Роман Горак «Три любові Ірини Вільде»

386

“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (327-328), травень 2022

 

(До  115-ї  річниці з дня народження)

 

(Закінчення. Початок див.:

https://litgazeta.com.ua/articles/roman-horak-try-liubovi-iryny-vilde-2/

https://litgazeta.com.ua/articles/roman-horak-try-liubovi-iryny-vilde-3/

 

 

Саме в той час на її вдовиному подвір’ї з’явився  Іван Васильович Дроб’язко. Був одним з тих, хто охороняв її помешкання «от врагов».

Був це високий лисий чоловік , який «вмів все»: поремонтувати замки, які чогось завжди псувались, полагодити електричну розетку, а також зливний бачок в туалеті і камфорку на кухні. Говорив по-російськи і так ніколи не навчився  говорити українською мовою, хоч у паспорті мав записано, що «украинец». Народився  29 липня 1897 року, тобто був старшим від Ірини Вільде на цілих  десять літ. Був з містечка Соколів Зміївського району Харківської області. Розведений. Дружина була психічно хворою. Мав двох синів. Офіційне місце праці: «Львовский ремонтный завод». Звичайно, що інженер. Член КПРС з 1935 року. Мав паспорт, виданий «3 отделением милиции гор. Ташкента 16.01.1938 г.». Він був настільки  висококваліфікованим спеціалістом, що всю війну провів в Ташкенті на ремонті машин. На фронті не був. Мав на той час військове звання майора.

Оточив  її турботою та увагою. Вона відчула себе за його спиною на той непевний час у безпеці.

Мати Ірини Вільде і чути не хотіла  про намір дочки вийти заміж  за Івана Васильовича. Ну і що з того, що вміє все робити і що до хати потрібно чоловіка, а дітям якщо не батька, то хоч вітчима, щоб росли не під жіночою, а чоловічою рукою, але ж він – москалина! Мама ніяк не давала себе переконувати, незважаючи на те, що дочка твердила, що він її любить і вона буде з ним щаслива. Врешті згодилась на одруження дочки тільки при умові, що вони візьмуть  церковний шлюб.

Дочка погодилась.

На цей шлюб погодився і наречений.

Знайти священника, який би таємно дав його, Ірина Вільде попросила  Ольгу Дучимінську. Та й знайшла  пароха села Сорок під Львовом – Дениса Лукашевича, сини якого, згідно з ствердженням слідства,  зарубають сокирою полум’яного письменника-трибуна Ярослава Галана 24 жовтня 1949 року. В справі вбивства Галана була заарештована й Ольга Дучимінська, яка під нелюдськими тортурами призналась, що батько вбивць Галана давав шлюб  депутату Верховної ради УРСР Ірині Вільде та члену КПРС Івану Дроб’язку. Та інформація стала відома ще одному полум’яному борцю з «бандерівським охвістям» Володимиру Беляєву, якого у Львові  називали «стреляющим писателем», бо гвалтував жінок, погрожуючи їм зарядженим пістолетом. Він і став ініціатором письменницьких зборів, які відбулись 4 травня 1950 року і на яких всі зібрані  одноголосно засудили вчинок депутата Верховної ради УРСР Ірини Вільде і навіть назвали її «червивим яблуком». Того ж дня Івана Дроб’язка було виключено з партії. 25 травня 1950 року  Ірина Вільде взяла офіційний цивільний шлюб з Іваном Васильовичем Дроб’язком.

Обоє погодились, що після шлюбу будуть мати прізвище Дроб’язко, а у графі, де вказано адресу шлюбної пари, вказано «Кривоноса, 33 кв. 5». За цією адресою й став жити Іван Васильович та двоє його синів  Євген та Лев разом з Яремою та Максимом Полотнюками.

Не варто розповідати, яку, кажучи по-львівськи, мала опінію Ірина Вільде між людьми після одруження, хоча  всі сходились на думці, що шлюб був з розрахунку, а новий чоловік Ірини Вільде захистить її від неприємностей, під якими розуміли минуле письменниці. Письменницькі збори, проте,  нагадували велику дощову хмару, з якої не випало багато дощу.

