“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України є чимало справ агентурної розробки, в яких інтрига тримається до останніх сторінок. Серед таких – чотиритомна справа на українського письменника, перекладача, літературознавця, режисера і видавця Ігоря Костецького, якій чекісти спершу дали назву «Письменник».
Про те, яка методика застосовувалася при цьому, і що залишилося за лаштунками спецоперації, розповідають розсекречені документи та інші джерела.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
АГЕНТ «ІВАНОВ» ПОВІДОМЛЯЄ
Після закінчення Другої світової війни органи мдб срср розгорнули кампанію з розшуку осіб, які перебували в окупації, проводили якусь антирадянську діяльність і змушені були емігрувати за кордон. Метою цього було встановлення їхнього місцезнаходження, насильницьке повернення до срср за процедурою репатріації або іншим шляхом, порушення відповідних кримінальних справ і винесення покарання.
У разі неможливості – заведення агентурно-оперативних справ, стеження і проведення спецзаходів із компрометації або ліквідації. Окрему категорію осіб намагалися різними методами схилити до повернення на батьківщину або до спокутування провини шляхом отримання від них згоди на співпрацю. Іншими словами – ставати агентами мдб срср і виконувати поставлені завдання за кордоном у середовищі української еміграції.
У 1946 році управління мдб урср по Вінницькій області оголосило в розшук Ігоря В’ячеславовича Мерзлякова. У документах повідомлялося, що під час гітлерівської окупації він мешкав у Вінниці, був керівником обласного проводу ОУН(б), склав клятву «на вірність українському націоналізму», розробив умови конспірації для членів організації, займався поширенням націоналістичної літератури, закликав вивчати історію України, бути вірними справі своїх предків й об’єднуватися навколо української ідеї. Крім того, був редактором обласної газети «Вінницькі вісті», на сторінках якої систематично розміщував статті «антирадянського націоналістичного змісту» за підписом «Ігор Костецький».
Костецький – то від дівочого прізвища його матері. Працівники мдб невдовзі встановили адресу її мешкання з чоловіком і всією ріднею у Вінниці. І не лише встановили. «За вказівкою міністра державної безпеки урср генерал-лейтенанта т. Ковальчука, – зазначалося в одному з документів, – 2-м відділом умдб Вінницької області оформлюються матеріали на виселення близьких родичів Мерзлякова-Костецького Ігоря В’ячеславовича». Йшлося про виселення до Сибіру, Казахстану чи інших віддалених регіонів срср. Такою була поширена тогочасна практика репресивних заходів щодо родичів «ворогів народу». Але були й варіанти.
Тож до прийняття остаточного рішення продовжували збирати на І. Костецького матеріали за справою-формуляром «Письменник». Одне з перших агентурних повідомлень надійшло у травні 1949 року від агента «Іванова» (Віктора Петрова). Надійшло через три тижні після того, як самого В. Петрова таємно вивели із Західної Німеччини на територію срср. Його також упродовж тривалого часу розшукували. Але на те були інші причини. В. Петрова, письменника, філософа, історика, археолога, культуролога, літературознавця, завербували ще у міжвоєння.
У перші місяці війни він пройшов спеціальний вишкіл, був виведений за лінію фронту із певним розвідувальним завданням. Слідом за німецькими військами і сам відходив на Захід, де й залишився мешкати. Усе це – в межах виконання поставленого завдання. У 1949 році органи мдб його знайшли і поновили з ним зв’язок.
На той час В. Петров мав приятельські стосунки з І. Костецьким. У ті роки трійку письменників, до якої ще входив Юрій Косач, часто бачили разом. Вони любили проводити час за інтелектуальними дискусіями, обговоренням нових творів, вважалися новаторами й модерністами, намагалися творити оригінальну естетичну систему, заперечували усталені літературні канони й пропонували власний, альтернативний погляд на літературу. Разом входили до ініціативного комітету зі створення Мистецького українського руху (МУР) – організації українських письменників, які проживали в німецьких таборах для переміщених осіб, відстоювали ідею творення великої літератури і збереження української духовності у письменстві.
Останній раз вони втрьох зустрічалися в помешканні В. Петрова 14 квітня 1949 року. А вже за три тижні в приміщенні Апарату уповноваженого мдб срср при Німецькій демократичній республіці «Іванов» писав звіт про перебування за кордоном і на прохання кураторів давав характеристики тим, з ким був знайомий.
Про І. Костецького писав, що йому близько 35 років, навчався в київській трудовій школі, потім – у москві в театральній школі (насправді, в державному інституті театрального мистецтва, який не закінчив, а до того – в Ленінграді у творчій студії при Большому драматичному театрі), за фахом був режисером. Перед війною працював у російській Пермі, де вів драматичний гурток. Під час війни був вивезений до Німеччини, де працював на шахті. За клопотанням редактора журналу «Дозвілля» Свирида Довгаля був переведений на роботу до редакції. Після війни мешкав під прізвищем Ліщинський, працював у газетах «Час» та «Українська трибуна».
