“Українська літературна газета”, ч. 5-6 (323-324), березень 2022
(До 115-ї річниці з дня народження)
Від того часу, відколи її батько Дмитро Макогон 1919 року дістав від шкільного інспекторату Буковини скерування на роботу в село Веренчанку, що на Заставнеччині в Північній Буковині, і переїхав сюди з родиною з села Луковиці, про соціалістичні перетворення в якому вона, вже відома письменниця, опісля розповість у книжці нарисів «Нова Лукавиця», більше сюди легально не поверталась, аж поки не настали часи з тими соціалістичними перетвореннями. Принаймні так запевняла не тільки у своїх художніх творах, але й у спогадах.
Галичина, де вона відтоді прожила все своє життя, так і не стала їй рідною.
Вона постійно тужила за Буковиною. Не затиснута під румунським кордоном Луковиця, перейменована нею на Лукавицю, де пройшли її дитячі роки, ні Чернівці, в яких народилась 5 травня 1907 року і де ходила до гімназії, не зуміли для неї вирости в той символ священної землі, з недрів якої б’є життєдайним струменем джерело, до котрого припадала її душа, щоб втамувати спрагу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«По дорозі, – свідчила вона, – де роздвоюється залізнична вітка Снятин – Лужани», «тільки десять з невеличким гаком звідсіль розміщене село Веренчанка, яке у моєму серці виросло до символу Батьківщини».
В осерді того символу на золотканному полі мрій і надій був – він, який одного разу заявив про свій намір мандрувати світами, залишивши їй назавжди спогад про …«п’ятнадцять, рівно п’ятнадцять років і одне зелене літо у буковинському селі» та тугу, яка причинною буде блукати манівцями спогадів все її життя і не знаходити собі місця…
Її душа заридала, коли почула про його намір мандрувати світами без неї. Помітив її муку – взяв «своїм гарним жестом» її за підборіддя і сказав: «Але я вернуся на те саме місце, звідки вийшов. Адже земля кругла, правда? Коли я вирушу з Веренчанки, то буду мандрувати… мандрувати… мандрувати…. і знову вернуся до нашого села, на те самісеньке місце, звідки вийшов. Тільки ти чекай на мене. Але направду чекай».
Не дочекалась.
Каялась: «Які можу мати сьогодні претензії до Тебе, мій друже, коли я покинула наше село раніше, ніж ти вирушив у дорогу навколо світу? Може, коли б чекала на тому самому місці… Та що тепер про це говорити?»
І все ж «ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному pyсі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу».
Він – це Олександр Омельський… Той самий, що Сандик – і не інший… Красень? «Боронь Боже! Звичайний хлопець, яких повно, – стверджувала Ольга Годованська в дівоцтві Салега – шкільна подруга Ірини Вільде, яка на той час писалась Дарія Макогон, а згідно з тодішнім етикетом її звали Даркою Макогоніною. – То вона собі таке вифантазувала і всі думають, що насправді був він таким. От – музикант, як музикант!».
А вона страждала ціле життя через відсутність музичного слуху. Нарікала через це на свою долю. Щиро заздрила людям, які мали той слух. Її страждання були тим сильнішими, бо він одного разу зухвало сказав їй, що візьме за дружину ту, котра буде мати той слух. Музику любила, розуміла. Відчувала всім своїм єством, але не могла повторити найпростішої мелодії. Навіть отої – колискової про двох котиків: сірого і бурого… Один з них пішов ловити мишей, а другий залишився колисати дитинку.
А в Сандиковій родині музики було повно. Ах, треба сказати, що Сандик – є ласкавим і дуже поширеним іменем і то чогось на Буковині, бо в поблизькому Закарпатті Олександра звуть з-мадярська Шоні.
Та музика в Омельських звучала кожен день і дуже часто зранку до вечора. В родині що не чоловік –то музикант і то не абиякий! Професійним музикою був батько Сандика Діонізій. Дядько Іполит та його син Ярослав були скрипалями і вчились у відомого музика і композитора Антоні Кужелі, який з Богемії заблукав на Буковину. Правда Антон Кужеля у народні мелодії Буковини не ліз, але зате більше вчив учнів «європейської» музики. Іполит Омельський був його найздібнішим учнем. Пробував своїх сил у компонуванні, писав музику до віршів багатьох буковинських поетів, проте слави відомого пісняра не зажив, а створені ним пісні відійшли разом з їх творцем. Компонував, крім того, церковну та хорову музику, але весь його творчий доробок пропав у роки Другої світової війни. Довгий вік музикував і батько Діонізій. Був добрим виконавцем, а тому найчастіше грав у складі різних інструментальних ансамблів. Окрім того, був відомим аранжувальником музики для скрипкових квартетів. Перед війною Іполит та Діонізій Омельські грали у чернівецькому камерному оркестрі, який мав велику популярність серед мешканців буковинської столиці.
