Закінчення. Початок у ч.4
Заломлення первісного синкретичного мислення в художній свідомості прозаїка, спроектоване на християнську проблематику, дає той зразок поетики пластичного переходу від реального до ірреального, яка інтригує вже самим цим світоглядним поєднанням.
Уся ця досить екзотична вибухова суміш відкоригована потужним бароковим світобаченням із відвертою настановою автора на моральний дидактизм, до якого чи не найбільше надається універсальна притчева форма оповіді, що належить до однієї з улюблених у Валерія Шевчука. Перехрещення барокового дискурсу з індивідуальною авторською манерою якраз і витворює той ідеостиль, який засвідчив тяжіння В. Шевчука до універсальних тем і вічних уселюдських проблем і який поставив його в перший ряд сучасних українських письменників. В основі творчих зацікавлень письменника впродовж десятиліть перебувають поетично-риторичні, філософські та морально-етичні знаки барокової культури. Як результат – проза В. Шевчука багата на видимі й підтекстові трансформації, модифікації барокових тем, мотивів, образів, більше того – жанрів, що засвідчує проникнення філософсько-світоглядних, релігійних, морально-етичних базисних постулатів бароко в ідейно-світоглядну спрямованість художньої прози, підживлення його інтелектуальних інтенцій та художньої свідомості поетикою попередніх художньо-стилістичних епох. Давні художні методи, напрями, наративні моделі, міфологічні структури, жанрові інваріанти, архаїчні образи й символи – все це стало підгрунтям тієї глибоко індивідуальної поетики й ідіостилю, що вирізняє В. Шевчука з-поміж інших письменників сьогодення.
Широка жанрова палітра прози В. Шевчука, відповідно, визначена зануренням у ту легендарну барокову Атлантиду, що через «пам’ять тексту» перекодовує значущі людинознавчі теми, проблеми, концепти. За визначенням дослідників, у жанрових структурах цього письменника спостерігаємо трансмісію форм барокового епосу, лірики, драми, поєднання кількох барокових жанрів. Так, прозаїк пропонує нам такі жанрові інваріанти повісті й роману, як інтермедія («Розсічене коло»), трагікомедія («Срібне молоко»), лист («У череві апокаліптичного звіра»), емблема, діалог, літопис («Око Прірви», «У пащу Дракона») та ін. Більше того, навіть у межах нібито одного жанру спостерігаємо різні жанрові віддзеркалення й конотації, як, скажімо, в історичному романі «Око прірви», де знайшли своєрідне втілення також агіографічна модель дійсності, її травестійний вимір, філософський полілог, в якому задіяні різні конотативно-культурологічні значення, а також «емблематичне представлення сенсу історії суспільства та людини» (О. Солецький). Тяжіння до барокових мислеформ рівно як і прагнення до жанрової ректифікації засвідчує, зокрема, роман «Срібне молоко», структурований автором відповідно до барокової жанрової природи, або ж барокове структурування матеріалу, коли до основних розділів додаються, скажімо, короткі «Інтерполяції» («Роман юрби…»). Осучаснюючи й наче «перевертаючи», перелицьовуючи ті чи ті пласти барокового досвіду, письменник досягає того рівня надчасовості, яка забезпечує перетворення змісту конкретного твору на загальнозначущий, а підтексти наділяє потугою пропонувати інваріанти прочитання. Проте визначальними все ж залишаються такі визначені дослідниками жанри, як роман-балада («Дім на горі»), романи-притчі («Три листки за вікном», «На полі смиренному») – саме цими жанровими утвореннями письменник насамперед увійшов в дослідницьку й читацьку свідомість ХХ ст. Виходом за межі жанрів, їхнім «змішуванням» письменник наче зумисне провокує інваріативнісить прочитання та інтерпретації свого тексту, підсилюючи ще й таким чином – через трансформації й модифікації жанрових форм – актуалізацію «хромосомного набору» текстових кодів і субкодів.
Проте претекст стає в В. Шевчука хіба тільки ідейною канвою для кристалізації власної авторської концепції. Афористичність письменника заґрунтована переважно у підвалини філософської думки ХVІ-ХVІІІ ст., особливо вчення Г. Сковороди. Ці кореляції сентенцій як «старих істин», «покладених» на сучасний лад, зазвичай проектуються на «вічні» вселюдські теми. Нерідко письменник апелює до кількох джерел, даючи сучасному інтелектуальному читачеві приклади гіперцитації. Причому В. Шевчукові властиве як шанобливе, так і травестійне ставлення до претексту, його раціональна «експлуатація», що в результаті висновується новими зразками модерного письма. Інтертекстуальність актуалізує «вічні» архетипні символи, метафори, алегорії, генетичну спорідненість образно стилістичних систем і кодів, що їх письменник розгортає від твору до твору.
Потужний вплив барокового мислення на прозу письменника сприяв виробленню в нього власних інтенцій асиміляції барокового коду та інкорпорації/інтеграції його в новий художній контекст – якраз це й забезпечує активний адаптаційний процес читацької свідомості до давньої традиції символічно-алегоричної інтерпретації світу з її архетипами та міфологічними структурами, що присутні в мислетворчості людини на рівні внутрішньогенетичних первнів. Тому екзистенційна природа Шевчукової поетики глибоко барокова. Безперечно, стилізація барокових форм – це своєрідний «риторичний жест» (О. Солецький) відсилання до барокових тем, жанрів та авторів. Однак це ще й потужний креативно-творчий чинник, збудник творчої уяви, яка витворює ситуації, характери та колізії, опираючись на архетипні моделі людської поведінки.
Бароковий універсалізм Вал. Шевчука виявляється насамперед у виборі «вічних» тем, проблем, які цікавлять людину будь-якої епохи. Звідси – антропоцентризм В. Шевчука заґрунтований у філософсько-екзистенційні розмисли. Наскрізним для усієї творчості є його переконання щодо складності, дуалізму людської природи – ця проблема досліджується письменником у розрізі різних епох.
Історико-культурна та філософсько-психологічна рефлексія В. Шевчука з «виходами» в різні епохи та різні верстви народу потребувала звертання до відповідної «нелінійної» форми, яка співвідносилася б із темпоральними лабіринтами. Так складна природа художньо-образної та жанрової системи В. Шевчука спричинила різні інтерпретації творчої манери та хронології Шевчукових творів, тим більше, що більшість із них прийшла до читача із значним запізненням та з часом укладалася в складні конструкції багатокомпонентних романних форм.
Як ідейно-змістова, так і жанрова система гіпертексту Вал. Шевчука базована на доброму знанні давньої української та світової літератур. Їй властиві як власне інтертекстуальність («текст у тексті», пронизаний грою цитат, алізій тощо), так і метатекстуальність (коментарі, дотичні до інших текстів, переважно до документальної бази, але водночас і до власних книг: скажімо, до перекладеного ним літопису Величка письменник додає 3200 коментарів і приміток, а в «Розсіченому колі» відсилає читача до повісті «Кам’яна луна» та оповідань «Мокрі паркани» та «Притча про Івана Походячого», аби пояснити свій свідомий самоповтор з приводу опису відьми) та архітекстуальність (співвіднесення текстової тканини твору з загальними правилами побудови тексту, переважно генологічного плану). Прикладом першого різновиду може служити повість «Розсічене коло», де основні розділи перемежовуються «інтермедіями» – записами в «актах Житомирського уряду», що їх композиційно замикає «Епілог», завершуючи інтригу, явлену в «Преамбулі» – улюблений експозиційний прийом у структурно-композиційній побудові творчості письменника. Часто використовуються такі інтертекстуальні прийоми, як вставні епізоди (вірші, сни, візії, пісні, замовляння, розлогі цитати-квінтесенції з документальних джерел тощо) – те, що дає підстави говорити про базованість художнього методу письменника на «парадигмі скомпонованих цитат різної структури» (Н.Бєляєва).
Звідси – два рівні белетризування в творчості цього письменника – контекстовий (історія тут слугує тлом, контекстом, у який віртуозно «вписується» сюжет, що розгортає ідею твору, як це бачимо в романі «Три листки за вікном»), та підтекстовий (частково навіть надтекстовий) – коли сюжет креатує нові смисли, які зазвичай постають відкриттям для вдумливого читача. Художній дидактизм В. Шевчука має проповідницьке спрямування: своє просвітництво на ниві філософського осягнення буття, розуміння сенсу свого існування автор трансформує в своєрідне апостольське проповідування: «– Сумні та заблукалі, – сказав я, – підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами – криниця ваша. Омийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорстке волосся злості своєї» (повість «Сповідь»).
«Євангеліє від Шевчука» – це світобачення, викристалізуване віковічним досвідом, модифіковане письменником згідно із критеріями, сповідування яких допоможе досягти гармонії й досконалості в світі. Вбране в художньо-образні шати з відповідним композиційним забезпеченням, воно несе потужний текстовий інтертекстуальний «слід» – розгалужену сітку агіографічних мотивів, які слугують апробованим містком між часами минулим і сучасним, проектуючи людську свідомість у майбутнє.
Так два полюси памяті сходяться в одному фокусі творення духовного світу людини. Здавалося б, мав би бути конфлікт між «історією повсякдення», яку дослідники пов’язують із постмодерністським підходом до осмислення історії, і «всезагальною історією» як хронологічним ланцюжком подій. Перший упритул наближає нас до з’ясування, а відтак – модернізації нашої ідентичності, другий висуває на перший план проблему пам’яті/ безпам’ятства (забуття); другий – заґрунтований на уявному центрі, який упорядковує цей ланцюжок історичних подій, де історіоцентризм виконує роль культивування пам’яті. У В. Шевчука і перше, й друге органічно урівноважені, і якщо шукатимемо те, що їх урівноважує, завжди виходитимемо на людину.
Репрезентуючи своєрідні зразки синтезу засобів художнього мислення, письменник дедалі більше розпросторює духовний простір сучасної людини, все щільніше заповнюючи його характерами, колізіями, побутовими реаліями тощо, центральним у якому залишається Шевчукова ідея дому як духовного осердя людини. Будь-які роздуми про апологетику дому у творчості В. Шевчука повертають нас в минуле, явлене романом-преамбулою «Дім на горі», що викликає уявлення про усталений уже топос людського самовизначення з його потужною енергетикою роду/родоводу, «запатентованого» цим письменником в історії української літератури в другій половині ХХ ст. Кидаючи потужний відсвіт на всю подальшу творчість письменника, «Дім на горі» залишається метафорою багатозначності топосу «дім» – передусім як «обителі духу» (В. Шевчук). Однак «пізній» В. Шевчук, захоплений можливістю побачити будинок «як живу істоту», антропологізує архетип дому, наділяючи його людськими властивостями. Роман «Привид мертвого дому» також розгортає метафору дому, яка, однак, несе інше смислове навантаження. Зі сторінок цього роману тема людської оселі постає в новій для письменника іпостасі – «мертвого дому»: дім сфокусовує в собі минуле й теперішнє, проектуючись на майбутнє як можливість (чи неможливість) самореалізації людини. При цьому сам дім набуває різних статусних інваріантів: дім як прихисток (притулок), дім як фортеця (захист від навколишнього, зчаста непривітного світу), дім як власний «острівець щастя» (або його антиподів), дім як «вежа приватності», дім як своєрідна «лабораторія» міжлюдських стосунків, зрештою, дім як «рай» або пекло», як храм чи «земля обітована», відвойована у ворожого простору. Але завжди – як осердя, носій «автентичної подоби людини» і водночас як «внутрішній диктат» і «рушій» її вчинків (Р. Мовчан).
Світоглядна еволюція письменника проходить по лінії людської душі через опозицію людина/середовище: якщо «ранній» Шевчук зчаста шукав причини внутрішньої людської драми у дисгармонії світу, показуючи, що навколишній деспотичний світ не дає людині можливості бути гармонійною істотою, то «пізній» Шевчук закликає читача пильніше вдивитися в себе самого, вслухатися у свій внутрішній голос і відшукати те, що заважає тобі самому перебувати в гармонії з іншими.
Поетика будня, що її активно апробує письменник, принесла з собою й реабілітувала (після репресивних інтенцій тоталітаризму) таку лакуну свідомісного відчуття, як приватність людського життя, окреслену активним Я територію самодостатності індивідуума. На цій „території” прирощується людський дух, набирають сенсу такі, здавалося б, незначні, навіть другорядні речі, як поглиблена рефлективність. Обстоюване письменником право людини на власну приватність постає як виокремлення з натовпу, безликої маси, як утвердження права людини на свою „територію філософування”, хай навіть на рівні профанного, а не сакрального. У цьому просторі приватного особливо помітний «Роман юрби. Хроніка «безперспективної» вулиці (1972 – 1991)», який письменник вважає найбільшою справою свого життя. Побудований за принципом своєрідної саги, події якої локалізовані в просторі однієї вулиці (в даному випадку напрошується означення, цілком нове для української літератури, – вуличної саги), де все пов’язано між собою видимими й невидимими нитями, все взаємозалежне й взаємоопромінене емоціями, різними енергетиками чужих душ, чужих думок і чужих учинків, які найповніше відлунюють саме в просторі околиці, цей роман із його концептуальною назвою несе потужне смислове навантаження. Згадаймо: у своєму автобіографічному творі «На березі часу», в тій його частині, яка має назву «Мій Київ. Входини», письменник, зокрема, зазначав, що велика література твориться не для багатьох і, відповідно, ним порушується проблема: юрба – індивідуальність, яка здавна його хвилювала; водночас він декларує любов до «сірої істоти» з цієї юрби, тобто шукання у ній «хорошого і красивого». Саме соціоантропологічне окреслення хронотопу «юрба» (слово, що в українській літературній мові веде свій «родовід» ще від «Енеїди» П. Котляревського, а самого В. Шевчука вразило тією суґестивною силою, що її вклала в нього Леся Українка при аналізі творів В. Стефаника) вказує на співіснування в одному просторі багатьох Я. Власне, воно й окреслює простір велелюдності, в якому можна розгледіти різні обличчя, жести, почути різні голоси… Юрба у В. Шевчука – не натовп, який сприймає реальність на рівні масової свідомості, інфікованої вождизмом і фанатизмом, а швидше – юрма: як багатолюддя, багатоголосся (та поліфонія, що її М. Бахтін визначає головною передумовою будь-якого роману), де попри гамір, шум і монотонність життя все ж вирізняється окремий індивідуальний голос, який репрезентує хай і буденну, а все ж власну, окремішню свідомість, здатну бодай якоюсь мірою до рефлексій, спроби критичного мислення.
Фактично проза В.Шевчука вибудовує соціовекторний ланцюжок антропологічних топосів обсервованого письменником повсякдення: сім’я/родина – оселя/ дім – вулиця/юрба – околиця/передмістя/ місто, ключовим словом у якому є «дім». Дім, вулиця, околиця – як найяскравіші складові соціуму, його найточніше віддзеркалення, бо тільки в тісних міжлюдських стосунках людина проявляє себе повною мірою, наближається до себе істинної. А вже цей концепт дому відмикається ключем екзистенційного Я самої людини.Територіальна «вузькість», геометричне обмеження в «Романі юрби…» компенсується широкими часовими рамками (1972 – 1991), що охоплюють долі мешканців нібито безперспективної вулиці, великою кількістю персонажів, кожен з-поміж яких – за всієї нібито їхньої однорідності й подібності (бо повсякдення має здатність уніфікувати, стирати розрізнення між людьми, стилем їхньої поведінки тощо) – то цілий окремий світ, в якому діє неписаний закон: «Щоб розуміти людину, треба її прийняти такою, якою є» (це стверджує письменник устами героя оповідки «Сонце в тумані»).
«Роман юрби» – це наш український варіант бальзаківської прози. Роман багатоплановий, багатоаспектний, стереоскопічний, у просторі якого зійшлося сотні людей, зрештою, як і попередні прозові «складні конструкції» пізнього В. Шевчука, ще раз потвердив унікальну здатність письменника зусібіч «відчитувати» наше повсякдення, яке насправді є для митця невичерпним: саме це й допомагає йому творити художню «житомирську галактику», сконцентровану на локальній території, але безмежно розширену за рахунок героїв, що її «населяють», – різнопроблемних, різнохарактерних. Саме у цій, наближеній за часом подій до нашого сучасника прозі, найчіткіше і найскрупульозніше простежується митцем опозиція людина/суспільство, художньо досліджена на матеріалі епохи тоталітаризму.
Тут уповні розкрився хист Вал. Шевчука як синтезатора традиційних художніх набутків зі стильовими пошуками прозаїків європейської школи, як-то засад французьких екзистенціалістів, голдінівської манери письма в стилі англійських притч, засвоєння ним фолкнерівських прийомів творення власної «художньої галактики», тяжіння до «магічного реалізму», химерної прози, що визначає часово-просторові структури латиноамериканського роману тощо. Реальність слугує письменникові лише тим ґрунтом, на якому вибудовується «друга дійсність» – витвір його системи художнього бачення світу й водночас творчої уяви, фантазії (яку сам називає естетичним надсвітом).
Попри всі дискусійні моменти щодо правомірності існування «житомирської школи», роль очільника якої по праву відводиться корифеєві Вал. Шевчуку як «предтечі постмодернізму» (адже культивована ним рафінована гра зі словом, цитатою, першоджерелом, зрештою, жанром, належить царині поетики Постмодерну), важко заперечити вплив цього письменника на покоління українських прозаїків 1980-1990 рр. і в плані поведінково-екзистенційному, і в плані художньо-естетичному: йому неможливо закинути конформізм, улягання приписам соцреалізму в найжорстокіші тоталітарні роки, а вагомі здобутки в царині художньо-образної, жанрово-стильової системи з неповторним ідіостилем, безперечно, виводять багатогранну прозу цього письменника, а в його особі й усього українського красного письменства, на світові обшири.
Тож досліджувати «нову реальність» В. Шевчука, а на її основі – вибудувану ним засобами творення універсальної картини світу «художню галактику», розділяючи прозу на історичну та сучасну, вкрай складно: подібне дослідження можна проводити лише у всіх взаємозв’язках створених ним текстів і підтекстів, оскільки одне органічно виростає з іншого, становлячи єдиний світоглядний масив, що віддзеркалює Шевчукову концепцію бачення світу й людини в ньому. Тим більше, що всі твори письменника пов’язуються в одне ціле наскрізним світоглядним концептом культури епохи Бароко – уявленням про універсальну картину світу (письменник присвятив цій темі окреме дослідження). Воно базується на принципі висхідної лінії, коли ціле твориться через часткове.
Усвідомлюючи своє незаперечне місце в історії української літератури, письменник наголошує: «Ми повинні бути людьми своєї української культури» – їй він безоглядно присвятив своє подиву гідне подвижницьке життя письменника за покликанням і за переконанням.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал