“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
ЗВІДКИ РОДОМ КАХОВСЬКА ГЕС?
“Повернення Дніпра” – так називається книжка, яку підготував до друку запорізький письменник Костянтин Сушко. Про що йдеться, дізнаєтеся з цих уривків.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У ніч з 5 на 6 червня 2023 року, о 2 годині 50 хвилин, московські загарбники підірвали Каховську ГЕС. У розлом хлинуло все, що впродовж 67 літ і 8 місяців стримувалося в межах 896-кілометрового периметра штучного моря. 18,2 кубічних кілометрів води стрімко ринули з північного сходу на південний захід. Максимальний рівень несподіваної повені доволі швидко досяг 5,61 метрів.
Затопило 600 квадратних кілометрів Херсонщини (47 частка її території) – близько шести десятків населених пунктів, серед яких міста Гола Пристань, Нова Каховка, Олешки, частина Херсона. В зоні лиха опинилися майже 50 тисяч людей.
За кілька днів вода почала спадати, а впродовж місяця її рівень
у нижньому та верхньому б’єфі загалом стабілізувався.
Результат: найбільша глибина того, що лишилося од штучного водосховища, зменшилася з 17 до 11 метрів. Таким чином, усе, затоплене «морем» упродовж 1955-1958 років, знов розпросталося під Сонцем. Мовби із небуття виринули численні острови й острівці, півострови й півострівці, коси і миси, а також озера, протоки, затоки… Та, головно, виокремились справжні русла Дніпра та колись мало не вполовину поглинутої «морем» річечки Кінської.
І що ж громадськість? Одні раділи поверненню, нехай і жорстоко понівеченого, та все ж живого Великого Лугу Запорозького, інших гнітила несподівана пустеля…
І тих, і других зрозуміти можна. І розуміти їх треба. Водночас слід об’єктивно розібратися, що ж ми отримали, внаслідок варварського знищення греблі, а, розібравшись, визначитись, як бути далі.
Зауважу, що я геть не торкатимуся проблем зони несподіваного затоплення. Поза всякими сумнівами, необхідно зробити все, щоб компенсувати збитки десятків тисяч людей, і займатися цим слід уже сьогодні. Зокрема, на правому березі Дніпра, вільному від окупантів. Водночас планувати такі ж роботи на лівобережжі, одразу після закінчення війни. І в жодному разі не квапитись бадьоро заявляти-рапортувати (кому?) про необхідність і готовність відновлення Каховської ГЕС чи лишень, як мовиться, «дамби».
Та про останнє згодом. Зараз час з’ясувати, звідкіль воно пішло…
А від знаменитого колись
ГОЕЛРО – ленінського плану електрифікації всієї країни (колишньої Московської імперії, тоді без п’яти хвилин СРСР). Потрібна справа? Звісно. Замість лойової чи воскової свічки – лампочка Ілліча – куди крутіше!
Першою стала Волховська ГЕС. Починалася ще за Керенського Сашка, та громадянська війна стала на заваді. Продовжили за мирного часу, й 1926 року Волховська дала струм.
Тоді вже Сталін хазяйнував, але, як бачите, слідував ленінським заповітам. Зокрема, й ув електрифікаційних забаганках… Тож 1927 року розпочалося будівництво Дніпрогесу – повною мірою первістка усе того ж ГОЕЛРО.
Всуціль – заради усе тієї ж лампочки? Не лишень. А ще й для того, аби, з метою пожвавленням судноплавства, затопити штучним водосховищем пороги. Водночас…
Та про це пізніше, зараз згадаймо Петра Першого, адже ще він мав намір паралельно порогам вирити канал і наповнити його водою… Таким чином, і суденечка ходитимуть Дніпром од витоків до гирла безперешкодно, й пороги незайманими залишаться. Усі дев’ять.
Зрозуміло. Тільки, що то клопоти з порогами! Хіба не зайве посеред річки кам’яне громаддя та ще й упродовж мало в сотню верст?
Звісно, суднам це неабияка перешкода. Але… Вода, проходячи крізь гранітно-гнейсові виходи, «викрешує» озон і щедро наповнює ним довкілля в радіусі… Одні казали, буцімто 150, інші усі 200, якщо не з гаком, верст! А озон суто природного походження вельми сприяє зміцненню всього живого, й людського організму, насамперед. Тому й жили люди в отій 150-(200) -верстовій зоні-смузі по 90, а то й по 100 років. Та не якісь там окремі мазунчики долі, а – В СЕРЕДНЬОМУ!
Невже іще за «медного всадника» було це відомо? Тож не топити збиралися пороги, а обходити. До такого ж періодично лагодились і пізніше, та лишень у межах Кодацького, Лоханського, Сурського порогів і Ненаситця. Спершу шляхом ліквідації окремих каменів, що виступали з води, потім через посередництво обводних каналів… І вже щось схоже на те, чого прагнули, отримали, коли упродовж 1843-1854 років біля всіх дев’яти порогів таки спорудил канал, як пише академік Дмитро Яворницький, із «накидного каменю».
Чому канал не дожив до новітніх часів, невідомо, зате 1927 року увесь світ облетіла звістка, що якраз там, де закінчуються пороги, за якусь версту від Хортиці, починають зводити греблю. Звісно, впоперек Дніпра. Щоб одним махом і з порогами покінчити, й лампочку вождеву запалити.
Було й третє. Про те, що Дніпрогес невтомно працюватиме на соціалізм, сповіщалось на повен голос, а що водночас він ретельно обслуговуватиме ще й мілітаристичну структуру молодого суспільства, – пошепки. Тоді як «структура» – це ледь не більшість підприємств славного міста за порогами. Зокрема, «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь», алюмінієвий завод, титано-магнієвий, кремній-полімер, коксохім, моторобудівний, ряд поштових скриньок…
Через те й оснастили «первісток ленінського плану ГОЕЛРО» неабиякою потужністю – 1569 мегават-годин.
* * *
Мало не сто років тому пієтет перед гідростанціями був зрозумілим. Бо про атомні ще навіть і не мріяли. Перспективи сонячних і вітрових лишень обговорювались уже близько півстоліття (у Курську 1930 року одну з таких навіть воздвигли), але то діло морочливе. Куди простіше загатить річку греблею, зупинити воду, яка без жодної користі несе свої води до моря, поставити генератори… А потім приєднуй до них оту лампочку, і втішайся.
Тільки заплачено за це 30 тисячами гектарів суші. А це майже п’ятнадцять Хортиць, або двадцять сім незайманих степових ділянок Асканії Нової. Багато? Не кваптеся дивуватись, бо на порядку денному – 257 тисяч та ще й 500 гектарів знищених плавнів, сіножатей, пасовиськ, садів, городів, лугів, вигонів, левад і теде…
Це вже рік 1955-й, жовтень місяць. Трудящі неозорого СРСР радо вітали пуск Каховської ГЕС. Назирці, слід вважати, за Дніпрогесом? Десь так. Тільки суші тепер затоплено у сім разів більше. Але ж воно, либонь, і з потужністю відповідно?
Даруйте, бо саме тут якраз навпаки: сплюндрованої землі більше, а жаданих мегаватів менше. Кажуть, у Дніпрогеса їх 1569, отих, що з годинами разом? Точно. А «в Каховки» – рівно 351. Себто ледь не вп’ятеро менше.
Чому? Звідки? Хіба товариш Сталін уже не крокує слідом за товаришем Леніним, здійснюючи його сліпуче-осяйний гідроенергетичний план?
Та наче ж не змінив Коба маршрут. І лампочка, як маячок, усе та ж. Через що «вождь усіх часів і народів» пішов від неї далі. Новий гідровузол, за його ідеєю, мав іще більше зміцнити енергетичну могутність СРСР, заодно й напоїти спраглі таврійські землі. А це дозволить «підвищити врожаї зернових культур до 40-45 центнерів з гектара (замість 19-22, як досі), та ще й відкриє можливість успішно вирощувати… бавовну (по 20-25 центнерів з гектара).
Бавовна на таврійських полях? Звісно, і конкретно Йосип Джугашвілі тут ні до чого. Ознайомтеся з третім пунктом постанови Ради Міністрів СРСР від 20 вересня 1950 року, яка благословила будівництво Каховського гідровузла: «Передбачити в районах зрошувального землеробства… розвиток посівів бавовни…»
«Розвиток», тобто – продовження, оскільки бавовну в Україні почали вирощувати ще в довоєнні роки на площі понад 260 тисяч гектарів. Мине 58 літ, після епохального рішення радянського уряду, і в своєму виступі під час роботи науково-практичної конференції з нагоди 50-річня створення Каховського водосховища головний зберігач фондів Нікопольського державного краєзнавчого музею І.Анцишкін прокоментує його так: «Якщо уважно проаналізувати документ (щойно згадану постанову Ради Міністрів СРСР. – К.С.), то стає зрозумілим, що ні додаткова електроенергія, ні підвищення врожайності традиційних сільськогосподарських культур не цікавили авторів постанови, за якими відчувалася сталінська воля. Справжньою метою величезної будови на півдні України, яка призвела до знищення тисячоліттями створюваною природою екосистеми плавнів, було впровадження в українських степах посівів бавовни».
А хіба середньоазіатських ланів для цього не вистачало? Виходить, ні, бо Сталін постійно збільшував чисельність Збройних Сил комуністичної імперії, і ті сили вимагали величезної кількості бавовни, із якої виготовляли не лишень тканину для військового обмундирування (славнозвісне «хебе»), а й вибухові речовини. Заодно із розширенням посівних площ під бавовну, передбачалося спорудження в Мелітополі та Херсоні олійно-екстрактних заводів. У Херсоні такий завод устигли збудувати, але працювати йому довелося на привозній сировині, оскільки вже 1956 року, через низькі врожаї, вирощувати бавовну у Таврії припинили.
Отож, «справжньою метою», прагнучи якої, зводили Каховську ГЕС, було збільшення врожаїв бавовни. А бавовна – переважно для потреб армії… Так у нашій гідротехнічній епопеї почав увиразнюватися слід, котрий я назвав би мілітаристичним. Та чи тільки у м’яких волокнах бавовни він простежується?
Дуже розумію тих, хто в червні 2023-го з болем спостерігав, як залишає вода Каховське «море». Бо, як вони думають, не в кращий бік змінювався, звичний для них із народин краєвид. А що ви, шановні, скажете про мене, десятирічного хлопчика і тисяч таких, як я, а також десятків тисяч дорослих, на очах яких гинув Великий Луг? День від дня, тиждень від тижня, місяць від місяця, упродовж трьох літ. І не через загарбництво, а під виглядом реалізації одного з грандіозних завдань п’ятирічки.
Руками своїх лісорубів, до того ж, переважно закарпатських, творилося. Бо свої проектанти підготували креслення. На підставі кваліфікованих висновків своїх учених. А вчені – за підказкою генерального секретаря ЦК КПРС, голови Ради Міністрів СРСР, генералісимуса, та героя Союзу…
* * *
Зібравши необхідний матеріал, доволі легко утнути будь-якого обсягу нарис чи навіть видати дебелу книжку про те, як виник задум витворити на місці розкішних плавнів мертвотне водосховище, як починали рубати вікові дерева й кущі, хто цим займався, як потім прибувала вода, і до чого все це призвело… Без особливих проблем може впоратися з цим завданням людина нетутешня, або ж народжена «після Каховки» – для обох велетенське водосховище, хоча воно й цвіте, хоча воду з нього пити не можна, хоча й нашарування мулу на дні давно перевищує усілякі допустимі й недопустимі норми, хоча… і так далі, для людини сторонньої штучне море така ж невід’ємна частина ландшафту, як і кручі, породжені тим «морем», як і віковічні пагорби та балки обабіч Дніпра, як, зрештою, полонини в Карпатах чи яйли в Криму. А в мене це море творилося на очах. А перед цим я бачив, як рубали плавні. А до того я не просто бував, а по кілька днів, а то й по тижню жив у тих плавнях. І саме плавні були для мене такими ж природними, як для моїх молодих земляків штучне море. Не лише природними, а й вічними. Власне, що там я – семи-дев’яти-десятилітній хлопчик – мудрі сільські діди не вірили, що плавні вирубають.
А їх знищили упродовж трьох літ – із 1952-го по 1954-й.
У плавнях люди мали все необхідне для життя в селі, окрім хіба що хліба: м’ясо, рибу, молоко, мед, городину, качачий і гусячий пух, сіно, очерет для хатніх покрівель, дрова, будівельний матеріал. А ще плавні були невимовно красивими. Красивими навесні, коли в повінь вдивлялися у воду, мов у дзеркало; красиві улітку своїм різнобарв’ям; прекрасні восени, коли одягали золоті шати; загадкові узимку, в білому вбранні.
Чи доводилося кому чути, що в Дніпрі до «каховського розливу» водилися осетрові? Щосезону лише їх виловлювали тут регулярно від однієї до двох тонн! А 1908 року неподалік Нікополя спіймали білугу (сімейство осетрових, звісно) вагою 1040 кілограмів!
Як змогли, вивезли (далеко не весь!) вирубаний ліс, проте ніхто не подумав ні про лосів, ні про оленів, ні про кабанів, ні про зайців, ні про лисиць, ні про їжаків і т.д., і т. ін. Звірі рятували себе самі. Уплав, через захаращений гілками, колодами, трісками водяний простір – до берега. Багатьох із них, отих, хто уцілів в спустошених плавнях від рук браконьєрів, чекала смерть на березі. Знесилених тварин, уже на мілководді, били баграми, кололи вилами, рубали лопатами. Це було жахливе безумство гомо сапієнс. Люди навряд чи усвідомлювали, що коять. І де вже тут було думати, що в майбутньому їх чекає розплата, помста за участь у злочині. Нині я вже не дивуюся, звідки у постраждалому від затоплення селі так багато самовбивць, убивць, стільки людей, що спилися, втратили віру у будь-що. Іх невимовно жаль, цих нещасних, але ж ніхто, окрім них самих та їхніх родичів, усіх, хто тоді терзав, ламав, громив, не винен у їхній власній незавидній долі.
Плавневий ліс Нижнього Дніпра, помережаний протоками, озерами й озерцями, косами та єриками… Давні греки, з подання свого «батька історії» Геродота Галікарнаського (ІV ст. до н.е.), називали його Гілеєю (у перекладі з грецької, гілея – гілляста, ліс). Долиною Дніпра Гілея-Гілляста простиралася від Хортиці й до Каховки. Це була напівказкова країна, заселена не лишень численними звірами й птахами, але й лісовиками, мавками, німфами, русалками, водяниками. Частина цього масиву, від Хортиці і до мого рідного села Бабиного на Херсонщині називалася за часів Козаччини Великим Лугом Запорозьким.
За те, що коять люди, самі ж люди й розплачуються. Та все ж, унаслідок виникнення Каховського «моря», Бабина спершу зазнала втрат чисто екологічного та матеріально-економічного характеру. Вода забрала нижню вулицю на Керчі (не забули, що це північна частина села?) і одну вулицю на Матні (центр села). Споконвіку загалом похилий і рівнинний, берег перетворився на кручі заввишки від півтора до семи-восьми-десяти і вище метрів. Зник мальовничий Бакай у центрі села, на його місці розлилася велика затока, яку упродовж кінця 70-х – на початку 80-х років замулили стічні води зі степу, про що згодом розповім детальніше. Село втратило лікарню, пологовий будинок, магазин, дерев’яний міст. Переїхали до Ушкалки правління колгоспу і сільрада. Не стало в Бабині міліції. Значно зменшилася кількість мешканців. Хати, що опинилися в зоні затоплення, або ж безпосередньо біля неї, підлягали знесенню, і люди отримали за них компенсацію в середньому по 17000-24000 рублів за обійстя, у дореформеному (1961 рік) еквіваленті. Тих грошей, кажуть, вистачало, щоб звести нове житло, і хто не захотів полишати Бабину, так і зробив. Та більшість із відселенців виїхали. Насамперед, у Первомаївку (прямо через степ і лиман 12 кілометрів, а навколо, трасою, майже 40), в Ушкалку. Чимало переселилися на Нікопольщину та Криворіжчину. Нерідко виїжджали цілими сім’ями. Та не це завдало відчутного удару по демографічній ситуації в колись процвітаючому селі, а те, що звідси, вже під час вирубування плавнів, а особливо після утворення «моря», масово почала виїжджати молодь. З кожним роком потік біженців наростав, аж поки дійшло до того, що виїзд із рідного села став нормою, ледь не шляхетним обов’язком кожного юнака, кожної дівчини, які досягли 16-18 літ. Щойно закінчив (закінчила) вісім класів, і – в Херсон (Нікополь, Запоріжжя), отримав (отримала) атестат зрілості, і – геть із села.
* * *
Істинних масштабів каховського лиха, коли воно трапилося, ми, звісно, не знали. Власне, й не здогадувалися, що то лихо. От і нещодавно сказав одному чоловікові, що гребля Каховської ГЕС спричинила затоплення 257 тисяч гектарів суші: окрім тієї, на якій стояли хати і були второвані вулиці, ще й поля, сади, городи, сінокоси, пасовиська, вигони, толоки, ліси, й очікуваної реакції не отримав. Приятель зауважив: «Мені важко уявити, багато це чи мало…» Тож я допоміг. Спитав: «Бував на Хортиці?» «Авжеж». «Бачив, яка вона велика?» «Звісно». «А тепер уяви, що дев’яносто дві (92!) Хортиці пішли під воду…» «Не може бути!» – вигукнув ошелешений знайомець. «Може, – сказав я. – Власне, усе давно вже сталося».
Спершу вирубали ліс на площі 150 тисяч гектарів , а це – 3,5 мільйони кубічних метрів деревини. Затим навесні 1955 року почалося затоплення так званого ложа водосховища, на підготовку якого витрачено 1,2 мільярда рублів. На осінь 1958 року «ложе» остаточно заповнилося водою, сягнувши, за середньої глибини 8,4 метри, у довжину (по фарватеру) 230 кілометрів, і в ширину – від 4-х до 25-ти. Рівень основного русла з північного боку греблі підвищився на 16-18 метрів. Окрім моєї Бабини, а також Нижнього Рогачика та Ушкалки, біда спіткала ще 87 населених пунктів – 13 тисяч 100 подвір’їв щезли із Земного лику; перенесено на нове місце 1170 державних і 2035 колгоспних споруд; зведено для переселенців 1023 будинки, що обійшлося державі у 13 мільйонів 800 тисяч рублів. У вир переселень-переїздів втягнуто 52 тисячі 400 чоловік!
Будівництво Каховської ГЕС
Проектанти Каховського «дива» стверджували, що всі кошти витрачені на спорудження і греблі і всього, пов’язаного з виникненням та експлуатацією водосховища, відшкодуються упродовж перших 10-14 років. Їхні послідовники – адепти-прихильники подальшого «приборкання» Дніпра та інших українських річок– розпатякують, що відшкодування уже відбулося. Відверта брехня! Якщо, можливо, ми всі й отримали якийсь зиск, через употужнення енергетичної мережі СРСР та зокрема України, якщо десь ми епізодично й підняли врожаї, завдяки зрошувальним каналам, то ця «вигода» безнадійно блідне на тлі того, що ми втратили, на тлі незчисленних збитків, яких зазнала Україна, внаслідок жахливого зарегулювання Дніпра.
Не раз бачив, як тихцем плакав мій батько, поглядаючи, як стрімко і невблаганно наступає на сушу вода. Тільки шепотів: «Зник острів Степок… Щез острів Скалозубів… Не стало озера Лебединого… Загинула річка Кінська…» Коли я й собі починав плакати, батько намагався втішити: «Нічого, Костику, іще рік-два, і в нашій хаті горітиме електрична лампочка. Потерпімо».
Здається, то була осінь 1953-го, бо я саме пішов до першого класу. А жадана лампочка вперше спалахнула у нашій затишній, іще дідівській, оселі лишень навесні… 1965-го! Акурат за десятиліття після пуску Каховської ГЕС, саме тоді, як до села «провели світло». Звідки «провели»? А з Дніпрогесу. Не з півдня, од Нової Каховки, а з півночі, із Запоріжжя. Бо з 351 мегавата-годин, що вона виробляла, енергії ледь вистачало на викачування води з підтоплених «морем» шахт Кривого Рогу, Марганця Нікополя… Звісно, діставалося щось і лампочці, але то все, як кажуть, – про людські очі, аби лиш блимала. А щоб звучало науково й виробничо, запускаймо в суспільсво ось таке безглузде визначення: «Каховська ГЕС своєю присутністю у вітчизняній гідроенергомережі вирівнює пікові навантеження». Яке вирівнювання, коли енергії Каховської ГЕС ледь вистачало для викачування води з підтоплених «морем» шахт Кривого Рогу й Марганця!
Питаєте, чого саме неподалік старої Каховки? Планувалося звести нову гідростанцію біля Нікополя, навпроти Кам’янки-Дніпровської, оскільки там останні виходи на поверхню граніту, що тягнеться від уже затоплених порогів. Тож мали б надійний фундамент. Проте почали зводити греблю на піску. Бо там – «Каховка – радная вінтовка, гарячая пуля лєтіт!» — підказав Йосип Віссаріонович і продовжив: «В стєпі поставім памятнік легендарной тачанкє, а на Днєпрє – памятнік труду» Підказав і наполіг. І вчені мужі делікатно погодились. І звели гідростанцію в степу.
І мало хто знав, що Каховська ГЕС ще тільки збиралася стати до ладу, а вже в розумних головах окреслилися проекти наступної, такого ж типу станції, Кременчуцької (споруджена 1960 року), далі Дніпродзержинської (Кам’янської, 1964), Київської (1968), Канівської (1975). Окреслилися, бо ідея сворення Дніпровського каскаду гідростанцій виношувалася…
Звісно, що Сталіним, ледь не з того моменту, як підірвали Дніпрогес! Не забули, що сталося це на початку війни, котру нав’язують нам у вигляді Великої Вітчизняної?
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.