Національна правда супроти комуністичного фашизму

 
Закінчення. Початок 
 
Олексій ВЕРТІЙ
 
Злодіяння комуністичного фашизму і гірка національна правда знаходять своє яскраве відображення в життєвій історії А. Дубчека та його однодумців і соратників, проникають в усі шпаринки суспільства, включаючи окремо взяті сім’ї і долі людей. Коли національна честь і гідність для останніх є святість, та цінність, яка становить фундамент їхнього світобачення, світорозуміння, смисл і мету життя, то для антинародної комуністичної верхівки це – буржуазний націоналізм, який потрібно нищити на кожному кроці. Тож цілком зрозуміло, чому президент А.Новотний віддає наказ придушити згадані студентські заворушення на самому їх початку. Істотні ознаки комуністичного фашизму чітко окреслюються й в осмисленні А.Дубчеком джерел та природи його ідеологічних основ: диктат у всьому, ніякої свободи думки, ніякої свободи становлення і розвитку особистості. «Маркс міг собі дозволити полеміку, сприймав суперечність, говорив про діалектику. Погляди Леніна сприймались як кінцевий постулат», – такого висновку доходить він у своїх міркуваннях над природою ідейних основ і практики будівництва соціалізму. Ленінський та гітлерівський принцип авторитаризму в керівництві державою, управлінні суспільним розвитком нівелює все на своєму шляху, перетворюється на незаперечну істину в останній інстанції, кладеться в основу міждержавних відносин. Він заявляє про себе на кожному кроці – і тоді, коли Л.Брежнєв підступно вимагає від чехословацького керівництва листа-запрошення про введення в Чехословаччину військ Варшавського договору для, так сказати, «наведення порядку» і «порятунку» Чехословаччини від наступу неіснуючої контрреволюції, хоча насправді такого листа йому й не було потрібно, адже йому і його свиті, читаємо в романі, «не треба було ніякого листа, щоб зважитися на вторгнення», і тоді, коли цинічно нехтуються протести чільних представників комуністичного руху, як то Долорес Ібаррурі, відмова СФРЮ та Румунії разом з Совєтським Союзом та військами Варшавського договору брати участь в окупації країни, її осуд міжнародною спільнотою, і на допитах А.Дубчека, Й.Смрковського та їхніх соратників у Кремлі після придушення Празької весни, які нічим не відрізнялися від допитів інквізиції та гітлерівського гестапо, хоча А.Дубчек мав міжнародне визнання й повагу, його впізнавали і виявляли йому глибоку шану і вдячність на вулицях, в магазинах і т.д. в інших країнах. Крайній консерватизм у всьому, цинізм і зверхність, які видавалися за благородство і дружню підтримку, боязнь будь-яких змін як загрози соціалізмові, хворобливе сприйняття навіть їх спроб – ті особливості політики совєтського керівництва, які переносилися на всю соціалістичну систему і міжнародний комуністичний рух. «Безперечно, – згадував потім А.Дубчек, – вони були переконані, що рецепт для кожної ситуації тільки у них, і що добре для них, мусить бути добрим для кожного». Однак діалектика становлення і розвитку суспільства така, що зло викликає собі протидію, що на його місце тяжко, часто з великими втратами, але все ж таки заступає добро, що відступ викликає поступ, широкі маси й провідна верства нації осмислюють глибинні причини того, що відбувається і згуртовуються для рішучої відсічі групі політичних кар’єристів-диктаторів, будь-яким збоченням з природного шляху національного поступування.
Зболено, мужньо, з вірою в національне пробудження та відродження звучить в романі заклик Штура: «Народе мій, ти так глибоко упав, роде мій, що накази до мук і загуби своєї сам виконуєш, які би інший з неволею найбільшою відкинув. Ти кинувся до ніг тих, які по тобі топчуть, і вони тепер на тобі з вереском їздять верхом…». Він – своєрінний поворотний пункт в розгортанні сюжету твору, формування усієї сукупності поглядів словаків та чехів на розвиток подій у їхній країні, їхньої питомо національної громадянської позиції і повернення собі того, що у них забрали, «того, чого бажали».
Новий і стрімкий виток розгортання сюжету «Року довшого ніж сторіччя…», крутий поворот у загостренні його конфлікту – художньо-публіцистичне дослідження закономірностей діалектики розвитку суспільства за нових обставин, коли комуністична догма і комуністичний фашизм перемагають, але наслідки цієї перемоги обертаються супроти них самих. Досить переконливо в романі це відображено крізь призму еволюції світогляду А.Дубчека від соціалізму з людським обличчям до усвідомлення того, «чи взагалі можна реформувати соціалізм», чи є він «сумісний з демократією». Зумовлено це, насамперед, фашистською позицією Л.Брежнєва та його, як говорить А.Дубчек, камарильї, адже для них лише думка про виникнення нового соціалістичного, плюралістичного типу суспільства, яке планували будувати чехословацькі комуністи, викликала страх, а саме таке суспільство було немислимим. Вони не усвідомлювали того, що компроментували самих себе, що тим самим «вже гіршої слави росіяни не могли здобути», про що свого часу також наголошував О.Солженіцин , хоча й сам радив «облаштовувати Росію» за тими само принципами. Навіть за цих критично-катастрофічних обставин всевладність Брежнєва, його диктат над Політбюро ЦК КПСС набирали своєї сили, викликаючи тим самим рішучий протест у різних верствах та прошарках чеського та словацького народів.
Виходячи з глибокого аналізу подій Празької весни, Л.Юрік наголошує на високому рівні національної свідомості чехів та словаків, їхній вірі у нездоланність нації як основи єдності реформаційно налаштованих державних і партійних діячів Чехословаччини з трудящими, інтелігенцією, студентами у боротьбі з окупантами. Саме ця єдність допомогла зламати страх і згуртуватися у протистоянні наступу насильства, встановленні в країні диктатури комунофашизму. «Ми були з вами, ви будьте з нами!», – таку вимогу перед партійним і державним керівництвом поставили повстанці. І хоча суспільство і вся соціалістична система зазнали розколу, хоча окремі чільні представники влади пішли шляхом пристосуванства і зради національних інтересів, все ж таки боротьба за виведення військ Варшавського договору успішно продовжувалась, а волю народів, які боролися за це упродовж кількох років, окупантам зламати не вдалося. Коли Г.Гусак, В.Біляк, Л.Свобода та деякі їхні однодумці пішли на поводку в Москви, то А.Дубчек, Й.Смрковський, Л.Тяжкий, Ї.Дінсбір, їхні соратники по боротьбі до кінця залишились вірними своїм принципам та ідеалам, не зрадили своїх співвітчизників, тому завжди та у всьому знаходили їхню рішучу, саможертовну підтримку.
