“Українська літературна газета”, ч. 10 (390), жовтень 2026
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/oleksandr-khomenko-holubi-dylizhansy-donechchyny/

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Повернувся Кримчик, сказав, що зідзвонився з нашими, що нових людей мають підкинути сюди, доданих, із «Дніпра», бо БР-ку продовжили, десь на місяць ще, а ким її виконувати – в тумані… Ліг там у кімнаті, почав серії «Відьмака» дивитися, за Анджеєм Сапковським, він так часто робив, казав, нерви заспокоює, а я почав вкотре рюкзак перебирати, може, щось докласти, зелений скотч, наприклад, бо на позиціях треба на вихід мотатися буде, не знайдеш. Витягнув загорнутий у фліску томик Хвильового, який там, на «Замку», поклав, сів коло вікна у тому холі…
Не читав, власне, бо добре знав ту прозу ще із часів далекого філфаку, а потім во дні оні студентам там практичні заняття проводив з курсу української літератури доби «Розстріляного Відродження», а потім… Просто гортав сторінки, реагував на якісь цяти-спалахи слів та речень. І з подивом побачив, для себе, може, вперше (чому ж раніше не бачив?), як багато Донеччини у тому просторі. В усьому багато: у летючих синтагмах метафор на кшталт цієї, «в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах», у містичній топографії самої землі, яка у натяку, у нашепті, у відлунні, у тіні невідворотного – і в усій, до перехопленого подиху, широчіні її («як сіроока жура, як геніальний Леонтович у бур’янах мойого степового краю», – це ж про неї, про її степи, про Гришине біля Покровська, де Леонтович для всіх віків минулих і потомних свого «Щедрика» у Вічності позичив), в археологічних шурфах пам’яти, що в них падаєш, ніби падаєш темної ночі у вирву від важкої міни на стежці, коли заходиш на позицію («Я згадую зараз своє дитинство й свою юність. І все переплелось: і заводський гудок, і Донеччина, і цигарки з кізяків, і голубоока мати…», – це знову із листа Анарха, із того, де «Люба сестро! Запахло снопами», листа, читаючи який мені кожного разу, ніби насланням – солодка млость і тепла, до самої іржі, осуга відчаю, бо там дуже близько до того, про що й сказати ніяк, та навіщо й говорити, коли воно поруч).
І ще це, саме це, із «Редактора Карка», може, найголовніше тут, на цій землі, на святій і страшній Донеччині (скільки разів у юності подумки приміряв на себе його, редакторову, вдягачку і стиль життя, відчуваючи в долоні шляхетний холод руків’я його бравнінга): «І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі – асоціяція з небом. Думав:
– Чого так вабить туди – там же смерть? Може, тому, що голуба?»
…Там, за тим вікном у Дмитрівці, не було голубого, не було голубіні, не було голубої безодні. Була глуха стіна якоїсь старої будівлі, за нею – огороджені парканами двори, де голе віття дерев креслило чудернацькою графікою сіре небо, був передноворічний зимовий безрух. Голубінь була у степах, де перетнулись повнота і порожнеча, у степах, які стали полями, пошрамованих артеріями посадок, вона була там, за «Замком», де небо, зафарбувавшись темно-синім, увібрало в себе голубінь усіх повітряних мас та світів. Бо спочатку була голубінь, була блакить, і блакить була у Бога, і блакить була Бог. І ця голуба блакить стала небом, голубою безоднею, і небо увібрало голубі дими й голубу далеч і потекло голубою-голубиною кров’ю. А на землі крові не було, була тільки тиша.
І небо у блакитній голубіні своїй бачило цю тишу, одначе не так, як я, як всі ми там. Бо я бачив її покладеною перед собою, бачив, як тиша стелилася по землі, як вона заповзала у яри, як клубочилася полем між нашою посадкою і тією, через поле у кукурудзяній стерні, як потім в Альпіністовій посадці тиша піднімалася легким туманцем над травами, майже в людський зріст, не більше так. Я бачив її з ями-СП-шки, де погляд майже на рівні тверді земної, і тиша тому була земною, надто земною. А небо згори бачило іншу тишу, тишу тиш, яка стояла у хмарі над нашим полем, потім вона спускалася донизу і проходила кукурудзяну стерню, далі, чіпляючись через корчі і переступаючи повалені вибухами стовбури, ішла тією посадкою, тиша тиш бачила Альпініста, Компаса, всіх наших там, бачила їхні обличчя, вона торкалася їх, бо ми не могли їх торкнутися, а вона, тиша тиш, могла, вона занурювалась у товщу землі, проходила всіма її тисячоліттями й пластами геологічних епох, спускаючись аж туди, до шарів блискучого, ніби чорний обеліск, вугілля, де скам’янілі звіро-ящури довіку гризтимуть скам’янілу папороть.
