“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-skrypnyk-pysmennyk-ihor-kostetskyj-kdb-lovyv-joho-ta-ne/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?
Ні на заплановану основну, ні на запасну явку І. Костецький не прийшов. Згодом пояснив, що запізнився. Наступну зустріч, про яку домовилися з ним у листі, з певних причин відмінили самі працівники резидентури кдб срср у Відні. І лише в квітні 1965 року така зустріч відбулася в австрійській столиці. Як свідчить довідка про ту зустріч, працівник кдб наполегливо цікавився, чи вдалося поновити контакти з діячами закордонних націоналістичних центрів, знову очолити редакцію газети «Українські вісті», отримати якусь важливу інформацію. На це І. Костецький пояснював, що з редакторством нічого не виходить, контактувати з тими особами, які цікавлять, не може, бо мешкає в сільській місцевості далеко від Мюнхена, до того ж дуже зайнятий літературною роботою.
Йому рекомендували для початку хоча б друкувати на сторінках газети свої статті, які б «викривали бандерівців і їхню політику», а також із закликами до розвитку контактів з урср. Тези до таких публікацій йому обіцяли надати. Крім того, застерігали, щоб своїми статтями він жодним чином не допускав активізації антирадянської спрямованості газети. Під час зустрічі також обговорили питання про те, як можна використати редагований І. Костецьким журнал «Україна і світ» в інтересах срср і надати йому необхідну спрямованість.
«»Патріот» запевнив, що добре розуміє цю необхідність, – зазначав у звіті працівник кдб, – і зробить усе від нього залежне. Водночас він просив мати на увазі, що його зустрічі через віддаленість місця проживання не можуть бути частими і що він не впевнений, що зможе у потрібному нам обсязі повідомляти відомості, які нас цікавлять. Крім того, його зв’язки з бандерівцями неможливі, оскільки свого часу він налаштував проти себе багатьох із них. Я погодився з останніми доводами «Патріота» і визначив його завдання по бандерівцям – виступаючи в пресі, створювати громадську думку проти них» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 12033. – Т. 3. – Арк. 26).
Тоді ж працівник кдб наполіг, щоб І. Костецький власноруч написав своє перше агентурне повідомлення – для закріплення контакту. Він це зробив, але підпис не поставив. Це повідомлення було фактично єдиним за увесь період ведення справи. У ньому письменник виклав пропозиції щодо посилення пропагандистської роботи, яку срср мав проводити в капіталістичних країнах.
Суть пропозицій зводилася до необхідності розширення культурних, творчих і спортивних контактів, друкування книг, влаштування зустрічей між письменниками і журналістами. Зокрема, пропонував організувати на Заході гастролі київського театру імені Франка зі спектаклем «Король Лір», а в разі повернення кардинала Йосифа Сліпого з Риму на батьківщину знайти відповідні форми співіснування з греко-католицьким населенням західних областей України, щоб це нівелювало критику з боку реакційно налаштованих кіл у діаспорі.
До цього повідомлення жодних коментарів, пояснень або резолюцій у справі немає. Вочевидь, воно не дуже сподобалося кураторам, бо очікували чогось іншого. Загалом на той період за підсумками двох зустрічей зробили такий висновок: «Якихось відомостей, які давали б підстави сумніватися в його чесності з нами, не одержано. Складається враження, що він справді розчарувався в ідеях українського націоналізму і зв’язок із нами розцінює як шлях своєї реабілітації» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 12033. – Т. 3. – Арк. 47).
Невдовзі з москви надійшла вказівка вивчити питання про можливість створення у ФРН прогресивної україномовної газети або журналу на чолі з І. Костецьким. Малося на увазі, що таке видання зможе у потрібному руслі впливати на молоде покоління української діаспори і рядових членів, виводитиме їх з-під впливу «реакційної націоналістичної преси», а також пропагуватиме досягнення в срср і просуватиме іншу вигідну інформацію.
Зазначалося, що І. Костецький цілком зможе дати пояснення для друзів і колег, звідки у нього взялися кошти на таке видання. Мовляв, це гонорари від численних перекладів. А він справді багато перекладав. Крім того, рекомендували організувати йому приїзд до срср, щоб на місці предметно обговорити й це питання, а також здійснити на нього необхідний виховний вплив, щоб остаточно «утвердити в ньому антинаціоналістичні переконання».