Та попри все ні скрипка, ні музика, ні навіть оркестр не давали хліба ні Діонізію Омельському, ні його сім’ї, а тому мусів весь вік учителювати, хоча до того вчителювання ставився як до панщини і не міг дочекатись, коли вийде на емеритуру і віддасться повністю музиці. Вчителював у селі Онут над Дністром – Богом і людьми забутому селі, до котрого важко дібратися, і в якому 22 травня 1908 року народився син, котрого кликали Сандиком. Тут прийшло на світ ще троє дітей пана Діонізія: Віра, Етна та син Євген. Всіх варто згадати, хоч би тому, що всі вони – і батько Діонізій, і його дружина, ота примхлива «німкеня з Відня» на ім’я Леопольдина, їхні діти стануть прототипами героїв «Повнолітніх дітей». Віра Омельська до того ж буде прототипом Лялі Данилюк…
Не так далеко від Онута розкинуло свої угіддя село Луковиця, де віддавна вчителював Дмитро Макогон, батько Дарії Макогон. Було не без того, аби при різних оказіях не здибувались та не познайомились між собою, і так вийшло, що обидва дістали скерування у п’ятикласну школу у Вереничанці. Рахували, що це підвищення по службі, бо школи в Онуті та Луковиці були двокласні.
Сандик на той час вчився вже в п’ятому класі чоловічої гімназії в Чернівцях.
У Веренчанці і прийшло до Дарії Макогон її перше кохання. Прийшло того зеленого літа, коли їй було п’ятнадцять. Йому ж було тільки чотирнадцять. Він дивився на те зелене літо як на звичайну дитячу любов… Для неї… для неї все було не так. Господи, якою ж величною, якою прекрасною і глибокою мала бути та дитяча любов, щоб нею жити, нею марити аж до скону!
Потім були Чернівці і безконечні ревнощі, бо, як виявилоссь, що у нього – то виступ в музичному інституті, то гра у квартеті, то сольний виступ з фортепіанним супроводом. На неї у нього не було багато часу. Будь-яку розмову зводив до музики. Дарка ж хотіла іншого. Від його близької присутності паморочився світ…
Він цього не відчував і не розумів.
Зрештою на 15-ти роках все й закінчилось. Окупаційний уряд Румунії різко змінив політику стосовно українців у Буковині. Дмитро Макогон вимушений був емігрувати в Галичину при кінці серпня 1922 року. Цього ж року Дарія Макогон стала ученицею третього класу приватної дівочої гімназії «Рідної школи» в Станіславові. Батько державної роботи не дістав, бо не склав присяги на вірність окупаційному польському режимові в Галичині, а тому працював у приватному учбовому секторі «Рідної школи».
Олександр Омельський залишився в Чернівцях. Чи написав до неї хоч якогось листа? Чи писала вона до нього? Чи хоч раз приїздила вона в Чернівці, а він до неї в Станіславів? Навряд… На тому зеленому літі в буковинському селі все й закінчилось.
8 червня 1927 року Дарія Макогон отримала свідоцтво зрілості і була однією з перших випускниць дівочої приватної ґімназії в Станіславові. Після ґімназії на неї чекав гуманітарний факультет з філологічним відділом Львівського університету, на перший курс якого вступила 1928 року . Замешкала в «Академічному Домі», що на теперішній вулиці Михайла Коцюбинського. Мешкав там і Євген Полотнюк. Був на рік старшим за неї. За рік скоріше від неї й закінчив Станіславівську гімназію і в цьому ж році став студентом хімічного відділу Львівської політехніки. Був спортсменом. На змаганнях в інституті брав призові місця з бігу на короткі та середні дистанції. Був членом «Пласту» та Української військової організації (УВО), за підозру участі в якій вимушений був покинути навчання на хімічному відділі і перевестись на більш безпечний, як на думку властей, рільничо-лісовий факультет. Через дружбу з Євгеном Полотнюком потрапила під підозріння польської поліції й вона. Її вважали симпатиком УВО. Після намагання членів УВО спалити у Стрийському парку Рацлавіцьку панораму, а також після цілої низки терористичних акцій, польська поліція перейшла до рішучих дій боротьби з організацією. 1930 року Дарію Макогон не допускають складати екзаменаційну сесію і вона вимушена повернутись до батьків у Станіславів, закінчивши на цьому свою університетську освіту. Перебивалась деякий час випадковими роботами, в тому числі і попробувала попрацювати вчителькою-гувернанткою, але своє покликання знайшла в журналістичній роботі. Стала від 1932 року працювати в редакції журналу «Жіноча доля», що виходив у Коломиї, редакторка якого Олена Кисілевська довірила їй вести щомісячний додаток до цього журналу «Світ молоді».
Цього ж 1932 року заручилась з Євгеном Полотнюком і на згадку про цю подію подарувала світлину, на зворотному боці якої написала: «Мойому хлопчині. Дарка М. 29 червня 1932 р.». На цій світлині вона у вишиваній блузці, усміхнена і щаслива…
Чи знала тоді засватана Дарія Макогон, що її наречений та його молодший брат Платон є членами бойової групи ОУН, яка виконує смертельні вироки, винесені судом організації над зрадниками та провокаторами? Напевно.
До одруження було ще довгих два роки. Воно настало аж 1934 року.
Вона не забула за Сандика! Ще до цього часу, як зробити вирішальний крок до одруження і заручитись з Євгеном Полотнюком, вона на сторінках тикторівського часопису «Новий час» у числі 61 від 20 березня 1932 року надрукує новелу «Пяніст» і повторить її у цій же газеті в числі 258 від 21 листопада цього ж року під назвою «Одному піаністові присвячую». Сталось це вже після того, як Євген Полотнюк подарував їй заручиновий перстень. Не включить цю новелу в жодне видання збірок своїх творів. Ніби цієї новели ніколи й не було…
Далі буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/