“Українська літературна газета”, ч. 24 (342), 9 грудня 2022
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/markiz-de-kiustin-ia-zobrazyv-rosiiu-takoiu-iakoiu-vona-ie-2/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЯК ТАРАС ШЕВЧЕНКО ПОЗНАЙОМИВСЯ З КНИГОЮ АСТОЛЬФА ДЕ КЮСТІНА?
Поява в цьому драматичному Кюстіновому контексті постаті Шевченка, на мій погляд, є природною. Насамперед нагадаю, що 1839-го, коли маркіз улітку відвідав Петербург, Тарас Григорович перебував у місті, числився стороннім учнем Академії мистецтв і того ж року був нагороджений першою срібною медаллю за успіхи в навчанні. Між іншим Астольф де Кюстін описав, як він у вересні 1839 року «докладно оглянув Академію живопису», хоча насправді скільки-небудь грунтовного знання про неї не виявив. Тоді, до речі, на виставці в Академії експонувалися два акварельні портрети роботи Шевченка, втім явно, що маркіз про нього не дізнався. Але він згадав про Карла Брюллова, у якого Тарас Григорович уже був улюбленим учнем, а той називав його «незабутнім вчителем моїм, великим Карлом Брюлловим»… Доречно буде нагадати й про те, що 1839 року Тарас Шевченко вже закінчив поему «Катерина», написав вірші «Перебендя», «Тополя», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», які ввійшли до першого «Кобзаря», виданого 1840 року в Петербурзі. Тож, якби де Кюстін побував у місті за рік-два, то він обов’язково почув би про молодого українського Кобзаря й закарбував його ім’я в своїй книзі.
Та головне полягає в іншому, а саме: давно відомі припущення, що в Москві Шевченко познайомився зі змістом книжки де Кюстіна через О. М. Бодянського, хоча це не перевіряється документами. Утім, у коментарях до поеми «Сон» (1844) у першому томі Повного зібрання творів Шевченка (2001) зауважено, що в безжалісних і точних рядках про дружину Миколи І Олександру Федорівну, «не виключено… позначився опис імператриці в книжці де Кюстіна…». Тим більше, що маркіз був удостоєний честі неодноразово зустрітися та розмовляти з нею, тобто розглянути зблизька.
Річ у тім, що в книзі де Кюстіна розповідалося про «надмірну худорбу» російської імператриці й про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, «примушуючи іноді навіть трясти головою». Де Кюстін пояснював це наслідками потрясіння, спричиненого виступом декабристів у день коронації її чоловіка на царювання: «Вона ніколи не могла поправитися від хвилювання, пережитого нею в день вступу на престол». Якщо бути точним, то йшлося про самé повстання декабристів, бо коронацію довго відкладали через нервову хворобу майбутньої імператриці, від якої вона страждала все життя. Заради справедливості відзначу, що де Кюстін писав: «Імператриця надзвичайно елегантна і… вся її фігура дихає незбагненною чарівністю… Вона більше, ніж імператриця, вона – жінка».
Нічого подібного у сатиричній Шевченковій поемі з елементами гротеску й мотивами трагедійності немає; поет був особливо нещадним до цариці:
…аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
Отже, Шевченко не потребував маркізових підказок в оцінці цариці, його могли зацікавити лише, можливо, несподівані точні зовнішні характеристики її зовнішності.
Між іншим, де Кюстін зізнавався, що «з усіх сил противиться симпатії, яку цар у нього викликає», тоді як у Шевченка ненависть до царя умонтовано на генному рівні, його порівняно з медведем, який виліз «неначе з берлоги», «цар цвенькає», він «одутий, аж посинів, / Похмілля прокляте / Його мучило».
Серед окремих миттєвостей, які спостеріг де Кюстін і озвучив О. М. Бодянський для Шевченка, могла бути розповідь про те, як тримався на людях Микола І: «Він завжди позує і тому ніколи не буває природним…» Кюстін стверджував, що цар носив корсет, аби «відтягнути шлунок і груди». У Шевченка про царя й царицю сказано коротко й убивчо: «Довгенько вдвох похожали, / Мов сичі надуті».
Звичайно, не відкидаю припущення деяких шевченкознавців, що царицю Шевченкові «можливо, доводилося бачити в Петербурзі та чути про неї розповіді К. П. Брюллова». Так-то воно так, але до комедії «Сон», написаної невдовзі після зустрічі з О. М. Бодянським, поет жодного разу не згадав Миколу І та Олександру Федорівну у своїх поезіях. Отже, не варто замовчувати версію, пов’язану з Астольфом де Кюстіном, а точніше – з його книгою.
Як, усе-таки, міг познайомитися з твором французького маркіза Шевченко? У серйозних історичних працях згадується щоденник М. І. Погодіна, у якому є свідчення, що він читав де Кюстіна в 1844 році, інколи разом із О. М. Бодянським. У одному з щоденникових записів зазначено, що О. М. Бодянський розповів усе прочитане разом із М. І. Погодіним їхньому спільному знайомому. Цілком імовірно, що загальний зміст книжки де Кюстіна й окремі її сюжети О. М. Бодянський переказав і Шевченкові, що згодом опосередковано відбилося на сатирично-шаржованому портреті Миколи І та імператриці в комедії «Сон».
Проте ніхто не звертав уваги на те, що О. М. Бодянський читав книгу Кюстіна з М. І. Погодіним аж у грудні 1844 року, тоді як автограф поеми «Сон» датовано 8 липнем 1844 роком. Отже, О. М. Бодянський міг розповісти Шевченкові про зміст книги тільки в лютому 1844 року, під час їхньої першої зустрічі. Певно, так і було, бо важко навіть уявити, що фанатичний книголюб О. М. Бодянський не ознайомився з книгою маркіза де Кюстіна ще в 1843 році, коли вона тільки-но з’явилася в Росії і про неї говорила вся московська еліта.
О. І. Герцен згадував: «Я не знаю жодного дому, порядно утримуваного, де б не знайти твори Кюстіна про Росію». Історик і державний діяч М. А. Корф занотував у щоденнику, що книгу де Кюстіна «природно, суворо заборонено, але все коло аристократів її прочитало…», а критик П. В. Анненков свідчив, що «книга читалася у нас повсюдно».
Добре знаючи біографію й особистість українця з Варви, книголюба О. М. Бодянського, не сумніваюся, що він представив Шевченкові книгу де Кюстіна, яка була тоді першорядною літературно-політичною сенсацією. Зовсім інша річ, що законослухняний і обережний імперський підданий О. М. Бодянський ніде й ніколи не згадував про це й, очевидно, просив і Шевченка вчинити так само.
Цікаво, що де Кюстін назвав усе бачене в царському оточенні комедією: «Російський двір нагадує театр, в якому актори зайняті виключно генеральними репетиціями… Актори і театр безплідно проводять своє життя, готуючи, виправляючи і вдосконалюючи громадську комедію…» Жанр своєї поеми «Сон» Шевченко визначив як комедію на зразок «Божественної комедії» А. Данте, перша частина якої – «Пекло» – вийшла 1842 року в російському перекладі.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: «МОЖЕ, МОСКВА ВИПАЛИЛА…»
У Шевченковій поемі «Сон» є чимало рядків, суголосних із Кюстіновими, й це також привертає увагу до книги французького маркіза.
Скажімо, впадає в очі схожість опису де Кюстіном і Шевченком невських набережних: «Набережні Петербурга належать до числа найпрекрасніших споруд у Європі…» (де Кюстін); «А берег ушитий увесь каменем. Дивуюсь, мов несамовитий!» (Шевченко). Та особливо вражає подібність сприйняття ними немилосердного царського ставлення до будівничих Петербурга: «Земля вислизає з-під ніг, так що ж? Ми зробимо мостову з каменю і на ній зведемо наше пишне місто. Тисячі людей загинуть на цій роботі. Не біда! Зате ми будемо мати європейську столицю і славу великого міста». Стократ сильніше та гнівливіше писав у поемі «Сон» Шевченко, який знав набагато більше від де Кюстіна, зокрема, про загибель на будівництві Петербурга за часів Петра І десятків тисяч українських козаків:
«О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!»
Ці слова вкладені поетом у вуста чернігівського полковника, наказного гетьмана П. Л. Полуботка, який 1723 року закінчив життя у Петропавловській фортеці, але насправді Петербург зводився за часів І. С. Мазепи. Таким чином, як справедливо зауважує В. О. Шевчук, будівництво столиці імперії виростає до узагальнення – Російська держава взагалі виросла значною мірою на українських кістках.
Цікаво, що Р. М. Лубківський, торкаючись книги Кюстіна, в якій маркіз особливо скаржився на відсутність у Росії жодного голосу протесту проти нелюдськості царевого самовладдя, свого часу слушно зауважив:
«Так ось – Кюстін цього не міг знати – такий голос знайшовся: в особі Шевченка. Його виклик самодержавству – і особиста ініціатива, і опосередкований протест людства проти загрози європейській світовій цивілізації. Те, що допитливі чужоземці, відвідавши Петербург, Москву, Нижній Новгород, кваліфікують, мов кошмар, Шевченко у поемі-видінні “Сон” трактує як сутність цілісної, фундаментально продуманої, глибоко закоріненої на історичну перспективу Системи. Система гноблення інородців, і насамперед українців, мала структуру, ідеологію, механізми. Найголовнішим із них для послідовного винародовлення українців царська імперія обрала комплекс малоросійства – слід завважити, довговічний і майже безвідмовний комплекс. Найстрашніше в цьому диявольському комплексі – здатність вгризатися в здорову національну плоть і плодити убивчі метастази антиукраїнськості».
Ми не знаємо, та й не дізнаємося, наскільки докладно й глибоко передав добросовісний Осип Максимович поетові зміст книги французького мандрівника, але напевне, що бентежний і чутливий поет одразу збагнув історичний феномен твору в контексті часу, відчув його антимиколаївську спрямованість, органічну суголосність основних висновків із його думами, наприклад, із таким: «Коли сонце гласності зійде, нарешті, над Росією, воно висвітить стільки несправедливостей, стільки страхітливих жорстокостей, що весь світ здригнеться…»
Утім узагалі наївно думати, що французький аристократ міг бути навчителем чи навіть підказувачем українського народного поета в осмисленні Росії. Скажімо, простодушним є таке нинішнє твердження: «Шевченко повторив у поемі “Сон” одну з найважливіших тез маркіза про те, що деспотизм і тиранія – близькі родичі…» Смішно покладатися на тезу про те, що нібито національний Кобзар уперше дізнався про це у небезталанного француза і лише переказав його слова! Не випадково І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський відзначили немислиму для того часу безстрашність і політичну мудрість Шевченка щодо царів, деспотизму, тиранії. Якось у розмові зі мною на цю тему П. М. Мовчан сказав про Шевченка: «Погляд європейця». Це дуже точно! Тож ідеться про співзвучність ідей і думок, яка виявляє серцевинну присутність Шевченка в історичній епосі та його дивовижну чутливість до загрози Росії-Московщини, передусім, щодо України:
«України далекої,
Може, вже немає
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море…»
У цьому духовному просторі навіть уявити не можу, що Шевченко ніде, ніколи, нічого, ні від кого не чув про незрівнянну книгу де Кюстіна «Росія в 1839 році». Здогадна версія про те, що це зробив О. М. Бодянський у лютому 1844 року в Москві видається мені важливою для подальшого розроблення. Цікава, дражлива й спонукальна для поета інформація, на мій погляд, емоційно-незримо спурхнула над віршем «Чигрине, Чигрине…», написаним у Москві 19 лютого 1844 року, а затим проросла у поемі «Сон»…
На завершення нагадаю, що понад десять років тому книга Кюстіна в скороченому вигляді побачила світ в опрацюванні О. Мерчанського. Вже згаданий М. Ф. Слабошпицький, який написав післямову до неї, назвав цей твір своєрідним експозе Кюстінової праці «Росія в 1839 році»: «У ній викладено найпромовистіші епізоди й найважливіші ідейні моменти книги, перемежовані коментарями упорядника й автора передмови Дмитра Донцова». Усе саме так, і це дуже важлива публікація! Проте нарешті необхідно видати повний переклад українською мовою книги маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році» (звісно, з оригіналу, а не з російського видання) з новітніми докладними науковими коментарями.
АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН:
«Я КРАЩЕ ВТРАЧУ ДРУЖБУ РОСІЯН, АЛЕ НЕ ВТРАЧУ СВОБОДУ МИСЛІ…»
У записі від 1 липня 1857 року в Шевченковому Щоденнику є така згадка: «…У 1839 році, відвідав я петергофське свято… супроводжував я свого великого вчителя Карла Павловича Брюллова». Того дня на щорічному святковому гулянні з участю царя й цариці, двірцевої знаті та ряджених представників народу побував і де Кюстін, який присвятив розповіді й роздумам про нього чимало сторінок, особливо захоплюючись різнобарвними вогнями ілюмінації: «У петергофському парку можна проїхати милю, не побувавши двічі на одній і тій самій алеї; уявіть же собі цей парк у вогні!.. Мені передавали, що тисяча вісімсот чоловік запалюють за тридцять п’ять хвилин усі вогні парку… Треба мати багату уяву, щоб намалювати словами чарівну картину ілюмінації». І ще: «В цій льодовій країні… ілюмінації схожі на пожежі». Нагадаю, як у Шевченка: «Смеркалося… огонь огнем кругом запалало».
Утім аналіз іронічно-їдкого француза дозволив і тут розкрити зворотній бік урочистостей:
«Свято в Петергофі треба розглядати з двох різних точок зору – матеріальної і моральної; одне й те саме видовище, якщо досліджувати його в цих двох аспектах, справляє різне враження… Як декорації, як живописне змішування людей різних звань, як огляд розкішних і незвичайних костюмів, свято в Петергофі вище від усяких похвал… Але даремно шукав я серед шести-семи тисяч представників цієї фальшивої російської нації, що товпилися… у палаці в Петергофі, хоча б одне веселе обличчя; коли живуть у фальші, не сміються… Я краще втрачу дружбу росіян, але не втрачу свободу мислі, що дозволяє мені судити про їхні хитрощі та прийоми, які вони застосовують, аби обманути нас і обманюватися самим…»
Особливо обурило де Кюстіна те, що під час бурі потонули кілька барж із людьми, які поспішали морем із Петербурга на свято, проте «ніхто не дізнається правди, газети не писатимуть про нещастя, що означало би гудити імператора». Переконавшись у своїй правоті, маркіз за якийсь час записав, що в будь-якій іншій країні, тим більше у Франції, така трагічна подія неминуче опинилася б у центрі уваги преси й громадськості: «А тут – нічого!!! Панує мовчання, яке страшніше за саму біду!..» Так маркіз де Кюстін знову викрив аморальність російської влади: «Незважаючи на велике нещастя, помпезне святкування пройшло цілком “нормально”, неначе нічого не сталося».
АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН: «РОСІЙСЬКА ПОЛІТИКА ВРЕШТІ-РЕШТ РОЗЧИНИЛА ЦЕРКВУ В ДЕРЖАВІ»
У згаданій книзі «Астольф де Кюстін. Правда про Росію» (2009), в якій Д. І. Донцов розкрив зміст «подорожнього щоденника» французького маркіза та прокоментував його, висловлена цікава думка про те, що Шевченків Щоденник «можна зовсім добре порівняти із подорожніми листами 1839 року».
Зокрема, наводиться Шевченків запис у Щоденнику, зроблений 17 вересня 1857 року, коли він пропливав Чебоксари дорогою з Астрахані в Нижній Новгород. Тоді Тарас Григорович звернув увагу на те, що в місті, «принаймні, наполовину буде… будинків і церков». Справді, в ті часи на 4700 жителів у Чебоксарах було 13 церков і монастирів, 11 молитовень. Свято-Троїцький монастир існував з XVI століття, а Введенський собор – з XVIІ століття.
Шевченка вразила така значна кількість церков у невеликому місті, й він занотував:
«Для кого і для чого їх побудовано? Для чувашів? Ні, для православ’я. Головний вузол московської старої внутрішньої політики – православ’я».
Ішлося, зрозуміло, про насильницьке хрещення чувашів, їхню русифікацію, що проводила Росія у 1740–1750-х роках.
Нагадаю, як поет писав у поемі «Кавказ» (1845):
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне…
Отже, поет чітко писав саме про «московську внутрішню політику». Хоча столиця вже давно була в Петербурзі, Шевченко добре знав справжнє місце й реальну силу Москви.
Закінчуючи свою книгу, де Кюстін зізнався, що далеко не все встиг і зумів зрозуміти в Росії: «Особливо мені шкода, що не зумів проникнути в одну таємницю – зрозуміти, чому в Росії такий малий уплив має релігія».
Та в реальності під орудою царя церква мала колосальний уплив на віруючих росіян, а де Кюстін якраз і розумів, що російські самодержці здавна прагнули очолювати не лише державу, а й церкву: «Російська політика врешті-решт розчинила Церкву в Державі, змішала небо і землю: людина, яка дивиться на свого повелителя як на Бога, сподівається потрапити в рай єдино милістю імператора». Справді, в законодавстві миколаївської Росії було закарбовано: «Император яко христианский государь есть верховный защитник и хранитель господствующей веры и блюститель правоверия и всякого благочиния». Подібно до часів Петра І, члени Синоду складали присягу монархові, «крайнему судии Духовной сей Коллегии».
Тож насправді Кюстін, який вважав російський народ найбільш набожним із усіх християнських народів, зрозумів, що його віра приносить мало плодів: «Коли Церква відмовляється від свободи, вона втрачає моральну силу; будучи сама рабою, вона породжує лише рабство».
Сучасні російські коментатори книги французького мандрівника справедливо зауважують, що негативне сприйняття католиком де Кюстіном православної церкви було загострене переслідуванням католиків у Росії. Проте це не знецінило наведених ключових висновків маркіза. Тим більше, що вони дістали неодноразове підтвердження й через кілька десятиліть, скажімо, на початку ХХ століття прем’єр-міністр російського уряду С. Ю. Вітте резюмував: «У нас церква перетворилася в мертву, бюрократичну установу, церковні служіння – в служби не Богу, а земним богам, усяке православ’я – в православне язичництво».
Не випадково в Шевченковій поемі «Невольник» (1859) зустрічаємо геніальну максиму:
А москалі і світ Божий
В путо закували.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО:
«ЯКБИ НЕ ПОХИЛИЛИСЯ РАБИ…»
Наостанок ніяк не можу не привернути увагу до Кюстінового запису про відвідання ним у Петербурзі Петропавловської фортеці – каторжної тюрми для «державних злочинців», унікального зловісного символу російського рабства – та сусіднього Петропавловського собору, в якому ховали російських самодержців. Мудрий француз одразу запримітив моторошну двозначність і страхітливу символічність цієї суто російської близькості:
«Мене повели в собор – усипальницю царюючої фамілії… У цій могильній цитаделі мертві мені здавалися вільнішими від живих. Я задихався в її стінах. Якби думка замурувати в одному склепі полонеників імператора і полонеників смерті, змовників і монархів, проти яких вони злоумишляли, була продиктована філософськими поглядами, я ще зміг би з ними змиритися. Проте я не бачу нічого, крім цинізму абсолютної влади та грубої самовпевненості деспотизму. Ми, люди Заходу, революціонери й роялісти, бачимо в російському державному злочинцеві лише безневинну жертву абсолютизму, а росіяни бачать у ньому людину, якої всі відцуралися. Ось до чого доводить політичне ідолопоклонство… Я не можу без жаху думати про те, що справді віддані та бездоганно чесні люди можуть будь-якої хвилини опинитися в казематах петербурзької фортеці… Як не перейнятися жалем до цього народу!»
Прочитавши ці пронизливі рядки, згадав я, здається, нині призабутий Шевченків антиросійський вірш «Якось-то йдучи уночі…», написаний 13 листопада 1860 року, тобто за три місяці до смерті поета:
Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… та йдучи
Міркую сам-таки з собою:
– Якби то, – думаю, – якби
Не похилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Ішлося про царський Зимовий палац, інші велично-пишні будинки родини імператора та його оточення в Петербурзі…
Крамольні розмірковування поета було перервано, бо з протилежного боку Неви, де бовваніла Петропавловська фортеця
…мов із ями,
Очима лупа кошеня.
А то два ліхтаря горять
Коло апостольської брами.
У народі сказали б, що то були відьомські очі, з якими й пов’язують котів, а брама – при фортеці, названої на честь апостолів Петра і Павла. Утім є також версія, що через ці великі – «апостольські» – ворота вивозили з Петропавловської фортеці засуджених в’язнів, а поет уявляв їх апостолами, які «слово правди понесли по всій невольничій землі».
А що Шевченко? Як він зреагував на сатанинські додивляння й дослухання за ним?
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
Це звучить, як Шевченків заповіт. Отож, думаймо! Бо Кюстінові спостереження і розмисли про Росію безпосередньо стосуються сучасних страшних напастей України…
Півстоліття тому американський дослідник Дж. Кеннан виснував, що книга де Кюстіна, хоч і присвячена Росії Миколи І, дивовижним чином виявилася застосовною не меншою мірою до Росії Сталіна і Брежнєва. Цікаво, що наприкінці минулого століття з цим погодилася відома російська кюстінознавиця В. А. Мільчина. На початку нинішнього ХХІ століття мені випало майже півтора десятиліття очолювати Національний культурний центр України в Москві, тому мав унікальну змогу пересвідчитися в сучасній живучості Кюстінових свідчень. Особливим доказом історичної правоти французького маркіза є те, що його книга й через майже два століття залишається найпопулярнішим твором про Росію і буквально розібрана на цитати й афоризми, яких навів чимало. Насамкінець нагадаю Кюстінову засторогу щодо росіян, на яку досі, здається, не звертали належної уваги: «Їх цивілізація – одна видимість; на ділі вони безнадійно відстали від нас і, коли випаде нагода, жорстоко помстяться нам за нашу вищість».
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/