Невдовзі Ірина Вільде вистаралась легкову машину, а навіть гараж біля хати, а ще через деякий час  держава за видатні заслуги  подарувала їй дачу в селі Дорі, що належала премєр-міністру Польщі Казімежу Бартлю, розстріляному німцями в липні 1941 року разом з багатьма польськими вченими на Вулецьких горбах. Дача, правда, була розграбована і від колишніх її пишнот мало що й залишилось, а тому за її ремонт та відбудову взявся майстер на всі руки  Іван Дроб’язко разом з місцевими майстрами. Він проводив майже всю весну та літо в горах, приїздив у Львів, коли приходила зима. До Ірини Вільде, звичайно, доходили чутки про його подружню невірність та те, що він не пропускає жодної спідниці, які трапляються йому при будівництві дачі, але, як кажуть, не впійманий – не  злодій, а чутки є чутками. Хто би в них вірив… Проте весною 1960 року Іван Васильович, коли нікого не було вдома на вулиці Кривоноса, згвалтував  домашню робітницю –  ще цілком гожу молодицю, і за цим його застав  Ярема…

Домашня робітниця покинула дім Ірини Вільде, а Іван Васильович поїхав в гори добудовувати дачу.

Не могла цього пробачити чоловікові. Процес розлучення співпав з неприємностями,  пов’язаними з сином Максимом, який був студентом другого курсу хімічного факультету Львівського університету та був звинувачений в організації націоналістичної організації. Для Вільде  це був сильний удар. Жодної «націоналістичної» організації не було, звичайно, і близько.

Ірина Вільде зрозуміла, що відношення до неї компартійної влади в часи відлиги змінилося.  Від неї вимагають йти троти власної совісті на співпрацю з тими  ж органами.

Не могла нічогісінько подарувати своєму колишньому чоловікові, якому колись давно повірила. Через нього, який так підло зрадив її і насміявся над її довірою, перетерпіла зневагу друзів та знайомих. Процес  розподілу майна був не просто розподілом матеріальних цінностей. Він був відплатою  за зневагу її честі.

Намагалась забутись, організовувала  як вдома, так і на дачі гучні забави.

Нічого не допомагало.

Врешті, вирішила поміняти своє вигідні помешкання під Високим замком, де все їй нагадувало  зневагу її честі, на інше. Переселилась  на Професорську колонію на другому кінці Львова. Хотіла повністю порвати з минулим…

І нараз… Нараз одного прекрасного післяполудня пошта принесла їй  вістку з далекої Америки. Від нього – Сандика…

Вернувся до неї листом після більш ніж сорокадвохлітньої подорожі світами, в яку вирушив без неї. Обіцяв, що вернеться – і вернувся. Просив, щоб тільки його чекала і вірила, що вернеться. Дотримав слова.

Не вона розшукувала його,  хоч краєм вуха ловила  вістки про нього, а він розшукував її. Коли вже закінчувалась ота сорокадвохлітня мандрівка, через знайомих, що жили в Чернівцях, він дізнався про  долю  Дарки Макогонівни. Йому дали адресу…

Не могла втримати тієї радості в собі самій і поспішила повідомити своїх товаришок по ґімназії у Чернівцях, що «віднайшовся» Сандик. Найперше повідомила Ольгу Годованську, яка, як і вона, вдовувала і постійно скаржилась, що її ніхто не любить. Відтак почала розшукувати своїх буковинських товаришок, з якими десятки років не спілкувалась і навіть не знала, де вони обертаються. Декотрих тільки з них віднайшла і з ними поділилась тією радістю.

«Я тобі бажаю того блаженства, тих хвилин, які я пережила. В Нью-Йорку, – писала вона Ользі Годованській, – об’явився Сандик. Цього  досить, щоб тобі стало ясно, куди тепер скеровані всі мої думки і почуття в цій матерії. Я не соромлюся, що у свої п’ятдесят вісім в мене є ще пам’ять про те, що було понад сорок років тому».