Тиша тиш була першоматерією цього світу, цього світового океану, з якого все постало і поза яким не було нічого, чого б у ньому не було, бо все те перед нами і все за нами, все праворуч і ліворуч, все в полях, над полями, та й самі ті поля колись були степом, безмежним степовим океаном від тихоплинного Дунаю до відкритих сухим піскам просторів незворушної Азії, океаном степів із пласкими пагорбами, вицвілим камінням, полином, терном, ковилою, ковилою, ковилою. Подосі вони, ті наші поля, зостаються степом, степом у єстві своєму, у непроявленій можливості інобуття, що проступає крізь видиму шкаралупу сучасного голубою зіркою у такому чорному тут нічному небі. Чорному, ніби виворіт світу, ніби вознесені вгору вугільні надра землі…
І ті наші Біла Гора, Олександро-Шульгине, «Замок» у безберегих туманах небесної тиші, вони – просто маленькі цяточки, тендітні мерехтливі вогники, закинуті в нескінченність рівнин, де долі, часи і тисячоліття переплелися, мов ліани тропічних лісів, які буяли колись тут, у прадавніх геологічних епохах. А тепер вони – бездонна глибина, вугільна твердь. І вогонь, бездимний вогонь антрациту. А десь далі, біля Олексієво-Дружківки зовсім (хотів там бути і слідів Олекси Тихого, Стусового побратима пошукати – так і не пошукав), там, на відрогах Донецького кряжу, у всюдисущому тут пісковику, який ми так замучилися на позиціях роздовбувати – скам’янілі стовбури доісторичних дерев, і стовбур араукарії серед них, вічнозеленої за життя, а тепер вічнокам’яної. Ніби з латинських америк та араукарія, тільки наскільки мільйонів років вглиб – латинських?
Бо тисячу літ, як один день і один день, як тисячу літ, бо Донеччина – то бездонність, вона більша за себе, більша за свої обшири, більша за справдешню назву свою, якої не знає ніхто і навіть відблиску не бачить, як у ріці не бачать дна. І все тут осяжніше й величніше, ніж деінде. І все глибше – просто глибиною безодні. Тут, біля наших позицій, на розкреслених порваними артеріями посадок чотирикутниках полів, тут, під шкірою ґрунту – клекіт непочутих літаній тиші всіх знаних людству часів. Тут пагорби-терикони і пагорби-кургани, і ті курганні насипи робили смагляві люди народів пекучої бронзи. Ми не знаємо назви тих народів: вони приходили з вітром, приходили по ковилі, ніби хвилі по океанській гладіні, вони досипали кургани тих, хто вже став голубим маревом, хто був перед ними, вони ховали в курганах своїх царів із бронзовими булавами… А коли сутеніло, на свіжій землі щораз вищої могили вони ставали колом і дивилися на призахідне сонце – щоб за якесь сторіччя по тому самим стати голубим маревом серед вічної ковили, і щоб могили їхніх володарів стали новою бездонністю для царів народів потомних.
Бо, певно, лише тут, на Донеччині смерть така ж безпритульна, як і життя: у цих розгонах, у безберегих степових океанах, де немає ні чіпкого попелу трипільських поселень, ні понтійської засмаги твердою рукою вкладеного у простір античного мармуру Ольвії чи Херсонесу, все пощезає, все простує до своєї зникомості. Зникомі народи, подалені у сувоях прадавніх тисячоліть, зникомі люди, зникомі на світоісторичних буревіях тіні козацьких паланок. Усе тут – не твержа, не статика, лише тінь. Проте та тінь – назавжди, над усі коливкі на вітрах сторіччя. Вона не підвладна часові. Він затісний для неї. Степ нескінченний, і його історії незглибні і нескінченні: вони не довгі, ні, бо довжина чимось та вимірюється, вони ніде не почалися і ніколи не можуть завершитися. Це – коло Вічності, та куля Вседержителя, яку я бачив на «Замку», у напівсферичній бані Свято-Георгіївської церкви. І всі ті історії на землі цих степів – вони не те, щоб завжди повертаються, бо, зрештою, вони ніколи й не зникали. Вони завжди тут, завжди поруч, і не скажеш навіть, яка з них із якого часу, як у прозорій сфері, де кожна зірка – Сонце, а кожне Сонце – зірка. І голоси тих історій, усіх – вони всі заразом промовляють нам, зараз, промовляють, як і тим, хто до нас були, і тим, хто після нас прийде. Промовляють під горизонтальною тишею степового овиду. Під тишею тиш вертикального сонячного диску…
Риплять вози опівночі, мов ті лебеді ячать сполохані, і знову місяць повний, і знову все видно, у ПТУР-истів на прострілі, і тільки Бог у громі та блискавці вкаже шлях БТР-ам вночі;
І менший брат, піша-пішаниця, до тернів, до байраків добігає, тернове віття в руки бере-хапає, бо точка «еваку» була тільки у старшого позиції на планшеті, була тільки…;
Чорні хмари находять з моря, чотири сонця закрити хочуть, і Альпініст із Компасом там, на «Замку», говорять між собою, що чорні хмари, що не можна, аби хлопці туди, самі, без них, і запарюють перед виходом каву, бо чотири сонця…
Десь за місяць здається, схилком лютого виїздили таки на «мирні землі», бо завершилася ротація, закінчилася БР-ка, закінчилися «додані», як і ми теж: хто на шпитальну койку, хто… Якщо по людях суто, то з Дмитрівки усі, хто з роти лишився, у два «пікапи» і впакувалися. Ще кумедно вийшло: наше БК, яке було все (бо 2022-й – то війна «вогневого валу»: чорти втрамбовували нас усім, що мали, а мали вони багато, а ми час від часу «отвєткі» їм посилали), під зав’язку запхали в «козака», там з водієм ще мій Крим поїхав, а десь на межі Київщини поламалися, стали біля якоїсь заправки на пів дня, якщо не більше. Крим з тим «козаком» коли докотився-таки на ППД, значно пізніше за нас, зрозуміло, розказував, як цивільні ходили коло тієї броні, щось придивлялися, ледь не пальцем по ній стукали. Знали б вони, що там мінами та вибухівкою все доверху набите, сидіти ніде…
Назад їхав біля водія, Трактор за кермом був, один з перших у нашому батальйоні БПЛА-шників… Згадували ще дорогою, як в Зайцевому, серпнем, на моїй піхотній позиції Костя Компас запитував у радєйку, чий дрон над нами в полі, а у відповідь йому: «Трактор в небі»,- себто, наш. Те «Трактор в небі» потім цілим мемом для нас стало. Увімкнули трохи радіо, але воно захлиналося розбитною й веселою музикою, якоюсь чужою у цих ландшафтах, ніби біля робіт Ван Гога шансон із маршруток почали крутити. Тому швидко вимкнули. Просто дивилися туди, на дорогу і пообіч неї, на поля, курили, думали… Проїжджали Дружківку, їхали довжелезним тим проспектом Олекси Тихого, аж до Краматорська він тягнеться. Я згадував, як молодим ще йшов Києвом у тому велелюдді на перепохованні його, і Стуса, і Литвина, як влітку безкінечного цього 22-го, коли на «відтяжку» повернулися, хотів тут слідів його пошукати, хоча б у суд той зайти Дружківський, де Тихого із Миколою Руденком судили у 77-му, як потім говорив про це з Костею Компасом, говорив в одній хаті в Курдюмівці, де ми кинули речі – тільки з позицій вийшли…
Там, у Курдюмівці, біля ганку хати вився на металевих рамах пізній осінній виноград. Солодкий і терпкий, із великими-великими гронами: я ті грона зривав і приносив у хату – нашим, і Компасу, хоча він не багато виноградом тим смакував, не любив, може. Такі великі грона перед тим бачив лише раз, і то не в житті, а на старій, XVІІ ст. ще, іконі «Христос у точилі» в Національному художньому музеї. Там, де стоїть Він босоніж у Чаші і піднятими догори руками хреста над собою тримає, а кров Його стає вином причастя. Із майже так само піднятими руками, по груди у воді, тримав над собою трос для канатної переправи Калібан, коли ми початком літа, переходячи Сіверський Донець, із оточення в районі Синецького мосту виходили. Калібан початком листопада, у перші дні тієї нашої Курдюмівської ротації, кинувся ще з одним бійцем на крик – рятувати пораненого, а їх усіх одним «прильотом»…
Я думав про ті великі грона, про Компаса, про «Замок», який бачив за кілька годин по тому, як Костя з Альпіністом і нашими вийшли в поля… А ще – розкладав подумки на звуки та значення той рядок з «Арабесок» Хвильового: «нечутно ходили в борах тіні середньовічних лицарів». Замок, лицарі… Тільки в посадці вони ходили, тіні лицарів, не в борах, а в посадці, сповитій тишею всіх тиш. Тиша тиш знову приходила вельможно, із почтом своїм і свідками, і я згадував їх, тих, які були до нас, і які з нами. І Тихого Олексу, слідів якого так і не відшукав тут. І Тихого, нашого комроти, який загинув влітку у Зайцевому, коли чорти вже в окопи зайшли, і він їм – назустріч.. «Тихий, ти безсмертний», – кричали десь за місяць до того наші, коли він в районі Воронового поїхав розвідати дорогу, під машиною гахнула ТМ-ка, а він вийшов із неї, у хлам рознесеної, навіть не пораненим. Донеччина любить безсмертних, подумалося ще, вона їх забирає, вона їх не віддасть. Вона ревнива, ніби любляча жінка, і любов її бездонна… Бо Донеччина…
А ще снував собі здогад такий, що ця степова нескінченність забрала у нас багато, невимовно багато, так багато, як ніде ще не забиралося. І тому повернути нам вона має теж невимовно багато. І, може, вже повернула.
«…Треба було б починати, але воно все ніяк не починається»… Це рівно два роки тому, липнем 2024-го, так писав у своєму есеї про Кейса. Лежав у шпиталі в Дніпрі з осколковим і тут дізнаюся від наших, що з Кейсом біда. Потім пишуть, що, хоч і тяжкий, евакуювали, у шпиталі в Києві, і вже при свідомості, і нашим відписав, а на другий день… Тоді розумів, що доконечно маю писати про нього, але почати не міг. Просто не знав, як. А тепер не знаю, як завершити те, що пишу. Тепер знову місяць липень, самісінький схилок його, крайні дні. Серпень незабаром прийде… Серпень, який завжди казав мені на полігоні, показуючи на кухоль із окропом: «Пане Історику, кави?», а я підсміювався трохи над його передосіннім позивним, загинув 18 грудня 2023-го, практично за рік по тій нашій історії… Не знаю, чи лишилися ще в світі якісь слова, яких торкнешся – і не відкриється прірва. Не знаю.
По 23-му дню грудня 2022-го було 23 грудня 2023-го, потім 2024-го, потім 2025-го, десь не за горами і 23 грудня 2026-го. З кожним обертом цього молитовного барабана число тих, хто пам’ятає «Замок», ті ранок і день, Сашу-Америку, який везе БК в поля, Зуба з його «Альпініст і Компас – тут без варіантів», воно меншим стає. І Донеччина – меншою: вже і Спірне, під яким батальйон «Свобода» рубався по полях-посадках два з гаком роки, допоки на інший напрямок не перекинули, під чортами, і Сіверськ, яким ми вночі із Кримом їхали у кузові «хаммера» з точки накопичення на позицію, і я ще вдивлявся в ті будинки з темними вікнами, і в деяких іноді світло пробивалося за чорною плівкою, і думав, що люди ще ж є…. А Синецький міст, переправа через Сіверський Донець, той місцевий дядько, який приносив нам воду і їжу, хоча знав, що ми відступаємо і за нами чорти сунуть, а він все одно приносив, а далі – Воронове, Верхньокам’янське, Зайцеве, Курдюмівка, Біла Гора, Олександро-Шульгине, усе, що було тоді, у 2022-му, воно зараз просто – ніби край далекого марева. Бо все тут край. Усе крайнє. І сама ця земля – крайня. На фронті такий прикметник побутує – «крайній». Ніколи не кажуть «останній», бо можна і на шкандаль нарватися, тільки «крайній». І все, що тут бачив і в чому жив я і ми всі – воно крайнє. Зовсім усе… Та клумба в Лисичанську на першому нашому заході сюди, клумба, на якій жінки у паузах між обстрілами вибирали осколки і бите скло з чорнозему біля квітів, ті окопи в піску біля Воронового, які засипалися після кожного обстрілу, і які відкопував, ніби персонаж Кобо Абе, його «Жінки в пісках», що для нього пісок був заразом житлом, садом, пасткою, порятунком, той дитячий майданчик між спаленими будинками в Зайцевому, де на гойдалку хтось кинув червону куртку, за якою ніхто вже не повернеться, ті принишклі у тиші тисячоліть поля степи-поля за «Замком», куди пішли Альпініст і Компас, ті кістяні флейти затягнутих антидронними сітками доріг тут, де вітри всіх історій награють «Щедрика» Леонтовича – то все лише краї. Самі тільки краї, бо осердя спопеліле, і тільки краями все про себе свідчить.
Донеччина Крайня. Донеччина Есхата. Колись у юності, коли усе похапцем читав і не міг наковтатися, трапилась до рук книга про те, як постав світ еллінізму. Як Александр Великий серед всіх тих заснованих ним Александрій на теренах з’єднаного світу свій найпівнічніший форпост в Азії назвав Александрія Есхата. У землях Согдіани вона була, там, де перетнулися мови, віки й історії, де зустрілися безгоміння степів, пекуча строкатість Індійського субконтиненту і порцелянова непорушність Китаю за Великою стіною, де філософія Платона поєдналася з мудрістю Упанішад, а просвітлений Будда посміхнувся загадковою й милосердною посмішкою Середземномор’я. Тут завершилися всі довгі вервечки причин, і те, що було частковістю, стало знаком і титлом над віками. Вона була крайньою, ця його Александрія Есхата, як крайній фрагмент пазлу, що підсумовує все і дає всьому зміст.
Донеччина Есхата теж крайня, теж складає пазл і дарує змісти всьому. Вона просто призначена нам, моєму поколінню, тим, хто до вторгнення блукав між книгозбірнями, музейною експонатурою та повівами київського містицизму, аби ми спізнали життя не як повторення, а як віднайдення, не як тверду ужитковість впізнаваного, а як тінь невимовного, як відповідь на питання, яке постане колись, проте відповідь пролунала вже зараз. І поза нею просто нічого не має значення. Донеччина, згадаю принагідно тут свою філологічну освіту – це такий у часі й обширах розпросторений «роман виховання». І роман цей – про дуже особистісне. Про транзит душі.
Як це пояснити – не знаю, просто це треба побачити. Побачити, як розлитий до обрію степ там, у Зайцевому, у серпні 2022-го, перед териконом, який височів, ніби біблійна гора Арарат, а перед ним усе слалося зеленим, червоним, трохи голубим, як голубою барвою потім була знакована тиша тиш у тій посадці, над якою стояло небо в чотири Сонця, і кожне Сонце було – ярим, і кожне – голубим. Побачити цю землю, первозванну землю безкінечного степу з тінями лицарів і царів доби пекучої бронзи. Розкішну землю, найпрекраснішу з усіх, накриту, ніби щедротний стіл для учти, з тими великими гронами винограду, що палахкотять у долонях передріздвяним вогнем містерійної посвяти. Бо вона, Донеччина – на всі часи справжня Обітованна. Обітованна, яка завжди на крок далі від кожного з нас. Обітованна, яка не «де?», а «для кого?». Обітованна, до якої одвіку й довіку тільки йдуть…
«Моїм арабескам – finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Свіфт ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі. Так сказав Теодор: це радість бунту проти логіки». Тепер вже справді – йдуть і маячать (в Маячці, у селі, була наша «відтяжка» влітку 23-го, на тій ротації під Спірним, коли Звір загинув)… Ідуть історії, події, спогади, час, земля – все і всі йдуть. Куди? Певно, туди, де «радість бунту проти логіки», бо де ж іще шукати Обітованну землю Донеччини, її понадсвітній Рай, як не в радості. Він, Рай, тут має бути, це без варіантів: лише на землі цих степів ми пізнали добро і зло, а таке тільки в Раю пізнається. І до нього, Раю Донеччини, ходять за розкладом голубі диліжанси, забирають людей з піхотних «точок накопичення», просто тобі, ніби електрички, які забирають пасажирів із перонів приміських станцій.
Десь посередині цього Раю, у спаленій посадці, росте Світове дерево. Віща птаха у верхів’ях його в’є собі гніздо з оптоволокна. Під деревом – Козак Мамай: поклав на деактивовану ТМ-ку капшук із тютюном і пачку меленої італійської кави, розкриту, таку, як Костя Компас тоді на підвіконня ставив. Тиша тиш довкола нього, і він бачить людей, які ідуть із «Замку» в поля, вони проходять повз нього, щось говорять, Мамай не чує слів, але все розуміє, як я тоді. Він мудрий: серед нас усіх він найбільше ротацій відбув тут. На землі Донеччини Есхати. На землі Краю. На землі Раю. Він завжди повертається сюди, із Дону додому, бо бездонність – вона голуба. Як зірка в нічному небі…
Липнем 2026-го, Донеччина
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.