Хто і чому потрапив до хрестоматій?

291

 
Віктор ГРИЦЕНКО,
член Національної спілки письменників України, колишній учитель-словесник

Закінчення. Початок статті

 
Слід, мабуть, попередити упередженого читача, що я альтернативних програм не складав, підручників не писав. За свої статті, надруковані у фахових журналах, гонорарів не отримував, тому творцям програм я не суперник. До хрестоматій попасти не мрію, мої твори у Кривому Розі не вивчають на уроках, присвячених літературі рідного краю, а про недолугість програми писав і сьогодні пишу тому, що мені болить. Видавши більше двох десятків своїх книжок, я навчився нарешті (!) читати чужі, бачити не тільки написане, а й те, що між рядками. Тому ще в 1993 році, коли було три години літератури і в 11 класі вивчався роман «Бур’ян» Андрія Головка, бачив у цьому творі не тільки інструкцію, як боротися з куркулями, а й критику КНС (комітету незаможних селян), бідняків, які не вміли і не хотіли бути господарями землі. Роман вилучено, про письменника навіть не згадують, а для авторів існуючої програми так і залишилась таємницею проблема під назвою «Влада землі чи влада над землею?» (була колись в «Літературній Україні» така стаття, але список допоміжної літератури в існуючій програмі складається з написаного лише колегами і симпатиками).   Запевняв раніше і сьогодні переконаний, що підручники з української літератури написані однобоко: автор підручника запевняє школяра, що саме так треба розуміти тему та ідею, і ніколи не напише, що в літературознавстві існує й інша думка з цього приводу. Критика (так учні називають підручник на відміну від хрестоматії) постійно без критики, бо ніхто не вказує, що у творі , крім позитивного, є й огріхи, допущені письменником, можливо, не бажаючи того. На жаль, нового прочитання творів у підручниках не видно, як і логіки в доборі текстів для вивчення. От що про це писала Ольга Слоньовська, професор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, в газеті «Дзеркало тижня» десять років тому:
«Скільки разів психологи застерігали, що в шкільну програму, особливо для молодших і середніх класів, не можна вводити твори, в яких літературний герой, ровесник потенційних читачів, гине або опиняється на межі життя та смерті. Саме з цієї причини з шкільної програми забрали високохудожні твори Михайла Коцюбинського «Ялинка» і «Маленький грішник», а Панаса Мирного – «Морозенко». Ці забрали, а інші, не менш страшні, зате здебільшого менш художньо вартісні, але з тими ж дитячим каліцтвом, смертністю чи переживанням трагічної ситуації нова програма знову вводить. Тож маємо і «Сосонку» Олени Пчілки, і «Федька-халамидника» Володимира Винниченка, і «Каторжну» Бориса Грінченка, і «Климка» Григора Тютюнника. У першому дитина мало не замерзає дорогою додому, в усіх інших – таки гине з вини дорослих, ровесників чи форс-мажорних обставин. А що? Хай малолітні читачі страждають, плачуть і рвуть собі нерви – подумаєш, тонка річ – дитяча психіка! Принципу наступності у програмі Раїси Мовчан теж взагалі не існує. Зате діє універсальний принцип добору: «Аби, бабо, рябо».
Складна психологічна повість «Климко» запропонована учням 7 класу, зате соціально-побутова, простесенька «Каторжна» – десятикласникам. Відрізнити посильний для певного вікового рівня учнів художній текст від надто важкого укладачі не змогли. Та й жанр новели, тим більше тютюнниківської, психологічної, – не для 5 класу, а повість «Климко» – не для семикласників. Як взагалі не для вивчення у школі роман Василя Барки «Жовтий князь», повість Івана Франка «Сойчине крило» чи драма «Маклена Граса» Миколи Куліша. Але кого з укладачів програми це обходить? Хто з них консультувався з психологами, медиками, соціологами, методистами? Останніх взагалі не ввели в журі, а їхні програми безапеляційно забракували без жодної на те вагомої причини. Жодної! Втім, причина була. Й називалася вона так: «Будь-якою ціною зелене світло єдиній програмі Мовчан!»
Вкотре студіюю цю горе-програму – і складається враження, що пропонованих ними ж творів члени авторського колективу самі не читали. Навіщо? Напихали програму тим, що під руку потрапило. Ось тому Євгена Гуцала діти мають вивчати і в 5, і в 6 класі, як і Степана Васильченка, Григора Тютюнника – у 5, 7 і в 12 класах,
Івана Липу – в 5 і в 9, а одного рівня складності вірші Богдана Ігоря Антонича – у 5 і в 11 класі. Зате Ігоря Калинця пропонується вивчати – в якому б ви думали класі? Сам письменник нізащо й ніколи не здогадається про своє місце в шкільній програмі! У шостому класі – і все, крапка. До старших класів не доріс. І Емма Андієвська також. До того ж деякі художні твори за програмою Раїси Мовчан вивчаються навіть двічі. «Зачаровану Десну» Олександра Довженка запропоновано у 6 і в 11 класі (зате гнівне звинувачення тоталітарній системі, написане кров’ю серця, – «Щоденник» Довженка не вивчається зовсім!). Доступні навіть п’яти-шестикласникам усмішки Остапа Вишні «Сом», «Як варити і їсти суп із дикої качки», «Бенгальський тигр» пропонуються аж в одинадцятому класі, зате про щоденник «Чиб’ю» і згадки нема. Для чого? Щоб старшокласники з мемуарів збагнули, як геніального сміхотворця десять років гноїли у найстрашнішому сталінському концтаборі, якими методами Богом даний йому сонячний талант там дотлумили й таки змусили після повернення додому писати «навиворіт душі»? Але замість щоденника, як вважають Мовчан та її підопічні, краще вивчати такі твори цього письменника, як «Моя автобіографія» чи «Отак і пишу». Назва першого твору закріпить мовленнєву помилку, адже хоч займенник «моя» зі словом «автобіографія», за всіма існуючими правилами, вживатися не може, зате в учнівських роботах після прочитання тексту буде вживатися дуже часто: зорова пам’ять чіпко зафіксувала фрагмент. По-друге, звідки наші учні, як не з «Моєї автобіографії», поповнять свої словникові запаси ненормативної лексики такими перлинами, як «стерво», «сукин ти син». Із нарису «Отак і пишу» наша юнь теж почерпне важливу інформацію, та ще й у зневажливому тоні, що ті, хто знав українську мову, «перепетлюрилися».
Та все це методика, методика, методика, в якій Раїса Мовчан ні кує ні меле. А ще укладачі програми великі казкарі. І не тільки тому, що годують учнів середніх класів суцільними казками й такими моторошними страшилками, аж мороз по шкірі йде (прочитайте легенду «Лісова панна» або «Вечір проти Івана Купала» – переконаєтеся, відчуєте!), а ще й тому, що така у них фантазія невпинна, непоборна, таке у них бажання щось утнути неймовірне, що просто стриматися, бідолашні, не змогли – й Гоголя в українські письменники записали. Дорогі мої ура-патріоти! Наламали дров із програмою в Україні, то хоч не виставляйтеся на вселенське посміховисько. Був, є і буде Гоголь російським письменником, хоч і дуже гарно писав про Україну, і любив її всім серцем. Митець сам ще при житті зробив свій вибір, і не вам заднім числом цей вибір переінакшувати. Чомусь Данія не претендує на Лермонтова, Німеччина – на Фонвізіна, Ефіопія – на Пушкіна, чомусь Росія не претендує на Марка Вовчка, а ви, щоб показати себе (а одночасно й усіх українців, бо ж програма – справа державна) клоунами, додумалися! І ще одне. Дуже важливе. Чи не здається вам, що так уже перевантажили ви шкільну програму чортами, потерчатами, домовиками, «інтердєвочками», тобто «лісовими паннами», які плотськими втіхами до смерті замордовують італійців (ніби не можна було якийсь кращий фольклорний текст для дітей підібрати!), планетниками, гномами, відьмами, різною нечистю й банальною етнографією, що перестала ваша програма бути програмою з великої, талановитої, вдумливої, глибокої української класики, а перетворилася в програму з типової шароварщини?»
Хочу вірити, що читачі пробачать таку довгу цитату, бо зроблено її для загального добра. А ще надіюсь, що Ольга Володимирівна не матиме на мене зла за те, що роз’ятрив душевні рани, нагадавши про нашу спільну поразку від київського клану. Мені, звичайно, легше, бо ось уже скільки років я не заходжу до шкільної аудиторії. Можу навіть зробити вигляд, що мені байдуже, що в укладачів програми ліва рука не знає, що робить права. Скажімо,чи спроможний сучасний школяр достойно оцінити надбання Емми Андієвської, поетеси і романістки з Німеччини, людини, яка в дитячі роки була відірвана від Батьківщини? Вона писала українською мовою, але мислила … по-європейськи: образ України у тих небагатьох поезіях, що вдалося мені розшукати по хрестоматіях, відсутній. Та це і не дивно. Як слушно зауважив літературознавець Данило Гусар-Струк (США), найчастіші теми для поетеси – явища погоди і краєвиди. А ще – цвіт сну (поезії побудовані на асоціаціях, які типові для сновидінь!). Пан Данило у своїй доповіді «Як читати поезії Емми Андієвської», виголошеній на літературному вечорі 7 листопада 1981 року в Нью-Йорку, доклав чимало зусиль, щоб пересічний читач сприйняв явні, на мою думку, недоліки в поезії «Вечір» (збірка «Риба і розмір») за досягнення авторки. Так, дослідник, торкнувшись визначення форми вірша, спершу був змушений визнати, що «сонет писаний з жіночими клявзулями». Помітив критик і порушення ритму. Але ці відхилення від класичного сонета не хвилюють пана Струка, адже це – вірш Андієвської, в якої помилки стають здобутками. Скажімо, рима «вишукана і асонансова, тобто базована на однакових приголосних, а не голосних: клуня – клонить, сутінь – сита, кленом – клином, висоти – розсади, бабок – бобу, соку – саклі, помору – примари…» Не зрозуміло тільки, до чого тут згадувати, що вірш «писаний на італійську манеру»? Якщо сонет не звучить, то це вже не сонет! Не називаємо ж ми будь-який набір звуків мелодією!..
Чи то правила доброго тону, чи то лихозвісна кланова лояльність змушують критиків чорне називати білим, вишукувати досягнення там, де їх немає. Візьмемо для прикладу знову-таки згаданий вірш «Вечір»:
 
У око окунь, як плавуча клуня,
торкається, і світ на скалки: сутінь,
лиш мокрого вогню семипудові сита
ідуть до обрію, хоч їх на бісер клонить…
 
Ви зрозуміли, надіюсь, про що цей вірш? Не знаю, як кому, а мені западає в око не окунь, а порушення милозвучності української мови («У-О»). Звичайно, негоже вступати в суперечки з великими, але такі поезії нагадують пророкування сивіл, слова котрих потребували розтлумачення служителів храму: не розповів би пан Струк, як читати вірші пані Емми, то хто тоді догадався б, що авторка змалювала «вечір похмурий, мокрий, коли захід сонця дисгармонує і віддзеркалюється в повітрі, насиченім вологістю…»? Тепер до пояснень «служебки храму» потрібне пояснення авторів шкільного підручника, бо хто з учнів знає, що таке «жіноча клявзуля», бо хто з нас бачив захід сонця в сиру і похмуру погоду? А щоб окунь нам вдарив в око, треба, очевидно, доторкнутися віями до плеса води? Дивне, як на мене, спілкування з природою. А клуня до чого? Два варіанти відповіді: або у страху великі очі, або така вже проекція світла в Західній Європі. І з якої епохи ота клуня? Одним словом, туман. А ще – яскравий приклад того, що література, як стверджував свого часу письменник і критик Михайло Слабошпицький, має бути схожою на інтелектуальну гру. Скажімо, на шахи. А наша грішна українська література «постійно виконувала невластиві їй функції»: когось виховувала, когось кудись кликала, то будила рабські душі, то таврувала за знущання «над меншим братом-гречкосієм». А тому сучасний, навіть деякою мірою модний, критик своїм визначенням літератури вимагає викинути геть з неї наше неспокійне життя, проблеми вдовиного існування України. І, мабуть, писати так, як пишуть за кордоном, де вже давно розучилися писати вірші, зокрема сонети, бо не знайти там сучасних Данте, Петрарку чи Шекспіра. Але складається враження, що автори програми раді зібрати і втиснути до гурту довкололітературну братію з усього світу.
Це добре, що восьмикласники прочитають вірші Володимира Сосюри «Любіть Україну», «Сад», «Васильки», але як зрозуміти, що в 11 класі класик української літератури навіть не згадується, хоча саме ці вірші десять років тому вивчали… одинадцятикласники? Не прочитати навіть «Третю Роту» і гадати, що все знаєш про лірика світового рівня?А ще добре, що прокляття з уст вчителів не долітають до Бога: укладачі програми щороку крутять нею, як циган сонцем, бо постійно міняють місцями авторів та їхні твори. Скажімо, в 7 класі вилучають поезії Михайла Стельмаха та Андрія Малишка, щоб на звільнене місце поставити твори Олега Ольжича та Олени Теліги (вірю, що вони патріоти України, бо за неї життя віддали, але…) У 8 класі вилучено поезії Лесі Українки, Володимира Самійленка, Бориса Олійника і замінено творами Володимира Дрозда та Юрія Винничука (невже перехід на вищий рівень якості?). Поема Івана Франка «Мойсей» вивчається то в 9 класі, то в 10. Але, вилучивши поезію Тараса Шевченка «Великий льох», місце їй у програмі не знайшли. Очевидно, щоб не образити старшого брата з півночі.  Зникли безвісти «Каменярі» Івана Франка. А чим вмотивована заміна оповідань Володимира Винниченка «Солдатики», «Студент» на оповідь тюремної Шехерезади (новела «Момент»)? Невже бажанням зберегти дитячі душі від розуміння, що вчинками юрби в більшості випадків керує інстинкт? А може, панночка, героїня новели, схожа на екзальтовану «революціонерку» Полю з оповідання Винниченка «Таємність», викликала в укладачів програми ностальгію за радянськими часами та бійцями невидимого фронту? А про погляди цього ж письменника на будь-яку владу одних людей над іншими зовсім забуто, бо треба читати його роман «Сонячна машина», в якій наш час (капіталістичний!) в усій красі.
Творчість живого класика і Героя України Дмитра Павличка одинадцятикласники вивчать за один урок, розглянувши (а може, і заспівавши) поезію «Два кольори». Справді, чого дітей лякати віршем «Ти зрікся мови рідної..» або інквізитором Торквемадою!.. Місця в програмі не знайшлося? Так викиньте Юрія Андруховича разом з його компанією, бо по одній годині виділено на творчість Миколи Зерова, Максима Рильського, Івана Драча. «Чорнобильська мадонна» таврує дитячі душі?..Оберігаючи їх, ми не будемо вивчати з учнями «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, «Собор» Олеся Гончара, «Чотири броди» Михайла Стельмаха, а ще твори  про голод і голодомор, але читатимемо відзначені Сталінською премією «Вершники» Юрія Яновського (щоправда, перші три новели, але обов’язково новелу про братовбивство, в якій такий поганий петлюрівець і переможець більшовик). Отак перелистаєш програму і не знайдеш творів, які допоможуть зберегти собори душ юних читачів, щоб посіяти в ній всеосяжну любов. Шановна Ольга Слоньовська бідкалася, що лайливу лексику наші учні засвоюють не тільки на вулиці, а й на уроках, читаючи рекомендовані твори. А чого навчаться одинадцятикласники, читаючи вірші Михайля Семенка, якого академік Олександр Білецький, на утіху укладачів хрестоматій, назвав пульсом літературного світу 20-х років?Любові? До поезії чи цигарки?
 
Я сьогодні курю і курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смутний я сьогодні
Смертельно смутний
Бо люблю її коси
 
Крапки і коми не поставив Михайль, але від цього його смуток не став поезією, з якою він намагався зайняти місце Кобзаря. Я помиляюся? То доведіть, що Семенко геніальний поет і рівняється до генія Шевченка.
Добре, що подумали про російськомовних поетів України, але погано, що в хрестоматії не знайшлося місця ні поезіям, ні перекладам рекомендованих поезій (чи в мене знову «стара» хрестоматія?).
І останнє. Я розумію, що в 70 годин 50 письменників важко «втиснути». Переконаний, що так задумали невідомі мені темні сили. Адже мали у старших класах 3 години на тиждень! Забрали одну, щоб підвищити грамотність, хоча вивчення мови закінчується в 9 класі. Колись в 10 і 11 класах учні демонстрували знання мови, пишучи твори. На екзамені також. Замінили твір спочатку переказом (творчі особистості Україні не були потрібні?). Потім настала пора ЗНО, коли питають таке, чого й вчителі не знають, але відповідь можна вгадати. А чи не повернутись нам і до 3 годин на тиждень, і до творів з української літератури? Але кого я питаю? Письменників? Вчителів? Вони цю проблему не вирішують. Міністра? Він письменницької газети не читає, як і автори програм та хрестоматій. А людей, які люблять Україну, все менше і менше, якщо брати до уваги, як важко проходить мобілізація захисників Вітчизни. Настала пора не тільки донкіхотів, а й космополітів та бізнесменів від літератури…
«Ми є. Були. І будем ми й Вітчизна наша з нами…»  Ой, чи не помилився Іван Багряний?..

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!