Аби пригадати про себе, в листі він вислав свою світлину. Берегла її, як найдорожчу річ разом з найдорожчими її пам’яті предметами. На звороті цієї світлини було написано: «На милий спомин з чудових минулих часів. Сандик».

«Сьогодні, – писала в листі від 5 лютого 1965 року до Ольги Годованської, – щойно дістала листа від Сандика. Сандик – це моє пізнє щастя». «Чужі люди не можуть завдати болю, бо це привілей найближчих, чи не так? А звідки все ж таки той щем у серці? Не треба задавати таких питань самому собі»…

Так, її думки тепер скеровані  до нього і до того далекого  всього-навсього одного зеленого буковинського  літа. Вона мусить зустрітись з ним, чого б це їй не коштувало. Вирветься у той «закордон». Ще залишилось багато  знайомих і впливових людей, які допоможуть.

Ах, чого він не дав про себе чути раніше? Тоді могли б побачитись. 1961 року вона була в складі делегації, яка їздила в Палермо в Канаду на  міжнародну промислову виставку. Навіть виступала  на Шевченківському фестивалі в українському павільйоні, який відбувся 10 липня 1961 року. В складі делегації була письменниця  Оксана Іваненко, поет  Ростислав Братунь, Панас Романович Юр – журналіст та партійний діяч, відповідальний редактор львівських обласних газет «Львовская правда» та «Вільна Україна», секретар Львівського обласного комітету КПУ, депутат Львівської обласної ради кількох скликань.

Вже тепер ніхто не скаже, скільки було листів від нього до неї, і скільки її до нього.

Чи розповів їй у тих листах про те, як, покинувши Батьківщину, він довго разом з різними хоровими колективами блукав перелітним птахом і розділяв гірку долю українського емігранта? На деякий час затримався в Австрії, писав музику для дитячих опер, став лауреатом міжнародних музичних конкурсів. 1949 року мав велику концертну поїздку в Південну Америку разом з відомим скрипалем Джорджем Булане. Був його акомпаніатором і виконував на тих концертах і свої твори. Після Бразилії та Південної Америки він організовує невеликий симфонічний оркестр і робить по обох Америках своє гастрольне турне. З 1963 року осів у Нью-Йорку, де час від часу виступав з концертами в Карнегі Холлі, Бруклінській музичній академії та Фешин-інституті. Довший час був акомпаніатором відомого українського хору «Думка» і разом з ним зробив турне по США та Канаді. Час від часу був акомпаніатором українським солістам, які приїздили на гастролі в Америку.

Вислав декілька свої світлин. Одну з них, як грає на фортеп’яні… Вже в поважному віці…

Їй таки вдалось поїхати в США, де він жив. Поїхала як представниця  української літератури і культури. Була в першій групі митців, які пробивали шлях на землях Вашингтона. Її зустріли вкрай непривітно. Преса не могла подарувати їй того, хто, на їхню думку, зрадив ідеалам молодості і став на службу ворогів української держави. Про це їй говорили відверто на зустрічах. Чи знав Сандик – Олександр Омельський, що вона приїде? Ні. Хотіла зробити йому несподіванку. Спочатку хотіла призначити йому побачення в якомусь кафе і пройтись повз нього. Чи впізнає? Ах, а може вислати йому свою світлину, аби знав, як виглядає тепер? Все таки стільки років… Але не післала. Тільки  світлину, яку мала вислати йому, підписала «Сандику» і поклала між найдорожчі їй серцю речами, де вже лежали світлини, прислані ним. Все закінчилось, коли побачила його на вулиці . Постарів, згорбився… Де та горда постава, де ті кучері, де ті припухлі губи, ніби їх хто перед тим добре вицілував? Нічого, нічого не залишилось. Одна старість і той силует людини, по якому вгадуються далекі молоді роки. Він не відчув її в натовпі. Пройшов. Їй здалося, що його погляд навіть ковзнув по ній, але байдуже… Потім довго по телефону говорили. Він погано  володів українською мовою. Тоді й попрощались назавжди…

Не знав, що вона письменниця, не знав про Данка, не знав про «Метеликів на шпильках», ні про «Б’є восьма», ні про «Повнолітніх дітей». Навіть те, що вона  в серці виношує повість про нього, яку хотіла назвати зовсім просто – «Повість про Тебе».

Писала ту повість постійно…

« – Просиш послати тобі за океан картину з краєвидом рідної сторони? Я радо вволила б твою волю, але де ж знайти мені художника, що зумів би фарбами передати небо, списане крилами журавлів, чи про осінній запах лісових опеньок, чи скаргу «на нові порядки» старого млина, а чи мелодії моєї туги, що, наче юродива, й досі шукає тебе по давно заораних стежках…»

В один лист вклала новелу, яку написала ще 1936 року: «В моїй батьківщині,  під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду ще колись ними ходити?) навантажені хлібом димочки до неба, як сама молитва. В моїй батьківщині… але ви цього не знаєте…

В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. Але ви цього не бачите.

В моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна говорити і чути їх мову.

В моїй батьківщині… але ви цього не чуєте…

У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй батьківщині… Але пощо я буду говорити Вам про неї, коли ви тужите за нею, коли вона для вас така далека й така недійсна?..»

Або:

«Десь є вулиці, якими ти ходиш.

Десь є дім, в якому ти живеш.

Десь є стіл, за яким ти вечеряєш.

Десь є ліжко, в якому ти спиш.

Десь є жінка, якій ти назустріч посміхаєшся.

Десь є ти – мій і не мій».

«Скільки любові є на світі, а кожна має свій окремий колір і запах. Моя любов до тебе має колір густої травневої ночі й пахне малиною.

Мала врешті відвагу, щоб підвести риску під тим почуттям , яке носила в серці:

«І спитала я своїх років пораз перший:

Літа мої, кого ви любили, як вам було п’ятнадцять? Вони назвали твоє ім’я.

І спитала я своїх років пораз другий:

Літа мої, у тридцять ви були вже зрілі й розбирались у людях. Кого ж ви любили тоді?

Вони теж назвали твоє ім’я.

І спитала я своїх років пораз третій:

–              Літа мої, а в п’ятдесят любили ви ще кого-небудь? Зніяковівши, літа мої тихенько вимовили твоє ім’я»…

1965 року стала лауреатом Шевченківської премії за роман «Сестри Річинські». Цього ж року стала головою Львівського відділення спілки письменників України…

Окрилена спогадами, вона вирішила продовжувати  свої «Метелики на шпильках». Мала би бути четверта і завершальна частина цього циклу. Назвала її «Весілля у Суховерхові». Надрукував її 1966 року журнал «Жовтень» у   квітневому числі. Публікація пройшла якось незауваженою критикою.

Скільки тривало листування, невідомо.  Фіналом був  літературний лист до нього, який назвала «Тобі»:

«Дорогий приятелю!

Спішу, щоб цього листа вислати ще перед Новим роком. Вважаю, що в наступному буде непристойністю для шістдесятилітньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який для неї не є ні чоловіком, ні братом.

А крім того, не забувай, що у шістдесят сьомому році ми досягнемо пересічного віку нашого сучасника. А Ти знаєш, що це означає? Це означає, мій дорогий, що кожний день за цією границею буде нам записаний як дарований. До того ж звідки певність, що при сум’ятті, яке мусить панувати у небі (Ти тільки згадай, ні, цього навіть уявити собі важко, скільки мільярдів мільярдів людей понавмирало до нас!), ми відшукаємо одне одного? Будемо оттак снуватись віками поміж душами незнайомих нам людей і загризати себе докорами, що за земного життя не сказали собі усього, що відклалося в серці.

