Майстерність «виготовляти й підбирати ключі…»

594

У серпні минулого року Валерій Шевчук відзначив своє 75-річчя. Як завжди, скромно. Тільки зустріч зі студентами, організована Національним музеєм літератури України «У колі друзів», на якій були присутні ще Богдан Бойчук та авторка цих рядків, та наукова конференція у Житомирі (також у жовтні) за участі науковців 3-х університетів, котрі обрали Валерія Олександровича почесним професором та почесним доктором, – відповідно Житомирського університету і Києво-Могилянської академії, Львівського університету, а також Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України.
Письменник світового рівня, Валерій Шевчук, звісно, заслужив і на ширше відзначення, і на більшу увагу й пошанування. А тому хочеться, аби мої міркування щодо творчості й місця Валерія Шевчука в українській літературі вийшли поза межі цих двох хоч і цікавих, але все ж досить локальних ювілейних заходів..
І. ПОСТЮВІЛЕЙНА ПРЕАМБУЛА, або ГРА ПОЗА ГРОЮ:
Спостреження й провокативи
КОЛИ письменник зустрічає свій поважний ювілей, збагачений великою долею іронії й самоіронії, це означає, що внутрішньо він перебуває в органічній гармонії, зрівноваживши свою творчу місію (призначення) з самооцінкою, зазвичай досить самокритичною. В. Шевчук фактично одягнув тогу великого мудреця, котрий іронічно споглядає, осмислює й коментує (у формах художньо-естетичних) світ, хоча він, цей світ, у своїй суєтності й захланності не помічає цього, йдучи чи то до свого кінця, чи то до новонародження, що зрештою є тим самим. Але ця обставина не впливає на великого мудреця, котрий тихо й несуєтно (характерна ознака Шевчукового життєвого стилю), уникаючи зваб цивілізації (як-от комп’ютера, писання на якому вважає «мертвим»), робить свою праву, розгортаючи «сувої мойр», розплутуючи «кросворди», викриваючи «привидів мертвого дому», виводячи нас із «лабіринтів», вслухаючись у «темну музику сосон». Відриваючи від себе й посилаючи у світ мало не щотри листки щороку за вікно своєї «вежі зі слонової кістки» (це я кажу теж іронічно, бо насправді квартира великого письменника справляє незабутнє враження якраз своєю простотою й неймовірною тіснотою), письменник вражає своєю працездатністю: його творчий доробок налічує на сьогодні 18 романів, 32 повісті, близько 150 оповідань – це не рахуючи десятків томів історико-літературних досліджень, перекладів, упорядкувань (підкреслюю: на сьогодні, бо вже завтра ці цифри ймовірно зміняться).
Цілком очевидно, що патріарх української літератури Валерій Шевчук зжився з істиною мудрого життя як життя «правильного й праведного», інтегрувавши її з філософської культури античності, зокрема практики стоїків, у свою щоденну філософію, яку він, до слова, віддавна вибудовував сам, модифікуючи надбання світової філософської думки. У давному випадку йдеться про давню ідею, згідно з якою життя – це гра, а люди в ній – актори, що розігрують на кону буття події життя власного. Одне суттєве уточнення: це надто серйозна гра, котра потребує мужності жити, часто жити «усупереч», а у варіанті В. Шевчука, попри всі іронічні/самоіронічні дискурси, ця мудрість полягає ще й у мудрості, котра й освячує всі ті моменти «усупереч». Інакше як примирити нібито непримиренне – свої ідеали-сподівання й романтичні уявлення (а вони таки присутні у свідомості нинішнього ювіляра-патріарха) – із тим, що існує самочинно довкола – поза цими ідеалами, у жорстокій реальності.
Парадоксально, але таким чином і формується «культура себе» (М. Фуко), тобто культура, в якій поглиблені й переоцінені зв’язки зі світом і – особливо – внутрішні зв’язки із самим собою. Ось тут і приходить на допомогу рятівна іронія, з якою В. Шевчук заприязнився давно, а потім, у пізнішій своїй творчості, й породичався: прикладом цього є хоча б «свіженька» трилогія «Фрагменти із сувою мойр» (2014), яку автор назвав клаптиковим романом, що можна номінувати як роман-центон. Звісно, така культивована «культура себе» корелює з поняттям «маски» й «турботи про себе» (за Гайдеґґером) як культивованій самоіронії – і це віддзеркалено в тій широкоформатній мемуаристиці, у дискурс якої В. Шевчук зрештою наважився включити навіть поезію, раніше недоступну сторонному оку. Ця відкритість і монологічність автобіографічної сповіді, звісно ж, лягає в концепцію творення міфу власного імені, про який мені вже доводилося писати. Але хто сказав, що це, зрештою, погано?
Чи свідчить усе вище мовлене, що патріарх час від часу втомлюється проголошувати істини й ховається в мушлю самоіронії, за маску іронії ? І так, і ні, бо насправді Шевчук ніколи й не проголошує істин, він досліджує шляхи до них, часто звивисті й карколомні, самі ж істини інтерпретує, розгортаючи свої інтерпретації до доль конкретних людей, і здається, що той «сувій мойр» не має кінця, оскільки в конкретних долях завжди відзеркалено істини універсальні, загальнолюдські. По-перше, іронія в нього присутня, так би мовити, не тільки як «вироблена» суспензія, а в природній своїй іпостасі, а по-друге, Шевчук упродовж цілого життя залишається надзвичайно цілісною людиною, і ті маски, які він час від часу оновлює, не взяті напрокат, вони органічні, злиті із його сутністю, вони убезпечують від розчинення в побуті, суєті, марнославстві й розчаруваннях.
Уміння упродовж десятиліть утримувати увагу до себе – це неабияке уміння, тобто той високий рівень майстерності, яку не втомлюються досліджувати літературознавці. Останнім часом це провокація жанром інтелектуального детективу, постмодерною символікою, а ще – якраз та неприхована іронія й самоіронія, яка колоритно забарвлює царину самокоментарів у художньому творі. Прийом, що його застосовує далеко не кожен письменник. Звісно, це не ноу-хау Шевчука, але також і ноу-хау, воно розширює межі, роль і стилістичну специфіку наратора й провокує дослідників на нові аспекти обсервації творчої манери митця. Фактично це приховано/неприхована полеміка з літературною критикою, до якої, як, власне, й до академічного літературознавства, Валерій Шевчук ставиться досить скептично, хоча й не ігнорує цілковито. Підриваючи зсередини роль «зовнішньої інтерпретації», «граючи» в самодостатність, письменник парадоксальним чином множить кількість тих самих зовнішніх інтерпретаторів, котрі досліджують його творчість різноаспектно – їм, як інтерпретаторам, так і аспектам досліджень, несть числа, а проте вони не охоплюють і не вичерпують усього огрому й усієї своєрідності творчості Шевчука.
Оскільки мені пощастило досить багато писати про Шевчука, настав час, очевидно, дещо із написаного ревізувати. Перша й основна позиція стосується, сказати б, психоаналітичної ролі творчості Шевчука. Раніше я обстоювала думку, що Шевчук швидше має покликання не до ролі Кассандри, а до ролі своєрідного Фройда, оскільки розібратися в деформованій суспільній свідомості чи психології пересічної людини йому важливіше, ніж виносити вироки чи писати про успішного героя нашого часу. Але ж Кассандри теж! Адже письменник не тільки займається «людинознавством», він ще й застерігає. Йдеться насамперед про той потужний антиімперський викривальний струмінь, яким пронизана переважна більшість творів Шевчука. І це розуміння з особливою гостротою приходить саме нині, коли Російська імперія, символічно уособлена Шевчуком в образі Дракона, як до часу приснула чума, намагається постати з попелу й відродитися у найогидніших своїх формах і форматах. Це застереження щодо вічної імперської загрози особливо корелює теж із надзвичайно актуалізованим у наші дні застереженням щодо синдрому Юди, котрий так яскраво засвітився в сучасному українському суспільстві. Тож і роман «В пащу Дракона», і повість «Син Юди» прочитується нині по-новому, через цілу систему застережень і сигналів, що їх письменник посилає нам зі сторінок своїх творів. Тож тема «письменник і суспільство» повертається нині іншим боком, сфокусовуючи фактично всі напрацювання Шевчука й розбиваючи своєю конкретикою його ж тезу про власну аполітичність.
ІІ. «ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ШЕВЧУКА»: «ВЛАСКАВТЕ ДУШУ СВОЮ…»
СКЛАДНИЙ «своєрідний синтез засобів художнього мислення» (М. Жулинський) цього письменника (ключове слово тут – своєрідний, тобто спричинений яскравим, неповторним ідіостилем) випливає з уміння редукувати різнорідні етико-художні системи, синергетично витворюючи із їхньої суми нову художньо-естетичну якість, переважно алегоричного смислового наповнення, яка не завжди підпадає під чітку класифікацію й стильову диференціацію. Художньо-стильова синергетика Шевчукової прози ввібрала себе широку амплітуду cтильових тенденцій антропоцентричного спрямування, крайні межі яких можна визначити таким чином: від прози реалістичного наповнення до виразних виявів постмодерної поетики. Однак навіть реалізм письменника має кілька етапів своєї еволюції й позначений відсвітом постмодернізму й мусить маркуватися, за Ю. Борєвим, як фотореалізм (достовірна людина в достовірному буденному світі) або ж модернізований реалізм, відмежований від традиційного реалізму, що виражає себе у форматі неореалізму (людина з народу в складних умовах середини ХХ ст.: звичайні людські вчинки забезпечують героєві гідне життя), психологічного реалізму (людина постає відповідальною особистістю, її духовний світ має заповнювати культура відповідальності за довколишній світ і реальне повсякдене життя), інтелектуальний реалізм (щаслива тільки та людина, яка творить добро; довколишня реальність не сприяє щастю; чи існують шляхи олюднення світу?), а також магічний реалізм («нова реальність» або надреальність, що синтезує сучасність й історію, природне й надприродне, паранормальне й буденне). Відчуваючи вплив неомодернізму з його наскрізним відчуттям тиску світу на людину (в найрізноманітніших формах – від тоталітаризму до урбанізму), письменник вдається до експлікацій сюрреалізму (знічена людина в таємничому й непізнаваному світі), експресіонізму (відчужена людина у ворожому світі), екзистенціалізму (самотня людина в світі абсурду) з досить помітними елементами імпресіонізму (імпресіоністична гра кольору, звуку тощо), травестії, бурлеску та ін. Власне, таке нерозмежування й спричиняється до однозначних присудів з приводу того чи того стильового напрямку, тоді як насправді маємо специфічний і неповторний синтез (ідіостиль) модифікованих напрямків, що репрезентують В. Шевчука як модерного письменника другої половини ХХ – ХХІ ст. світового рівня. Історичні параболи, як ще називають дослідники твори В. Шевчука на історичну тематику («У пащу Дракона», «Біс плоті», «Закон зла (Загублена у часі)»), адсорбують поетику фантастичного, демонічного, містичного, готичного, мають всі ознаки необароковості та постмодерністського письма – останні два різновиди поетики потверджуються використанням принципу метатексту, що базується на віртуозному й органічному для цього письменника автокоментарі. Амплітуду від барокового принципу до постмодерністського світобачення визначає, зокрема, цитата (розмисли Кипріяна Мотовила з «Розсіченого кола»), що відображає, відповідно, оптику необарокового й постмодерного світосприйняття: «Скільки світ світом, у ньому жили поспіль взаємозаперечно дві мудрості: визнана й гнана – і завше вони одна одну поборювали, часом аж так, що визнана переходила у гнану, а гнана часом вививалась у визнану. Так вони й гойдаються у світі, як на шибениці (гойдалці – Ред.): чи одне чи друге вгору йде й поринає. Той, що вгору йде, сильний стає, а той, що донизу, – кволий, і це так, як денні істоти й нічні істоти: сильні у дні пробувають, а кволі – у тьмі, щоб схоронитися. Отож одну маю зброю й риштунок – таємницю, яка єдина їх боронить…». Так релігійні, морально контрастні (дуалістичні) переживання героїв, властиві бароковому світовідчуттю, апелюють до постмодерністської домінанти відмови від ієрархії, що дає можливість авторові розгорнути емблематичну символіку розсіченого кола: «хід», як називає це письменник, людини до «досконалого» «обставлено таємницями, які згодом людина чинить явними, – Господь про те подбав, щоб коло ніколи не було замкнене, а завжди розсічене, – і це ніби вікно у темниці світу нашого, але те вікно на семи замках, до яких треба виготовити й підібрати ключі». Використання барокового й постмодерного принципу лабіринту щонайкраще віддзеркалює (на рівні символіки) тяжіння письменника до інтелектуалізму, пригодницької фабули (інтелектуального ребусу, до якого слід зважитися відшукати семеро ключів, і тільки один виявиться істинним). Лабіринт постає або звивистим шляхом до істини, або спокусливим путівце
м до гріхопадіння – вся справа тут у виборі системи координат: «Люди шукають істинного й неістинного в житті, і в цьому їхній найбільший блуд, бо істинного й неістинного (церкви, віри, надії, любові, розуму, чуттів) не існує, всі вони істинні, коли наявні в цьому світі, і неістинні, коли вмирають. Отож немає істинного і неістинного, а є живе й неживе, а в живому – доброносне й лихоносне чи змішано: добролихоносне; в мертвому ж – ніщо, з якого, як початок, і виростає живе, щоб потім до нього повернутися» («Розсічене коло»).
Закінчення в наступному числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!