Останній тракторист в Україні

232

…Ні,
на ниві української прози ще не бракує плугатарів “селянського” стилю, ще живі,
слава Богу, і Пашковський, і Медвідь з Портяком і Назаренком, але наразі мова
не про цих доблесних письмаків рустикального закрою. Річ у тому, що навігаторів
з цеху непідробної меліорації жанрового чорнозему прибуло з несподіваного для
самозануреного українського письменства боку.

Отже,
Анджей Стасюк, черговий кум станіславської школи-феномену, що продістався до
наського городу з польських кресів. Донедавна він лише легкокрило ширяв над
непідйомними огромами національного матеріялу, на якому громузляли свої
преміяльні штахети вищезгадані поліські автори з житомирсько-київським
прошарком чудової, як сказав би той самий Медвідь, письменноти. Натомість
Стасюк не заходив аж так глибоко у стосунки з контекстом. Він сходив з потягу,
як сам значив, де-небудь в степу, маючи в торбі лише пляшчину чемергесу,
закорковану кукурудзяним качаном і збірку якого-небудь Валенрода. І виходили з
того чудові новелі про край-мій-рідний-край-чудовий-край-Черемоша-і-Прута.
Тобто елегійне сумовиння за вкотре втраченою батьківщиною від Сяну-до-Дону і
знову Польска-до-Кийова. Хоча ні, геополітики у Стасюка було обмаль, а мовилося
здебільшого про геопоетику. Хибною рукою підпилого майстра водила магія образу,
вона ж творила краєвид перед похмільним оком спостерігача. Бери, мовляв, та
записуй придорожні враження-розмови, без жодного тобі стрибання в чужу гречку
згаданих геополітичних інсинуацій.

Натомість
у своїй новій збірці “Галицькі оповідання”, яка вийшла друком у “Видавництві
Старого Лева”, Анджей Стасюк заходить в Україну трохи з іншого, більш сучасного
і зовсім не безособового боку. Широко відчиняючи двері власного “подорожнього”
стилю у дещо нову для нього антропологічну країну незвіданих родинних зв’язків,
причин і наслідків.

Як
би це простіше пояснити? Коротше, раніше, у системі жанрово-національних
координат географія спогадів Стасюка обмежувалася лише “польською” пам’яттю
поколінь. Натомість у новій збірці автор своєї національної приналежності
(стилю, кута зору і аналітитичного градусу) ніби як не змінює, але розширює
засяги інтепретації на славний галицький край. Таким чином, тихою сапою східні
степи вкторе побраталися із західними горами під не зовсім тверезим поглядом
польського автора-прикордонника.

Добре
це чи погано? З одного боку, українській історії не звикати до зайшлих з
чужинних країв-літератур варягів, і Стасюк не перший і не останній з тих, кому
судилося тягти жанровий плуг разом із геополітичною ковдрою у свій стилістичний
бік. Здавалося, що тут поганого? Чи не останній тракторист в Україні, у своїй
збірці він береться поєднати східну замріяність-байдикуватість із західною
завзятістю-хитруватістю. У головного героя його “Галицьких оповідань” обличчя
лиса-пройдисвіта, він порядкує біля наської прозової клуні, де не видно
натомість мармиз видатних представників жанру на зразок Пашковського і Медвідя,
і готовий цю саму клуню перетворити на власну кухню. Причому у рекордні строки!
Рецептура, як ми вже казали, проста: виходиш в поле, там де нескінченні
рядки-буряки, що їх наші колишні бібліотекарі десятиліттями не обробляють, і
чешеш собі подалі від рідного Panstwowe Gospodarstwo Rolne (форма
соціялістичної земельної власності в Польщі 1949-1993 рр.) аж до тутешнього
спілчанського колгоспу. Здається, форма теперішнього меліораційного письма в
Стасюка цілком сприяє такій ужинковій творчості.

З
іншого боку, чейже ми не козаки, можуть вигукнути представники вищезгаданого
спілчанського менстріму! І нехай це самий потік у них давно утворився на
струмок ностальгійних ревізій есеїстичного штибу, продукованого у малолітражній
нашій періодиці, а нетлінні шедеври десятиліттями зріють у комунальних клунях
під знесиленим літфондівським сонцем (до речі, героїчно-містичний Михайло
Назаренко щойно видав свою столітню сагу), але чи вільно буде віддати рідну
ділянку-спадщину на сплюндрування чужоземному брату-конфедерату? Мабуть, нашим
притомленим авторам доречніше буде підвестися з жанрової печі, та й викликати
на механізаторський герць отого самого самотнього польского ковбоя-тракториста,
що он-о погнав вже за обрій несходимо-східною цілиною своїх галицьких
марень-зазіхань. Творчого змагання, панове-товариші, ось чого не вистачає нам у
справі відродження будь-якої нацональної прози, аби з часом не виявилося, що
їхні коні з Дніпра наших шевченківських премій своїм чужорідним
стилем-шеломянем святу воду історичної правди п’ють.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!