В останньому листі Ти написав мені, що Твоя «Буковинська рапсодія» повинна перевищити все, що Ти створив дотепер, бо це буде Твоя лебедина пісня.

Я мала великий жаль до Тебе за ці нерозважні слова. Пробач, я не так висловилася. Я мала претензії не до Тебе, а до того страшного добродія, що своїми роздумами про смерть хотів, – Ти подумай лише, які бувають злобні люди,– притьмарити Твій ясний образ у моїх спогадах.

Знаєш, це мене так обурило, що я аж голос підняла на того старшого чоловіка.

– Ідіть собі! – крикнула я йому, – Геть з моєї хати! Ідіть! Ідіть! Ви не на ту адресу потрапили…

Проте згодом, коли я Твого листа прочитала ще раз і ще раз, я була схильна повірити, що Ти і той старший чоловік з гіркою складкою довкола рота — це одна і та сама особа.

Я не можу сказати, що я працюю над останнім своїм твором, хоч повість, яку зараз пишу, може залишитись і недокінченою. На даровані дні широко не розмахнешся…

Ні, Ти не думай, що я вже дуже боюся смерті, мені просто-напросто дуже подобається жити.

1 все ж Твоя «Буковинська рапсодія» примусила мене замислитися над впорядкуванням мого паперового господарства.

Повинна Тобі сказати, що ви, музики, по смерті у вигіднішому становищі від нашого брата письменника. Ви залишаєте по собі папери, записані нотною азбукою, яку може розшифрувати кожний по-своєму і ніколи не викрити схованої в ній таємниці вашого серця.

А тепер дивись, яка небезпека загрожує по смерті письменника його кожному зафіксованому на папері слову!

Слова, які аж ніяк не були призначені ні для сторонніх вух, ні для сторонніх очей, по нашій смерті так звані впорядники літературної спадщини виволікають на денне світло (небагато допомагає, що слова ті не даються, пручаються, ховаються за нерозбірливий почерк, за пропущені літери, за невиразні кінцівки, їх однаково по-варварськи роздягають догола) і за копійки продають цікавим разом із своїми, о, як часто фальшивими, коментарями.

Уявляю собі, як заіскрились би очі такому посмертному впоряднику, коли б він поруч листів батька моїх синів знайшов і Твої з паралельними, а то і ранішими датами!

Пілати від літератури, не давши і слова сказати на своє виправдання, видали б вирок розіп’яти їх на хресті, а фарисеї, любуючись їхніми муками, говорили б до юрби:

– Ось вам заслужена покута за гріхи тієї, що їх породила! О, була то велика грішниця, люди! Вдаючи з себе людину твердих моральних принципів і осуджуючи інших (о людське лукавство, де твоя межа?), вона вела подвійне життя, про що і засвідчують ось розіп’яті перед вами на хресті листи її кохання.

А юрба, от як юрба, вона вічно спішить, їй завжди ніколи, навіть не завдала б собі клопоту розібратися хоч побіжно в тому, що почула, і понесла б хулу далі…

І тому я вирішила, коли почую, що наближаюся до неминучого кінця своєї дороги, спалити Твої листи.

Їх не так вже й багато, і такі вони скромні, що, напевно, й не посміють запротестувати проти такого виду смерті. Вони, зрештою, досить розсудливі і знають, що все, що народжується, мусить скоріше чи пізніше померти.

Але – як Ти даси собі раду з моїми листами?

Їх, по-перше, значно більше (враховуймо сюди й оті невислані) – це вже одно очко на їх користь. Потім не забувай, що вони вийшли, як Твої, не з-під руки аматора. І вони – на нашу з Тобою біду – розуміють свою літературну перевагу над Твоїми. Думаю, що саме ця свідомість у великій мірі позбавляє їх звичайної скромності.

1 тому, скажу Тобі, я не зовсім певна, чи їм не забагнеться продовжувати жити по моїй смерті.

Я Тобі кажу, зважай, щоб Ти ще не мав колись клопоту з ними. Можливо, теж, що по нашій смерті вони захочуть вступити у бій з фарисеями так, ніби нам від цього буде легше у гробі лежати…

Проте коли вникнути у справу по суті, то, власне кажучи, вся правда на їхньому боці».

Наступними рядками в тому посланню були оті: «П’ятнадцять, рівно по п’ятнадцять (а мені донедавна здавалось, Ти на рік старший від мене) зелених років і одне зелене літо у буковинському селі – і все.

І — все.

Ні, не все. Є ще шкатулка спогадів, яку я вже сорок п’ять років зберігаю з такою ревністю, як фотографію матері. Інколи, залишаючись сама з собою, виймаю шкатулку із сховку, відчиняю і щораз наново дивуюсь, що спогади в ній ані крапельки не втратили своєї росяної свіжості.

…А я буду мандрівником! Побачиш! Ось закінчу гімназію і виберуся в світ за очі.

Я подумала з болем: мене мама не пустить у світ.

Сам, без нікого підеш?

Сам. А що?

Нічого… Хотіла спитати… а не буде тобі страшно самому?

Пхі!

І довго будеш мандрувати світами?

Доки не поверну на те саме місце, звідки вийшов. Адже ти знаєш  земля кругла.

Я знала: земля не тільки кругла, але й дуже велика.

Це, напевно… триватиме багато років?

Напевно…

Я душилася від сліз. Нарешті ти помітив мою муку. Взяв своїм гарним жестом мене за підборіддя і сказав очі до очей:

– Але я вернуся на те саме місце, звідки вийшов. Адже земля кругла, правда? Коли я вирушу з Веренчанки, то буду мандрувати… мандрувати… мандрувати… 1 знову вернуся до нашого села, на те самісіньке місце, звідки вийшов. Тільки ти чекай мене. Але направду чекай.

Які можу мати сьогодні претензії до Тебе, мій друже, коли я покинула наше село раніше, ніж Ти вирушив у дорогу навколо світу?

Може, коли б чекала на тому самому місці…

Та що про це тепер говорити, коли ми з Тобою переступаємо межу пересічного віку нашої доби, а мої діти самі вже мають дітей…

А проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть.

І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу.

Наші передостанні листи розминулися в дорозі. Варто було побачити, як вони розкланювались взаємно, перелітаючи океан.

Будь мені. Д.»

Той лист опублікувала  у книжці під назвою «Окрушини», що вийшла у  київському видавництві «Радянський письменник» і мала 181 сторінку. Таке враження, що задля цього  листа добирала «окрушини», аби тільки підсилити звучання основного мотиву. Для стороннього ока –  це звичайний художній твір, але не був таким для неї, хоч як вона не старалась переконати читача, що лист все-таки є художнім витвором.

Вона так і ніколи не почула отієї «Буковинської рапсодії», ніколи не чула написаних ним пісень, творів для  хору та інструментальних тріо, так само, як він ніколи не прочитав жодної її книжки і напевно був дуже здивований, що вона, колишня Дарка Макогонівна є тою самою Іриною Вільде, яка своїм приїздом у Штати викликала стільки  шуму.

Для них обох було достатньо спогадів. Для неї про одне буковинське літо, а для нього, як писав на звороті світлини, присланій їй  «спомин чудових минулих часів»… Про ще вони писали один одному – залишиться назавжди таємницею.

Незадовго до кончини матері син Ярема  спалив повістю її архів. Казав, що така була воля матері… Згоріли   і ті листи, які перелітали океан і кланялися востаннє один одному.

23 квітня 1971 року в Києві помер Іван Дроб’язко. Його прах перевезуть і поховають на Личаківському цвинтарі.

30 жовтня 1982 року не стане і її.

2 лютого 1988 року  на 81 році життя в містечку Санкт-Петербург, що на Флориді, відійде у вічність Олександр Омельський, який перед смертю також спалив листи від неї.

Чільне фото: У павільйоні на українській площі, Палермо, Канада 1961р.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!