“Українська літературна газета”, ч. 2 (346), лютий 2023
І.
Сьогодні кожен, хто досліджує українську літературу ХХ століття, зокрема становлення у ній стилю модернізму та ролі в його утвердженні журналу „Українська хата” (1909–1914), знає, що цей часопис тримався, крім видавця, письменника і публіциста Павла Богацького на „трьох китах”: ними були Микита Сріблянський (Шаповал), Микола Євшан (Федюшка) та Андрій Товкачевський. Життя і творчість Павла Богацького, Миколи Євшана, Микити Сріблянського висвітлені на сьогодні з достатньою повнотою і досі з’являються про них цікаві публікації. Про П. Богацького, приміром, – роман Василя Горбатюка „Слово і меч” (Київ, 2013), а перед тим в Австралії була видана книга „Архіви” (Сідней, 2002), упорядкована сином письменника Левком Богацьким. Творча спадщина Миколи Євшана зібрана у книзі „Критика. Літературознавство. Естетика”(Київ, 1998) і проаналізована Наталією Шумило. Життя і невтомна літературна та громадсько-політична діяльність на батьківщині та в еміграції Микити Сріблянського висвітлені у публікаціях О. Лупейка, Р. Харчук, Н. Миронець та ін. Постать філософа і культуролога Андрія Товкачевського, розвідки якого займали в журналі одне з провідних місць, видніється сьогодні, як острівець у далекому морі.
Та яскравий п’ятирічний період творчої праці А. Товкачевського заслуговує на те, щоб острівець цей не поглинули хвилі забуття. А така сумна перспектива цілком можлива, бо навіть відомий літературознавець і письменник, до речі, його краянин, Ігор Качуровський нарікав на відсутність біографічних даних про нього. У статті „Загальний огляд української літератури ХХ сторіччя” він писав: „Ніхто не знає, що сталося з Андрієм Товкачевським”. Щоправда, то тут, то там з’являлися і з’являються усе нові відомості, які дають можливість скласти певну цілісність. Серед них виділяється стаття Олександра Лупейка „Один із „хатян” Андрій Товкачевський” („Слово і час”, 1999, № 1) ,у якій основні факти життя ученого відтворені на основі його архіву, матеріали якого дозволив використати син Андрія Івановича Валеріан.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отже, звідти дізнаємося, що Андрій Іванович Товкачевський народився в селі Плиски на Чернігівщині в козацькій родині. Дитячі роки пройшли в селі Сиволож Борзнянського повіту, потім – чотирикласне училище у Борзні. Закінчивши його, 18-річний юнак заробляє репетиторством, але мріє про подальшу освіту. Невдовзі він поступає у Чугуєвське військове училище. Мотивація була важлива: закінчення його дає право поступати в університет. Трирічний курс навчання здібний учень пройшов за півтора року.
В училищі формувалися і політичні погляди А. Товкачевського. Під впливом капітана Плетньова він вступає у партію російських есерів, пізніше захоплюється ідеями українських есерів на чолі з їх лідером Микитою Шаповалом. Захоплення ідеями соціалізму в училищі поєднувалося з пропагандою національних ідей, зацікавленням національним мистецтвом, зокрема під впливом викладача математики полковника Остафієва, колишнього актора в театральній трупі Марка Кропивницького. Вступивши на військову службу в чині підпоручика, А. Товкачевський включається в активну політичну діяльність. За відмову стріляти у демонстрантів і виступ на мітингу робітників м. Грозного потрапляє під арешт. Два роки арештантських рот відбуває у Владикавказі та Харкові на Холодній Горі.
