вину 5 літр[ів] срібла. Росіяни брали також у Цар-граді за кожного невільника грецького 20 злотників…» Якщо вже «росіяни», то, певно, доладніше було б казати «у Стамбулі», а не «у Цар-граді». Та зайве й наголошувати, що ця вигадка – цілковито лежить на совісті згаданого імпер-історика.
Утім, вимагати від О. К. Толстого зовсім уже сучасних поглядів (тоді ще не звучало правдиве слово В. О. Ключевського, О. А. Шахматова, М. К. Любавського, не кажучи вже про більш пізніх, сучасних нам дослідників історії) було б занадто. Тому вибір і висвітлення правильного та відсіювання помилкового цілковито залежить від автора публікації. Цілком можливо, що О. К. Толстой справді, як стверджує І. Дем’янчук, «вважав справжньою Руссю Київ і Новгород», але, як ми показали з посиланням на літописи у недавній публікації «ПЛАТОН МЕНІ ДРУГ, АЛЕ…» («УЛГ», № 25, 15.12.2017), і літописці, і самі новгородці чітко відділяли себе від Русі. До речі, й сучасні російські історики, зокрема Б. Рибаков і В. Сєдов, наголошували, що північні міста – «Новгород, Смоленськ, Володимир-на-Клязьмі, Суздаль, Рязань, Полоцьк, а також деякі південно-західні міста» на ту пору були «не пов’язані з Руською землею, Руссю». Ще раз повторю, жодних претензій до самого Олексія Костянтиновича тут нема й бути не може.
Але що хотів сказати автор зазначеної статті, виносячи у заголовок ось це: «Русь темних лісів, Русь тайги, тваринна Русь…»? Звичайно, цікаво було дізнатися, що цей фрагмент, який, за словами І. Дем’янчука, «гуляє» в Інтернеті, взято із цитати про дві Русі, яку «дехто приписує іншому Толстому – Олексію Миколайовичу»: «Одна Русь має має своє коріння в універсальній, принаймні європейській культурі […] Але є ще й друга Русь, Русь темних лісів, Русь тайги, тваринна Русь. Ця друга Русь зробила самовладдя та розкольництво своїм ідеалом. Деякі літописні дані дозволяють уособити перший ідеал у Русі старого Києва і зосередити всі від’ємні прояви противного напряму, східної самовладності в Москві, яка зросла на духовних руїнах Києва» та «довго залишалася негацією Європи». Насправді ця цитата не належить нікому із названих Толстих, її автором, зазначає І. Дем’янчук, є В. Шульгін, російський шовініст, який «виклав позицію поета, відображену в його творах і листах» у статті в лондонському журналі ще наприкінці 40-х. Однак винесений в заголовок фрагмент ніби стверджує: так, першою Руссю слід вважати Русь із центром у Києві, але була й друга – хай і «тваринна» – але Русь, тобто це виглядає як своєрідна легалізація хибного твердження.
Утім, російські фальсифікатори історії не обмежувалися цією нібито «по-двійністю», запроваджуючи в ужиток Володимирську, Суздальську та подібні «Русі», щоб серед них і справжня Русь виглядала тільки як одна «серед рівних», і все це оголошувалося Росією. Тож неспроста нинішній «головний історик» Кремля (до нього таким вважалися Сталін і Політбюро) зациклився на мантрі, ніби українці та росіяни «один народ», бо коли так, то Україна ніяка не окрема держава, а московська «вотчина» (московські царі оголошували своїми «вотчинами» сусідні держави, які підпадали під «собіраніє земель»), «общєє пространство», тож про жодну анексію чужої території не може бути мови – просто чергове «воссоєдінєніє».
У згаданій статті («УЛГ», № 25) наведено чимало свідчень російських істориків ХІХ–ХХ ст. про те, що Росія не має жодного відношення до Русі, історичне ім’я якої, а також історію – які, фактично, є історією й ім’ям України – Москва нахабно вкрала і безсоромно видає за свої (як і, скажімо, надіслану до Русі з Константинополя в 1131 році ікону Божої Матері, написану Євангелістом Лукою, яку після викрадення почали видавати за Володимирську). Наведемо лише одне підтвердження сказаного – ще в радянські часи відомий медієвіст, дослідник історії Київської Русі академік П. П. Толочко у монографії «Древняя Русь» (1987. – С. 35) підкреслював, що «письмові джерела НІДЕ НЕ ВІДОБРАЗИЛИ назви «Русь» стосовно північноросійського населення», адже, як наголошував видатний російський історик, автор 29-томної «Истории России с древнейших времён» С. М. Соловйов, «РУССЮ У ВЛАСНОМУ РОЗУМІННІ цього слова називали один Київ з округом». Але й у жодному «широкому розумінні» північні, угро-фінські землі до Русі не відносили.
Ось як про це розповів відомий російський письменник і знавець історії Росії Михайло Веллер у передачі «Особлива думка» на радіостанції «Ехо Москви» ще в серпні 2013 р.: «Московія ніколи не була спадкоємицею європейської Київської Русі (ба більше, «не мала до Київської Русі ніякого відношення». – М. Л.), це був татарський улус (на європейській карті початку XIV-го ст., додає М. Й. Веллер, намальовано «малесеньку державу на місці Москви і там на-писано “Татарія”». А далі – цілком за О. К. Толстим: «И вот, наглотавшись татарщины всласть, / Вы Русью её назовёте!» – М. Л.). Олександр Невський був ординський беклербек. Все це були абсолютно сатрапські, східні, азіатські, ординські способи правління, які тягнуться до цих пір. Щоб це виправити, потрібно спочатку хоча б знати історію». А вигадки про те, ніби «Русь підперезалася мечем і пішла на північ, у володимирські ліси» (мабуть, Михайло Йосипович має на увазі брехливу «теорію» Погодіна-Соболевського), називає «байками для дефективних дітей».
Утім, навіть після введення Петром І нової назви Європа вважала, що поряд існує Московщина, а ніяк не вигадана «Росія», чим надзвичайно дратувала новоспеченого імператора. І з цим «неподобством» дуже серйозно боролися, всіляко пропагуючи «нову» Росію. Ось що, наприклад, з наказу царя писав князь Меншиков московському послові в Копенгагені В. Долгорукову (Соловьев С., 1963, том 17. – С. 333): «В усіх курантах (тогочасних газетах. – М. Л.) друкують державу нашу Московською, а не Російською, і того ради звольте у себе оце перестерегти, аби друкували Російською, про що й іншим до всіх дворів писано». Щоправда, й самі росіяни, чи то пак московити, вже після проголошення «царем-реформатором» нової назви імперії, щоб запобігти можливим непорозумінням, використовували й стару. Так, замовлена імператором на початку 1720-х рр. «Новая достоверная всея Европы карта» назву «РОССІА» доповнювала необхідним роз’ясненням: «или МОСКОВИА».
А ось лише один штрих до того, як саме «перестерігали» – із доповіді російського агента шефові російської поліції з Парижа (Тарле Е. Донесения Якова Толстого из Парижа в ІІІ отделение // «Литературное наследство», 1937, тт. 31–32. – С. 567): «Шпальти п’яти газет (наведено їх назви. – М. Л.) будуть в моєму розпорядженні, тільки-но я отримаю засоби для їх заохочення. Для досягнення хороших результатів необхідно було б, опріч іншого, заснувати власну газету і мати її цілковито в своєму розпорядженні, доручивши орудування нею підставній особі». І ця тактика таємних фінансових ін’єкцій і підставних осіб (за сучасною термінологією – «агенти впливу»), яка, звісно, не обмежувалася підкупом самих лише «курантів», дозволяла доволі швидко досягати очікуваних результатів – вже за часів Шевченка крадену назву «русский», «Россия» Європа визнала (цікавий штрих: якщо Франція офіційно назвала Московію Росією у 1857 році, то Англія ще й у 1876-му називала Російську імперію Московією). І не тільки визнала – звичка заміщати цими назвами всі народи, які входили до складу Союзу, та й увесь СРСР назагал стала таким усталеним стереотипом, що й досі чуємо про «здобутки росіян» у освоєнні космічного простору, створенні атомної зброї тощо і навіть про «велику перемогу російського народу над фашизмом», наче численні інші «братні» народи не мали до того жодного стосунку!
Але – як у відомій притчі про двох братів, які, повертаючись здалеку додому, крали у селян їжу, – з краденого ситим не станеш. І всі ті столітні брехні рано чи пізно вилізуть (уже потроху вилазять!), як шило з мішка, й усі переконаються, що «король» – таки голий…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал