“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
Голубі диліжанси – вони були звідти, із «Арабесок» Хвильового, із коливкого, ніби марево, і тьмяного півсвіту, півсвіту над епохами й роками, півсвіту місяцевої холодної барви й розірваного сну моєї призабутої юності, коли Жовтий корпус у тополиних туманах весни, філологічний факультет Університету, Київ, уже живий, уже в гомоні і передчутті 24-го серпневого дня 1991-го, коли чи не щодня до нас вервечками їхали сиві діяспоряни з пакунками книг, яких ніколи доти не бачив, хіба тільки чув десь про них. І кожна книга тоді – Стусовим «іще існує світ, справіку заборонений, як схизма», і в світі, забороненому доти, з-під вод «потопу зміїного» поставали атоли, архіпелаги, острови, материки. І ті землі вабили чаром відкритого вперше «нового світу», і галеони, навантажені золотом та скарбами, пливли через океан, де вітри всіх широт торкалися тугої плоті їхніх вітрил, а я торкався сторінок тих нетутешніх книг і, ніби конкістадор в іспанському Перу, розумів, що всього не схопити, не осягнути, не взяти за раз, що далі, за тим, що знаю, – безмежні Анди, повноводні ріки у пралісах, загублені серед вічних гір давні міста, де на твердому камінні проступають під сонцем незнані письмена пощезлих народів…
Кожна з тих книг тоді була дивом і справдженим пророцтвом – від «Палімпсестів» до «У дев’ятім крузі» Олекси Воропая, яку я у своєму Гостомелі слухав ще початком 80-х крізь завивання «заглушок» на забороненому Радіо Свобода, слухав про 33-й на моїй Київщині, і яку тепер мені Іван Кошелівець: «Юначе, ви минулого разу просили, спеціально для вас призіз». Ті п’ять книг, виданий «Смолоскипом» заокеанський п’ятитомник Миколи Хвильового, де на синій суперобкладинці важкі, ніби, аж камінні, статично-чорні літери назви розколює вогняна блискавка, теж були дивом серед див, бо вперше тими книгами я спізнав Хвильового не загальниковим, таким газетним для всіх («загірня комуна», «Геть від Москви», застрелився того року, що й Скрипник), а входив у течію його прози, пульсацією всіх її розкритих сухожиль відчував, яким стрімким буває рядок у своєму ошаленілому леті, як він може раптово зупинятися, ніби вдарившись із розгону в глуху стіну, як спалазує вогнем квітка поезії на зламі безвиході й ночі, як крізь іржу безпросвітніх років прориваються незатихлі голоси живого свідчення.
І ті кристали поетичних кшталтів, сконденсовані у метафори-притчі, тотальні, як афоризми, і безберегі, ніби так вподобані ним, «м’ятежним романтиком», лівобережні степи, які жаринками спалахували мені у тих рядках, на сторінках тих новель, серед тих «Синіх етюдів» – вони вбиралися пам’яттю якось відразу, просто і назавжди, ніби приготовані вже паролі для майбутніх досвідів і доль: «Згадав, як шумувала Україна»; «Московська сила – велика, велетенська, фатальна»; «В п’ятому віці – дикім і далекім»; «Співали мелодії з Леонтовича – кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі», – і ще, і ще.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І це, скільки разів повторюване мною потім подумки із перечитуваних тоді його, Хвильового, «Арабесок» – як солодка зваба, і невідворотність, і засторога, і обіцянка призначеного: «Моїм арабескам – finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Свіфт ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі. Так сказав Теодор: це радість бунту проти логіки». Тут, у цьому кшталті майже медитативної, майже зовсім перелитої в музичні потоки прози було так багато всього, не сказати, як багато. І «голубих диліжансів» із погуками дальнього світу, якого я тоді ще не бачив, і чи побачу, думалося, і літератури з Гоголевими «Арабесками» та «Мандрами…» Свіфта, і безкінечного життєвого проминання, суму, легкої, майже радісної печалі за тим, що все пощезає і всі пощезнуть, і подарованої втрати як нагороди, бо нагорода це завжди – коли віддаєш чи полишаєш. І цього, з покликанням на Теодора (зрозуміло, того, який ще Ернст-Амадей і який – «Крихітка Цахес»): «радість бунту проти логіки». Бо логіка завжди позначена печаттю приреченості, і лише в розломах її – повернення до себе як виклик безодням часу. Одначе там, на землі моєї далекої юності («Люба сестро! Запахло снопами. Пам’ятаєш той шлях, де проходила наша юність?» – це із «Санаторійної зони», із листа Анарха), звідки було дізнатися мені, яким вогняним потоком тече крізь світи радість бунту проти логіки, у якому вихорі містерійних пожеж проносяться голубі диліжанси справджених пророцтв і як спадають печаті приреченості зі звичного й передбачуваного – спадають із гуркотом, ніби важчезні брили. Спадають відразу усі. Усі сім печатей книги з «Об’явлення…»
