“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022
Володимир Мельниченко, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ РУСОФОБСТВА ЧИ ПРАВДА ПРО РОСІЮ?
Не стану занурюватися в усі сучасні російські стогнання стосовно того, що «світове русофобство має тисячолітню історію» — на те були причини, що вимагають докладного наукового (!) розгляду. Покажу це на прикладі твердження, що в ХІХ столітті «енциклопедією русофобства» нібито стала книга французького маркіза Астольфа де Кюстіна «La Russi en 1839» («Росія в 1839 році»).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спочатку коротко про автора.
Маркіз Астольф Луї Леонор де Кюстін (1790–1857) — французький аристократ, письменник, мандрівник. Його дід, Адам Філіп де Кюстін, — генерал, командував Рейнською республіканською армією, а батько Арман Луї Філіп Франсуа де Кюстін — блискучий дипломат, уже в 22 роки призначений урядом короля Людовіка XVI послом до герцога Брауншвейзького. Обох аристократів, які стали на бік Французької революції, вона гільйотинувала в 1793–1794 роках, і це стало кращою рекомендацією для маркіза де Кюстіна при дворі Миколи І, коли 49-річним він прибув у Петербург, де неодноразово зустрічався з імператором. Навіть записав таке: «Дякуючи частим прилюдним бесідам із государем я завів знайомство з багатьма людьми… Побачивши, що я став предметом особливої прихильності з боку повелителя, вони кидаються мені на шию…» Утім через кілька років Микола І, прочитавши книгу «Росія в 1839 році», жбурнув її на підлогу зі словами: «Моя вина: навіщо я говорив із цим негідником!». А що він міг інакше сказати, прочитавши, скажімо, таке про своє правління: «Тут власним життям розпоряджається тільки монарх: доля, могутність, воля цілого народу — все знаходиться в руках однієї людини… Тиранія, чи республіканська, чи монархічна, вселяє в душі ненависть до абсолютної рівності… В Росії деспотична система діє, як годинник, і наслідком цієї надзвичайної розміреності є надзвичайне гноблення… Відчуваєш обурення і з жахом запитуєш себе, чому в діяннях людських так мало людяності».
Або: «Росіяни рівні, але не перед законами, які не мають в їхній країні зовсім ніякої ваги, а перед капризом самодержця…»
Російський монарх у свою чергу обурювався, читаючи дошкульні одкровення француза, і маркіз де Кюстін через півтора десятиліття, коли вже вийшло п’ять видань книги, навіть зізнався, що «успіху книги немало сприяв гнів імператора Миколи І….»
Уперше маркіз де Кюстін мандрував у 1811–1822 роках, побувавши в Англії, Шотландії, Швейцарії, Італії. Про ці подорожі видав книги у 1830-му і 1835 році, а затим 1838-го опублікував дорожні замітки про відвідання Іспанії. Крім того, написав низку світських романів, виступав із публікаціями на театрально-драматичному та белетристичному поприщах.
Але всі ці достойні труди належали своєму часові, а в пам’яті майбутніх поколінь залишилася книга де Кюстіна «La Russi en 1839».
Монархіст за переконаннями, маркіз вирушив до абсолютистської Росії сподіваючись знайти в ній запоруку порядку й спокою усесвітнього масштабу. За три місяці він повернувся на батьківщину рішучим противником абсолютної монархії і переконаним прихильником представницького правління: «…Їдучи з наміром одержати від самодержавного уряду нові аргументи проти деспотизму… я був вражений злочинами самодержавства, тобто тиранії…»
Астольф де Кюстін приплив до Петербурга через Фінську затоку на пароплаві «Микола І» у першій декаді липня 1839 року, через місяць він відвідав Москву, затим Нижній Новгород, а вже у вересні відправився з Москви через Петербург у Берлін, куди прибув на початку жовтня 1839 року. Можна тільки дивуватися, що за такий короткий час іноземець не лише по-людськи розчарувався в самодержавному правлінні, а й науково точно визначив його ментальні згубні пороки, викристалізував системні характеристики миколаївської Росії — «це безживне тіло, колос… усі члени якого знемагають, однаково позбавлені сили!» Звісно, наївно було б думати, що француз перед мандрівкою в Росію не зібрав доступні йому відомості. Досить сказати, що він ознайомився не лише з путівниками по Москві й Петербургу, а й з «Історією держави Російської» М. М. Карамзіна, на якого неодноразово посилався в своїй книзі.
Проте де Кюстін самостійно занурився в історичний смисл сучасного йому російського життя й так само самостійно зробив висновки та передрікання зі своєї найвідомішої мандрівки, в тому числі, про майбутню «жахливу революцію» в Росії:
«В народі, який так довго пригнічують, пристрасті довго киплять, перш ніж відбудеться вибух; небезпека час від часу наближається, зло не відступає… можливо, навіть наші внуки не побачать вибуху, але ми вже сьогодні можемо передрікти, що він неминучий, хоча й не знаємо, коли саме він відбудеться».
Онуки Кюстінового покоління побачили й відчули російські революції…
Немає сумніву, що сам де Кюстін не гірше від нащадків усвідомив історичне призначення свого відвідання Росії, зокрема й для «майбутньої долі світу». Найпереконливіше свідчить про це його передмова до другого видання книги в Парижі (1843):
«Я об’їхав більшу частину цивілізованого світу і під час цих мандрівок усіма силами намагався пізнати таємні пружини, що рухають життям імперій… Росіяни залишаться мною незадоволені, але в глибині душі вони мене пробачать — цього усвідомлення мені досить. Кожен росіянин, якщо він порядна людина, підтвердить, що коли я й припустився, за браком часу, помилок у деталях, у цілому я зобразив Росію такою, якою вона є».
Скажу більше, коли розпочалася Кримська війна 1853–1856 років і чимало пороків Росії, названих автором, явно висунулися назовні, вийшло у 1854 році п’яте видання книги, в передмові до якого де Кюстін написав, що «хоче бути почутим усім світом і тому вирішив випустити дешеве видання книги, видання для народу». Характерно, що тоді він назвав її «La Russi», протиставивши позачасову Росію світові.
В Росії, на мій погляд, найсильніше та найвиразніше підтвердив його правоту О. І. Герцен, який назвав твір Кюстіна «найцікавішою і найрозумнішою книгою, написаною чужинцем про Росію». В щоденнику Герцен зізнався:
«Тяжке враження від цієї книги для росіянина, голова схиляється на груди, а руки опускаються; і тяжко від того, що відчуваєш страшну правду, і прикро, що чужий доторкнувся до болючого місця…» І знову: «Книга ця для мене ніби тортури, як камінь, привалений до грудей; я не дивлюся на його промахи, основа його переконань вірна. І це страшне суспільство, і ця країна — Росія…»
АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН: «У РОСІЇ СВОБОДИ НЕМАЄ НІ В ЧОМУ…»
Треба визнати, розповідь француза таки забарвлена ментальною зверхністю до росіян, проте не можна погодитися з М. В. Гоголем, що Кюстін «видав свої записки з тим саме, щоб показати Європі з дурного боку Росію» й бачив у його книзі лише «розчинену ненависть» до Росії. Річ не в тім, що маркіз запевняв читача: «Свою розповідь я вів без особистої ненависті». Річ у тім, що, судячи з історичних підтверджень у часі правоти маркіза, він таки був або намагався бути чесним, об’єктивним, усвідомлюючи, що існують «дві нації — Росія, як вона є, і Росія, якою її прагнуть представити перед Європою». Тому зміг описати Росію, якою вона справді була. Француз не приховував своїх симпатій, якщо вони виникали. Навіть заявив, що книга «повна похвальних спостережень, які роблять ще суворішими зауваження осудливі». Скажімо, маркіз неодноразово любувався російськими селянами, відзначав їх заповзятливість, уміння виживати в непростих умовах, а ще — співати. Та найголовніше полягає врешті-решт, у Кюстіновому висновку з його доброзичливого ставлення до впокореного російського народу: «Тяжке враження, що не залишає мене з тих пір, як я живу в Росії, посилюється від того, що все говорить про природні здібності пригніченого російського народу. Думка про те, чого б він досяг, якби був вільний, доводить мене до шаленства».
З власного життєвого та наукового досвіду знаю, що в атмосфері кожної країни розлито щось невидиме й невідчутне на дотик, але важливе для людської душі, яка з нею знайомиться. Для високої правди історичного дослідження, навіть подорожньої розповіді, украй важливо виявити й відтворити цей національний феномен, і маркіз де Кюстін блискуче здійснив це, точно назвавши синтетичну для всієї Росії ознаку — страх: «У Росії усе печально подвійне — від страху влади і від відсутності сонця!..» Зауважу, що француз буквально сприймав Росію як північну, холодну країну, в якій полюс недалеко від Петербурга, а «Сибір починається від Вісли…» Та про крижаний страх у нього сказано невідпорно: «У Росії страх замінює, точніше, паралізує думку… Щоб там не казали короткозорі законодавці, страх ніколи не зможе стати душею організованого суспільства, бо він не створює порядку, а тільки прикриває хаос…»
Отже, там, де панує страх, немає місця для щастя: «У Росії, по моєму, люди обділені справжнім щастям більше, ніж у будь-якій іншій частині світу. У себе вдома ми також не почуваємося щасливими, але ми знаємо, що щастя залежить од нас самих; у Росії щастя неможливе зовсім».
Це моторошне відкриття боліло йому, лякало його й виплеснулося в остаточний підсумок Кюстінового знайомства з Росією 1839 року:
«Тільки поживши в цій пустелі, де немає спокою, у цій тюрмі без продиху, починаєш відчувати всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, який би там спосіб правління не був прийнятий… У Росії, не втомлююся повторювати, свободи немає ні в чому… Побачивши на власні очі цю країну, будь-хто буде радий жити в будь-якій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щаслива без свободи».
Наш сучасник М. Ф. Слабошпицький справедливо й точно резюмував: «Це Кюстінів вирок».
Зі свого боку хочу додати, що ключовий висновок іноземного маркіза не був емоційним, скороспілим, а навпаки випливав із його глибоких роздумів, вивірених у реальних обставинах імперської Росії. Вчитаємося й вдумаємося в наступні рядки з книги де Кюстіна:
«…Росія все ще дистанційована від свободи далі, ніж більшість інших країн на світі, — не від слова “свобода”, а від того, що ним позначається. Заклик “хай живе свобода!” може хоча б і завтра пролунати навіть на межі Сибіру під час кривавого бунту, при заграві пожежі; сліпий і жорстокий народ може перерізати своїх панів, повстати проти темних самодурів, закривавити води Волги, тільки вільнішим він не стане — над ним ярмом тяжіє варварство».
Французький маркіз був далекий від історичної долі України у лещатах імперії. Утім саме він, як відомо, вперше заявив, що Росія «за всієї її неосяжності — не що інше, як тюрма, ключ від якої у руках імператора». Тобто треба розуміти, і тюрма народів, які її населяли. Лише Шевченко вповні розкрив у геніальному сарказмі справжню трагедію багатонаціональної самодержавної імперії:
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
Нагадаю співзвучну жорстку максиму з книги «Росія в 1839 році»: «Мовчання править життям і паралізує його».
Астольф де Кюстін ясно розумів особливу небезпеку внутрішніх вибухових проблем багатоплемінної Московщини:
«Уявіть собі вирування республіканських пристрастей (адже при російському імператорі панує вдавана рівність) у тиші деспотизму — застрашливе сполучення, особливо у світлі того майбутнього, яке воно передрікає світові. Росія — щільно закупорений казан із окропом, причому стоїть він на вогні, що розгорається все сильніше й сильніше. Я боюся, щоб він не вибухнув. І не я один боюся».
Закінчення буде.
Титульне фото: ілюстрація картини В.Шульженка (РФ)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/