“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
ЗАПИС З ТВОРЧОГО ВЕЧОРА ЛІНИ КОСТЕНКО У НАЦІОНАЛЬНОМУ ТЕАТРІ ІМ. М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ 28 БЕРЕЗНЯ 1995 Р.
Святослав Максимчук:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шановна громадо! От і ще раз сталося. Ліна Василівна завітала до нас знову, і я безмежно радий, що вона дала цю згоду. Нам потрібні особистості, які ніколи – ні разу в житті! – не сказали собі годі. Ліна Василівна належить саме до таких людей, хто завжди чітко усвідомлює, навіщо український поет приходить у літературу. Перед тим, як надати слово Ліни Василівні, я хотів би попросити на сцену Богдана Стельмаха, заступника голови Львівської міської ради, поета, лауреата Державної премії імені І. Котляревського, який і привітає нашу дорогу гостю.
Богдан Стельмах:
Вельмишановна наша Ліно Василівно! Я дуже щасливий сьогодні, що маю нагоду від імені всіх львів’ян, від імені нашої львівської мерії вітати Вас у Львові – з вашим перебуванням у нашому місті та з нагоди Вашого дня народження. Ми нині мовчатимемо про літа, а говоритимемо тільки про дні народження. Тим паче, що поет народжується щодня. А, можливо, і по кілька разів на день. Ці дев’ять львівських троянд я в Вам сьогодні вручаю і бажаю, аби Вам у Львові сьогодні було так добре, як і нам у світі Вашої поезії.
Святослав Максимчук:
Отже, до слова прошу Ліну Василівну!..
Ліна Костенко:
Насамперед я хочу подякувати за запрошення та й усім за те, що прийшли і загалом подякувати Львову за його шляхетну еманацію в духовному житті України. Тепер ми зустрілися після трьох років, по третій річниці Незалежності. Ви знаєте, ЩО пережито за ці три роки!.. Кожен має свою думку. Не знаю, як у вас у Львові, а нам у Києві навіть ризиковано висловлювати свою думку, бо кожен переконаний, що він має рацію і часом (я вам скажу) такі чорториї свідомості піднімаються в людях, що аж дивно. Мабуть, тому, що люди втомлені. Я хотіла б, щоб ми про оці настрої, котрі зараз переважають (може, тут, у Львові, якісь інші, але ви знаєте, які вони по всій Україні!..), сьогодні трохи поговорили, адже ми не бачились три роки.
Розумієте, навіть один депутат (досить такий навіть поважний!) на українському телебаченні сказав: «Я розчарований!..». Знаєте, а я не розчарована!.. Річ в тому, що держава – це ж не жінка. якою можна зачаруватися чи розчаруватися від неї. Держава – це дуже серйозне діло. І нам, українцям, ще її потрібно збудувати. Я не розчарована, а обурена – обурена тим, що багато хто був не готовий до таких труднощів. Ну, аякже! В історії ж на прогулянку не ходять. Тепер дивіться, що буває. Ось, наприклад, на телебаченні хтось собі виступає, і раптом за екраном, за кадром, чути роздратований жіночий голос: «Що це за держава!? Та шо ми за народ такий!?». Ви знаєте, як можна самим про себе, про своє найрідніше, про нашу мрію, щоб була у нас держава, говорити такі безвідповідальні слова!.. А я вам скажу, що ми народ, на мою гадку, – прекрасний! Тому що, думаю, що в нашому нудному і прагматичному світі ніде немає такого зараз уже народу (ну, може, десь і є, то й слава Богу!..), як оце у нас: щоби приїхав письменник із Києва до вас, львів’ян, щоб грав такий запорізький марш і щоб ми так стояли, розумієте!.. Це значить, що в душі є щось святе і воно так звучить геніально, як наш запорізький марш, і після цього говорити: «Що ж ми за народ такий!?” Ну, може, хіба в масі своїй!?.. Зараз ми про масу трішки подумаємо… Але я розмірковую собі по-іншому: що трапилося прекрасного за ці роки?!.. Ви самі знаєте! А що трапилося поганого за ці роки?.. Воно ж нашаровується, воно розвивається… Оскільки явно багато людей були не готові до такого важкого шляху, то якісь небажані процеси і з’явилися… Але я вам хочу нагадати, що у письменника-фантаста Айзека Азімова є така трилогія, де йдеться, як імперія розвалювалася. Так, у Айзека Азімова, котрий хоч і писав фантастику, але вона чомусь дуже схожа на реальність… У Айзека Азімова, правда, ця імперія – галактична: вона існувала десять тисяч років, а розвалювалася тридцять тисяч років. Ви уявляєте собі: існувала імперія десять тисяч років, а розвалювалася тридцять тисяч років!?.. І в тому творі герой Азімова, професор дуже дивного фаху – психоісторик, всі свої зусилля спрямовує на те, аби взагалі скоротити сам процес розвалу імперії, тобто її терміни існування, щоб вона тривала, принаймні, не тридцять тисяч років, а тільки тисячу. А ми за якихось три роки замість того, щоби робити щось конструктивне (а багато хто і робить, зрештою!..), твердимо, що відбувається щось дуже негарне і всім здається, що все геть погано… Ви знаєте, колись пірати, – ще ті пірати, давні! – для того, щоби збити корабель з курсу, підкладати під компас сокиру. І коли корабель починало водити і він збивався з курсу, піратам було легко захопити цей корабель. Я боюся, що і нас так само збивають з курсу…
Я ніколи не запитувала, що мені говорити людям публічно. Але якось минулого року (і то саме в одній такій європейській країні, де працює дуже гарний посол України!..) я все-таки поцікавилась: «Скажіть, будь ласка, чим я можу бути тут корисною?» А посол мені й каже: «Я вам нічого не диктую, але, пані Ліно, Бога ради, скажіть щось позитивне, бо сюди приїжджають люди з України і такі жахи розказують про Україну, що потім діаспора до мене приходить, і я не знаю, що їй казати. Так лякають».
Я навіть дізналася, про кого мова, хто, приїжджаючи, лякає діспору!.. Але гадаю собі, що ці люди не мають права розповсюджувати про Україну такі дикі і некрасиві чутки. Причому це все, – оця піратська сокира! – під наш компас підкладається дуже хитро, і саме так, що люди навіть не розуміють. що відбувається. Ну, наприклад, нещодавно на українському телебаченні після новин мила жінка, астролог, говорила, про що віщують зорі. Ну, наш народ знає, що ніч, яка, Господи, зоряна, місячна, тобто і розуміє, що зорі це щось високе. Ось і пісні співають українці: допоки світить нам одна зоря. А нам, між іншим, цю зорю можуть погасити. Так от, оцей астролог таке каже (а астролог із москви): «Звезди», – причому, що цікаво, що зорі, про котрі український народ завжди співав, тепер знають багато: вони навіть знають про теплопостачання, про реформи, про Кучму, – вони все знають, оті зорі. І «вот астролог із маскви говорит»: «Что звезди предсказавают, – вслухайтесь! – звезди предсказивают в следующем году развал той системи, которая питалась бить стабильной с 1991 года».
Які ж зорі підлі бувають у астрологів. Ми ж то з вами люди грамотні, ми ж читаємо і розуміємо, чому відбувся розвал і чому «питалася бить» стабільною «ета сістєма». Бо, мовляв, потім, – бачте, – вона об’єднається в єдиному слов’янському морі, але не в такому, яким воно було, – ні!.. Боже сохрани – ніякої імперії! – від такої «дружби», такої гармонії, якої ми зазнали, бо подивіться, що в Білорусі відбувається: гармонія там, мовляв, а насправді уже просто борються (дехто!) за «равноправіє русского язика з білоруським». Який цинізм, – ви подумайте! За «равноправіє русского язика з білоруським»!..
Так-от (я взагалі за останні роки більше цікавлюсь тим, що завтра напишу, ніж тим, що сьогодні скажу), коротко розповім, що, як мені здається, сталося найгірше за ці три роки.
По-перше: наша біда, оскільки у нас однімали дуже довго історію, людей, цілі етапи нашого розвитку, нашу гордість, гідність, то тепер люди прихопилися до того всього і менше дбають про футурологічні всілякі справи, менше думають про майбутнє, тому й відбувся, і відбувається такий процес – анахронізація національної свідомості. Мені прикро це казати, але все-таки (так десь назагал) є таке явище – анахронізація національної свідомості.
По-друге: тут має місце явище фашизації імперської свідомості. Причому фашизація не така якась, знаєте, що з пазурями, зі страшним словами, – ні!.. Це дуже м’яка фашизація. Люди просто вже не усвідомлюють того, що вбивства у Чечні – це теж фашизм. Там, у Москві, зараз навіть учені, – і, по-моєму, це президент замовляє мало чи не академію наук! – намагаються виробити позицію на те, «что такое фашизм, вот что такое фашизм?» А фашизм на кожному кроці. Ви, мабуть, бачили, «ізвестія» про рів, куди згребли всіх росіян, чеченців, – усіх, хто був убитий і довго лежав на вулицях Чечні, – усіх згребли в один рів. Так це ж той самий рів, котрий був у Вінниці, у Биківні, у Куропатах – це ж ті самі рови, які є фашизмом. А над ровом стоїть «русскій» священник із кулеметом на плечі і дивиться, бо «он щітаєт, що да, супостата надо убівать». Ось вам і фашизм!.. Справжній фашизм!.. Причому нерозуміння наших проблем – це теж моменти фашизації свідомості, адже якщо говорять про себе там, в імперії, колишні: «шо нам нужна піднімающая ідея, сцеплєніє в общєствє, разобщонноє общество; національно патріотичєская ідєя – вот што нам нужно», – то це означає уже, що цю ідею доведено самі знаєте до чого, тобто коли там уже свастика з’являється. Але теоретики кажуть, що це, мовляв, не свастика, а давній руський солярний знак (читай: Київської Русі). Отже, тінь цієї свастики може лягти на нас. І що ж виходить: ця фашизація для них така ж, як і патріотизм, натомість для нас – це сепаратизм.
Зараз у Криму такі речі відбуваються, що важко повірити. Але навіть у частини нашого російськомовного населення буває фашизація. Ось, наприклад, я сьогодні у поїзді їхала з однією такою дамою (це страшно: які люди їдуть до вас у Львів!..). І вона на мене «посмотрєла» і сказала: «О! Корєнная львовянка». А я їй кажу: «Уявіть собі – корінна киянка!». – «Нє может бить». А я їй кажу: «А ви розумієте, що понімаєтє, а в Криму такоє дєлаєтся. Коренное население…» Корінне населення Криму – кримські татари, депортовані. Коли в Естонії якогось Петра Рожка недавно передавали для депортації, такий крик зчинився на останкінському телебаченні, мовляв «нарушение прав человека». Так куди ж його депортують!? – «На історическу родіну!» Радіти треба. Виїхать в Росію, поцілувать землю і жити там. Це ж елементарно! Це ж не на Колиму, не на Воркоту. І не так, як кримських татар депортували, або кавказькі народи, або вивозили за одну ніч пів Риги. Ото була депортація!.. Це дуже страшно, що певна частина населення (і саме, на жаль, російськомовного населення) не розуміє, що в Криму треба ходити навшпиньках і боятися того, що вони приїхали на місце історичної трагедії, яка там сталася. Знаєте, у нас із татарськими ханами були всілякі проблеми, – от і хан Іслам Гірей зрадив Богдана (я про це писала). Але це були наші сусіди і в нашій з ними історії мали місце і багато прекрасних сторінок. І взагалі треба бути справедливими: приїхати, оселитися на чужій території, а потім піднімати шум. Це єсть теж такі моменти фашизації свідомості!..
І, по-третє, жахливе, що сталося раптом: піднявся рівень, і розлилося плебейство. І раптом основою суспільства зробилося охло, для якого головна мета полягає в тому, «штоби квартіра била і на прилавках било». Отож-бо, нам головне, щоб була економіка, а культура, мовляв, приложиться. Отак ми і живемо!.. У нас досі нема міністра культури, а ми думаємо, що нічого. А це дуже погано!.. У нас є речі, котрі треба негайно робити, – негайно! Раз ми маємо державу, то повинні (кожен повинен!) робити якісь зусилля, виробити концепцію. Виступав якось недавно один письменник: «Ми не спромоглися концепцію виробити за три роки». А чому ж ви не спромоглися? – То спроможіться! У нас же є прекрасна посада (я не знаю, чи є така в інших країнах, чи це Кравчук, президент, тоді придумав) – віце-прем’єр з питань гуманітарної політики. Це ж просто: сідай і роби концепцію. Але ті, хто в парламенті переплутали гуманітарну політику з гуманітарною допомогою. Тому наш віце-прем’єр і звітує про те, що зроблено для соціального захисту ветеранів, малозабезпечених і т. д. А гуманітарна політика – це інше. І концепцію гуманітарної політики давно треба було створити. Зверніть увагу, що кожна держава створює свою ідеологію. Здається, це Кант колись зауважив, що жодна держава не робить зусилля для морального виховання своїх підданців. І це правда. Що робиться для морального виховання? Хіба не можна з того телевізора густим потоком пояснювать оці самі гуманні і гуманітарні ідеї, щоб кожен знав, що таке сепаратизм; що любов до своєї батьківщини – це високе почуття; що антисемітизм – це погано; що в Криму не можна так робити, а треба дати змогу людям повернутися на їхню історичну батьківщину; що в Чечні робиться фашистська розправа над народом. Це ж могло б іти потоком. А тут пробіжиш по клавішах і тільки звуки всілякі. Оце я недавно увімкнула телевізор, а з нього, як хтось закричить: «Сволоч, ненавижу, прєкраті.» Ну, якщо це в їхньому менталітеті отак можна кричати, то чому ми від цього повинні страждати!? Один російський режисер сказав, що у сучасної російської дитини є троє батьків: папа, мама і телевізор. Так я вам скажу – не дай Бог мати таких «родітєлєй», як оцей телевізор!.. А він вже міг би бути використаний для багато чого корисного, зокрема для морального виховання. Ви ж зверніть увагу, – справді створився новий тип людини. А це ж не могло пройти так даремно за ці всі страшні роки. І замість того, щоби давати людям моральне виховання, створювалась ідеологія – і такий напрямок продемонстрували всі тоталітарні держави у ХХ столітті. Пізніше ця ідеологія робила з людей роботів, маневрувала їхньою свідомістю. А чому б нам, українцям, народу дуже шляхетному в своїй основі, мученицькому, подвижницькому, який проніс через віки свою трагедією і вижив, чому б нам зараз не зайнятися оцим гуманним і моральним вихованням, але водночас зберігати твердість і принциповість. Не забувайте, що Богдан Хмельницький, коли він уже зміцнів у своїй владі, дуже не любив скликати велику раду. Бо у козаків була велика демократія – вони все вирішували криком, тупанням чобіт, при галасі і великих фуріях (бачу, історики усміхаються!..). Це нагадує нашу Верховну раду. Так-ось, Богдан спочатку галас і великі фурії витримував, а потім він усе рідше скликав свою велику раду, тому що так не годиться!.. Уважно прочитавши Солженіцина про те, як «обустроить росію», я весь час думала про наше: як нам облаштувати Україну. І, вважаю, одна його думка є справді слушною: він зауважує, що завжди все вирішується більшістю, а насправді треба прислухатися до меншості. Може, це не зовсім точна його цитата, але я так гадаю, що меншість завжди готова покласти життя і душу за те, що вона думає, і чим менша меншість, тим швидше вона готова навіть на каторгу піти за свої ідеї. Ось до такої меншості треба прислухатися! Тому що більшість думає про те, щоб «квартири билі, і на прилавках». Навіщо ж до них прислухатися!? Ну, треба, звичайно, прислухатися, але не думайте, що я хочу перевиховувати цю більшість так, щоб вона соромилася свого плебейська і щоб хоча б мислити почала. Ось мої сусідки по купе перейшли на українську мову. Як вони бідні розмовляли, калічачи мову, то інша річ, але все-таки говорили!.. А то у нас що ж виходить? Ось Михайло Косів, якого я так давно люблю, пам’ятає відродження. А я ще в 60-х роках написала про еволюцію: виродимось, відродимось і знову виродимось. Якщо ми не будемо багатьох речей зараз робити, бо, мовляв, це не на часі, бо нам і так не є важко, то нічого не зрушиться з місця. Ось товариш Ленін ще казав, що для революції треба захопити вокзал, пошту, телеграф і банки. Ну, він знав, що треба захопити. А я знаю: не для революції, а для української держави потрібно «захопити» пресу, кіно і телебачення (я просто менше розуміюсь на банках!..). А зверніть увагу, в якому все це зараз стані!?.. Нещодавно в газеті «Культура і життя» було надруковано лист цілої групи людей з Міністерства культури, котрі так і сказали, що думка про створення кіноінституту, – в такій 52-мільйонній державі, як Україна! – це, бачите, маніловщина. А чого це наше Міністерство культури дає такі характеристики!?.. Ми маємо державу, але вона перебуває ще в силовому полі імперської пропаганди, тому нам треба зараз зробити все по-справжньому. Нещодавно в одній газеті з’явилася стаття з такою дивною назвою: «По Києву ходять якісь там урядові війська, а послати під Крути нема кого». Що це за назва така!? А ви ж, бісові душі, самі і йдіть!.. Кого ж ви хочете посилати?! Просто люди втрачають якісь елементарні етичні уявлення. Радіють, виводять війська із Заходу (з Німеччини чи з Польщі), і за німецькі гроші турки будують на українській території інфраструктури і цілі селища для тих самих військ. Так, люди добрі, це я теж не знаю, як назвати. Ви знаєте, як Флоренція виникла? Італійські солдати з центурії, коли вони ставали вже старими (а тоді старими вважалися, мабуть, уже в років сорок!), йшли у відставку. І ось вони пішли на незаселені землі та й побачили зверху Ф’єзоле ріку. Там вони й розбили табір, побудували будиночки, одружилися, жінки посадили квіти, і зацвіла фіоренс – Флоренція. Отже, вони самі побудували!.. А нам за німецькі гроші будують турки, на українській території, – і після цього, хто зрозуміє, що таке наш народ!?.. Наш гостинний і прекрасний народ! Не знаю, чи це правда, але ніби у Японії наш Президент сказав, що японського чуда не трапиться в Україні, бо в Україні живуть українці. З якого приводу дуже знущалася «Ізвєстія», глузуючи з цього «ізумітєльно багатого оттєнкамі» афоризму. Але я думаю, що він не те мав на увазі (бо Президентові негоже говорити погано про свій народ!), а те, що японського чуда у нас справді не може статися, адже в нас українське чудо вже сталося – у нас є Держава. А далі з мукою великою і станеться чудо – нація відродиться, і буде в нас прекрасна держава, якщо ми всі не будемо такі розчаровані і якщо не будемо питати за кадром, що ж ми за народ такий!.. Повторюю: народ наш – прекрасний, може, навіть унікальний. І щоразу, коли я це відчуваю, почуваюся щасливою. Але краще я вам читатиму вірші, адже поетам негоже говорити прозою. Бо краще, ніж у віршах, сказати годі.
Святослав Максимчук:
Я пригадую, як у 1967-му році ми гастролювали з театром у Черкасах. Це було влітку, здається, у червні. І «Літературна Україна» тоді видрукувала величезну добірку поезій Ліни Костенко, і зокрема там було видрукувано її «Скіфську бабу»:
Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
та це – минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,
зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі, – може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото – літак, а не якась дараба.
Це все – прогрес. А ти стара як світ…
Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.
Ліна Костенко:
Дякую. Я вже розлюбила ту скіфську бабу й ніколи її не читаю.
Прочитаю я вам найновіші вірші: коротко як діагноз про нашу ситуацію (а може, він уже й неактуальний!?):
Час поле, тихою сапою
на світі бойня і гризня.
А я іду до водопою,
веду крилатого коня.
Ріки немає, русло всохло,
дно каламутне і брудне.
І кінь здригається, і охло
іще раз в душу ремигне.
Ми також маємо преторію –
шовіністичний карантин,
розгородіть мені історію,
нічо не видно через тин.
За що мені така тяжка покута,
як в баговинні плавать кораблю.
До горя українського прикута,
я разом з Україною терплю.
У нації – галюцинації:
приснилась незалежність на блюдечку,
з блюдечка вийшли марсіяни
а вони росіяни;
де осіли, там і росія.
Месники перебили мисники,
хто месія.
Історія крізь решето росії.
Одержали Україну без бою
і здають без бою.
А втім, чому ж без бою? –
Б’ються поміж собою.
Якісь держави це вже порох, прах,
а наша тільки шлях собі проторює.
Впритул, звичайно, все це криза, крах,
з дистанцій часу так іде історія.
Ще трохи, і второпаю крізь мат і гопаки –
Ми буфер між Європою і тим що навпаки.
А я перевіряю, читаючи вірші з блокнота, на слух: може, вони погані!? Тоді я їх друкувати не буду. А в тих місцях, де ви аплодуєте, – ще подумаю… Бо я не хочу писати таких віршів!.. І я сказала це нещодавно своєму чоловікові: «Слухай, я хочу писати лірику. Я хочу писати ніжні жіночі вірші і взагалі не хочу думати про політику. Я не хочу!.. Я хочу займатися жіночими справами. Про політику нехай мужчини думають. Оно, кажу, скільки штанів ходить по Києву». А він мені так резонно каже: «Але штани – це ж не мислительний орган».
Ну, мужчини, щось думайте!.. Так, не заперечую, що за ці три роки наші мужчини себе поводили, як добре козацтво, але й жінки написали блискучі статті, скажімо Ірина Калинець у вас і в нас, у Києві, – Галина Паламарчук. Коли я прочитала їх, то мало не плакала. Бо коли вже жінки кричать – треба щось робить!..
Казали, вже прокинулись, а сплять.
У снах ще ходять в битви і в походи,
у снах ще вміють в ворога цілять –
галюцинація свободи.
Я ж не хочу писати так, але десь у мене є уже написано: поет – це медіум історії. Тому щось мені говорить, що я мушу написати саме так. Ніби щось диктує…
Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським гроном:
яка гармонія – і танці,
і єдність змій з Лакооном!..
Це мій найкоротший вірш. Я ж пишу історичні романи у віршах. «Маруся Чурай» – то жіночий роман, авжеж! «Богдан Хмельницький», «Берестечко» – це ж чоловічі романи. І так, буває, фізично втомлююсь пишучи, що мене тягне у віршах на дуже коротку форму. Ще один найкоротший вірш:
«Деградації, деградації…»:
Були ми зомбі-зомбі-зомбі,
ми довіряли бомбі-бомбі-бомбі.
Тепер ми бембі-бембі-бембі
і довіряємо тільки перебенді.
А це так про анахронізацію я написала:
Ворони доклювали горобину,
ще тільки схлип і осені нема.
Спустіть мені з галактики драбину –
чогось обридла вся оця тюрма.
Ще інший, теж майже найкоротший вірш:
Дегенератори ідей,
коли ви злізете з людей?
Але я вам краще прочитаю зовсім інші вірші:
Цариця Савська плакала вночі.
А вранці встала в блиску свої слави,
вся в діамантах, золоті, парчі.
Усі царі гінців до неї слали.
Вона їх брала вродою в полон.
Ніхто при ній розумним не здавався.
Аж навіть сам премудрий Соломон
на всі віки від неї здивувався.
Отак воно й лишилось у віках
Такий вже імідж у цариці склався.
На всіх язиках і на язиках:
“Цариця Савська, о, цариця Савська!”
Вона уся у золоті, парчі,
у неї страж і піша, і комонна…
Цариця Савська плакала вночі.
Але про це нема у Соломона.
* * *
Біжить лошатко по асфальту.
Цок-цок, копитцями цок-цок.
Смагляве літо смалить смальту
Булана гривка навскосок.
На возі сіно, сіно, сіно!
Повз нього траса поспіша.
А дядько цвьохкає сумлінно.
За ним вибрикує лоша.
Скажи, навіщо людству розум,
щоб так цей світ занапастить?
Біжить лошаточко за возом,
не просить віжки попустить.
Вокзали, темпи, термінали,
в прогрес запряжена душа.
Самі себе вже перегнали.
А озирнулись на лоша.
А це – «Флейта Афіни». По-вашому, по-львівському, мабуть, має бути – Атени… Я маю на увазі ту грецьку Атену (Афіну), а не пані Атену [С.М. – Пашко]. І якщо вам на слух, звучить Атена краще, то хай буде так: «Флейта Атени»:
Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?
Помітила – як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
* * *
Далеко там в полях за вітряками,
За смутком, за туманом, за роками,
За смутком, за туманом, за роками
Нема туди ні станцій, ані пошт,
Стоїть мати моя при дорозі,
Заплітає у коси дощ.
(Річниця виповнюється скоро, як мами не стало).
І ще один (я вам зізнаюся):
Хочеться чуда і трішки вина,
Дні пролітають, як сірі перони,
Чорний букет надвечір’я – ворони
Місту підносить сумна далина
Що ж, я свій вік одробила сповна
Що ж, я свій вік одробила по-людськи
Дні облітають як чорні пелюстки
Хочеться чуда і трішки вина
Доки ж ті пута? Пора і звільнить
Де ж ви мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить
Розпач накручує чорні спіралі
Зона і зона, війна і війна,
Голод, розруха, цензура, арешти…
Що ж, я цей біль допиваю до решти
Хочеться чуда і трішки вина
А ви думали, що я пишу тільки отакі вірші, як я вам читала!?..
* * *
По самі зав’язки, по відчай, по нікуди…
Повірити, будь ласка, а кому?
Черговий бред чергового паскуди
за політичне кредо не сприйму.
Весь вік проживши, наче на атолі,
уже, мабуть, на схилку своїх літ
збудуєм дачу на руїнах долі
з верандою вже прямо на той світ.
І ще з цього циклу останній:
* * *
Усе на світі обмотали спрути,
Нікому з нас життя не віддадуть.
У лабіринті вказано маршрути,
але вони нікуди не ведуть:
здох мінотавр, а виходу немає.
Кожен сам собі Аріадна, і я вам бажаю, кожному, знайти свою золоту нитку.
Титульне фото з творчого вечора Ліни Костенко у Національному театрі ім. М. Заньковецької 28 березня 1995 р.
Відеоматеріал отекстувала Анастасія Клюфас (Делайтюк)
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.