Про останнього тракториста з-під пера Ігоря Бондара-Терещенка 

173

І.Бондар-Терещенко, «Останній тракторист в Україні», УЛГ, ч. 24 (134)
Щодо назви. Невідомо, про якого останнього тракториста та ще й в Україні йде мова. Якщо ІБТ образно називає автора перекладеної з польської мови книги, то він далеко не останній, як у рідній Польщі, так і за її межами. З іншого боку, польський автор розповідає про людей села з Жещівщини, чи на український штиб Ряшівщини, це також Лемківщина, частина якої розташована за нинішнім адміністративним поділом у Підкарпатському воєводстві, що на південному сході Польщі та  межує зі Словаччиною та Україною; крім того, це Галичина, більша частина якої утворена зі Львівщини, Тернопільщини та Франківщини та частини південної Польщі. Отже, відомий польський поет, прозаїк, драматург Анджей Стасюк пише про польські терени між Словаччиною та Україною, напрочуд красиву місцину в Низьких Бескидах, хоча там мешкали українці, зокрема лемки, що були виселені на польський захід та в Україну під час операції «Вісла» в різні її частини, зокрема на Донбас, що перетворився на кровоточиву рану. Сюди згодом понавозили людей зі всієї Польщі, так само колишніх зеків – як на Донбасі. Я про те, що географія – це константа, її не можна посувати чи складати про неї міфи як про інші речі гуманітарного світу – історію, культуру, мову, звичаї чи традиції.
Анджей Стасюк, культовий письменник Польщі, до «станіславівського феномену» не має жодного відношення. Якщо ІБТ хотів писати про цей «феномен», то йому варто було б говорити про наступних представників цього літературно-мистецького бомонду, як-от: Ю.Андрухович, Ю.Іздрик, Т.Прохасько, В.Єшкілев, С.Процюк, Т. Петросаняк, Г. Микицей, М. Яремак, Я.Яновський, Р. Котерлін тощо, – який зародився і діє під знаменами постмодернізму. Книжку переклав один з апостолів «станіславівського феномену» Тарас Прохасько, тому польський автор має опосередковане відношення до згаданого «феномену». Одною з мотивацій перекладача перекласти дану книгу було те, що описані там події суголосні з українським  прощанням з соціалізмом після розпаду радянської імперії.
В даній збірці абсолютно відсутні сум за польською Україною, чи нібито втраченою українською батьківщиною від Сяну до Дону. Жодною експансією в Стасюкових оповіданнях не попахує, проте віддає сталінщиною в царині відношення ІБТ до Польщі і України. Він пише про мешканців сіл Лемківщини, чи Жешівщини, чи Галичини 90– років минулого століття, коли поляки прощалися з марксизмом-ленінізмом, що ніяк не хотів перейти повністю з теорії в практику,  як і інші країни підрадянської Європи та пострадянські держави, включно з Україною. Треба зауважити, що твори А. Стасюка про село з його блискучими метафорами, живописними краєвидами, щирими розповідями про простих людей складають золотий фонд творчості сучасного польського письменника. Дивно, про які степи в рецензії ІБТ йдеться, – вони в Західній та Східній Галичині, як відомо, відсутні. Знову географічні огріхи.
Не до кінця зрозумілі закиди ІБТ в контексті «Галицьких оповідань» щодо просування А. Стасюка як одного з представників «чужинних країв-літератур варягів». Можна порадити ІБТ замість перебувати на не до кінця чітких і зрозумілих позиціях, що віддають духом вчорашнього дня, більше зосередитися на дослідженнях про Лівий берег Дніпра, про тамтешній стан вживання українського слова, цинічний натиск північних братів не тільки в царині мови чи культури, а вже й вогнем з автоматів, кулеметів, гранатометів. Бо територія Слобожанщини чи Донбасу добре знана йому з перших рук. Виплоджується  химерна ідея «Польска-до Кийова», що приведе до поєднання «східності-західності», якесь бажання перейти з «клуні» до «кухні» української літератури, пролізти з польських полів до «спілчанського колгоспу» тощо.
В останньому абзаці своїх рефлексій щодо перекладених Тарасом Прохаськом «Галицьких оповідань» ІБТ стає такою собі Вєркою-Сердючкою в царині української критики, полишаючи полеміку Стасюкових 15 оповідань, які спочатку поетично оповідають про окремих героїв, простих людей непростих 90-х, а згодом про їхні спільні дії, та котрі можна назвати повістю, і переходить до критиканства НСПУ. Переконує, що її творчий «потік» перетворився у «струмок», що продукує «у малолітражній нашій періодиці». Вноситься якийсь конфлікт інтересів на ниві українського красного письменства з причини з’яви у нас зразків творчості, як пише глузливо ІБТ,  «чужинного брата-конфедерата».
Хочеться запитати ІБТ, козачка з Харкова, нехай напише про те, як «рідну ділянку – спадщину» вже не в переносному значенні сплюндровує «чужоземний» московський брат. В своїх рефлексіях ІБТ щодо «Галицьких оповідань» практично не чіпає написаного там, ні стилю, ні змісту, ні персонажів, ні часу, ні поетики. Так не можна писати про непересічного представника польської літератури, як і про польську літературу загалом, що має чим гордитися включно з Нобелівськими лауреатами. Єдине, з чим не можна не погодися з ІБТ, – то з його закликом до творчого змагання. Бо кількість перекладених творів зарубіжних письменників, зокрема польських, на українському книжковому ринку зростатиме.
м. Стрий на Львівщині
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!