Позбавлений паспорта і офіцерського рангу, не може ніде знайти роботи і в 1908 р. повертається у рідне село. І тут у долі обдарованого, але безправного інтелігента відкривається просвіток. У 1909 р. А. Товкачевський дізнається, що Микита Шаповал, з яким він навчався у Чугуєві, разом з Павлом Богацьким заснували журнал „Українська хата”. Дотеперішній життєвий шлях Богацького був схожий зі шляхом Товкачевського та Шаповала. Родом з Поділля (сьогоднішня Хмельниччина) він теж закінчив офіцерську школу (у м. Вільно), прослужив якийсь час у чині підпоручика, на початку 1900-х років брав участь у таємних військових організаціях, деякий час був ув’язненим. До цих двох ентузіастів приєднався галичанин Микола Федюшка, який обрав літературний псевдонім Євшан (згодом, після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки – поручник Української Галицької Армії (УГА). Микола Євшан допомагає А. Товкачевському поселитись у Львові, де останній відвідує лекції в університеті як вільний слухач і публікує статті у журналах „Українська хата” та „Молода Україна”. Але так тривало недовго. Цей час позначений боротьбою студентів за український університет у Львові. Багато з них було заарештовано. Микола Євшан, який теж був виключений, поїхав завершувати освіту у Віденському університеті. А. Товкачевський, який мешкав разом з ним, мусив покидати Львів. Павло Богацький у колективному виданні „Українська хата” (Нью-Йорк, 1955) з такими побутовими подробицями розповідає про це повернення: „Метнувся тов(ариш) Андрій додому, на Борзенщину. Привіз добрий кус сала, запеченого по-чернігівськи, в житніх кришках. Дуже смачне […] Жив він тоді зі мною при редакції. Шукав роботи – якої і де? Він був „безпашпортний”, відбувши по присуду два роки тюрми, власне каторги, в харківському централі, він ще був позбавлений деяких прав і не дістав пашпорту. А це присуд на голодівку і безробіття”.
Важка ситуація склалася і у зв’язку з тим, що журнал опинився на межі закриття. Співробітники „Української хати” вирішили вийти зі становища у той спосіб, щоб самим заробляти кошти на його випуск. Вони звернулися до мільйонера Миколи Терещенка за допомогою. І допомога надійшла. „За пару день, – згадував П. Богацький, – тов(ариш) Товкачевський від’їхав разом з Микитою [Шаповалом] в ліс, і там, як писав мені, став „культурним надзорчим у лісництві. […] Так змагався М. Сріблянський цілий 1909 рік, бо аж в кінці його з’явився в Києві Андрій Товкачевський, один з підпоручиків, на яких стояла „Українська хата”. […] Притиснутий тяжким матеріальним станом А. Тов(качевський) мусів виїхати на посаду лісовода на Кубань і там затратився”.
Насправді, хоч працювали вони далеко від Києва, не поривали зв’язку з ним до кінця видання журналу. Саме в ці роки А. Товкачевський написав більшість своїх статей, що склали книги „Утопія і дійсність” (Київ,1911) та „Г.С. Сковорода” (Київ,1913).
У 1912 р. А. Товкачевський одержав пропозицію стати лісником на Кубані, переїздить до Катеринослава і відтоді його ім’я не з’являється у живому літературознавчому процесі. У 1921 р. він повернувся на Чернігівщину, учителював, а потім працював інспектором у системі споживчої кооперації. Через рік перебрався до Києва, влаштувався на лісотехнічний завод, а після закінчення у 1934 р. заочного планового інституту в Москві став начальником планового відділу цього ж заводу. У роки Другої світової війни був евакуйований на схід, а після повернення в Україну з 1945 р. працював на попередньому місці аж до виходу на пенсію. Колишня активна творча діяльність залишилася хіба що у спогадах та на сторінках журналу „Українська хата, до яких майже не було доступу, оскільки модернізм трактувався як занепадницьке мистецтво.
Щоправда, колишній активний автор цього часопису вів щоденники. Літературознавець Олександр Лупейко, якому син Андрія Івановича Валер’ян дозволив користуватися ними, у статті „Один із „хатян” Андрій Товкачевський” (автор цієї розвідки скористався деякими фактами з неї) з цього приводу зазначав: „Обставини, до яких додалися тривала хвороба дружини і турботи про двох малолітніх синів, невпізнано змінили оптимістичного, енергійного „хатянина” […]. Критик зникає з літературно-мистецького овиду, опиняється, так би мовити, у літературній еміграції. Таку, досить типову як на той час еволюцію багато хто з українців міг би пояснити словами самого Товкачевського: „Я з недовір’ям ставився до радянської влади і, не виступаючи проти неї, мисленно піддавав критиці кожен її крок та захід. Але це був, так би мовити, мимовільний, імпульсивний протест…” (від 16 черв. 1946). Бажання зустрітися з Максимом Рильським, теж колишнім „хатянином”, як раптово виникло, так і зникло. На одній із сторінок щоденника записані рядки Пантелеймона Куліша, які передають настрій А. Товкачевського: „Ходжу-блуджу по городу – великому, великому. Відкрив би я своє серце – та нікому та нікому”. Такими були основні життєві віхи талановитого філософа, культуролога, критика, з яких тільки п’ять віддані активній творчій діяльності, але і їх вистачило, щоб зайняти своє місце в історії української літератури.
ІІ.
Андрій Товкачевський є автором двох книжок. Обидві до того друкувалися на сторінках журналу „Українська хата”: „Утопія і дійсність” та „Г. С. Сковорода”. Вони, власне, і склали основу того невеликого творчого доробку, який проте проорав свою борозну в літературному процесі і суспільних настроях на початку ХХ століття. У літературі відбувалася переорієнтація від раціоналізму ХІХ ст. до філософії, опертої на ідеї Фрідріха Ніцше та Артура Шопенгауера. У центр уваги були поставлені людська особистість, психологічне начало, інтуїтивізм, містика. В літературі поступово утверджуються модерністичні тенденції.
У статті „Утопія і дійсність” А. Товкачевський стверджує, що „розвиток форм суспільного життя слідує не поруч, за психічним розвитком одиниці, через те суспільний устрій ніколи не задовольняє людину, а навпаки дизгармонізує її психіку, спричиняється до душевних мук. Природна потреба щастя змушує людину стремитись до того, щоб або форми суспільного життя прилаштувати до вимог своєї психіки, або самій приєднатись до існуючого суспільного устрою”. Ця зміна, на думку автора, особливо виявляється, коли йдеться про проблему поступу.
Проблема поступу і раніше цікавила українських учених. Іван Франко присвятив їй дві статті – „Мислі о еволюції в історії людськості” (1881) та „Що таке поступ?”(1903), з яких видно, що в цьому питанні він і сам пройшов немалу еволюцію. Спробуємо з’ясувати, як підходили до цієї проблеми Іван Франко і Андрій Товкачевський, що спільного і що відмінного в їх поглядах. У розвідці „Що таке поступ?” Франко стверджує, що „хто каже „поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі зміняється і ніщо не стоїть на місці, а друге – друге не таке певне, більше питання, ніж твердження: чи зміняється на ліпше, чи на гірше?”.
Далі І. Франко формулює такі положення: „Перше те, що не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе досі в стані, коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знов підіймається, знов по якімось часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад”.
У цитованих статтях обох авторів немало спільного у погляді на те, що таке поступ, про рух уперед і відступ назад. Та помітна суттєва відмінність у підході до цієї проблеми. В І. Франка, згідно з раціоналістичним підходом, утвердженим філософською традицією, поступ виступає як категорія, підвладна внутрішнім законам, як саморух, рух історії, коли вчинки людей підпорядковані цьому саморухові.
У А. Товкачевського вихідна позиція дещо інша, вона, можна сказати, акцентує інший аспект поступу. Визнаючи, що з поняттям поступу пов’язане уявлення про щось краще, і що розуміння у різних людей може бути різним, він у центр уваги ставить особистість – не як збірне поняття, а як одиницю, індивідуальність: людина звертається до історії у переконанні, що „в історії є тенденції до здійснення власне її ідеалу. Наближення до цієї ідеальної ціли вона вважає прогресом, а віддалення від неї – регресом”.
Ідеал, у розумінні А. Товкачевського, випливає з того, що людина хоче бути щасливою. Це бажання не лише сьогоднішнього дня, це своєрідна трансформація казки в період наукового знання, яка породжує утопізм. Утопісти, стверджує автор, бувають активні, що їх звуть політичними діячами, і пасивні, що сповідують фаталістичний оптимізм або песимізм. Товкачевський критикує марксизм за нелогічність, бо теоретично він визнає процес історії, а практично послідовно „виганяє з науки саме поняття поступу”, бо визнає його фатальність.
Чи бачить філософ підстави для фаталізму? „Єдина підстава, – твердить він, – слабкість волі сучасної людини, її невміння опанувати процеси суспільного життя. Наука не дає підстав для фаталізму історії”. За цими теоретичними формулами йде „перевірка” їх конкретним історичним матеріалом, а саме політичною ситуацією у тогочасній Галичині і Великій Україні, що їх автор формулює як „галицький оптимізм” і „український песимізм”. Молодий недипломований філософ мав на той час певний життєвий досвід і рівень освіти, здобутий за час перебування у Львові та на рідних теренах, щоб робити власні узагальнення.
При характеристиці „галицького оптимізму” слово „оптимізм” можна було б взяти у лапки. Коли автор характеризує громадську активність галичан: промови на вічах, зборах, вечорниці, коли діти співають „Ще не вмерла… , „Ой там нагорі Січ іде”, „Ми гайдамаки”, за цим усе видніше проглядається авторська іронія. Далі вона починає звучати прямим текстом.: „…проходить перше враження – і патріотична балаканина набридає, а занадто часте вигукуваня „Ще не вмерла” починає видаватися профанацією національного гімна, занадто велика ріжниця між фразами галицьких патріотичних пісень і буденним млявим настроєм їх”. Пасивний оптимізм галичан, за переконанням А. Товкачевського, позбавлений „духа шукань” у громадянстві, літературі, пресі і є явищем негативним.
Дослідник стурбований і тим, що в українському середовищі є люди, свідомі свого національного походження, але, за його словами, готові „пити воду з чужого культурного джерела”. Він вважав це великою небезпекою, переконаний у тому, що „нам потрібна своя культура, в противнім разі, коли ми не будемо гідні утворити її, ми умремо для чужої нам, але вищої культури, хоч ми би не мали не то що свої українські крамниці, а навіть свою державу”.
Український песимізм – мовби зворотний бік тієї ж медалі чи негатив чорно-білої фотографії. Якщо в галицькому суспільному середовищі, на думку А. Товкачевського, все рухається, хай навіть без активної практичної діяльності, то в східноукраїнському – все навпаки: „тиша, як в зачарованому гаю” чи „величезній пустелі”, де лише „кілька одиниць бореться завзято з загальним сном”. Йдеться про українське національне життя, яке перебуває на порозі смерті, але, з іронією каже автор, про це „говорять навіть більше байдужно, ніж про завтрішню погоду”. Одне з основних чинників цього вмирання автор вбачає у забутті інтелігенцією української мови, а ознакою національного відродження – її вивчення.
А. Товкачевський не оминає і того факту, що останнім часом у Східній Україні збільшилася категорія т. зв. „тоже малороссов”, які маніфестують своє українство, якщо, звісно, воно не посягає на їх добробут і кишеню і не виходить з „пределов законности”. „Тоже малоросс”, читаємо у книзі „Утопія і дійсність”, – при розмові з своїм братом-українцем не завстидається сказати кілька голосних фраз „на марорусском наречии” (звісно, коли нема поблизу поліцейського, або якого патрона), але „там десь, в душі навіть не дуже глибоко ховає він своє переконання, що вся ця зверхня українщина (до якої він ще не доріс) не що інше, як „ерунда”. Товкачевський робить висновок про духовне роздвоєння українського інтелігента, який наче належить до двох націй, але насправді – до жодної, що кінець кінцем веде до національного рабства.
В обох випадках, тобто „галичанського оптимізму” й „українського песимізму”, можемо говорити про загострення проблеми, розрахунок на полеміку, яка й справді відбулася. Навіть з пафосної передмови до книжки „Утопія і дійсність” Миколи Євшана незрозуміло, чи поділяє він позиції автора, чи ні, чи він вітає тільки сміливість автора з огляду на гостроту його позиції. У передмові читаємо, зокрема: „Ви осуджуєте ціле наше життя, його фальш та брак етики, а боїтеся рішуче перетяти узол і увільнити себе від того життя. Ви все ще ходите довкола, боїтеся зробити рішучий крок… […] Я думаю, що це від Вашої нерішучости остаточної, що Ви ще не маєте сміливости зробити себе самого вихідною точкою; тому така у вас незрівноваженість, таємний жах, що колесо життя може вхопити і завертіти Вами”.
Але не можемо не помітити і певної рації А. Товкачевського. Передусім, суголосність погляду А. Товкачевського з поглядом Івана Франка на ту частину української інтелігенції, яка практикою своєї діяльності обрала принцип, що „рідний стяг не тягне їх до свого” і „працювать на власній ниві стид, але не стид у наймах у чужого” (поема „Похорон”). Позиція А. Товкачевського щодо віддаленості української інтелігенції в Росії від свого народу перегукується з художніми текстами літераторів та істориків (оповідання „В народ” Агатангела Кримського”, повість „Чужі й свої” Михайла Грушевського”).
Та все ж суворі вироки, винесені Товкачевським українській інтелігенції як Галичини, так і Наддніпрянщини, не у всьому були справедливими. Революційні події, які згодом струсонули Росію і всю Європу, представили багато речей в іншому світлі. З хлоп’ят, які у статті А. Товкачевського співають „Гей там на горі Січ іде”, формувалися загони січових стрільців, які громили російських окупантів на горі Маківці, а потім боролися за незалежність України не тільки в Галичині, а й у центральній Україні. Згадаймо хоча б станцію Крути на Чернігівщині, де в січні 1918 р. відбувся бій київських студентів чисельністю 600 бійців з чотиритисячним більшовицьким загоном. У ньому загинуло близько половини українських бійці, але опір під Крутами мав велике моральне значення і став символом жертовності молодого покоління українців.
Згодом, у 1950-х рр., український філософ, культуролог і громадсько-політичний діяч Микола Шлемкевич у книзі „Галичанство” теж намагався визначити характерні ознаки ментальності „українського західняцтва” у порівнянні з ментальністю східноукраїнською. Він теж звернувся до подій 1918 року. „На Західній Україні, – писав він, – бачимо тоді вперте зусилля української провідної верстви, отже, в першій мірі інтелігенції, далі освіченого селянства і свідомого робітництва, розбудувати й утвердити нову державу, що постала на руїнах Австрійської імперії. Ми бачимо ті зусилля при деякій безвладності, якомусь спокою широких народних мас.
Як не було б, одне певне: творчий патос провідної верстви, головно інтелігенції, був значно сильніший за силу народної стихії. […] Інакше враження матимемо, коли пригадаємо той листопад у Східній Україні. Розбурхана народна стихія кипить, переливається. Це місяць повстання під проводом Директорії Української Народної Республіки.. […] І знову, як не відноситися до тих подій, одне для нас тут важне і певне: патос стихії був значно потужніший за організаційну спромогу провідної верстви, і вона ледве встигала оформлювати стихійні рухи, ледве і то не завсіди і не всюди зуміла втримувати той народний рух в якихсь берегах державного порядку”.
У творах західноукраїнських письменників, своєрідному стрілецькому епосі, відображена участь січових стрільців у боротьбі на Сході за українську державність. Вони часто бачили там індиферентність селян, добрих і співчутливих за своєю натурою, але не перейнятих ідеєю державності. Український письменник Микола Матіїв-Мельник в оповіданні „Мій Великдень в 1920 році” розповідає, що селяни півдня України разом із січовими стрільцями святкують Великдень, але не можуть збагнути, чому ті „австріяки”, що „по-нашому” говорять, „сюди йдуть, сиділи б дома та паску їли, як ми”.
Така ситуація була не випадковою, а складалася історично. У ХІХ ст. рівень національної самосвідомості інтелігенції у Галичині був вищий, ніж у Східній Україні. Багато молоді навчалося в університетах європейських країн і повертаючись, намагалися включитися в політичне життя на демократичних засадах. Це давало свої результати. Тут раніше, ніж у Російській імперії, виникли політичні партії, громадсько-культурні товариства, оскільки конституція Австро-Угорської імперії давала широке поле для політичної, громадської, наукової та культурної праці. Однак, коли на Східній Україні з’являлися нові ідеї, вони в Галичині потрапляли на сприятливий ґрунт: їх тут розвивали і поширювали, така тенденція продовжувалася і в ХХ ст. (Микола Міхновський, Дмитро Донцов, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус…).
У книзі „Утопія і дійсність” знайдемо цікаві роздуми на морально-етичні теми: гедонізм, егоїзм і альтруїзм, в яких центральною виступає проблема особистості. Літературознавчі проблеми не займають у ній провідного місця, але порушуючи ту чи іншу світоглядну чи політичну проблему, Андрій Товкачевський часто спирається на літературні явища. Так, для з’ясування сутності гедонізму прикладом для нього є роман англійського письменника Оскара Вайльда „Портрет Доріана Грея” як зразок неминучості краху особистості, яка основою свого життя поставила ідею насолоди.
У різному контексті з’являються у статтях персонажі творів Сервантеса, Шекспіра, Ґете, українських письменників Шевченка, Франка, Винниченка як спосіб ілюстрації проблем, які ставить автор. Говорячи про усвідомлення потреби „вічно ятрити свої рани спогадами про «історичний гріх» інтелігенції і про потребу відпокутувати його хоч би найдорожчою ціною – ціною власного життя:
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучастя –
Не покидай мене, гриже-гадюко!
Не дай живому в домовину класться,
Не дай подумать ані на хвилину
Про власну радість і про власне щастя,
Докіль круг мене міліони гинуть,
Мов та трава схне літом під косою,
І від колиски аж по домовину
Жиють з бідою, наче брат з сестрою…”.
А. Товкачевський виступав проти „опрощення” літератури, вважаючи, що таке „опрощення” призведе не до гармонізації з естетичними відчуттями народу, а до опускання нижче за народ, до „банкрутства смаку”. „Розуміється, – писав він у статті „Література і наші народники”, – цю жертву наша інтелігенція зробила во ім’я народа і для народа, але лиха доля в таких випадках жорстоко мститься над добровільно йдучими на закланіє: українська література, спеціально прийшовши до народа, не дійшла до народа”.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.