Микола Ільницький. «„Загублений” філософ з „Української хати”» (Андрій Товкачевський)

“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023

 

Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/mykola-ilnytskyj-zahublenyj-filosof-z-ukrainskoi-khaty-andrij-tovkachevskyj/

 

 

Реклама

Підпишіться на закритий телеграм УЛГ! Посилання на канал

Модернізм в українській літературі А. Товкачевський трактував як національний модернізм. Його основу він вбачав не в імпортуванні мистецьких форм, а виводив з духовних національних джерел. „Одіймуть у нас право писати українською мовою, позакривають останні „Просвіти”, порозганяють „Студентські громади”, позачиняють клуби, заборонять говорити не те що українською, а навіть російською і звелять говорити по-китайськи, бо цього, мовляв, вимагає політика на Далекому Сході” („Приятелі і вороги народу”). Не сприймав він також ідеологізації літератури. У статті „Партикуляризація цінностей” А. Товкачевський називав даремними надії марксистських критиків створити свою літературу, яка була б „путівником у житті”, і був переконаний, що до літератури потрібно підходити не з соціологічними, а з естетичними критеріями. На його переконання, „для оздоровлення життя потрібні демократизація соціального ладу і аристократизація цінностей” („Партикуляризація цінгоостей”.

 

ІІІ.

Те, що А. Товкачевський приділив особливу увагу постаті українського філософа ХVІІІ ст. Григорія Савича Сковороди, було не випадковим. Саме в ньому він побачив той „перший розум наш” (І. Дзюба), із вчення якого виростала філософія серця. Згодом, після праць Памфіла Юркевича, це вчення здобуло назву теорії кордоцентризму. Опублікована спершу на сторінках журналу „Українська хата” (1913), через рік видана окремою книжкою під маркою цього ж журналу, праця А. Товкачевського відразу була помічена і потрактована як відхід від традиційного трактування поглядів Сковороди в системі понять і категорій, незрозумілих уже новому поколінню. Не випадково чи не перший рецензент цієї книжки, згадуваний уже не раз, Микола Євшан, у рецензії на неї висловив думку, що, можливо, спеціалісти відкинуть цю працю як ненаукову і „безвартну для ужитку”, але „автор так недвозначно легковажить іх «науку» і «філософію»”.

Але автор праці про Сковороду йде на ризик, з переконанням власної правоти і так обґрунтовує свою точку зору: „З йменням філософа у нас неминуче в’яжеться довгий ряд довгих і складних філософських систем, «великі» (товсті) твори, спеціальний філософський жаргон, головоломні докази, карколомні проблеми і т. д. Від філософа ми вимагаємо системи, опертої на «наукових» даних, – і то не абиякої системи. І поза всім, помимо всіх вимог «науковости» від філософії, ми все таки в глибині душі не діймаємо віри «науковій» філософії. «Наукова» філософія, не дивлячись на точність її методів і безсумнівність її даних, не зворушує в такій мірі, як часом захоплює одно слово, що виривається з глибини душі поета, – одно слово або фраза без фактів, без доказів, без системи”.

Чому так стається, ставить питання автор. І відповідає, що, на його думку, справжня філософія – не в системі, а в умінні людини читати природу, як розкриту книгу, не визнавати, а відчувати сутність природи і речей. Характеризуючи світогляд Григорія Сковороди, А. Товкачевський виділяє його погляд на видиму і невидиму сторони в природі і людській натурі, яких видиму називає „твердю”, а невидиму – Богом. Поділ, згідно з його вченням, поширюється у різних варіаціях, не виключаючи й людини. Теорія біполярності у природі й людині не була новою в часи Сковороди і в різних народів та в різні часи мала різні найменування. Тих, хто вмів у хаосі віднаходити єдність, називали теж по-різному: магами, волхвами, халдеями і т. д.

Але Сковорода є великим філософом тому, що він зумів ці ідеї перевести у життя і зробити нормою власної поведінки. Великим філософом робить його ще й низка створених ним образів, що виділяють видиме – природу, від невидимого – Бога: Видиме він порівнював із голосом сирен, які заманюють недосвідчених моряків на гострі скелі буденщини, з піщаним фундаментом, на якому короткозорі люди закладають своє щастя; тінню, що то довшає, то коротшає, то зникає зовсім і т. д., іншими словами, це символи неправильної поведінкової орієнтації людини в складних ситуаціях життя.

Розрізняючи в людині видиме і невидиме, Сковорода головним вважав невидиме – душу, яка є крилами думки, керує усім видимим і сильна тим, що її не можна бачити. З домінантою серця в душі як невидимого начала Товкачевський пов’язує проблему щастя людини. Виходячи з того, що світогляд Сковороди „наскрізь релігійний і біблійний”, підкреслює Товкачевський, можна було б сподіватися, що філософ пройнятий християнським аскетизмом. Насправді ж „знаходимо в Сковороди світлий і радісний епікуреїзм”, становлення його світогляду на Біблії і на грецькій філософії. Як аргумент дослідник наводить тезу Епікура, що її молитовно повторює український філософ: „Благодареніє блаженному Богу, что нужноє сділал не трудным, а трудное ненужным”. Звідси А. Товкачевський виводить і сковородинське розуміння щастя людини, яке не залежить „ні від неба, ні від землі”, якого не треба шукати за морем чи тягатися по Єрусалимах, бо воно біля тебе, в тобі, в твоєму серці, „ а позаяк корінь людини – серце , то й щастя людини залежить від нього”.

Що ж робить людину щасливою чи нещасливою? „Найлегшу і найпростішу, – для таких, як він, тобто, як Сковорода, – переконує дослідник, – і нижчу для звичайних людей: „Знай себе!” Пізнання себе ставив „во главу угла” всього життя людини як основу й найголовнішу чесноту, без якої не можна ні пізнати Бога, ні бути щасливим, що для Сковороди було однаково”.

Навіть з переказу цих положень учення Сковороди видно, що його філософія не була суто теоретичною, а філософією практичною, зверненою на те, щоб нею керуватися у житті, бути щирою і правдивою людиною, щоб „спів твоєї душі не творив дисгармонії з співом природи”. А це можливе лише за умови, якщо людина робитиме ту роботу, для якої створена, тобто виконуватиме „сродну працю”.

Наведені тут положення світогляду Григорія Сковороди не були чимсь новим. Новим було прагнення застосувати їх до реальних обставин життя, спрямувати на них поведінку читачів. А. Товкачевський прагне переконати їх, що у старі форми Біблії філософ вкладав новий зміст. Не випадково, мабуть, у монографії українського філософа і літературознавця Дмитра Чижевського „Філософія Г. С. Сковороди” розділ „Метафізика” має підрозділи „Materia aeterna” (матерія вічна) і „Дуалізм”. Дослідник переконує, що у Сковороди матерія вічна і тлінна водночас. „Ці твердження, про матерію, – пише він, – стоять, як здається, в різкому протиріччі між собою. […] Але він (Сковорода) і сполучає часто обидві формули – вічність – плинність, не лише ставить їх поруч, але навіть підкреслює одночасну значність обох” […] Троянда, що її бачить зовнішнє око, цвіла від вічності в Бозі.

Не станемо вдаватися в тонкощі інтерпретації поглядів Сковороди, на завершення пошлюся на твердження Д. Чижевського, що для того, аби зрозуміти суть поглядів Сковороди, треба враховувати символічний характер його мислення. А повертаючись до праці А. Товкачевського, варто зазначити, що він порушував питання про потребу розглядати творчість Григорія Сковорода „під зглядом національним”. Ця проблема гостро постала у зв’язку з прагненням російських шовініністично настроєних науковців представити Григорія Сковороду як „первого русского философа”. Аргументували це тим, що він писав свої праці російською мовою. На думку А. Товкачевського, це твердження непереконливе, оскільки, по-перше, Сковорода завжди підкреслював свою українськість, по-друге, його праці тісно пов’язані з українськими реаліями життя, з українським фольклором, а по-третє, у його час українські письменники писали, крім української, і латинською, і польською і російською мовами.

Мимоволі постає питання, як же була сприйнята сковородинська студія А. Товкачеського іншими українськими дослідниками, зокрема й прихильниками „системного” підходу до праць мандрованого філософа? Могло б здатися, що зустрінуть негативно, як це передбачав Микола Євшан. Але сталося радше навпаки. Один із найавторитетніших сковородознавців Дмитро Багалій у монографії „Український мандрований філософ Гр. Сковорода (1926) дав високу оцінку книзі А. Товкачевського, назвавши її оригінальною працею, автор якої глибоко зрозумів погляди українського мислителя. Багалій, зокрема. виділяє тезу Товкачевського, що Сковорода був філософом – „созерцателем”, а це філософія життя й вона надзвичайно проста: пізнай себе. Пафос життя його душі на горах вічности – це й є його філософія. […]Філософія Сковороди – сам Сковорода”.

Ще один розгорнутий відгук на працю А. Товкачевського про Сковороду знаходимо у статті Ігоря Качуровського „Роля „хатян” у розвитку української літератури”, опублікованій у 1979 р. в журналі „Свобода”, а відтак уміщеній в книжці статей „Променисті сильвети” (Мюнхен, 2002). У ній цікавими є порівняльні характеристики, зокрема відношення сковородинських ідей до сучасності. Характеризуючи дуалістичну природу людини, тілесне і духовне у ній і виділяючи духовність як запоруку її свободи в системі поглядів Сковороди, І. Качуровський наводить як приклад інакодумців у Радянському Союзі , які за мурами таборів і тюрем чи психушок зберігали „свободу духа”. Сказане стосується і нашого часу, коли український народ захищає свободу духу від російських агресорів з „плотським серцем”. Бо, кажучи словами Сковороди, „одежа, в яку ми вбираємо свої думки й переживання, залежить від місця й часу переживання, але самі наші переживання у своїй істоті – вічні.

