“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022
Продовження. Початок див. :
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вперше я почув про Вінграновського як автора «Тополі» в 1961 р. Він уже не вперше, мабуть, читав її на літературній студії при видавництві «Молодь» (під незмінним керівництвом Дмитра Білоуса), але мені в ній чулося щось ніби первинне і воно запало в мою свідомість десь дуже глибоко. «Тополя» присвячувалася Олександрові Довженку, який ще в середині 50-х років «виловив» майбутнього її автора в Київському театральному інституті імені Івана Карпенка–Карого. Узяв у свій клас Московського ВДІКу і навіть поселив його в своїй московській квартирі, аби виплекати з нього майбутнього виконавця головної ролі Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ».
Пізніші мої слухання його виступів на київських сценах не скасовували піднесеного уявлення про нього як актора і поета. Він бо вів у незначному хорі шістдесятників суто свою мелодію, суто свої пахощі вишуканого поетичного слова. Вони вчувалися вже в кількох публікаціях, що з’являлися в періодиці кінця 50-х років (в журналах «Дніпро», «Жовтень», «Вітчизна») і були, по суті, відлунням головного мотиву «Тополі»: «І той любов’ю повниться до світу, // Хто рідну землю має під собою…». Але значно потужніше їх стало чутно в добірці з одинадцяти віршів, які з’явилися в «Літературній газеті» у квітні 1961 року. В них, можливо, не було тієї рішучості, що через три місяці демонструвалася Іваном Драчем у поемі «Ніж у сонці», однак це був суто свій голос і суто своя кладка слів. У поета зазвучав драматизм часу, котрий найповніше виявиться в його першій поетичній збірці «Атомні прелюди» (1962).
«…ЩО Б Я НЕ ПИСАВ,
Я ПЕРЕВІРЯЮ НА ДОВЖЕНКОВІ»
Так скаже Вінграновський-публіцист у 2006 році, а в 1962-му він демонстрував це своїми поетичними візіями. Ліричний герой його у захваті від того, що «Київ на Богдановім коні // Пливе навстріч дніпровою водою» («Український прелюд»), він стривожений тим, що йому «привиділось затемнення Землі» («Проклятий прелюд»), і тим, що з сучасною людиною він зустрівся не в кам’яній, «а в атомній добі» («Вогненна людина»). Тут, по суті, сконцентровано Довженкову занепокоєність винятковим драматизмом, у якій двоногий звір постане раптом на краю землі з затиснутою в руці атомною бомбою. Такими тривогами сповнена була по суті вся література рубежу 50-60-х років, підігріта, зокрема, відомою «карибською кризою», хоча не менше тривог викликали і внутрішні напруги тодішнього СРСР. У ньому було багато розмов про народ та рух його до нафантазованого комунізму, а за тими розмовами приховувалося формальне ставлення до злиденності, в якій той народ усе ще продовжував не жити, а животіти. Ідеологічна машина держави намагалася відвернути літературу й мистецтво від цих проблем, звинувачувати письменників у захопленні формалістичними трюками в творчості і навіть найбільш активних викликати «на килим» для виховання й перевиховання. Покликаним був і Микола Вінграновський, зокрема, на найвищу компартійну трибуну. І він прочитав з неї слова про формалізм, що стали крилатими:
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я справді справжній формаліст!
Через кілька літ до цього додасться «Остання сповідь Северина Наливайка» з не менш тривожною певністю:
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною,
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…
Слова ці відбивали реальність, яка, проте, в суто поетичній формі набувала вищого, ірреального змісту. Як і в поезії суто інтимній:
Не те я думав… Ось вже стільки літ
За мною тінь твоя марою ходить
І золоті слова любові дорогої
Мені звучать на спечених вустах («Уже тоді…», 1965).
Хто тут «я», хто тут «ти» з «любов’ю дорогою» – здогадуватись не треба; це поетична ірреальність, за якою була й конкретика: Світлана.
Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш.
Чого ти ждеш, чого жадаєш –
Уваги? Ревнощів? Жалю?..
Ти вся – із щастя! І з тобою
Ще не вітається печаль
Та біль з розлукою німою
І нелюбові чорна даль…
Цей вірш Вінграновського написано на -енному році їхнього знайомства, в 1969 році. Світлана встигла вже одержати університетський диплом про вищу освіту, вступити й завершити навчання в аспірантурі, а в неї зважився закохатися її науковий керівник Віктор Коптілов. Він присвятив їй кілька віршів. «На людях» його знали звичайним науковцем-педагогом, а у віршах, їй присвячених, було повно зізнань про «дівча, що не чека мене, проте кохання так жадає», про «наш роман – мов повість фантастичну», про «ніжну пружність вій і… любий погляд твій» і навіть про… ревнощі її до «кіношного барда», тобто – Вінграновського («При золотому сяйві бань / Втішаєшся з кіношним бардом»).
Коли Віктору Вікторовичу сповнилося сімдесят (у 2000-му), ювілейний вечір для нього організував Музей літератури; не дуже людно було на тому вечорі, але мудро й затишно. Запросив він і мене: поговорили потім про справи факультетські, університетські і навіть згадали Світлану. Він тільки зітхнув тяжко і ніяк не прокоментував її ім’я. Вона, тим часом, розповідала мені про нього з сумом та печаллю. Особливо – в його останні дні. Сім’я його залишилася за кордоном, а він умирав самотньо в чотирьох київських стінах. Світлана таємно «доповідала» мені, як доглядала його, вмираючого в тих стінах у мініатюрній квартирі. Бо вважала це своєю повинністю: він же керівник моєї аспірантури і закоханий до безтями.
До згаданого вище вірша Вінграновського («Я дві пори в тобі люблю…», 1969 р.) вона додала у книжці «Любов і смерть» такий «коментар ліричної героїні»: «Майже мовчазна прогулянка вдвох по Володимирській гірці. Я півроку, як вийшла заміж… У «Дніпрі» мене призначено редактором вибраних поезій Вінграновського. До книжки — безліч ідеологічних зауважень заступниці головного редактора М. (Мирослави) Лещенко, але Микола наївно щасливий. Він не уявляє, що чекає на верстку, на мене, на нас із ним. Не знає й того, що я при надії. Тільки зачудований незрозумілими змінами з дівчинкою, що стала «на літо старшою», таємничо-мовчазною, що почала малювати тонкі сині стрілки на повіках («Не маж синім над очима!» — вдавано). Але я стою на своєму в блакитному «блакитна, як роса», і це йому подобається…
Сама ж Світлана видає першу збірку віршів «Голубе полум’я» того ж 1969-го року. У ній з’являється мотив «пошуку власного дому», який вона пропонує не ототожнювати з мотивом «сирітства». Розвивається також мотив любові як концепції. Нею тоді рясніла вся шістдесятницька поезія, «відігнана» фактично від ідеологічних тем і «настрахана» першими арештами в 1965 р. У Світлани несподівано зав’язалася майже заочна дружба із львівським «психологічним» критиком Богданом Горинем, який був одним із перших арештованих у 1966 році і з яким у Світлани зав’язалося згодом «табірне листування».
Проте на першому плані – Вінграновський. У рік виходу її першої збірки віршів він присвячує їй вірш «Ходить ніч твоя, ходить ніч моя…». Він сповнений загадковості «золотої ночі», в якій не розпізнаєш – «де рука твоя, де рука моя». Любовний мотив, відтак, набуває в поета стабільності, хоча поруч із ним – багатогранність інших мотивів. Вони обступили поета зусібіч, а в душі його дедалі відчутнішою ставала… порожнеча.
«В МЕНІ ТАКА ВСЕЛЕНСЬКА ПОРОЖНЕЧА…»
Вінграновський видав більше десятка збірок поезій Кожна наступна – посилення драматизму в авторському світобаченні; це відбивалося або в назвах творів (“Чорна райдуга”, 1960), або у відчутті особистої вини (поета чи героя?) за щось незроблене, недонесене світові. «…Якось так стає, / Неначе я у чомусь завинився / Перед своїм народом немаленьким», – читаємо у вірші «Не маю зла до жодного народу…» (1965). З’являється і згадувана медитація про найбільший біль кожного великого митця – про ув’язнену його мову («Вночі, середночі…») та розгорнутий роздум про історичну закоріненість неправди, з якою Батьківщині доводиться миритись протягом багатьох століть (роман «Северин Наливайко», 1992). Ув’язнена мова (переконаний поет чи його ліричний герой) може (за певних умов) усе-таки звільнитися від пут («Це слово… / Пробилось, вижило, зоріє, / Горить у мене на устах!..»).
Творчо-життєва реальність поета залишалася на посиленні любові, яка зупинялася на тому ж об’єкті, що й раніше: на Світлані. У 1974-1976-му роках він присвячує їй ціле гроно віршів, у яких ліричний герой ніяк не може розібратися: «Чи то було, чи снилося мені?»
До цього вірша Світлана опублікувала такий коментар:
«М. В. гостював у родині мого дядька Бондаренка Івана Григоровича, де я відпочивала з мамою, чотирирічною донькою Янусею та запрошеною мною з Межиріча поетесою Світланою Жолоб. Хата дядька у леваді – «ніч була ліворуч», бо попід лугом до самої Десни темною стіною тягся ліс. Білий кінь дядьків мав повну свободу – вовків у лісі не було. Тоді ж, удосвіта, М. В. «вИходив» у лузі вірш «Встав я – ранній птах», де той самий Орлик-кінь (для Орлюка Довженкового й наш Орлик саме свій, більш, ніж Куріпочка, бо обоє ще були молоді). А «ходило біле холодило» – це досвітній туман у лузі під лісом. Живий, ворушкий , пливучий, як «Сталкері» Тарковського».