У відповідь на заяву ТАРС про те, що війська Варшавського договору введені в Чехословаччину у зв’язку з загрозою соціалістичному ладу «з боку контреволюційних сил, які об’єдналися із зарубіжними силами, ворожими соціалізму» та у відповідності зі зверненням керівництва ЧССР про надання невідкладної допомоги «братньому чехословацькому народові, враховуючи допомогу озброєними силами», на арешти, ув’язнення та переслідування, зумовлені окупацією, повсталі маси чітко і однозначно заявили, що вони не хочуть реформування соціалізму, адже не хочуть його як такого. Плакати на будинках, вітринах магазинів, стінах з написами «Совєти, йдіть додому!», «Батько – визволитель, син – окупант!», «Дубчек, Чернік, Свобода, Смрковський, Москва 2000 км.!», «Смерть зрадникам!», «Витримати, вони не пройдуть!», «Ленін, прокинься, Брежнєв здурів!», «Ідіть назад в Радянський Союз, тут вас ніхто не любить…!», «Дубчеку пиво, Брежнєву гівно!» говорили про всенародну непокору, про незламний дух народу. Студент Ян Палех, а за ним неповнолітня дівчина та робітник заявили свій протест актом самоспалення, що ще більше згуртувало обидва народи в час нелегких випробувань у боротьбі за свободу і волю. Виняткова мужність та незламність А.Дубчека, його соратників також служили взірцем морально-етичного вибору партійного і державного діяча за таких обставин, піднімали народ на боротьбу. Іншу позицію займали Г.Гусак, Л.Свобода та ще деякі учасники Празької весни, які стали на протилежний бік барикад. Пристосовництво, боязнь перед Москвою і виконання її вимог та вказівок ціною торгівлі своїм сумлінням і свободою націй – ті ознаки, які поставили їх в один ряд з брежнєвськими прислужниками В.Ульбріхтом, Я.Кадаром, В.Гомулкою, Т.Живковим та їхніми однодумцями. Очолювані ними компартії, як і компартії союзних республік в СССР, вони перетворили у своєрідні філіали КПСС. А самі стали начальниками цих філіалів, призначеними Москвою. Втративши відчуття реальності та розуміння законів природного становлення і розвитку суспільства, ставши супроти своїх народів на захист диктатури комуномосковського фашизму, як і Сталін та Брежнєв, абсолютизували комуністичну догму, що завело їх у гострий конфлікт з дійсністю і своїми народами, відтак зумовило фашистські методи керівництва та одночасно і їх безперспективність. Скажімо, Г.Гусак таємно зустрічався з Брежнєвим в Ужгороді, де останній обіцяв йому сприяння в обранні на посаду генерального секретаря ЦК КПЧ. Але провал політики Г.Гусака і його безславний кінець ще раз підтвердили їх закономірність: диктаторським режимам, як і самим диктаторам, отим бутафорним нарадам, зустрічам, консультаціям, з’їздам комуністичних партій, які створювали лише видимість колективного керівництва, приходить кінець, адже усі вони підпорядковані волі одного, будь то Сталін чи Брежнєв. Більше того, навіть в рядах самих партій тих, хто займав стільки-небудь самостійну позицію, усували від влади – одних, як то М.Хрущова чи П.Шелеста, відправляли на пенсію, де вони під суворим контролем КГБ доживали свого віку, інші, як то А.Дубчек в Чехословаччині, П.Ярошевич у Польщі, П.Машеров у Білорусії, гинули нібито у випадкових, а насправді організованих катастрофах чи то за інших «загадкових» обставин, причин яких ніхто й не збирався розслідувати.
Виходячи з результатів глибокого, усебічного аналізу цих подій та обставин, Л.Юрік потрактовує всевладність та диктат як закономірний і неминучий крах комуністичних ідей і соціалізму в цілому. І то справді так. Суспільство має розвиватися на своїй, і тільки на своїй, природній, тобто національній, основі, на своїх питомо національних цінностях, згідно своїх питомо національних законів, у всьому виходити з них. Але в лабетах ленінських, сталінських та брежнєвських догм закономірний поступ суспільства усе далі й далі ставав неможливим. «А щодо реформ. Їх можете здійснювати тільки зі згодою Москви. Інакше це погано закінчиться», – застерігав В.Гомулка А.Дубчека. Сам же А.Дубчек свідомо і підсвідомо відчував, що «радянська політика є постімперіальною, що Кремль використовує і зловживає силу великої держави, щоб підпорядкувати інші народи». Але так не сталося: протидія окупації Чехословаччини, подальший розвиток подій на теренах соціалістичного табору і у всьому світі зумовили нестримний рух поневолених совєтською імперією народів до свого природного шляху становлення і розвитку, що похитнуло віру Брежнєва в самого себе. І коли, зазначає Л.Юрік, після введення совєтських військ та організованого совєтським керівництвом убивства президента Аміна, кровопролитного державного перевороту в Афганістані він говорив, що над цією країною «засяяло сонце свободи і вже його ніхто не погасить!», то вже не вірив сам собі, не вірив у те, що сам говорив, адже «це була найбільша помилка радянської політики у другій половині ХХ століття, ще більша, ніж окупація Чехословаччини», що й наближало неминучий крах комунофашистської імперії.