Не оминув праці А. Товкачевського про Григорія Сковороду і видатний український письменник, історик і філософ Валерій Шевчук у книзі „Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима” (2008). Зазначивши у вступі, що, його книга – не монографія у тому традиційному плані, яка мала б охопити всі аспекти життя і діяльності, він зосередився на тих аспектах, на які найменше звертали увагу його попередники. Центральним пунктом тут виділяється бароковість з її символікою, яка здатна поєднувати різні епохи. Зокрема йдеться про бароко і модернізм. Такий підхід допоміг, на думку В. Шевчука, Товкачевському повернути постать Сковороди від майже байдужості і знеохоти періоду романтизму. Тоді до вчення цього українського філософа підходили з критерієм романтизму, що породжувало більше нерозуміння, аніж розуміння. І ось із сприйняттям Сковороди відбулися метаморфози: „За життя його писання виконували, з одного боку, місію апостольських писань […], а з іншого, одягнутою в алегоричну одежу реакцію на гострі, болючі й насущні проблеми тогочасного світу: загибель свободи України навіть у залишкових формах, руйнування віковічної, поселеної в людях цього краю культури, а отже, й руйнування української людини, сформованої цією культурою та етнічними особливостями…”. Так, В. Шевчук нагадує, що деякі діячі російської культури саме через це негативно ставилися до творчості Григорія Сковороди: В. Бєлінський іронічно порівнював його з персонажем повісті Миколи Гоголя „Вій” Хомою Брутом, а критик В. Крестовський вважав діалоги українського філософа схоластикою і семінарською мертвеччиною. Деякі українські діячі (П. Куліш, Г. Данилевський) були менш категоричними, вони вважали, що для свого часу його діалоги мали певне значення, то на їх час уже втратили його.

Епоха модернізму змінила філософсько-естетичну орієнтацію в літературі. Деякі ідеї нового часу здаються розвитком думок, які знаходимо у Сковороди. Зокрема, що тільки ідея самовдосконалення робить людину людиною, оскільки суспільне середовище зробити цього нездатне. В. Шевчук підкреслює таку тезу А. Товкачевського: „Всеблагая мати натура дуже зле обійшлася з людиною, заложивши в природу кожного жадобу щастя, цим вона засудила рід людський на муки Тантала. І ніякого виходу з цього становища нема”.

Таке розуміння погляду Сковороди перегукується з думкою Артура Шопенгауера в його праці „Світ як воля і уявлення”, згідно з якою суб’єкт бажанння нагадує персонажів давньогрецької міфології – Іксіана, навічно прикованого до вогненного колеса, яке постійно обертається; Данаїд, що зачерпують решетом воду в бездонну бочку в підземному світі; Тантала, який не може втамувати спрагу, стоячи у воді, і страждає від голоду, хоч над ним висять достиглі плоди”.

В. Шевчук доходить висновку, що в поглядах молодого мислителя А. Товкачевського „дух Сковороди, перейшовши раціоналістичне ХІХ ст. з його унітарністю, знайшов посудину для свого воскресіння саме в естетичному явищі модернізму, основною рисою якого було: синтез та осучаснення всіх культурно-стилістичних епох…”. Він підкреслював, що „будучи християнином, Сковорода разом із тим був і філософом, який не боявся прирівняти волхвів, ієрофантів до іудейських пророків, звати поганина Платона Боговидцем, а ідольські капища іменувати першими храмами Христової науки”. Шевчук підтримував думку Товкачевського, що творчість Григорія Сковороди є підтвердженням того, що ідеї минулих часів можуть зберігати вартість у нових часах і бути суголосними з ними й актуальними для них. Цю актуальність автор книги „Незнаний і не пізнаний Сфінкс…” доповнює таким тлумаченням слів на могилі Сковороди „Світ ловив мене та не впіймав”: „Не тільки світ ловив його, а й він світ”. Історія підтвердила ці слова.

 

* * *

Андрій Товкачевський за довгий життєвий шлях вписав свій рядок в історію української літератури, віддавши їй п’ять років активної творчої діяльності, в якій виявив непересічний талант. Він остаточно замовк, хоча його найближчі соратники й однодумці Микита Шаповал (Сріблянський), Микола Федюшка (Євшан), Павло Богацький продовжували активну творчу та громадсько-політичну діяльність чи в умовах еміграції, чи на батьківщині (Микола Євшан змінив перо критика на меч воїна і загинув у боротьбі за незалежність України). Чому Андрій Товкачевський обрав іншу дорогу? В одній із статей він цитує рядки відомого російського поета: „Так тяжкий млат, дробя стекло, кует булат”. Можливо, він боявся бути роздробленим важким молотом більшовицької системи? Свідомо обрав шлях внутрішньої еміграції? Частково він відповів на ці питання у щоденниках. Ми можемо лише на їх основі повірити в щирість слів, що він не відступив від своїх принципів і переконань.

м. Львів

 

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.