Така методика застосовувалася в межах діяльності в центральному апараті кдб срср служби «А», яка займалася здійсненням так званих активних заходів. Тобто це були довготривалі спеціальні операції зі створення в країнах Заходу легальних публічних позицій, зокрема газет, журналів і видавництв для просування потрібної інформації і впливу на громадську думку. «Патріот», на думку працівників кдб, для цього підходив ідеально. До того ж йому вже зробили величезну послугу – призупинили виселення близьких родичів, за долю яких він дуже вболівав.
Тим часом після кількох зустрічей, які й так відбувалися не часто – один-два рази на рік, зв’язок із І. Костецьким призупинився. Спершу він не з’явився на чергову зустріч у Відні. У резидентурі це пояснили негодою. Потім у листі написав, що на нову призначену зустріч не зможе приїхати через те, що на цей час має заплановані поїздки до інших країн по роботі. Потім були якісь міжнародні форуми перекладачів, вихід чергової книги, інші причини. Так тривало з 1966 по 1969 рр. Упродовж цих років жодної зустрічі з ним не провели. Зрештою, у 1970 році вдалося налагодити з ним контакти.
На тій зустрічі із представником боннської резидентури кдб срср І. Костецький, як свідчать архівні документи, говорив про те, що в світі і в його житті за останні роки багато чого змінилося, що він увесь час зайнятий роботою, нікуди майже не виїздить і ні з ким не зустрічається, займається виключно перекладами. Пропонував висилати свої переклади поштою безпосередньо на адресу радянського посольства. «Якщо у вас будуть якісь питання, – заявив наостанок візитеру, який завітав до нього додому, – радо бачитиму вас у себе. Тільки заздалегідь зателефонуйте».
Після повернення до резидентури працівник кдб підготував довідку, наприкінці якої зазначив: «Як підсумок бесіди, в мене склалося враження, що «Патріот» здогадався про справжню мету мого відвідання і скористався цим, щоб дати зрозуміти про своє небажання продовжувати співробітництво з нами. У зв’язку з цим вважав би безперспективними спроби поновити зв’язок з ним як з агентом» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 12033. – Т. 3. – Арк. 305).
А чи було взагалі це співробітництвом? Що насправді думав і робив І. Костецький після того, як ще в 1964 році здогадався, що перед ним – працівник кдб? Що стояло за обраним псевдонімом «Патріот», ретельним обговоренням способів зв’язку, зустрічами в різних містах Австрії та ФРН, обіцянками видавати газети й опублікуванням низки статей, після яких представники ОУН(б) влаштували йому обструкцію? Чи ставив він собі гамлетівське запитання: «Бути чи не бути?». І ким бути, чи з ким бути? Яку роль він грав і які маски при цьому використовував?
У багатотомній справі відповідей на ці запитання немає. Водночас на цю ситуацію проливають світло спогади Степана Мудрика, одного з керівників Служби безпеки Закордонних частин ОУН. Офіційно він вважався заступником керівника СБ ОУН(б) і багаторічним керівником оунівської розвідки, яку очолював із 1951 року і практично до кінця 1980-х років. У книзі «Служба безпеки революційної ОУН у боротьбі з нквд-нкгб-мгб-кгб» С. Мудрик розповів, що після того, як до І. Костецького приходив на квартиру незнайомий чоловік, а потім передавали листи від батька, він зрозумів, що в такий спосіб до нього протоптує шлях кдб. І тоді він через своїх приятелів звернувся до Служби безпеки ОУН(б) по допомогу.
«Було домовлено, – зазначав С. Мудрик, – що Служба безпеки допоможе І. Костецькому, а як буде потреба, то й перевезе його до іншої країни. Все це буде зроблене за умови, що він про все точно інформуватиме й усе точно виконуватиме, що йому буде вказувати Служба безпеки. Окрема увага зверталася на його поведінку й манеру вести розмову».
С. Мудрик писав, що коли в 1964 році до Австрії приїхав батько І. Костецького в супроводі працівника кдб, уже тоді СБ ОУН(б) розробила низку заходів, які передбачали навіть охорону письменника. Йому рекомендували на все погоджуватися, бо мали побоювання, що в разі відмови від спілкування «його родині у Вінниці буде клопіт».
Далі С. Мудрик докладно переповідав у спогадах зміст подальших розмов письменника з працівниками кдб. Про те, як І. Костецькому радили зближатися з бандерівцями, а згодом писати проти них негативні статті, як настійливо рекомендували зробити редагований ним журнал «Україна і світ» прорадянським і рупором у протидії бандерівцям.
За рекомендаціями СБ ОУН І. Костецький подібні критичні статті писав, передавав їх працівникові боннської резидентури кдб, той робив у них необхідні правки й доповнення, повертав для друку, але в журналі вони не з’являлися. На своє виправдання І. Костецький пояснював, що видавець Ілля Сапіга, якому він підпорядковувався, ті матеріали відкидав. У коментарях до цієї ситуації С. Мудрик зазначав, що СБ ОУН(б) доводилося докладати неабияких зусиль для того, щоб «не допустити займатися письменнику І. Костецькому своїм пером політичною диверсією проти самостійності України». А щоб продемонструвати хоча б якийсь позитив у стосунках, І. Костецький за рекомендацією СБ ОУН(б) заявляв кураторам із кдб, що «співпрацюватиме з лівими письменниками й поетами в міжнародній комуністичній спілці письменників». І активно співпрацював упродовж багатьох років.
Усе це було непросто робити, оскільки в тій складній довготривалій оперативній грі мали якомога довше тягнути час, вдавати видимість якоїсь співпраці з кдб і водночас не допустити жодного прорахунку. Адже були побоювання щодо безпеки І. Костецького і його родини в радянській Україні, яка увесь час була в заручниках. Дещо легше стало дотримуватися наміченої лінії поведінки, коли у Вінниці померли батько з матір’ю і тітка І. Костецького, якими він надто дорожив.
У 1979 році письменник наважився на поїздку до москви на міжнародну конференцію перекладачів. За два роки відвідав срср по лінії спілки радянських письменників. У 1982 році побував у Києві на запрошення товариства «Україна». Щоразу з ним зустрічалися працівники кдб. У звітах про ті зустрічі його вже називали об’єктом оперативної розробки і водночас колишнім закордонним агентом «Патріот», який стоїть «на близьких до нас ідейних позиціях».
Під час короткотривалих контактів йому пропонували після повернення до ФРН писати й публікувати в німецькій пресі контрпропагандистські статті про перебування в срср, тобто розповідати про миролюбні ініціативи радянського керівництва, всілякі досягнення, хорошу організацію конференцій. Дещо він справді писав. Ті публікації в кдб урср долучали до справи й звітували перед москвою про успішно здійснені активні заходи.
Навесні 1983 року з центрального апарату кдб срср до Києва надійшов лист, у якому зазначалося, що І. Костецький внесений до офіційного списку запрошених на чергову міжнародну зустріч перекладачів радянських письменників. Але взяти в ній участь він не зміг. Письменник раптово занедужав і помер у червні 1983 року. Саме тоді в СБ ОУН(б) наважилися пролити світло на всю цю історію.
Із цього приводу С. Мудрик на завершення своїх спогадів про І. Костецького писав таке: «Понад 20 років кадебісти були переконані, що Ігор Костецький був їхньою людиною. Службі безпеки стало відомо, що кадебісти вирішили видати книжку про «радянського патріота» Ігоря Костецького. Служба безпеки вважала, що то була б кривда І. Костецькому, щоб його зарахували до «радянських патріотів», бо було відомо, що не любив він комуни московських імперіалістів. Тому в 1984 році було подано, що І. Костецький не був таким, яким його вважав кдб».
Одкровення С. Мудрика щодо ситуації з І. Костецьким та іншими українськими діячами, яких органи кдб намагалися залучити до співпраці і спрямувати їхній талант, досвід і вміння проти українського національно-визвольного руху, стали важливим доповнення для розуміння суті оперативної справи і висновків про те, що в такому складному протистоянні самотужки, без участі відповідних фахівців нелегко приймати правильні рішення й давати відсіч.
Із цього приводу у своїй іншій книзі під назвою «У боротьбі проти московської агентури» С. Мудрик писав: «Тож наша боротьба з москалями ведеться за нашу національну державу, а це вимагає політичного і державницького вироблення цілого нашого народу, великої його відпорности на ворожі затії та усвідомлення про постійну небезпеку. Бо ж ворог, коли не може тих, що боряться, ошукати чи звести на манівці, – то знищує їх фізично. З ворожими органами терору і провокації не можуть воювати звичайні громадяни. Для цього треба підготовляти спеціалістів, які вміють розгадати ворожі пляни та їх демаскувати. Маємо бо діла з підступним і підлим ворогом…»
Передрук: istpravda.com.ua
Віктор КРУПСЬКИЙ. Ким я хотів стати
Не знаю, як нова українська, а стара радянська школа щосили лізла нам, дітям, у ніжні душі своїми грубими волохатими лапами. 1982 року вчитель історії урочисто повідомив нам, восьмикласникам, про ще один наш обов’язок – вести щоденник будівника комунізму.
Мабуть, вчитель не сам до цього додумався. Швидше за все, виконував директиви «гороно», яке захотіло взяти під контроль і наше приватне життя. Очевидно, були сумніви: а якщо у вільний від уроків час торуємо дорогу не до комуністичного ладу, а в протилежному напрямку, до первісно-общинного? Припускаючи, що шлях буде важкий і довгий, я купив товстий, на 96 сторінок, зошит й з допомогою трафарета наніс на обкладинці «Дневник строителя коммунизма Крупского Виктора».
Вчитель пояснив: функція щоденника – облік наших великих і малих подвигів, які в тій чи іншій мірі наближають світле майбутнє. І попередив, щоб не вигадували про дітей, витягнутих з ополонок та вогню. Ми й не збиралися так нахабно фальсифікувати історію, бо розуміли: нещасних випадків на всіх не вистачить. Якщо й брехали, то про старушенцій, ровесниць Будьонного, переведених через дорогу до аптеки чи молочного магазину.
Я для підтвердження свого морального зростання справно виписував найщемкіші місця із «Воспоминаний» Брежнєва і його ж Продовольчої програми. А товариш Толик написав, як провів серед своїх батьків і молодшого брата політінформацію з нагоди дванадцятиріччя смерті єгипетського президента Гамаля Абделя Насера, зазначивши, що матір ледь не водою довелося відливати – так переживала за дружніх до СРСР арабів, осиротілих без вождя. Я запідозрив товариша в нещирості. Тьотя Люба, Толикова мати, у той час мала інший клопіт: забезпечити сім’ю не тільки триразовим харчуванням, а й цигарками – смалив не тільки її чоловік, а й обидва синочки. Якось моя мати побачила її із сіткою, набитою «Примою» і «Космосом», і запитала, навіщо стільки. Та лише побідкалася. Мовляв, що вдієш, коли діти вже курять. Не можна ж допустити, щоб вони ганьбилися – стріляли цигарки у вчителів чи, що ще гірше, піднімали недопалки. Дешева пролетарська «Прима» призначалася чоловікові, менш токсичний «Космос», по 70 сімдесят копійок за пачку, – дітям.
А почалося це свавілля – маю на увазі вторгнення школи в дитяче приватне життя – з творів про омріяні професії. У душі я пручався насильству, але вдавав, що готовий розкрити усі свої таємниці першій зустрічній вчительці і писав бадьорі тексти про те, що неодмінно стану то будівельником, то теслею, то теслею на будівництві.
Почитали б ви ту писанину – про красиві й зручні багатоповерхівки, які я збирався без відпусток і перерви на обід зводити багатогектарними кварталами. Будівельник-маніяк, сказали б ви. А хтось, можливо, й провів би паралель з Олександром Лаертським (не плутати з Діогеном). Пам’ятаєте: «Пожилой строитель мудрый Дом лабает о…енный В рыжей пластиковой каске Восседает на макушке Да доделывает крышу Кирпичами да цементом Кроет матом практикантов Что цемент ему подносят»?
Словесних протезів на кшталт «присвятити своє життя омріяній з дитинства професії» я у своїх творах не допускав, але пошлості там вистачало. У текстах про теслярство неодмінно фігурувала золотава дерев’яна стружка, яка красиво осипалася з-під умілих рук майстра і п’янила його своїм запахом – у переносному, звісно, значенні, бо як син теслі я чудово знав, чим насправді звеселяють душу представники цієї професії.
Вчителька здогадувалася, що маскуюся і не збираюся гарувати з кельмою чи молотком, та й моя фізична кволість не давала ніяких надій на це. Вона ніколи не оцінювала таку мою писанину найвищим балом, але формальних підстав звинуватити в брехні не було.
Уявлення не маю, що писали в таких творах однокласники, ким вони себе там уявляли – космонавтами, продавцями квасу, директорами меблевих магазинів чи водіями «Ікарусів». Навіть з найближчими друзями не обговорював таких тем. Нас більше цікавили карбід, селітра та бабські, з камфорної пластмаси, гребінці як компоненти вибухівки. Ну і книжки, але виключно ті, які від нас старанно приховувала школа, – Марка Твена, Роберта Стівенсона, Рафаеля Сабатіні, Всеволода Нестайка, Володимира Владка, Олександра Бєляєва.
Уже на старість почав обережно розпитувати в ровесників, ким хотіли стати. І почув багато цікавого.
Один кандидат наук (юридичних) якось зізнався, що в дитинстві хотів бути «як дядя Валєра». З приятелевих розповідей я зрозумів, що його дядько був щирим сибаритом – не мав офіційної роботи, пиячив на материну пенсію, постійно пропадав на Інгулі поблизу олійжиркомбінату в компанії таких же рибалок-п’яничок. Чи то від зловживання інгульською рибою, чи внаслідок армійської служби на ядерному полігоні дядя Валєра ночами світився як фосфорний. Племінник йому заздрив і хотів бути таким самим. Недавно він похвалився мені, що обзавівся постільним комплектом, який світиться вночі. Мрія майже збулася.
Інший приятель розповів по секрету, що в дитинстві мріяв стати султаном, спокусившись перевагами, описаними в знаменитій пісні з «Кавказької полонянки». Типова жертва телевізора! І я згадав, що сорок років тому він постійно мугикав: «и тройною красотою был бы окружен». Нині він живе в третьому гетеросексуальному моногамному шлюбі, щасливому, перших два були невдалими.
Один підприємець відкрив мені страшну таємницю. Виявляється, у початкових класах він мріяв потрапити в тюрму, відсидіти років із сім і повернутися шанованою людиною. Уявляю, як зраділа б його ув’язненню рідня, особливо молодший брат. Кому в ті роки не хотілося мати старшого брата, який сидить у тюрмі! І коли ми, школярі, одне одного питали, де взяв гарний клясер для марок (або порнографічні карти, або не менш дефіцитні фломастери, або кубик Рубика), відповідь була одна: «Брат з тюрми прислав».
Я не мріяв ні про тюрму, ні про трьох жінок одночасно. І світитися, як дядя Валера, не хотілося. Мріяв бути пенсіонером. Щоб одразу після школи – на пенсію. По-перше, вірив батькові, а той часто казав: «Коли вже та пенсія!» По-друге, я бачив, як чудово живеться деяким пенсіонерам.
Ми тоді мешкали недалечко від комунгоспівського підприємства, а там сторожем саме влаштувався Ніколай Іванович – типовий дімаровський персонаж. Не простий пенсіонер, а військовий. Вік – не більше п’ятдесяти. Акуратний, доглянутий, з невеликим пузцем, пахнув одеколоном «Саша». Постійно в офіцерській формі. Звісно, без погонів. Так само одягав і свого сина-старшокласника, хоч тому, мабуть, це й не подобалося. Мабуть, під час служби Ніколай Іванович мав доступ до складу з обмундируванням.
«Невироблений, гад», – казав нишком мій батько, бачачи Ніколая Івановича. Ночами Ніколай Іванович пильнував у сторожці, яка стояла на в’їзді в підприємство. Удень ворота були відчинені, в’їзд перегороджувала товста мотузка, і Ніколай Іванович мусив не менше десяти разів на день виходити зі своєї будки, щоб опускати й піднімати мотузку – шалений транспортний трафік не давав розслабитися. Ніколаю Івановичу це набридло, і він проявив армійську кмітливість – завів кінець мотузки в будку, щоб керувати процесом не встаючи з табуретки. Невдовзі його звільнили. Нібито начальству не сподобалося раціоналізаторство.
Але я встиг побувати в Ніколая Івановича в будці – допомагав протягти оту саму мотузку. Там я побачив зразковий порядок: ідеально заслане ліжко, на столі – графин з водою і книжка Дольд-Михайлика «И один в поле воин». Я теж хотів опускати-піднімати мотузку й читати Дольда.
Батькам про це не казав. Не знали вони й про мої брехливі шкільні твори. А якби батько прочитав, що хочу піти його теслярськими слідами, розсердився б. Він не з чуток знав, як пахнуть соснові й березові дошки і які вони тяжкі, особливо сирими.
Як вогню боявся виникнення трудової династії і мій сільський дядько Коля. Великий трудяга, колгоспний механізатор-передовик, постійний фігурант районної дошки пошани, він категорично не підпускав свого молодшого сина до трактора, щоб тому, не доведи Господи, не сподобалося. Батькам хотілося, щоб ми мали чисту роботу.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.