“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/kostianyn-sushko-povernennia-dnipra/
ЗВІДКИ РОДОМ КАХОВСЬКА ГЕС?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
* * *
Вибух пролунав 18 серпня 1941 року серед білого дня. Крізь 165-метровий проран у греблі з висоти 38 метрів хлинула вода, здійнявшись гігантською хвилею. Од Запоріжжя і ледь не до Нікополя (загалом, поступово стухаючи, хвиля докотилася до Каховки), водяний вал змів на своєму шляху все – судна і суденця, промислову, сільськогосподарську і військову техніку, житлові й сільськогосподарські будівлі, тисячі людей. Моя мама, яка тоді мешкала з трьома моїми сестричками на Хортиці, казала, що після того, як хвиля, збурена вибухом, схлинула, у плавнях, на деревах залишилися висіти мертві наші солдати. Скільки їх там було – ніхто не рахував.
Точні масштаби катастрофи досі не установлені, та навряд чи й удасться ї колись це зробити. А поки що дослідники, зокрема,
А. Румме, Ф. Пігідо-Правобережний, В. Мороко, вказуючи на кількість загиблих і тих, кого торкнулася біда, оперують цифрами від 20 тисяч радянських солдатів до 450 тисяч тих же солдатів разом із цивільними. Німецькі втрати складають усього 1500 чоловік. Звісно, цифри ймовірні, але те, що в зоні штучної екологічної катастрофи перебувало значно більше, ніж півмільйона осіб (військові й цивільні) – факт незаперечний.
Принагідно варто пояснити, що ж трапилося. Цитую кандидата історичних наук, доцента кафедри українознавства Запорізької інженерної академії В.Мороко (стаття «Дніпрогес: чорний серпень 1941 року» із збірки «Наукові праці історичного факультету Запорізького Національного університету» (випуск ХХІХ, Запоріжжя, 2010: «Потужний вибух, що підняв у повітря більше ніж четверту частину греблі (135 із 600 м) пролунав після 20 години і виявився повною несподіванкою для командування фронту. У бойовому донесенні від 19 серпня штаба Південного фронту Верховному Головнокомандуючому зазначалося: «Як встановлено слідством, висадження греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу начальником окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Єповим, який на попередньому слідстві показав, що він особисто дав розпорядження здійснити вибух, пояснюючи тим, що отримав вказівку від начальника Відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровського. Петровський на попередньому допиті заявив, що такого наказу він не давав. Петровський і Єпов заарештовані, провадиться слідство. Передчасне висадження мосту і греблі ускладнило обстановку бою, викликало непотрібні жертви (підкреслено нами. – В.М.), полегшило ворогу умови форсування р.Дніпро».
Що ж ото за птиці такі – Петровський та Єпов – котрі ЧЕРЕЗ ГОЛОВУ КОМАНДУВАННЯ ФРОНТОМ(!), самостійно приймають неймовірно відповідальне (безвідповідальне?) рішення? Чий наказ виконували? Чому по закінченні слідства підполковник та військовий інженер 1-го рангу не те, що не були розстріляні, а навіть бодай якось покарані? Усе пояснює шифрограма, підписана Сталіним та начальником Генштабу Шапошніковим: «У випадку крайньої потреби, дозволяється висадження Дніпрогесу».
Тож, либонь, у дніпрогесівській хвилі Сталін уздрів могутній засіб боротьби «с вероятным противником», як із заходу, так і зі сходу. Коли тільки один вибух четвертої частини Дніпрогесу породив таку хвилю, то чим може обернутися підрив усієї греблі! А якщо гребля не одна… Якщо слідом за нею пустити під укіс іще вервечку гребель! Про неймовірних розмірів та силу штучного цунамі зайве говорити. Досить лише сказати, що внаслідок планованої акції мали бути знищені не лише наступаючі армії «вєроятного протівніка», а й усі прибережні села, селища, містечка і міста, і загальна кількість людських жертв повинна була сягнути 8-10 мільйонів чоловік.
Виходить, мілітаристичний характер? Але ж сухорукий тиран почив у Бозі у березні 53-го, у той час, коли процес здійснення ідеї горезвісного каскаду знайшов своє продовження, починаючи з року 1959-го… Відтак, чому не зупинилися? Навіщо було далі городити греблі у найпрямішому розумінні цього терміну? Все правильно, але – з одного боку. А з другого, здійснення ідеї спорудження Каховської ГЕС розпочалося ще у вересні 1950-го, отож, помер Сталін за два з половиною роки, чи продовжував би жити до ста літ, нічого б не змінилося. Бо, окрім параноїдальної волі вождя, у нашому випадку, мала неабиякий вплив на розвиток подій ще й горезвісна інерція логіки технократів, яким аби лишень щось «нарощувати», «употужнювати», словом, – го-ро-ди-ти. Вони, ці технократи, й сьогодні ратують за розширення мережі, як виявилося, абсолютно НЕ МИРНИХ атомних електростанцій, у той час, коли, все очевиднішим стає – НУ КУДИ ВЖЕ ДАЛІ!
* * *
Гляньте на карту нашої Вітчизни, дорогі читачі. Уважно придивіться. Справжній Дніпро, загальною довжиною 2285 кілометрів, який бере початок на Валдайській височині у Смоленщині (Росія), простежується лише в межах сучасної Білорусі. Далі, в Україні, – суцільні рани у вигляді штучних морів, по всій довжині яких наш Славута, як із лівого, так і з правого боку, упродовж останніх півстоліття втратив близько 3000 (!) малих річок (вони висохли), що поїли його. Із 981 кілометра нашого Дніпра намагається зберігати свій прадавній вигляд лишень у межах 100 кілометрів. Затоплено 709 тисяч 900 гектарів суші, із якої 230 тисяч 800 гектарів були колись сільгоспугіддями (із них 73 тисяча 200 гектарів займали оранка, сади й присадибні ділянки; 191 тисяча і 6 сотих гектара – сінокоси й пасовиська; решта – ліси). Затоплено і знищено понад 6 тисяч населених пунктів, більше 10 тисяч цвинтарів, переселено понад 3 мільйони людей. Сюди слід додати тисячі розмитих і поглинутих водою пам’яток історії та археології, переважна більшість яких лишилися недослідженими. Можна сказати, що величезний сегмент нашої історії, до того ж, ледь не найвизначальніший – ЗНАКОВИЙ! – знищено так, що в багатьох випадках навіть слідів не зосталося. Для прикладу можу навести головні втрати і тільки в «каховському регіоні»: опинилися під водою 5 із 8, офіційно визначених, запорозьких січей: Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Нова; затоплені залишки середньовічних міст Кучук-Тум (навпроти запорізького села Кушугума), Бугар (поблизу правобережного села Біленького), Курцемаль-Самис (нижче сучасного гирла річки Кінської) і територія Кам’янського городища – столиця Скіфії V-ІІІ століть до нашої ери (за татарської доби тут було місто Матрук); не стало Капулівського городища, Краснокутського, Золотобалківського, Великолепетиського, Горностаївського, і так далі, знищено цілу низку скіфських поселень
За «каскад дніпровських водосховищ» заплачено тим, що й нині із 3 тисяч кілометрів, які складають протяжність берегів усіх цих «морів», процес обвалювання продовжується на відтинку 1,5 тисячі кілометрів. До чого це призводить, окрім того, що ми втрачаємо дорогоцінну сушу? А до того, що лише на дні Каховського «моря» за 65 років накопичилося близько 400 мільйонів тонн мулу, значною частиною якого можна буде підживлювати поля й городи. А звідки мул там опинився? На багатьох ділянках периметру «моря» процес обвалювання берегів не зупинявся до червня 2023 року. Чи можна було цьому запобігти? Казали, буцімто можна, якщо кожного року на укріплення усіх берегів витрачати 800 мільйонів радянських рублів. Скільки ж витрачалося? Станом на квітень 1991 року – аж 2 мільйони на рік. Свіжіших даних розшукати не вдалося. Через те, що їх просто немає?
Отаке «відшкодування». Отака «вигода». Воістину – «Нема Дніпра – одна вода осталась…»
* * *
Я дуже розумію тих, хто з жахом спостерігав, як міліло Каховське «море». Коли замість пінистих хвиль поставала, як вони кажуть, мертва піщана пустеля. Ті, кому зараз шістдесят із гаком, і далі менше й менше, сприймали «море», як невід’ємну частину ландшафту, а водночас і їхнього життєвого антуражу. Що б там про «море» не казали – і цвіте, і смердюче, і воду пити не можна, і береги продовжують обвалюватися, – проте ландшафт для цих людей був усталеним. Іншого вони тут не знали й не бачили. Через це несподіваний краєвид викликав біль і навіть страх.
Та вони не бачили й не знали, як день від дня змінювався інший ландшафт-пейзаж. Як на очах інших людей зникали тисячі, сотні тисяч вікових дерев, кущів, а замість них розповзалася пустка. А потім ту пустку стала покривати вода. Так то не мінявся, як зараз, а гинув не штучний пейзаж, який навіть і семи десятиліть не проіснував, а пейзаж природний, споконвічний, даний Богом. Від небаченої естетичної, екологічної, економічної катастрофи люди божеволіли, накладали на себе руки.
Такою ж пусткою сприймають вразливі люди й те, що відкрилося одразу після того, як «у Каховці» схлинуло все зайве й відрилася понівечена технологічною катастрофою 1952-1958 років наша земля. Периметром колишнього «моря», звільнених від загарбника його частин, пішли оператори-аматори, знімали «відіки», накладали на них власні схлипи-стогони, «ви ж подивіться, що воно сталося!» й ледь не заламували у відчаї руки, «що ж то воно буде!».
Що буде?
Спершу про те, як було, як воно тривало-розгорталося. Насамперед, з усією відповідальністю заявляю: упродовж усього терміну існування «моря», за виключенням хіба перших 5-7 років, я не почув про нього жодного доброго слова. І нехай би з вуст отих, кого «море» не просто образило, а скривдило. У кого забрало оселю, садибу, вулицю, краєвиди, сіножаті, городи, джерело дровозабезпечення, а то ж нарікали господарники, навіть науковці. Прості громадяни казали просто: зробили море – людям на горе. А вчені мужі: прогадали ми з Каховським «морем» – вода цвіте, для пиття людині вживати її не можна, береги продовжують обвалюватися, клімат змінився не в кращий бік, з водополивними системами постійні проблеми і т.д. При внесок у калитку енергопостачання вже й не кажу. Ледь не звідусіль лунали голоси про часткове пониження рівня води, а то й про повну ліквідацію «моря»…
І от його ліквідували. Як кажуть, не було щастя, так нещастя… Тож… Ні, не радійте! Спосіб, через який ми позбулися «моря», не дає підстав навіть для вдоволення. Зате слід узяти все до відома. Факт стався, і треба думати, як жити далі без «мертвотної калюжі».
Натомість – стогін. Це з боку вразливих громадян. А науково загострені і фахово підковані з перших днів завели розмову «про відновлення». Твердо повели розмову, чого не скажеш про аргументованість.
* * *
Із прикрістю зауважу, що «страшилки» лунали не з приватних кухонь, а з офіційних закладів. Та все з інститутів, із міністерств та відомств. І які люди устигли зафіксуватися в цьому, без перебільшення, єзуїтському «просвітництві мас»! Ну, нехай уже, геть залежні од влади директори інститутів, керівники «маленьких стерств» та відомств, нехай по вуха заангажовані нардепи, а то ж люди, мовби геть незалежні, від кого б і від чого б то не було. Приміром, один із родоначальників вітчизняного «зеленого руху». У червні у просвітницькому часописі він оприлюднив свою «Заяву з приводу знищення російськими військами Каховської ГЕС». Стосовно оцінки рашистського злочину – жодних коментарів. А от із приводу наслідків… Я б їх розділив. Ті, що торкаються проблем нижнього б’єфу (зокрема, небезпека розповсюдження кишкових інфекцій), зараз не розглядаються. А от, відносно верхнього б’єфу… Заявник говорить про…
– зневоднення й занепад зрошувальних систем: 94% – у Херсонській, 74% – у Запорізькій, 30% – у Січеславській (у заявника – Дніпропетровська);
– брак питної води для мільйонів громадян України;
– токсичний вплив намулу, що містить солі важких металів та шкідливі хімічні речовини;
– особливу небезпеку, яку становитиме брак води для охолодження реакторів Запорізької АЕС.
Далі – «привид екологічного Апокаліпсису», що призведе до «різкого зменшення врожаїв зерна та інших культур на плодючих землях Півдня України».
Підбираюсь до коментування. Зокрема, у чому суть деградації, шановний? У тім, що припинилося подання (а значить і споживання!) води (у вигляді питної!!), розбавленої «токсичним впливом намулу, що містить солі важких металів та хімічні речовини»?
А тепер – конкретно по кожноу пункту «Заяви…»
- «Зрошувальні системи» у Херсонській. Запорізькій та Січеславській областях зневодилися й занепали ще задовго до підриву ГЕС. Через короткозорсть і безгосподарність. Та навіть, коли вони працювали на повну потужність, коефіцієнт корисної дії від них, якщо й не дорівнював нулю, то був геть невисоким. Через великі врати води, з одного боку, та через засоленість грунтів з іншого (детально про це пізніше). Одне слово, створення доволі розгалуженої потужної зрошувальної системи на землях Північної Таврії очікуваних результатів не принесло. (Детально – трохи нижче).
- Воду з Каховського водосховища для «пиття» вживати не можна було через її неймовірну забрудненість. Проблема з питною водою у прилеглих до водосховища населених пуктах після підриву ГЕС виникла через пониження рівня підземного водоносного горизонту. Точніше, той горизонт досяг свого природного рівня. А це говорить про нагальну необхідність модернізації старих і створення нових, сучасних водозабірних систем. Тобто ми маємо рухатись уперед, а не назад, знов загачуюючи Дніпро, відтворювати гігантську калюжу.
- Ніякого «опустелювання висохлого дна Каховського водосховища» не спостерігається. Звісно, там, де споконвіку були піски, там піски й лишились. Безумовно, інколи вітри, можливо, й закручують пішані віхоли, але ні локально, ні тим паче глобально погоди вони не роблять. Бо навколо уже все зеленіє. Зеленіє другий місць поспіль! Десь за пару тижнів, як зійшла вода, почало зеленіти. Там очерет, там розіг, там комиш, насамперед. А поміж ними, а то й окремими ділянками – крихітні топольки, осокорці, клени, дикі груші, ясени, біла акація. Зараз, коли вистукую на комп’ютері оці рядки (11.08.23), окремі деревці сягають уже сорока й більше сантиметрів. І справді, за 25-30 літ тут відновиться плавневий ліс. На 150 тисячах гектарів. Треба набратися терпіння, не вдавати до крайнощів і не заважати природі залікувати свої рани. Інакше ми ніколи не зітремо з багатьох районів нашої Вітчизни ганебне тавро «Екологічно Депресивний Регіон». А відновиться ліс, стабілізується клімат, про необхідність чого теревенимо уже більше пів століття. Чого ж «розумаки» зараз про це мовчать?
- Можливе «розповсюдження кишкових інфекцій» стосується територій нижнього б’єфу. До речі, від смороду й згадки не лишилось, хіба якийсь тиждень-другий надто чутливим усе ж таки доводилося затикати носа, та невдовзі чайки і мартини хутенько прибрали залишки риб і молюсків, і тепер справжня Дніпрова долина пахне здоровою (!) водою, свіжою зеленню та нагрітим сонцем піском. Як і було колись… У ВЕЛИКОМУ ЛУЗІ ЗАПОРОЗЬКОМУ!
- «Деградація екосиситем флори і фауни» відбулася, внаслідок затоплення, упродовж 1955-1958 років, … суші, а не через витікання зайвої води, що сталося у червні року 2023-го.
- «Токсичний намул», що «містить у собі солі важких металів та шкідливих речовини» ще треба виявити. Для цього давно уж слід було взяти проби ґрунту. Побували «на Каховці» словацькі спеціалісти, щось брали… Але хіба у нас немає своїх ґрунтознавців? Ми що, уже й проби муляки з дня спущеного «моря» не здатні взяти?
- Рівня води у річці Дніпро, в межах нинішніх 10-11 метрів (заміть колишніх 16-17), достатньо для ефективного «охолодження реакторів Запорізької АЕС».
Додаткові витрати варті того, щоб зберегти ЛУГ. Це наш борг і перед Вітчизною, і перед Богом за те, що упродовж 1952-1975 років нищили Дніпро.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.