…Вечорова сутінь спроквола заповзала в кімнати слідом за мною, хоча мала б стояти попереду, я мав заходити в неї, а не нести її за собою, так, ніби за плечима вона повсякчас була і назирцем за мною посувалася. Я заходив спочатку у темінь, заходив у бібліотеку і в принишклі кабінети, переступав через щось, невідомо що, і тільки десь за три-чотири кроки від порогу сутінь із прожилками світла, яка клубочилася позаду, починала обтікати мене, ніби легкий туманець, розсіюючи трохи темінь, яка попереду. І я починав щось бачити: розкидані стільці, жужмом якийсь одяг, стоси зошитів і контурних карт. Я повернувся до бібліотеки, ходив між стелажами, із темряви проступали корінці із назвами книг. Знічев’я почав гортати їх: щось про «вєлікую отєчествєнную», підручники якісь, великий альбом із тисненням на обкладинці «Золотая кніга Донбасса», розгорнув, Янукович – Азаров, о, давно не бачилися. Зовсім біля вікна – ще кілька стосів, взяв те, що зверху: Тургенєв, Фадєєв, Олесь Гончар… Окремо на підвіконні дві книги – Загребельний і Хвильовий. «Сині етюди. Осінь», харківське, здається, видання, ще початку «нульових», для шкіл, на газетному такому папері, щоб здешевити.
…Осінь. Тоді там, у його, Хвильового, житті була осінь. А в нас була зима. Був грудень, останні передноворічні дні 2022-го. Року, який почався 24 днем лютого і який мав завершитися тим груднем, але він не завершується й не завершується, скільки б повних обертів не робила Земля довкруж Сонця. Було Олександро-Шульгине, невеличке село побіля того, саме того Бахмута, була триповерхова школа, горішній поверх вже добре посічений осколками, але на другому й першому щось та вціліло, школа, в якій був наш «Замок» – піхотна «точка накочення» перед тим, як висувалися на позиції у поля під Курдюмівкою й Озарянівкою. І точка повернення з позицій, щоб потім розбитим бусом труситися на цих дорогах назад, на «відтяжку». І точка не повернення також. Для так багато кого – не повернення… Був грудень і було груддя, і груддя громадилося у гору, і гора росла, і вона стала кам’яною і високою, аж до неба, і 23 дня грудня, у переддень Святого Вечора, у ту гору вдарила блискавка, вогняна обпікаюча блискавка, як на обкладинці «смолоскипівського» п’ятитомника Хвильового. І розколола блискавка камінь, і спалена була третина вод, і вся земля була спалена…
Майже половина мого взводу лягла тоді в один день, в одному бою, за кілька годин. Люди, які пройшли оборону Києва, Синецьке, річку Борову з першими нашими «на щиті», Воронове, Метьолкіно, Верхньокам’янське, Зайцеве у серпні, коли наших «на щиті» було вже стільки… Люди, які були стовпами нашого світу, і ті стовпи впали, і небо впало з ними – просто на нас усіх. І на мене… Альпініст, Компас, Циган, Сенсей, Бакс, Дуб, Гораш, Партизан, ще двоє, яких ніколи не забути, бо перед тим скільки днів разом у бліндажі, а після виходу скільки кави ранками і розмов, двоє, позивних яких не можу назвати, бо рідні переконані, що вони в полоні, проте від побратима, який на власні очі бачив у тому бою, знаю, що…
…Посадка між Озарянівкою і Курдюмівкою, наказ зачистити, ніби нічого такого не мало бути, хіба кілька недобитих чортів, але Альпініст, наш замкомроти, десь відчував, що не все так шоколадно, як доповідають. Тому й пішов із нашими, бо не міг просто відправити їх самих. А далі? А далі виявилося, що там «вагнери», і не «одноразки», яких вони нам на позиції живою приманкою пускали, а «профіки», пси війни. І вони вже чекали: кулеметні гнізда, снайперські позиції – все по вищому розряду. Як сталося те, що сталося, тоді, крайніми днями грудня 2022-го, у повноті не знали ми всі, не знав я, і подосі, пишучи ці рядки липнем 2026-го, не знаю. Знаю лише окрушини якісь.
…БПЛА-шники потім показували стрім: до пораненого Партизана підходить «вагнер», щось говорить, Партизан відповідає, ми, всі, хто його знали, розуміємо що відповідає і куди посилає, «вагнер» заходить зі спини і вивалює магазин – в обличчя побоявся стріляти. Знаю про Альпініста: кинувся до пораненого Компаса, сам отримав снайперську кулю, обоє скотилися у вирву від вибуху, Компас був уже мертвий, Альпініст – 300, тяжкий, до нього підповз наш «розвідос». Альпініст йому: ти мене на витягнеш, нуль шансів, тільки сам від снайпера ляжеш, просто дай цигарку – «розвідос» кинув пачку і… Ще трохи дечого знаю, зовсім небагато.
І знаю, що нині увесь той час і простір – тільки спогади. Для дуже вже і дуже небагатьох. Немає зараз Курдюмівки, Озарянівки, Бахмута. Немає Білої Гори, де було наше ротне КСП і де я в якомусь старому льоху, пункт зв’язку там був, крайній раз розмовляв з Альпіністом: він подарував мені тактичний ліхтарик з червоним світлом, мій якраз зламався. Немає Олександро-Шульгиного, і тієї школи, де був «Замок», немає класів і книг. Все знищено дощенту, до археологічного шару потрощеної цегли, битого скла, масної чорної сажі, знищено, а потім окуповано. І тільки спомини, як вицвілі на сонці світлини, де люди пощезають, лишаючи контури, розмиті обриси, коливкі знаки. І тільки тиша…
Бо блискавка, яка розколола того дня груддя, каміння і грудень, прийшла зі сліпучим вогнем – і з тишею, незміряно бездонною тишею, тишею всіх тиш. 23-го, десь уже добре після світанку, я був в Олександро-Шульгиному, на «Замку». Група Альпініста вийшла зовсім в темінь, ще «сіряку» не було, ми, думалося тоді, заходимо після, як вони там пройдуться, закріпляємося, відновлюємо позиції, штурми там відбиваємо, бо чорти ж контратакувати точно будуть. Але, як казав нам мудрий інструктор ще на полігоні, «планування – це наше всьо, а план – повна фігня». Ми стояли, чекали невідомо чого, ховалися від «сушок» – вони ракети скидали, але не по нас, десь далі, викурили половину цигарок, які взяли із собою, знову чекали. Десь по обіді проїхав «козак», весь БК по зав’язку запакований, зупинився біля «Замку», ми щось довантажили, Саша-Америка, коли вкинули крайній ящик, встиг сказати, що там, у полях, щось воно, щось дуже недобре. Потім знову чекання – і десь за годину наш ротний медик Зуб, здоровенний такий велетень, усі машини для нього маленькими були, з медеваком. Йому треба було трішки довше у нас, бо на когось чекав, і він вже нам – хоч щось, більш предметне: засідка, чекали, поранені через суміжників виходять, а когось і розвідники виводять, багато вбитих, винести не можуть, хто точно – ще не знає, тому не говоритиме. Альпініст і Компас – тут без варіантів.
Ці слова, «Альпініст і Компас – тут без варіантів», вони, ніби таймер увімкнули, таймер смуги часу, хвилин 5-7, думаю, цей час тривав, ніби ножем він був викраяний із глевкого місива того дня, того 23-го на груддя покладеного грудня, коли зникли звуки, ніби під землю вони занурилися, і на землю впала тиша, як у німому кіно, де все бачиш, але звукоряду – його немає. Ні, я все розумів, мене запитували, я відповідав, підійшли інші наші, брав участь у розмові – якщо це вільно буде назвати розмовою. Одначе акустичні коливання, вони у тій смузі часу, відносно нетривалій у хвилинах і безкінечно великій у тому проживанні, а потім – знову й знову пере-проживанні, були абсолютно поза мною, поза моєю сенсорною системою, екзистенцією і чим там ще у всіх глибинних психологіях світу.
….Я дивився на Зуба, він стояв біля тильного виходу з тієї школи, поруч, по стіні, пожежна драбина, він зіпершись рукою на її металеві бильця, говорив із тими нашими, які мали еваком висуватися в «сіру зону», забирати поранених. Зуб стояв проти сонця, воно вже давно перейшло зеніт, але був ще далеко не захід, трохи поодаль бігла низом вулиця села, за нею підносилася Свято-Георгіївська церква, у грецькому стилі із напівсферичною банею, ніби в давніх середземноморських містах. Зубове обличчя заливало зверху густе сонячне світло. Він трохи мружився, і коли замовкав чи замислювався, те обличчя, велике (бо й сам кремезний, найбільший у роті), ставало схожим на кам’яні лики володарів давніх народів, які були тут до нас, тут, у світі, де тепер це Олександро-Шульгино, а тоді були просто ковила, полин, небо, шляхи у пошерхлій траві. Шляхи народів, які теж пішли серед своїх блискавок і пощезли в глухій безвісті лівобережних степів. І віки їхні стали каменем.
…Як там, у Хвильового, в новелі «На глухім шляху»: «В п’ятому віці – дикім і далекім». Таки далекім… І ще це: «Альпініст і Компас – тут без варіантів». І обличчя Зуба, ніби золота маска, і на ньому – з яких віддалей та часів? – зблиск, відблиск жаркого світла у віддалях космічного безгоміння. І ми в осерді цього безгоміння. І блискавка, загорнута в тишу…
Зовсім під вечір стало зрозуміло, що того дня ми нікуди не висуваємося, що наступного, і то десь під ніч. Зранку Легат з Вараном підігнали БТР, стали його до пуття доводити, я набивав стрічки для КПВТ, ще порадів, що непогано насобачився тим тупим ключем «цинки» відкривати. Потім традиційно тягали БК, було добре, що клопіт, що в порожнини дня щось вкладається, окрім тиші. Тиша – вона була, але вже не була повсюдною, як тоді, коли Зуб те сказав. Просто вона була поруч. І в неї можна було знову увійти, одначе не варто було робити таке часто, бо поза нею багато чого, що треба встигнути просто і зараз. Бо висуваємося. Бо війна.
І там, на «Фоксі», на тій позиції, ці два світи, два виміри, дві безодні – вони поруч сусідили, якщо не в часі, то в просторі, це вочевидь. Був простір війни, і затятого драйву, і скаженої втоми, і холодне повітря хапаєш ротом, а воно стає пекучим, бо через поле бігом, мінометка працює, і очі вночі в той «тєплік» уже нічого не бачать, і ті світлі цяточки по полю перед позицією, де кукурудзяна стерня, вони рухаються і рухаються, і не розумієш просто, де там зайчик-ховрашок, а де повзе чорт їхній, «одноразка» вагнерівська, і вже валити по ньому треба. У тому просторі була і своя емоційна амплітуда, як же без неї: від препаскудної депресії, коли нашу з побратимом «льожку» позаливало водою грудневої нічної зливи, до нас ще один колєга тоді прибився, у його ямі зовсім усе плавало, а потім вранці нічний «плюс» змінився «мінусом», чорти активність почали, ми так в усьому мокрому до вогневих точок і побігли, до якихось майже дурнуватих веселощів, коли мені із напарником (були на СП-шці: земляна яма, прикрита гілками: вдень – бінокль, уночі – теплик) несподівано у сосну, що над нами, кілька АГС-них ВОГ-ів влетіло. Ми попадали на землю, гілки і кора зверху посипалися, кілька осколків на дно до нас упали, шипіли в багнюці, бо гарячі, а коли чорти відстрілялися, напарник піднімається, я за ним, і він раптом каже: «Ще ніколи за всю війну не було такої тісної компанії». І ми разом просто починаємо реготати….
Одначе це було у просторі по цей бік тиші, а тиша була там, через поле від нас, у тій посадці, яка вже під чортами, і де – група Альпініста. Може, їх прикидали гілками, може – ні, сто відсотків обшарили кишені. «Радєйку» групи чорти не взяли, її, помираючи, Альпініст встиг прострелити… І, попри те, що туди десь через день вночі заїжджала чортяча машина, відсвічувала фарами крізь дерева, ми через поле у нашій посадці це бачили (може, БК своїм привозила, воду і хавчик, вони ж там свої позиції облаштовували), тиша була саме там. Тиша тиш. Тиша космічного безруху. Тиша тисяч років між нами і ними тепер.
На «Замок» повернулися десь днів за п’ять, нас змінила інша група: були благословенні часи війни 2022-го, коли ротації ще бували і такі, плюс-мінус тиждень, коли ще можна було ходити цим світом і дрони не вбивали за кілька хвилин на поверхні землі усе, що побачать. Хлопці десь курили на ґанку і травили байки з тими, хто вийшов з інших позицій, а я ходив тими кімнатами і сутінь ходила назирцем за мною. У бібліотеці ще кинув у наплечник ту книгу Хвильового – все одно, все згорить, і книги згорять, все воно згорить. Десь біля решітки – там ще шкільний гардероб раніше був – парту присунули: чай у пакетиках, цукор, ложечки білі пластикові, таганок на газовому балончику. Альпіка таганок, Альпініста, це він тут із Компасом і нашими перед виходом каву робив – він завжди кавою все починав…
Вийшов трохи згодом зі школи покурити: призахідне небо над напівсферичною банею Свято-Георгіївської церкви (вона із тим хрестом – ніби навпіл розрізана куля Вседержителя) було покраяне смугами темно-синього, і в тих смугах була зажура синьої віддалі, і вони рухалися кудись до позицій, звідки ми вийшли. І все туди рухалося, все простувало туди, у тому керунку: тіні дерев, обрій, поля, смуги посірілих хмар. Туди, до смужки далекого лісу. «…ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні постаті, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі». Колами надламаного часу ідуть: мчать вершники зі стародавніх рельєфів і тануть в бездонній імлі, гуркочуть до своїх курганів пишні колісниці перших царів цього степу, маячать голубі диліжанси безпритульних романтиків Хвильового, ідуть у передсвітанні у ту посадку з «вагнерами» наші – ідуть зі смаком кави на вустах і знаком смерти на чолі…
У Дмитрівку, на «відтяжку», вона на тій Курдюмівській ротації крайньою була, із неї потім на мирні землі поверталися, приїхали вже зовсім у ніч. Виліз із машини, забрав калаш, броню і рюкзак, зайшов у ту двоповерхову «располагу»: темно було, трохи перечепився через кутовий стіл, який на вході, прямо перед тим, як у коридор завернути, увімкнув тактичний ліхтарик. Альпіністовий. Це той стіл, на якому квіти стояли, букет, який хлопці взяли тоді у Краматорську для мене, точніше – для моєї Наталки, аби я урочисто…
Десь тижнів зо три тому це було, початком грудня, я саме із шпиталю в Павлограді повернувся, ми виїжджали на стрільби, а коли вже назад їхали, дізнаюся, що Наталка з волонтерами близько від Дмитрівки. Хлопці зразу машиною за букетом, встигли: під’їжджаємо, волонтери вже там, наш комроти їх у холі забавляє, увагу відволікає. Заходжу, і біля того столу Альпініст з Компасом мені букета до рук – і інструкції: наче так, щоб несподівано, проходочку коридором, Наталка і комроти біля вікна стоять, щоб все красиво було. Наталка ще потім з Альпіністом зазнімкувалася, а в мене немає світлин ні з ним, ні з Компасом – не до того весь час було, тільки групові, коли ми всією ротою разом…
Підсвічую ліхтариком, наша кімната, де ми всі, по коридору крайня ліворуч, заходжу, кидаю на своє місце, де каремат завжди стелив, наплечник, шмот, броню… Кидаю, і розумію, що якось… Нас же тут, у кімнаті, вісім було, коли я звідси виходив, спочатку на Білу Гору, а потім на Олександро-Шульгине, на «Замок», а потім… Чотири по моєму ряді, Партизан від вікна перший, в тому ряді першими від вікна Циган і Сенсей, і за ними… А так виходить, що більше нікого, що не наша це тепер кімната, а вже тільки моя. Підійшов до підвіконня автомат поставити, на ньому – пачка меленої кави, італійська якась. Я сам бачив, як її Костя відкривав і туди поставив. Костя Компас. І тут розумію, що починається щось дуже фіговастеньке. Що просто зараз я буду валити з калаша і розряджати магазини в бетонну стелю над собою – а це глупо.
Ну, там, щоб без деталей, беру я цигарки й калашмат, спальник і каремат, іду в сусідню кімнату, до Крима, до кращого мого на всі віки фронтового друга Кримчика – він саме із шпиталю повернувся, з Павлограду. Вийшло майже кумедно: я початком грудня звідти вирулив, він відразу туди зайшов – як вахтовим методом, наче. Заходжу, значить, а він теж сам у кімнаті, нас двоє на цілий поверх, кажу, так і так, щось мені не те, я тут у тебе перебуду, давай каву поставимо, покуримо. Так ми десь до ранку майже збували час, потім покимарили трохи… Розвиднілося, я калашмат перетер-перечистив від польового багна, шмот передивився, що зовсім убите, що на прання, пауер на зарядку поставив, наче все, що ще.
А ще – тиша. Вона не навалилася, як тоді, на «Замку», не падала важкими клаптями на обличчя, вона була легкою, майже прозорою, трішки цупкою, правда, на зламах. Я ходив коридором, знову заходив у ті кімнати, Кримчика не було, він пішов десь Дмитрівкою походити-подивитися. Постояв у холі, підійшов до полички внизу, туди ми позапихали різне бавовняне шмаття, і тим шматтям перетирали були тоді із Циганом підствольний гранатомет, він допомагав мені його чистити, і він єдиний серед нас умів збирати його ударно-спусковий, а ще він умів валити з «ГеПе-хи» на коротких відстанях, коли чорти вже зовсім близько, метрів за 50, валити «навісом», так, щоб ВОГ-ами їх посікло, а своїх – ні. Піднявся на другий поверх – те ж, що і на першому: коридор, класи, хол. Згадав, як роздавав тут хлопцям вітаміни від застуди, Зуб тоді цілий ящик привіз, і мене ще питали, що це таке подозрітєльне, і хтось, здається, Гораш це був, перепитував, чи я на собі ті шипучі пігулки перевірив, хлопці довкола сміялися, казали, давай першим. Ті голоси були в мені, а довкола була тиша, вона була тільки моєю і тільки для мене. Бо ось, думалося, ще з місяць якийсь і завершиться ця ротація, яка скільки нам дала і скількох забрала, ми поїдемо на мирні землі на відновлення, на наше місце зайдуть інші люди, у них буде свій біль, свої поля і посадки, свої втрати. І своя тиша. А наша – лишиться з нами і більше ні з ким. І позивні у цих стінах і кімнатах, позивні тих, хто за межею – вони для нас, тільки для нас. І вони говорять зі мною, я чую їх, хоча довкола ні звуку, я маю їм щось сказати, тут, у цих стінах, у тиші. Сказати для них, щоб вони почули.
Ці рядки для їхніх позивних я там подумки проказував, вже потім тільки їх записав – може, дарма, що записав, а може, й ні:
я чув слова/ вони були попіл рік/ я бачив рани слідів/ їх зашивала ніч/ я входив у будинки/ вони були палаюче сонце/ я торкався людей/ які вже холодний місяць/ я сходив багато доріг/ і всі не мали початку/ я прожив багато життів/ і кожне не мало кінця/ я просто не знаю тепер/ навіщо мені тут ім’я/ і чуже й нетутешнє/ я просто спитаю у тих/ чиї позивні стали зовсім легкі.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.