«ТА І В СЛЬОЗАХ Я ВСЕ Ж ПИШУ ПРО РАДІСТЬ»
Сімейне життя її складалося важкувато. Непросто було виходити заміж (адже скільки довкруж залицяльників!), але поезія вимагала свого.
Я вище говорив, що в «чотирьох страхах», які вона читала під час першої з’яви на зібранні Літературної студії в Київському університеті, вона «боялася» не схибити в поетичній традиції класиків, серед яких особливо виділяла Лесю Українку. Ще один її «страх» – не бути схожою на інших своїх ровесниць у літературі. Ніде правди діти, більшість із них походила з селянського кореня і це певною мірою визначало стилістику їхнього поетичного думання: пов’язаність із народно-пісенною творчістю, настороженість щодо міського укладу життя, ліризація сільських пейзажів і т. ін. Світлана материнським корінням теж сягала сільської аури, але в поетичному мисленні виявилась урбаністкою і цим не була схожа ні на кого зі своїх ровесниць. Як і способом викладу медитацій. Незалежно від того, про що їй писалось: про давній чи сучасний Київ, про кримське море чи історичні кольори Самарканда…
Києву, в якому зростала, вона присвятила цілий цикл, а внутрішньо той Київ наявний по суті в будь-яких інших її віршах. Бо «Я виросла в княжому Києві… Ростили при оці дзвіниці для світу мене… Я виросла в княжому граді поміж дітвори….» і т. д, – читаємо, наприклад, у її першому вірші з циклу «Вікна у Київ».
Коли ж заходила мова про органічні в неї любов і закоханість, то акцентувався в неї теж суто «міський» погляд на них. Що видно, зокрема, в кожному вірші цієї теми, об’єднаних у циклі «Цілую в серці Вашім – сніг…». Це помітили і Леонід Вишеславський, що благословляв її в літературну путь, і Микола Бажан, якого збірку віршів довелося готувати до друку саме їй – Світлані. Обидва у присвячених їй віршах писали про те ж саме: про слово і про художній вимисел. У Бажана слово підтримує людей в путі, а в Вишеславського без вимислу тьм’яніє будь-яке диво життя. І «відбувається» це за вікном суто міського пейзажу: у Бажана – вибоїни (крізь радість і біду) на міських тротуарах, а в Вишеславського – осінній дощ січе на вулиці ряди каштанів. Ясно ж, що київських.
Збірки віршів Світлани Йовенко різних років
Микола Вінрановський тим часом сповнює свої для Світлани присвяти універсалізмом почуттів (не можу знайти іншого слова). Це ніби про нього написав був молодий Павло Тичина:
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став –
Мармуровим муром…
У 1969-1975 роках він присвячує їй ціле гроно поезій. Одну з них довелося чути з його уст: «Відпахла липа білим цвітом злита…». Як він її читав! Мурашки по спині лазили роями. Особливо, коли вимовляв: «І сушить голову за цвітом своїм мак».
Не казав він тоді лиш того, що в друк цей твір піде з присвятою: «Дорогій моїй завжди назавжди».
Чи відповідала Світлана на присвячені їй вірші – слідів не багато. Один, наприклад, зовсім «безіменний», але ясно, що адресований комусь конкретно:
Тебе любити – душу загублю.
Так любить розпач глибину безодні.
Так любить «вчора» цілувать «сьогодні» –
отак, прощаючись, тебе люблю…
В іншому випадку поетична думка трохи ясніша, але й узагальнена. Щоправда, якогось там дня чи року, прочитавши вірш «Страх болю», вона мені сказала: «Це – про тебе». Можливо, тут є щось родинно-біографічне, а мені вона сказала лиш тому, аби трохи відволіктись від настирної любові (взаємо-?) Вінграновського.
Один із його віршів 1975 року «натякав» на можливе похолодання в почуттях («Моя осінь»). Проте з відходом літа й настанням осені «вона» все одно не зникала; відтак, про «неї» і дощ шептав щось у траві, і подовшали тривоги та листи – «Лиш ти одна мені, мені одна лиш ти / Мій палиш сон і душу мою палиш». З’являються того ж 1975 року і несподівано пестливі образи, які надають його присвятам особливої теплоти і туги:
Коло тебенько я – дивсь!!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе…
Світлана залишала цей вірш без коментарів, а до на них зважилась. Один із них пролив світло на згадану на початку відмову матері Світлани у їхньому можливому одруженні («Мені приснилося, що вже тебе нема…»). Дуже прозорим (з уточненням) був коментар до його вірша «Новорічна колискова»: «У російському виданні збірки лірики «Козерог» у перекладі Льва Смирнова вірш названо «Колыбельная для Светланы». М. В. розповідав, що читав мого вірша «Тебе любити – душу загублю» просто під крилом літака Леву, який знав мене (Світлану, тобто. – М. Н.) по московському семінару 1963 р. школяркою».
(Закынчення буде).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/