Михайло Наєнко. «Зоря й вогонь: два спалахи поезії й любові»

46

(Закінчення. Початок див. у чч.

https://litgazeta.com.ua/articles/zoria-j-vohon-dva-spalakhy-poezii-j-liubovi-svitlana-jovenko-i-mykola-vinhranovskyj/

https://litgazeta.com.ua/articles/mykhajlo-naienko-zoria-j-vohon-dva-spalakhy-poezii-j-liubovi/

 

«…Я ЧИТАЛА ВЖЕ ІНШОМУ»

Одного разу якогось там дня Світлана Йовенко зателефонувала пізнього вечора і спитала: «Ти ще працюєш? За столом?.. Нема мені кому розказати про свій біль». «А ти ще за столом?». «Та ні, закушкалась у ліжку й ніяк не можу зігрітись». «То посунься, я теж приляжу, хоч скраєчку, і, може, зігрію». «Боюся ревнощів твоєї Першої леді, але по телефону йди, лягай не тільки скраєчку». Отак жартома ми «пробазікали» потім з годину, бо їй хотілося розповісти про те, як виникало «остаточне рішення» в їхніх з Вінграновським вербальних стосунках.

Ще в 1974 році він прислав їй вірш з неприхованою присвятою: «Свєтоньці – моїй – маківці». Світлана цей вірш прокоментувала так: «…Надіслано з Ленінграда у посилці з апельсинами й вимогою «раз і назавжди» «щось» вирішувати. Свідки – Юрій Сердюк та Микола Стеблина».

Свідки то названі, але ніхто (крім неї самої) не міг засвідчити, що то був початок кінця. Перед тим ще був вірш «Я скучив по тобі…», який вона прокоментувала так:

«Вірш починався рядком “Зимовий сад під вороном білів…” За вікном помешкання моїх університетських друзів перекладача Анатолія Чердаклі та Валентини Тарковської – яблуні в снігу. Сад належав Украсадінституту. Писав на коробці від цукерок зі снігурами й калиною, яку ми ж таки й принесли господарям. Велика частина листів і посвят Вінграновського десятки літ зберігалися в бібліотеці родини Чердаклі. Читав «Первінку» – Валя рюмсала. Я плакала перед тим, але то були останні сльози мого відчаю, мого “ні” й прощання».

З «останніми сльозами» вона, мабуть, помилялася. Вони до неї наверталися ще не раз і не два; їх видно-чутно було, зокрема, й під час оцього нашого «базікання», коли я «лежав по телефону» біля неї «скраєчку». А бриніли вони і в самого Вінграновського; через рік, у 1976 році, коли він читав їй два вірші, їй присвячених. Один із них чи не фінальний:

 

Я тебе обнімав, говорив, цілував,

Цілував, говорив, обнімав – обнімаю,

Говорю і цілую – сльозою вже став

З того боку снігів, – цього боку немає.

 

Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.

Я вже прошу судьбу – могікан з могіканів –

Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.

Лиш Десна молода… молодесенький Канів.

 

Енергія почуттів тут сягала по вінця. В них вплелися і Довженкова Десна, і Шевченків Канів, і сам ліричний герой, що став уже сльозою. А Світлана додала до цього лиш лаконічне й остаточне прощання: «Після недвозначної розмови за лаштунками палацу «Україна» М. В. читав два вірші, присвячені мені, ледь не ридма. Я читала вже іншому». Хто був цей «інший», про що вони говорили за отими лаштунками палацу «Україна», значення не має. Важливо, що Вінграновського вона вже остаточно вирішила викреслити зі свого вербального роману. Вирішила, але слова не дотримувала. Тому й телефонувала мені оце, щоб ще раз «побазікати» про нього.

 

КІНО І ДІТИ

Творчий діапазон Миколи Вінграновського на рубежі 70-80-х років несподівано розширився в бік дитячої тематики. Він видає одна за одною кілька «дитячих» книжечок, за чотири з яких йому присуджується Шевченківська премія: «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» (1984). Для тодішнього Комітету з Шевченківських премій це було щось одчіпне. Цим присудженням він думав, що «принизить» поета; мовляв, громадянська й інтимна лірика для нього – не головне. От, мовляв, дитяча – гідна такого високого пошанування. Микола Вінграновський «проковтнув» цю пілюлю мовчки. А громадськість знала, що він, насамперед, «дорослий» поет-шістдесятник. Ще в 1967 році він написав згадуваний вірш-поему «Остання сповідь Северина Наливайка», яка двадцять шість років не могла надрукуватись і ходила в списках по руках. Бо в ній були «найстрашніші» для совкової влади слова про те, що «Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її…».

«Дитяча тема» несподівано стала проявлятися і в прозі та кінорежисурі Миколи Вінграновського. Світлана (див. вище) вже згадувала, як Валентина Тарковська «рюмсала», слухаючи в авторському читанні повість «Первінка» (1971). Вінграновський написав її ніби про себе малого, хлопчика ще шкільного віку Миколку, який у голодні й холодні роки війни з фашизмом купив на базарі корівку з іменем «Первінка», аби дома було своє молочко. Ця корівка не тільки давала діткам по три стакани молока  щодня, а й боронувала щойно зоране поле. Але зоране як? Поетична фантазія Вінграновського тут виявилася дуже винахідливою:  «Сім плугів, запряжених в… Петрів літак, стояли на давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їх були в торбинках з зерном. Петро завів літак. Його колеса пішли по землі, а за ним і плуги. За плугами йшли старі чоловіки. їх руки були на чепігах. За ними засівали землю жінки. Легко і радісно. Навіть удови. А позад усіх брів Миколка з Первінкою: запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі… і ріжки в неї були віночком». Втім, це була не фантазія, а поетична реальність. У Довженкових документальних фільмах про війну орали землю коровами, до яких у ярма підпрягалися жінки, в «Живій воді» Юрія Яновського оброблялася земля танкетками, а в Вінграновського цю місію доручено літаку і Миколчиній корівці з іменем Первінка. Як напише в одному з романів Олесь Гончар, «життя в мистецтво перейшло, а мистецтво знову проростає в життя».

 

«ДАРУЮ ВАМ СВОЮ НОВУ РОБОТУ…»

Ми з Вінграновським ніби не були дуже близько знайомими. Зналися, віталися, як з багатьма іншими письменниками. Але при якійсь нагоді він раптом зателефонував і запросив мене на склянку чаю (Олександра Іванівна, мабуть, краще запам’ятала, коли це було). Чай справді «відбувся»; і було й до чаю; потім читалися поезії і переглянуто було один із документальних фільмів про чотирнадцять українських столиць. Зоровий ряд, дикторський текст і щемливе виконання цього тексту – Миколи Вінграновського.

Телекасету з фільмом про Хортицю і Сагайдачного він подарував мені з дарчим словом, і я періодично з хвилюванням переглядаю той фільм як одну з цінних реліквій нашої культури. Хвилює мене й його напис на титульній сторінці роману «Северин Наливайко»: «Дарую Вам свою нову роботу і зостаюся до Вас з незмінною повагою. Микола Вінграновський. Київ – літо – 2000 рік».

 

Потім ми зрідка «зоставалися» в дуже довгих розмовах по телефону про різні літературні та «кіношні» новини. Найбільше його непокоїв низький рівень кінофільмів історичної проблематики. Чомусь усе йде на спад, говорив він: і акторська гра, й режисерська робота… Про один із новіших «історичних» фільмів («Чорну раду») він висловився так: прикро визнавати, що полегшена «Роксолана» порівняно з тим новим фільмом – шедевр (ішлося не про турецький, а український серіал «Роксолана» режисера Бориса Нібеєрідзе).

Автору передмови до «Северина Наливайка» Іванові Дзюбі він, завершивши роботу над романом, сказав: «Тепер уже більше нічого не напишу». Мабуть, не треба було казати цих слів…

 

ЧЕТВЕРТИЙ СТРАХ – ЧЕТВЕРТИЙ ЕНЕРГОБЛОК

З завершенням «вербального роману» з Вінграновським і її зізнанням, що вже «читала іншому», поезія Світлани почала втрачати насамперед на ліричності. Поетеса стає більш аналітичною, дедалі активніше починає працювати її критичний розум, одна за одною з’являються в неї літературно-критичні роздуми про творчість її ровесників і молодшого поповнення в літературі. А, крім того, її стало хилити в бік прози.  Можливо, від усвідомлення, що поезією не все скажеш про світ і людину в ньому. Додався і «страх», пов’язаний із вибухом на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. За випадковим збігом, цифра «чотири» при цьому виявилася символічною. У 1963 році вона, пишучи про «чотири страхи», навряд чи могла передбачити, що колись там трапиться вибух на якомусь там четвертому блоці якоїсь там атомної електростанції. А в 1986 році уже сумнівів не було: і вибухнуло, і почало тим вибухом наповнювати її нові твори.

Спочатку було поетичне осягнення проблеми (поема «Вибух»), а потім з’являється в неї повість «Жінка у зоні». Це було, м’яко кажучи, не продовження теми, а оновлений погляд на катастрофу в Чорнобилі, якою, не виключено, означений початок кінця людства. Підірвавши себе своїми науковими винаходами, воно перетворить земну кулю на пустир. Чи й знищить її саму, як відбулося, припускають, з відомою десятою планетою сонячної системи.

 

«КИЇВ, ВСТАВАЙ!»

У «чистій» чи «відкритій» політиці Світлану не запідозриш: вона в ній ніби ніколи не була. Але на рубежі 2013-2014 років завирувала «Революція гідності» і Світлана публікує повість «Київ, вставай!». Це не «політика» в звичному розумінні. Це політика письменниці, яка душею митця відчула-побачила революційний наплив в українському суспільстві. Кількома штрихами в тексті авторка передає саму ауру революційного настрою, що виник тоді насамперед у свідомості людей – схвильованих, довірливих, яких раптом обдурили і намагаються силою зламати їхню довірливість.

За випадковим збігом обставин Революція гідності розпочалася 21 листопада 2013 року, тобто – в день храмового свята в Києві, в День Архистратига Михаїла. І саме цього дня відбувалася презентація третього видання моєї книги «Художня література України».

На цей захід, що теж випадково збігався з Днем народження автора, були запрошені відомі літератори, науковці, земляки, однокурсники і, звичайно, Світлана. Про зміст книги говорили письменник Юрій Мушкетик і кінорежизер Юрій Іллєнко, земляки з Черкащини, актори Анатолій Паламаренко і Лариса Кадирова, а народна артистка Лариса Хоролець із журналістом-артистом Костянтином Левицьким розіграли фрагмент трагікомедії Михайла Наєнка «Отець Антоній або До неба пішки».

Потім ведуча презентації – заслужений журналіст України Неля Даниленко надала слово Світлані. Даруючи ювілярові рожеві троянди, вона сказала: «Колір троянд – це колір нашої юності, наївної, чистої, довірливої. Я хочу сказати про Михайла кілька слів як людина, котра вчилася на філолога двома курсами після нього. І присутній тут диктор радіо Петро Бойко і колишні студенти – наші сучасники – Анатолій Сисой та Ніла Підпала знають, що літературна студія імені Василя Чумака, хоча й названа так до нас, але – це й наше дітище. Запам’яталися ми одне одному юними і, мабуть, такими й будемо, навіть коли посивіємо до останньої волосини, – юними, щасливими… Мені б дуже хотілося сказати буквально пару слів про цю книжку… Як читач хитромудрий, я відкрила книжку з кінця. І так випало, що це розділ про моє покоління, про Василя Стуса і його ровесників. Це лакмус, який абсолютно точно визначає статус Михайла Наєнка як людини чесної, порядної, людини сучасної, яка володіє форматом постмодерного мислення, яка може викликати на герц найязикатіших наших цицеронів андеграунду…

На ці слова я відповів (зберігся відеозапис заходу і щось вигадувати не треба): «Світлано, дякую за прихильно-критичний погляд на книжку, за твою пам’ять про наші студентські роки, за те, що помітила, як я ніжно та примружено на тебе колись там подивлявся; часу минуло багато, але нічого в тому погляді не змінилося».

2018 року я номінував прозові книжки Світлани «Жінка в зоні» і «Київ, вставай!» на літературну премію імені Олеся Гончара. Не судилося. Міністерство культури присудило їй лише спеціальну відзнаку. Для одержання її вона не з’явилася. Була більше стурбована недавньою смертю мами, а також виявленням у неї самої хвороби, яку можна було трохи загальмувати лиш «хімічними процедурами».

 

СЬОМЕ ЛИСТОПАДА, НА ДНІ ЯКОГО – ТРАГЕДІЯ

Про трагедію не думалось. Думалося про День народження Вінграновського, якому мало виповнитися 85 літ. Хотілося б відзначити її з належною гідністю. Літературна кафедра Центрально-українського університету імені Володимира Винниченка в місті Кропивницькому (з участю Центру літературної творчості КНУ імені Тараса Шевченка) провели такий захід дистанційно (через комп’ютерну систему Zoоm). У ньому взяли участь – організатор заходу – завідувач літературної кафедри в Кропивницькому професор Григорій Клочек, київські літератори С. Тримбач, М. Наєнко й А. Качан, а також директор Миколаївського Інституту післядипломної педагогічної освіти та ціле гроно залюблених у поезію студентів. Третьокурсник Максим Бричка виголосив аналітичний роздум про всю поетичну творчість Вінграновського і прочитав щемливий його вірш «Цю жінку я люблю».

 

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.

Така моя тривога і турбота.

У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.

Від страху і до страху ця любота.

 

Світлана, звичайно, відчула б, кому цей вірш присвячено, але – не дочекалася. У народі кажуть: «Ми передбачаємо, припускаємо, а Бог розпоряджається». Так і вийшло. Передбачалося, що в творчості «ще буде неба чистої блакиті» (П. Тичина), що життя триватиме завжди, а воно – обірвалося. Про те, що в Світлани обірветься 7-го листопада – не міг передбачити навість сам Господь-Бог. А він призначив їй відліт у вирій саме 7-го, в день народження Миколи Вінграновського. Отже, містика в дії.

 

«СВІТИЛОНЬКО – ПРОЩАВАЙ І ПРОСТИ!»

Таким було моє останнє речення у виступі на траурному мітингу, коли Світлану Йовенко проводили в небесну дорогу. Я говорив, власне, про все те, що й досі. «Світилонькою» називали її в дуже вузькому колі університетських літстудійців. А «прости» я сказав їй тому, що ми планували з нею попрацювати над одним спільним проектом (діалогом про сучасну літературу і про наш час), а я все відтягував. Казав: ти така юна, ще встигнемо… Не встигли…

Передо мною виступила на мітингу «молодь»: завжди юний аграрій, поет-початківець, а потім політик Олександр Мороз, який прибігав із Сільськогосподарської академії на нашу літстудію в 1963-1965 рр. і тоді познайомився зі Світланою; Любов Голота, яка вперше побачила Світлану в 70-х роках минулого століття, коли в одному вагоні їхали на всесоюзну нараду молодих письменників; народні артисти Раїса Недашківська і Олег Комаров, письменники Валентина Козак, Анатолій Чердаклі (однокурсник Світлани), Борис Пономаренко – заступник голови КО НСПУ, а в кінці траурного мітингу дочка Світлани Іванна подякувала його учасникам за теплі слова про матір та прочитала два її печальних вірші…

Охочі могли придбати у вестибюлі НСПУ газету «Слово Просвіти», в якій опубліковано прощальне слово з поетесою академіка Миколи Жулинського, та переглянути виставку творів Світлани, підготовлену бібліотекою НСПУ у зв’язку з цією печальною подією.

Світилонько – ще раз прощавай і прости!.. Ти разом із Вінграновським та іншими шістдесятниками несла в літературу любов, могла бути дуже ліричною, потім – епічною, а інколи й гумористичною. Як у цьому ось вірші з циклу «Комедія почуттів»:

 

«Відлюбила – світ немилий.

Все в мені – зола й пустеля».

Ах ти ж норове циганський!

Не цілуй! Мені ж байдуже!

Навіжений? Он же лю-ди!..

–За дружину мені будеш?

– Ой пусти! Ой буду-буду.

 

Шістдесятники не лише зважились на опір людиноненависній комуністичній владі, на розхитуванні її, а й оспівали любов як концепт життя. На високосному рівні вона здатна утримати літературу будь-якого стильового напряму. Не виключено, що й найновіший її напрям у літературі (новий історизм) триматиметься обов’язково за неї. Він неминуче йтиме в парі з тією мистецькою красою, якою завжди рятувався і буде рятуватися світ. Він бо існує для нас, а ми існуємо для нього. І ми завжди зможемо повторити давні слова Вінграновського: «Ми знову є!».