Що ж стверджують, від чого застерігають Л.Юрік та герої його роману «Рік довший ніж сторіччя. Життєва історія Александра Дубчека»?
Підсумовуючи свої спроби будувати соціалізм з людським обличчям і наслідки Празької весни, А.Дубчек дійшов висновку, що соціалізм, яким він був у країнах соціалістичного табору, нічого спільного не мав зі справжніми соціалістичними ідеями та ідеалами, які становили сутність соціал-демократичних та соціалістичних партій західноєвропейських та інших країн. Саме тому у такій формі він себе вичерпав, а його реформування справді-таки стало зовсім неможливим. Неможливим й тому, що він зіштовхнув цілі народи й країни зі свого природного шляху становлення й розвитку на шлях диктатури комуністичного фашизму. Більше того, хибність основних положень свого «Капіталу», покладених КПСС та іншими комуністичними партіями у практику соціалістичного будівництва, визнав сам К.Маркс, але це старанно приховувалось від самих комуністів і було оприлюднено лише за часів горбачовської перебудови. Про ці помилки, спростувавши сутність теорії додаткової вартості, говорив й український інакодумець М.Руденко. А міністр закордонних справ ЧФСР Ї.Дінсбір наголошував, що після придушення Празької весни комуністичну партію Совєтського Союзу будуть оцінювати за тим, настільки «їй вдасться позбутись варварських традицій царської Росії і сталінізму». Одначе, Брежнєв і комуністичне керівництво СССР та підлеглих їм соціалістичних країн не лише не позбулися цих традицій, а примножували і розвивали їх, пішли супроти розуміння народу як рушія загальнолюдського поступу по шляху свободи, гуманізму, справедливості та демократії, знехтували застереженнями державних і політичних діячів інших країн, навіть комуністів у тому числі, від встановлення комунофашистської диктатури. Історичне призначення народу й поступових ідей вони перебрали на себе, не усвідомили чи то не хотіли усвідомити того, що «нема у світі такої зброї, яка придушила б правду» (А.Дубчек), «нема у світі такої зброї, яка б змусила замовчати правду» (Й. Смрковський), що й призвело до, як це ми бачили, неминучої їхньої поразки з усіма відповідними наслідками.
Тому лист В.Гавела Г.Гусаку від 8 квітня 1975 року у контексті подій, про які оповідає Л.Юрік, сприймається як глибинно-філософське узагальнення і підсумок виболілих чехами й словаками роздумів над своєю подальшою долею. «Умертвляючи життя, отже, умертвляє суспільна влада і саму себе і тим, зрештою, і свою спроможність умертвляти життя. Іншими словами: життя можна довго і дуже грунтовно гвалтувати, звужувати, умертвляти – а все ж таки його не можна надовго зупинити: хоча потиху, таємно і повільно, а все-таки іде далі; хоча тисячу разів засуджує сам себе, прецінь завжди знову якимось способом повертається до самого себе, хоча як сильно його згвалтували – все ж таки врешті завжди переживе владу, яка його згвалтувала…», – читаємо в ньому. Така діалектика поступування суспільства. Саме життя, як бачимо, не раз стверджувало і стверджує істинність цих узагальнень та висновків у романі Л.Юріка «Рік довший ніж сторіччя. Життєва історія Александра Дубчека». Тим вони злободенні і сьогодні, й будуть злободенними завжди.

м. Суми

 
Роман Любоша Юріка «Рік довший ніж сторіччя. Життєва історія Александра Дубчека» словацькою та в перекладі І.Яцканина українською мовами читайте в інтернет-бібліотеці «Український центр».
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал