“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/i-rozlylosia-plebejstvo/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЗАПИС З ТВОРЧОГО ВЕЧОРА ЛІНИ КОСТЕНКО У НАЦІОНАЛЬНОМУ ТЕАТРІ ІМЕНІ М.ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ
28 БЕРЕЗНЯ 1995 Р.
ІІ. ЗАПИТАННЯ ВІД ПУБЛІКИ
Ліна Костенко (читає записки):
Запитання дуже загальне і воно саркастичне, у ньому вже є навіть відповідь, в настрої інтонації: «Чим дихає столична провінція, окрім Чорнобиля, столичної (тобто горілки), чи направду дихає вона Леніним, або чи не дихає, чи ще дихає взагалі?»
Ви знаєте, столична провінція – то не провінція, і вона любить свій Київ. Бо то столиця України. Там скільки завгодно провінційно мислячих людей, що і є провінція. Часом я думаю таке: те, що наш народ зберіг у собі оте щось, свіже, ніжне, добре, непрагматичне, – може, це насправді й не є провінційним. Якась одна білоруська поетеса мені казала: «А я люблю свою провінцію. І доки білоруси утримуватимуть це, то ми ще будемо людьми!».
«..Окрім Чорнобиля» (це звучить, як сарказм…), – дорогі мої, я цю зону знаю, і всі мертві села, і якщо по-справжньому дихне столиця Чорнобилем – виляжемо всі. Не треба жартувать. Чорнобиль – це велика трагедія. Якщо вас це буде цікавити, то я вам трішки розповім про Чорнобиль. Саме зараз у пресі багато таких матеріалів про фестиваль у Славутичі, мовляв, пишуть про бальні танці в Славутичі… А це вже пропаганда, – і некрасива!.. Привести молодь у Славутич – хай дихає на повні груди, хай всі знають, що там жити можна, і квартири хороші є. Але хто нарешті скаже правду про те, що загинув цілий етнос?! Оце Полісся, геніальні старовинні села – це ж мертва зона!.. Там, крім 30-кілометрової, є і 10-кілометрова зона, а в 10-кілометровій уже сіл нема або вони ледве животіють: Копачі, Янів і Чистогалівка – це перше, що мені спадає на думку. Це там, де Рудий ліс. Так, Янів і Чистогалівка закопані в землю, в траншеї… І тільки в порожньому, мертвому саду мертвого села зозуля кує – ось наш український символ: зозуля мертвого села!.. Але ви, мабуть, не знаєте, бо в зоні горять села, до прикладу, Стечанка, та й у самому Чорнобилі. Минулого року це бачила. Отак їдеш із Чорнобиля – ніби нічого, а виїжджаєш – і вже стоїть над Чорнобилем і дим, і вогонь. Це дуже страшно – Чорнобиль…
Потім, дивіться, яка проблема: у поминальну Великодню неділю раз на рік колишніх мешканців тих мертвих сіл пускають в зону – і вони приїжджають із дітьми. Уявіть собі оце КПП, шлагбаум: їдуть автобуси в зону на могили, на живі цвинтарі мертвих сіл, і ці люди везуть із собою дітей, і отак боком автобус проїжджає із похоронними вінками. І ти дивишся на цей автобус, а там – у профіль обличчя старших людей і дітей в погребових поховальних вінках. А це ж наш народ!.. І вони їдуть – і до кого вони обізвуться?!..
Я навіть цілу книжку написала про Чорнобиль, про тих людей, і буду її друкувати. Уявіть собі картину: дику грушку, життя пропало…
Самотня безпритульна Попелюшка
Над попелищем атомним сидить.
Це наша Попелюшка сидить над атомним попелищем. Це дуже страшно!.. Й уявіть собі, а що ж робить далі із тими цвинтарями?! Там же людські долі, там же рідні. Це така проблема, що я не жартувала б…
«Столичної п’ють». Один письменник напився і каже: «Ліно Василівно, я Вас люблю вже триста років». А я кажу: «Невже!? Невже я вже маю 300 років!?».
***
Це мій Богдан Хмельницький, «Берестечко»:
Чи, може, ми не лицарі були?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.
Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.
Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп’я на ноги зіп’ялось —
і вже притьма хапається за зброю.
Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.
Аби який перед собою корч —
Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.
І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
Чому моя поема називається «Берестечко»? Бо йдеться про поразку. У поемі, зокрема, є такі рядки:
Що ж, битву я програв, повіситись штука.
Ніхто на допомогу до мене не примчить.
Поразку треба знать, поразка – це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Отож, якщо ми якусь поразку зараз маємо, то поразка – це наука, і ти в цій академії – студей!.. Так що моє Берестечко дочекалося слушного часу, бо саме годиться думати про поразку, котра має бути поштовхом до перемоги.
Далі пропоную вам фрагмент про Богдана Хмельницького, який після поразки під Берестечком (його ж тоді не прийняли в Чигирині) втратив військо та довіру до себе, і козацтво вже обрало собі якогось іншого гетьмана, доки Хмельницький був у Павиловичах, у фортеці на Гончарах.
Ось так я передаю його почуття щодо цієї трагедії:
ВСЕ ВИНЕН Я. ЗА ВСЕ. У ВСЬОМУ.
Не штука битву розпочати.
І першу битву, й другу, й сьому, —
все мусив я передбачати.
Я ж так був употужнився на ляха!
За ці роки я так їх перетряс!
Чому ж не взяв я шапку Мономаха
у свій найвищий, в зоряний свій час?!
Була б у мене влада нестеменна
і сам я був би рівний королям,
і мій народ, дорівняний до мене,
уже ніхто не смів би обмовлять.
Мої полки мою питали згоду,
я завагався, згоди я не дав.
А цар московський, він якого роду?
Він що, з князів? Я сам герба “Абданк”.
У них там Боголюбський,
у них Тверські та Язвинські.
Романова знайшли десь, одмили од грязі.
А в мене за плечима король
Данило Галицький.
А в мене за плечима всі київські князі.
От і сиджу, дивлюся на вали.
Каміння скель — оце мої всі трони.
Над королями страж несуть орли.
А наді мною каркають ворони.
Мріяв Богдан в’їхати переможно в Київ, але не судилось…
А це ще один невеличкий фрагмент про те, як священник Шрамко (у Павловисі був такий) приніс туди, у ту стару фортецю, де наш гетьман був дуже самотній, звістку, мовляв, що вже обрали – при Богданові живому! – іншого гетьмана:
Вже,– каже, – десь і гетьмана обрали,
уже і не одного. Розломлять булаву.
Розломлять, підгризуть, як миша, як полівка.
Всі хочуть булави,
всі борються за власть
і буде булава – як макова голівка.
Отак поторохтять і знову хтось продасться.
Не той – так той.
Там зрада, там злодійство.
Там вигнали Сомка, обрали слимака,
там наливайківці побились з лободівцями,
там ті об тих зламали держака.
Все хтось про когось вигадає байку,
усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
а ті ворони тетерю призвели.
Там вибрали якогось чоловічка
і думають, що це вже Віфлеєм.
Ще й прізвище хороше – Заплюйсвічка.
Отак одне одного й заплюєм,
отак воно йдеться до руїни,
отак ми й загрузаємо в убозство.
Є боротьба за долю України,
все інше – то велике мискоборство.
Святослав Максимчук:
(читає вірш Ліни Костенко):
Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тоді жилось тобі, Климено,
нещасна, вірна жінко Прометея?
О, можна жити в пущі і в пустелі,
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров’ю!
І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
– Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв, здається.
Ліна Костенко:
Багато записок. Не знаю, на які відповідати. Ну, я такі легшенькі:
«Чому пані Ліну Костенко не видно на екранах українського телебачення?»
Не пнусь, моє місце за письмовим столом. Я письменник.
«Наскільки особисте присутнє у вашій ліриці? Чи це тільки натхнення небесне?»
А особисте – це є справжнє, це і є натхнення небесне.
«Пані Ліно, ми вас любимо і шануємо ще й за те, що Вам вдалося зостатися осторонь політики. Як це Вам вдалося?»
Працюю в кратері вулканів, я завелика для капканів. Пробачте за нескромність.
А це цікаве питання від дитини:
«Шановна пані Ліно, мені 10 років. Я колекціоную марки. Чи є марка з Вашим портретом? Данилко».
Данилку, коли ти будеш дорослий, може, і буде марка з моїм портретом. А зараз ще немає – і слава Богу!..
А оце вже – ціла дисертація, а не запитання (таке в діаспорі, в Америці, буває, коли якийсь пан приготує промову під виглядом запитання, – і, між іншим, дуже цікаво!..):
«Чи не спостерігаєте Ви також фетишизацію свідомості українського населення, певної його частини, зокрема україномовного?»
Тут треба розібратися в термінології. Що таке українське населення, а що таке – україномовне. Україномовного населення взагалі немає – є російськомовне населення. То єсть така “нація” – російськомовне населення. Україномовного нема. Українці – це є українці. Це є нація прекрасна, в чому я пересвідчуюсь завжди і впевнена, що тільки ради цього варто жити.
«Чи варто дослухатися до тієї меншості, яка готова за свої ідеї йти на каторгу?»
Зараз є речі навіть страшніші, ніж каторга. Коли людина йде на каторгу, то знає, що вона – в тюрмі й цінує свободу, тому там уже нічого не боїться, і тому бореться за своє звільнення, свої ідеали. А зараз всілякі такі пастки існують, хоч на каторгу й не відсилають, що не знаємо достеменно, як себе поводити:
* * *
І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі наковальня,
що треба мати нерви, як дроти.
А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.
Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.
Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!
А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.
Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в’януть вуха,
а як по формі — серце спочива.
Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
Але мені більше подобаються такі рядки:
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву –
Дюймовочка в листочку капустяному, –
я у життя із вічності пливу.
Дякую. Я теж так думаю. Не тому, що вони геніальні, просто я люблю саме такі рядки, і якби моя воля, я писала б тільки так, щоб ловити всю цю красу світу… Бачите, скільки ж тут доброти і світла, незбагненного земного раю!.. Але я мушу, повинна сказати: «і тільки злість буває геніальна, Господь, спаси мене від доброти». Не маю права бути доброю – до всіх!..
«Поділіться будь ласка, своїми творчими планами.»
Я, як той шахіст, що 24 партії грає одночасно, і вже не знаю, здається, часу і не гаю, а не встигаю, не встигаю… Багато творчих планів, зараз я навіть прозу пишу. Ось уже дві чорнобильські повісті маю: одна закінчена, другу, про зону, дописую. І вірші, вірші… І статті якісь пишуться. Не хочу розказувать – хай пишуться.
«Порадьте мені і присутнім, як уникнути обурення гніву народу, коли ти раптово отримав щасливий і злий спадок?»
Просто працювати чесно, відповідати своєму призначенню. Може, це хтось із депутатів написав!?.. Бо депутати – всі вже такі, на котрих народ все одно буде гніватися. Розумні люди не будуть гніватися, бо вони знають, у яку халепу потрапили ті депутати. Чи я пішла б у депутати!? – не знаю… Я їм щиро співчуваю, не всім – присутнім тут співчуваю. Бо, – ще я вам скажу! – од гніву народного ніщо вже не врятує.
Мені дякують за оптимізм.
У мене своєрідний оптимізм – переборений песимізм, на мою гадку. Хтось каже, що в мене трагічна поезія… А тут мені дякують за оптимізм!.. Десь у мене єсть такий вірш, що оптимізм – це сонячна енергія людського духу. Бо оптимізм буває різний. Буває оптимізм, наприклад, як гробова маска над восковими рисами мерця. Такі маски були в індіанців. Це теж по-своєму – оптимізм, але ритуальний. А є оптимізм – як усмішка дебіла. Я до таких оптимістів не належу.
«Ліно Василівно, фірма “Українські технології” готова безкоштовно здійснити повну підготовку Вашої чергової книжки до друку».
Я дуже вам вдячна «Українським технологіям». Але ніяк не можу звикнути до спонсорства… Коли я приїхала в Америку, то мала конфлікт у Нью-Йорку із тими, хто фінансував мій вечір. І коли дізналась, що вони продавали квитки за вхід (а я завжди перед своїм народом виступала безоплатно!..), то категорично заявила: «Негайно поверніть! Усіх знайдіть, – а там та діаспора з’їжджається звідусіль!.. – і негайно всім поверніть!» На мене подивились як на дивачку й подумали, мабуть, що це моя соціалістична свідомість заговорила. А тут, розумієте, – спонсорство, до якого я ще не звикла. Отож, я Вам дуже вдячна!.. Подивлюся, якщо матиму гідний Вашого доброго наміру рукопис, тоді з вдячністю прийму Вашу пропозицію. Але зараз, у такий непевний час, я не хотіла б, щоб ця книжка була для Вас збитковою…
Тут мене хвалять, – спасибі, спасибі.
«Попри всі негаразди» – я дуже люблю цю фразу. Її хтось із політиків написав, чи що?.. Тільки якусь газету розгорнеш: «попри всі негаразди». Я думаю: попрИ всі негаразди – і все! Давайте будем жить по-людськи!
Ми зовсім інший народ, ми зовсім інша нація, у нас зовсім інший менталітет. Якби нас не розбовтували із отим усім, то була б не просто держава, а одне щастя, одна радість. Часто цитують Карамзіна. Карамзін поїхав за кордон, де його питають: «Как росія? Воруют, батюшка, воруют.» А в нас ще в XVII столітті постановили, що коли вкрав, то вже всі знають – і більше не вкраде. В нас були дуже жорсткі, але справедливі і дуже красиві закони. Пишучи ще «Марусю Чурай», я їх вивчала. Так що попріть усі негаразди! «Криміналізацію, бруталізацію життя». Хто не брутальний, того не бруталізують. Не йдіть за інерцією. Я ж вам казала, що це сокира, підкладена під наш компас. Нас збивають із курсу і кажуть, що в нас – все погано і ще гірше. Ну, не погано, зрештою, аж так у нас!.. Й Україна не така бідна, якщо може стільки злодіїв наживатися і потім утікати!
Вважаю, що потрібно відкрити кіноінститут в Україні, та ще щоб були українські кінорежисери, так ще, щоб відродилася слава українського кіно! До нас з Японії приїжджали, з Польщі, з Франції – така була українська школа кіно! А тепер «ето відєтєлі меніловщина – хохли захотєлі кіна». Ось Голландія – яка маленька, а має декілька кіношкіл, а ми хіба не можемо!? Якби менше грошей витрачали на політику, а більше на культуру… Специфіка нашого народу така, що в нас відродження мови, культури – це насамперед, бо це душа. І хто оця меншість, зрештою!? Хоч вас так багато зараз у залі, але ви – це меншість все-таки… Ну, я вам скажу зараз сумну річ. Знаєте, як я називаю ваші аплодисменти!?.. – Овації у резервації…
«Чи не здається Вам, що Бог зберіг нас і оберігає для того, щоб виконувати певну місію в історії?»
Ви знаєте, я боюся, коли до Бога з такими питаннями звертаються – Він мені нічого не казав. Це Він знає, що робить!.. Можна вірити в якусь місію свого народу, але так, щоб не принижувати інші народи, бо коли кажуть: «такая русская идея спасет мир», – я думаю: Боже, хворі чи що?!.. А якщо наша українська ідея врятує нас – це прекрасно, хай буде ця місія. Ми ж ні в кого нічого не хочемо одняти.
Оті великі за обсягом записки дуже цікаві – людина цілу теорію викладає, ну, але ж тут же не вчена рада, і я не хочу втомлювати залу.
«Шановна Ліно, чи бувають у вас моменти розчарування, спустошення і як Ви тамуєте біль душі?»
Чи бувають у мене моменти спустошення і розчарування? А я тоді на люди не виходжу.
Ви знаєте, що зараз в світі занепад цікавості до літератури. Щоби так слухали поезію, як у нас, я не знаю, де ще таке буває. Якось у Тернополі на вечері звернула увагу на одного американця (він одружився з українкою і ще не дуже добре знав українську мову), який дивився і не вірив, що така величезна зала заповнена вщент, – а це було в палаці культури, куди люди з’їхалися з усієї Тернопільщини: з Почаєва, з Бережан, – і що це заради поезії.
Було, в Америці, здається на Флориді, ми дивилися дуже гарний спектакль: перед тобою стіл, запечений лосось в тісті, винце хороше, що само собою мимоволі приковує твій погляд. А людина, яка бачить щось справжнє, – це елітарна душа. А ми просто занедбана нація, яка трималася на становищі колонії. Переманювали найкращих, – згадайте тільки, які українці перейшли в російську літературу. Хто був на початках новітньої російської драми? – Ніколай Іванович Хмельницький, русский драматург. А хто він такий? – Нащадок Богдана Хмельницького. Здібний був чоловік. Разом із Грибоєдовим і Шаховським написав якийсь водевіль. Батько його був філософом-ідеалістом. Я вирахувала, що він вчився у Кенігсберзі, коли там викладав Кант. Або візьміть Розумовських, або кого хочете – Гребінку, котрий написав «Очі чорниє, очі жгучіє» – романс, який усі білогвардійці співали. Візьміть Гнідича, – це ж онук сотника Гніденка. У своїй основі ми є нацією, котра має знак еліти на собі. Але Чижевський писав, що нація неповна тоді, коли із нації забрати кудись інтелігенцію, щоб зробити її тільки селянською, як нам приписують. Але я сподіваюсь, що у нашій незалежній Україні нація буде повна. Ось тоді й буде еліта!..
«Прошу сказати, куди втікає Ваша надчутлива душа від реальності?»
Ви знаєте, я знайшла собі імміграцію.
Я їду в зону, у Чорнобиль, в саму десятку. Одягаюсь у комбінезони і їду в зону. І коли я повертаюся звідти зі своєю надчутливою душею, чоловік мені каже: «Що ти така приїхала, міцна і весела? Ти ж їхала така втомлена?..» Так, я кажу, до поїздки я про Чорнобиль або в Спілці письменників чула на зборах, або коли Верховну раду слухала по телевізору. А коли я поїхала в зону, то сама побачила, що таке трагедія народу в абсолютних, – уже поза всякими можливостями, – вимірах, то я і повеселішала.
Мені ця наша реальність не здається найстрашнішою. Це все від некомпетентності робиться чи від підлості. Все це нам треба знати і під контролем тримати, але від цього і панікувати теж не треба. Оте, чим зробилася зона, українське Полісся – це і є трагедія. Ви ж зрозумійте, що там живі люди, для котрих – то є батьківщина. І там живуть старенькі бабусі, котрі поховали своїх синів-ліквідаторів…
…Отак я від реальності втікаю в ірреальну трагедію зони Чорнобиля. То моя імміграція.
«Я не знайшла серед Вашої поезії жодного вірша про школу, ваших учителів, чи їх немає? Ваша думка про вчителя вашого дитинства і вчителя теперішнього?»
Та я із цього віку шкільного вийшла. Що означає вчителі? Скажімо, літературні.
Я можу сказати про поетів, котрих я люблю. Це можуть бути і наші українські, і світові. Є такі поети, яких я особливо люблю. Мабуть, і я вчилась… А як ви розумієте, отой період, коли мені треба було вчитися у сучасників!? Чи ви пам’ятаєте, що вони, бідні, писали тоді!? Про людину, котра стоїть у зореноснім кремлі… Хоча потім ті старші письменники багато чого зрозуміли. Але ранні?! Якось я десь почула, як один літературознавець сказав, що книжка Павла Тичини «Замість сонетів і октав» умерла для читача. Ну, я швиденько її дістала та й прочитала. Ні, не вірю, хіба ж вона вмерла!?
Тичина був геніальним поетом. І я теж завжди поверталася і повертаюся до тих джерел. І все життя вчуся.
«За чорним шляхом за великим лугом, а поруч хто і хто за Вами, значить..?»
Я не буду дуже відповідати на це питання детально. Я вам тільки скажу одну річ. Річ не в тому, хто поруч зі мною, а хто за мною. Це не важливо. Я вам тільки скажу, що, за моїми спостереженнями, українці – це нація дуже талановита. У нас стільки поетів, як, може, ніде в світі, і цих поетів я назвала б – поети невидимого рівня. Особливо зараз це актуально, коли преса не функціонує і наші критики не пишуть так, як слід було б писати.
Хтось книжку видав, хтось якісь вірші – це, звичайно, явище, але бракує критики, яка зуміла б проаналізувати поодинокі факти та узагальнити їх. Критики зараз не працюють, тобто вони працюють, але ж де їм, таким розумним, хорошим, де їм друкуватись?.. Критик повинен постійно функціонувати. Це рухомі естетики. А в нас критика довший час була маневрена, як ящірка. А зараз нема куди рухатися. «Літературна Україна» виходить тільки, якщо знаходяться спонсори. А я думаю, що Спілка письменників повинна все зробити для того, щоби письменницька газета виходила регулярно. Тоді можна буде хоч трішки охопити сучасного літературного процесу. Тому зараз й існують поети невидимого рівня. Вони дуже талановиті. Мені часто вони надсилають свої книжки. Я читаю і думаю: Боже, Боже, це просто треба мати спеціальну пресу, щоб усі ці книги описати. Бо в нас таланти не перевелися серед молодих. Надаремно сердяться на молодих, що вони, мовляв, трішки епатують. Це талановиті, розумні хлопці та дівчата. Мені нещодавно подзвонив з Івано-Франківська один хлопець. Назвався і запросив приїхати в Івано-Франківськ. А я, як почула його прізвище, то кажу: це ви дегенерат?.. Бо в них там же «Молода дегенерація» – так називається їхня група. Ну, чим же ви, дегенерати, займаєтесь?.. А він каже, що в аспірантурі навчається і пише дисертацію чи то про творчість Коцюбинського, чи то про Лесю Українку. Слухайте, вони епатують, вони називають себе «дегенерацією», від чого старші починають сердитися!.. Але ж молода людина повинна бунтувати! А це дуже талановиті хлопці! І той самий Цибулько – хороший хлопець, й Андрухович дуже талановитий. А що всі по різному пишуть, то тим краще для літератури. Так що я не знаю, хто там коло мене, а я біля всіх цих людей – і ми разом ідемо.
Ось пише людина записку і розказує, що я – Світло… Знаєте, що Заратустра казав: «Я – світло, але в тім моя самотність».
Я не зразу це зрозуміла. Кожен з нас, хто несе світло, у цій справі самотній. Але якщо так, то це – щасливий збіг, який інтегрує людей, бо тоді дуже гарне поле виникає. Таке гарне поле світла. Отож, всі ми несемо світло!..
«Хай буде благословенний той лелека, котрий приніс Вас».
Ну, це не запитання! Якби було таким, то я тоді відповідала б, а так, спасибі.
Святослав Максимчук
(декламує поезію Ліни Костенко):
У селі одному на Поділлі –
все життя, а й досі не знайшов –
дід Карпенко ходить щонеділі
у степу шукати бозна й що.
Бо якийсь там гетьман чи отаман
закопав нечувані скарби –
біля груші дикої, отам он,
через довжик до тії верби.
Правда, груша двісті літ як всохла,
зарівняла й місце борона.
Та була могила там висока,
Тільки ж там могила не одна.
Десять кроків од тії могили,
Тихі трави… гайворон кричить…
Сірий ідол, витесаний з брили,
От хто знає, але він мовчить.
Був тоді там, кажуть, кущик глоду.
Кущик є, та – терен, а не глід.
І дурний в очах всього народу –
Вже вкоторе! – йде додому дід.
І сміються люди вже у вічі:
треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе…
Є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть – от тоді вже все.
Ліна Костенко:
Спасибі автору (чи авторці) цієї записки. Дуже розумна записка. ЇЇ просили не читати. Я на ці теми, – думаю, ви здогадалися, – часто розмірковую і щаслива, що ви теж так само думаєте. Не треба, на радість нашим ворогам, ділити Україну на західну і східну!.. Давайте триматися разом. Бо є речі, неоціненні у вас, у галичан, а є і в нас дещо важливе. Часом я кажу, що візьму й утечу у Західну Україну, коли вже не можу витерпіти. Але насправді я нікуди не втечу!.. Україна в нас одна. Не дозволяйте її ділити, навіть у своїй уяві!.. А за записку – спасибі!
Щось сумне мені трапилося на закінчення… Оце Богдан Хмельницький згадує, як він бував при дворах. Ну, він уже був і при французькому дворі, був знайомий і з графом де Брежі, принцом Конде, був у Фонтенбло і, зрештою, при польському дворі він побував:
БУВ ПРИ ДВОРАХ. О ВИШУКАНА ЧЕМНІСТЬ!
О хижий блиск золочених шулік!
Вони мені показують ученість.
Я теж, мабуть, не темний чоловік.
Горація читав. Словами золотими
все залягло скарбницею ума.
Врочистий грім високої латини
і мудра в’язь слов’янського письма.
Турецьку знаю, був там у полоні.
Польщизну вчив. Французька на мазі.
Якби мав час, теж міг би написати
галантний лист мадам де Шуазі.
Якби ж ми звичні до таких відвідин.
І шкельцем грати з королівських лож.
Щоб ми були появлені пред світом
в реляціях послів, в опініях вельмож.
Щоб мали свій Версаль. Щоб панство було вчене.
Щоб на жінках блищали коштовності, кольє.
Щоб не до короля, але таки до мене
приїхав той Боплан чи той же Шевальє.
Щоб двір у мене був. Щоб танці відзіґорні.
Щоб з’їхались посли. Щоб цісар гостював.
Щоб був піїт, ділами й духом горній.
Щоб той мені піїт хоч жінку оспівав.
Вона ж у мене що, не гірша королеви.
Її вдягнути в це, і вже «пардон, мадам».
У них там Фонтенбло. У них герби і леви.
А в нас тризуб князівський. І той же мій «Абданк».
Щоб сяяв мій палац. Щоб музика і сальви.
Щоб знали етикет. Щоб їли артишок.
А в мене вона що, в садку садила мальви.
Полковникам внесла три миски галушок.
От ми такі і є в очах всії Європи —
козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
В яких для світу речників нема.
А ЩО У НАС РОБИТЬ ВСЕСВІТНЬОМУ ПІЇТУ?
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу.
А наші все до себе гомонять.
Ну, а якби нам матінка Оранта
підкинула Верґілія чи Данта?
То й був би він тут за приблуду
і невідомий на весь світ
неодукованого люду
неошанований піїт.
А щоб не було так сумно (хоч це і є частина правди), я вам тут маленький фрагмент прочитаю – іншу частину цієї ж правди:
ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР
От я вже й міг би, вперше у житті,
як Марк Аврелій, римський імператор,
писать свої «Думки на самоті».
Але ж незвичка. Все універсали.
До шаблі звичен більш, як до пера.
Розумні люди все-таки писали.
А ми не дуже, нам воно не тра.
А ще хотяще…0т і вся мудрація.
Чому у нас немає ще Горація?
Умієм добре шаблею махати,
червоні ружі сіять біля хати.
Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати.
У цій страшній великій боротьбі
не вмієм так сказати о собі,
щоб світ здригнувся і на всі віки
були преславні наші козаки —
як ті Ахілли і як ті Ґеракли.
На це у нас щось розуму забракло.
І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!
І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!
На завершення вечора хорова капела «Антей», лауреат ІІ Всеукраїнського конкурсу хорових колективів ім. М. Леонтовича, виконала пісню Анатолія Кос-Анатольського на слова Т. Шевченка «Наша дума, наша пісня».
Відеоматеріал отекстувала
Анастасія Клюфас (Делайчук)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.