«Приїжджаючи зрідка до Мюнхена, – йшлося в повідомленні, – зупиняється у Косача… Безпартійний. Займається літературною діяльністю, вважає себе послідовником Джойса, англійського «лівого» письменника. Автор низки новел, п’єс і критичних статей. Разом із Косачем, як письменник, є об’єктом постійних нападів із боку оунівської критики. У побуті – представник літературної богеми, в нетверезому стані влаштовує дебоші» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 12033. – Т. 2. – Арк. 17).
Додаткові відомості, отримані чекістами на І. Костецького з інших джерел, створювали неоднозначне враження про нього. З одного боку, свідчили про його зближення з членами ОУН(б) під час війни, співпрацю з націоналістичним підпіллям і роботу в повоєння в часописі «Українська трибуна».
З іншого боку, йшлося про його відхід від цієї політичної течії та навіть певні конфлікти і перехід до прихильників Української революційно-демократичної партії (УРДП) на чолі з Іваном Багряним і подальшу роботу в партійній газеті «Українські вісті». Але й там довго не затримався, відійшов від політики, іноді схвально відгукувався про події в радянській Україні, зайнявся перекладацькою діяльністю, заснував видавництво «На горі», де друкував свої твори, а також своєї дружини – німецької перекладачки Елізабет Коттмаєр та інших авторів.
Усе це змусило чекістів змінити плани і спрямувати оперативну розробку в інше русло.
ЯК «ПИСЬМЕННИК»
СТАВ «ПАТРІОТОМ»
У квітні 1950 року за новою вказівкою міністра держбезпеки урср М. Ковальчука заходи з виселення родини І. Костецького призупинили до особливого розпорядження. Чекісти отримали інформацію, що письменник дуже дорожить сімейними стосунками, переживає за батьків і брата з сестрою. Тож на цьому вирішили зіграти й спробувати завербувати його, тобто отримати згоду на співпрацю в обмін на обіцянку залишити в спокої батьків.
Спершу у Вінниці зустрілися з батьком, професором, викладачем музичного училища. Розповіли про сина, його «поневіряння» і «важке життя» за кордоном. При цьому запропонували надіслати йому листа із закликом повертатися на батьківщину. В оперативних документах це називалося «вербувальним листом». Текст уже був складений працівниками мдб. Батько лише мав переписати його своєю рукою.
«Дорогий сину, – йшлося в листі, – мені добре відоме твоє минуле, і все ж я не можу повірити, що ти порвав із Батьківщиною, батьком, матір’ю, братом і сестрою, і що в глибині душі ти не залишився радянською людиною, і що тебе не тягне додому до своїх рідних.
Цим своїм невеликим листом я не маю наміру тебе переконувати, ти доросла людина, але я все ж хочу нагадати тобі: будь розсудливим, дослухайся до голосу люблячого тебе батька, який хоче почути, з ким ти і чи варто розраховувати на твоє повернення додому.
Дуже прошу тебе, Ігоре, ретельно розібратися в своїх почуттях, після чого сподіваюся, що через особу, яка передасть тобі цього листа, ти позитивно відповіси на доволі важливе для всієї нашої сім’ї питання» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 12033. – Т. 1. – Арк. 58–60).
Згідно з наміченим планом, лист мав передати працівник закордонної резидентури мдб, провести відповідну бесіду і залежно від ситуації запропонувати співпрацю з радянською розвідкою. Двері йому відчинила дружина І. Костецького Елізабет, але до квартири незнайомця не впустила. Після розпитувань, хто він і що хоче, попросила показати документ. Побачивши радянський дипломатичний паспорт, почала голосно нарікати, що через такі візити їм із чоловіком можуть бути лише неприємності, що це якась провокація. Відтак конверта не взяла. На цьому все й закінчилося.
Попри невдалу спробу, на І. Костецького продовжували цілеспрямовано збирати інформацію. В одній із довідок, датованих 1964 роком, зазначалося: «За наявними у нас відомостями, «Письменник» є одним із лідерів української націоналістичної організації УРДП, періодично виступає на сторінках її органу – газети «Українські вісті». Має широке коло зв’язків серед активних учасників різних націоналістичних формувань, які нас цікавлять. За інформацією закордонної агентури, «Письменник» не є націоналістом-фанатиком, з антирадянськими організаціями співпрацює здебільшого через матеріальну вигоду. За своїми особистими якостями є ерудованим, доволі здібним журналістом, хитрий, легко вступає в контакти з особами, які його цікавлять» (ГДА СЗРУ. – Ф. 1. – Спр. 12033. – Т. 1. – Арк. 274–275).
На той період І. Костецький уже сам розшукав у Вінниці батьків і почав із ними листуватися. Але спершу ті листи читали в кдб, що трансформувався з мдб, але ні спрямованості, ні завдань, ні форм і методів роботи не змінив. Залишилися і всі минулі напрацювання. Тож справу дістали з архіву і продовжили вести з урахуванням нових реалій. Невдовзі розробили план операції, який передбачав включення батька І. Костецького до складу туристичної групи, яка виїздила до Австрії в серпні 1964 року. Саме в Австрії, а не в Західній Німеччині мали намір організувати зустріч із «Письменником», щоб не потрапити в поле зору західнонімецьких спецслужб і представників служб безпеки центрів української політичної еміграції.
Батька в поїздці супроводжував оперативний працівник кдб із Вінниці. Згідно з легендою, він був «інженером», дочка якого нібито навчалася в музичному училищі. Після приїзду тургрупи до Відня батько одразу надіслав телеграму синові, в якій сповістив про те, що вони могли б зустрітися в Лінці – наступному пункті подорожі. У призначений день туди справді встиг приїхати Ігор із дружиною Елізабет. Були радісні обійми і сльози. За всім тим оперативний працівник спостерігав віддаля. А наступного дня у Зальцбурзі й сам долучився до розмови.
Як свідчить докладний звіт оперативного працівника, І. Костецький багато розповідав про своє життя під окупацією і після війни. Зокрема, про співпрацю з ОУН, арешт гітлерівцями за участь у націоналістичному підпіллі у Вінниці та перебування упродовж двох місяців у в’язниці, вивезення на примусові роботи до Німеччини і подальше життя в еміграції. Повідав, що після закінчення війни на думку приходило повернутися додому, відсидіти 10–15 років і «стати повноцінним радянським громадянином». Але боявся, що може бути розстріляний. Тож вирішив залишитися на Заході. На реєстраційному пункті назвався Георгієм Ліщинським, уродженцем польського міста Ярослав. Це невдовзі врятувало його від примусової репатріації до срср.
Під цим прізвищем він відтоді мешкав у ФРН, жодного громадянства не мав. Водночас обрав собі літературний псевдонім «Ігор Костецький», під яким друкував свої твори та переклади. Зазначав, що уважно стежить за літературним процесом у радянській Україні, регулярно читає журнал «Всесвіт», високо цінує молодих українських поетів Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського, Віталія Коротича, збирається найближчим часом багато зробити для перекладу радянських авторів з тим, щоб їх популяризувати на Заході. При цьому дружина заявила, що має на меті видати книгу з перекладами віршів Ліни Костенко німецькою.
На прохання оперативного працівника батько в розмові постійно підкреслював, що і цією поїздкою, і багато чим він йому дуже зобов’язаний. У звіті про поїздку зазначалося, що І. Костецький при цьому нібито зрозумів, що перед ним не звичайний «інженер». Ще більше він у цьому впевнився, коли той запропонував обговорити деякі питання наодинці. Така розмова тривала до ранку. Із самого початку «інженер» зізнався, що він насправді є «представником радянських компетентних органів» і що метою приїзду було заручитися згодою на співпрацю. Тобто йшлося про те, щоб І. Костецький інформував про ситуацію в середовищі української еміграції, зокрема в УРДП, поновив минулі контакти в середовищі діячів ОУН, зміг повернутися до редагування газети «Українські вісті».
Як зазначав у своєму звіті працівник кдб, І. Костецький нібито спокійно сприйняв таку пропозицію і навіть вдався до обговорення того, як би він зміг повернутися до того середовища партійних діячів, від якого вже відійшов, що ще міг би зробити за кордоном для радянської України і показу її досягнень, зокрема в галузі літератури та культури. Наостанок на пропозицію обрати собі псевдонім для конспіративних контактів сказав, що нехай буде «Патріот». Підписку про співробітництво не писав, як і жодних повідомлень. Для цього не випадало слушної нагоди через постійну присутність поряд дружини та інших сторонніх осіб.
Єдине, що ще працівник кдб встиг зробити, – обговорити способи зв’язку. Наступна зустріч була призначена на 1 грудня того самого року у Відні біля пам’ятника принцу Євгену Савойському на Площі Героїв. І. Костецький мав там бути з 13.00 до 13.30 і тримати в руках книгу. Паролем була фраза: «Скажіть, будь ласка, де є хороший книжковий магазин?» Відгук: «Які книги вас цікавлять?» «Мене цікавлять твори Шекспіра і Гріна», – мав сказати незнайомець. «Хто я?» – чергова фраза І. Костецького. «Патріот», – відгук.
Згадування в паролі про В. Шекспіра було невипадковим. Запропонував сам І. Костецький. Він переклав на той час українською мовою всі його сонети у стилістиці українського бароко та драму «Ромео і Джульєтта». Крім того, досліджував творчість цього англійського драматурга й поета, писав літературознавчі статті про нього, був членом так званого Шекспірівського товариства у ФРН. Тобто він доволі глибоко розбирався в драматургії тих епічних сюжетів. А ще ж він і сам був актором та режисером.
Ще задовго до цієї несподіваної зустрічі в Лінці І. Костецький надрукував у журналі «Театр» есе «Три маски». У ньому виклав своє бачення драматургії та мистецтва. Вважав, що людина-маска повинна бути умовною й мистецькою і вміти жити за законами, створеними самою, аби протистояти жаху навколишнього світу. Тобто приміряти на себе різні ролі й особистості, блазнювати, вдавати, лицедіяти. Обґрунтовував ідею, що в лицедія немає майбутнього, а тільки теперішнє, мовляв, його роль постійно змінюється, проте це – благо, бо дає змогу прожити тисячі життів.
Нерідко ці ідеї він втілював не лише в творчості, а й у власному житті.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.