Віктор ГРИЦЕНКО
Стою перед Вами, шановні колеги (звертаюсь до письменників, бо колегам-вчителям колись вже писав послання «Коли ж німим отверзуться уста?»), “і сонцем позолочений, і сивиною сріблений”, і думаю, що вже пора мені вгамуватися, “посидіти в окопах”. Але, якщо немає вчорашніх кадебістів (так запевняє Віктор Суворов), то немає, очевидно, і вчорашніх вчителів. Якщо, звичайно, ти справжній вчитель. І то нічого, що «все життя не рвавсь до мікрофона – і не тому, що вдарять під ребро! Вже змалку знаю, що сльоза солона, що множини не відає добро». А тому, затиснувши серце в кулаці, йду до «трибуни», щоб говорити … про любов, а не, скажімо, про економічну та духовну кризу, яка призвела до зубожіння і школи, і вчителя. У творців наших негараздів були колись учителі, мої старші колеги. Переконаний, що вони мають взяти на себе частку провини своїх вихованців, бо не навчили їх любові до батька й матері, до рідної землі, до свого ближнього.
На біду, ми, вчителі, всьому вчимо на уроках, але не любові. А тому чи треба дивуватися, що діти не можуть зрозуміти біблійної притчі про блудного сина. А чи розумієте ви, мої дорогі колеги? Пам’ятаєте? Одержав той син від батька частку спадщини і дуже швидко пустив її на вітер. А потім, схожий на сучасного безхатька, повернувся до батька. І той зустрів його з відкритими обіймами, чим, здається, порушив елементарну справедливість. У більшості випадків тлумачі цієї притчі проголошують видиму істину: батьківська любов, мовляв, вища від простої, усім зрозумілої справедливості. Але крапку ставити рано, бо щось треба відповісти і старшому синові, який не розумів, що найбільше щастя – бути поряд з батьками. Цю істину він зрозуміє пізніше, коли вони помруть.
Недавно мені вдалось почути цікаву сентенцію. Народ, який думає на рік уперед, вирощує хліб. Народ, який думає на 10 літ уперед, вирощує сад. Народ, який дивиться вперед на сто років, вирощує нове покоління. Але так історично склалося, що діди наші мріяли дожити до нового врожаю, батьки виконували п’ятирічку за чотири роки, ну а ми не бачили ( і не планували ) далі 2012 року (за президента Кучми) і мріємо дожити тільки до 2020, коли «верхи» проведуть обіцяні реформи, маючи нового президента після революції гідності. І так традиційно вважається, що лише письменник і вчитель, зокрема вчитель-словесник, мають дивитися набагато далі, хоча, можливо, вони не встигнуть побачити своє творіння, бо часом лише через десятиріччя починає позначатися у душі вже дорослої людини те, що посіяв своєю книжкою письменник або на уроці вчитель. А, можливо, добре і мудре, яке і робить людину людиною, ніколи не зійде, заглушене бур’яном: вихованням вулиці або вовчими законами суспільства.
Але, як сказав поет, нам своє робить. Є програма, є провірені (ой, чи провірені!) знавцями літератури твори, є підручники, де учням вправляють мізки, як вправляли колись їхнім батькам. Працюй, учителю, виховуй національно свідому людину, прищеплюй любов до рідної землі і рідного слова, до своєї нації… Про націю, звичайно, вигадка, бо в рекомендованій кілька років тому учителям “Системі цінностей громадянського виховання на уроках української літератури” пункт про національне виховання відсутній. Більше того, він відсутній і в планах виховної роботи класних керівників і мого ліцею, і тисяч інших шкіл України. Чому? Очевидно, тому, що з дуже високих трибун ще за часів Леоніда Даниловича ми почули, що національна ідея не спрацювала. Хоча, можливо, нас і досі лякає український націоналізм. Знаю випадок, коли спроба вчителя розучити народну пісню на слова Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий” була сприйнята за вияв злісного націоналізму і дітьми, і їхніми батьками, і дирекцією навчального закладу: мовляв, досить того, що вірш напам’ять вивчили. От і виходить, що вчителю дозволяють давати знання, але не виховувати майбутніх громадян України. Але недаремно ж свого часу Василь Сухомлинський сказав, що знання без виховання – меч у руках божевільного.
За традицією і програмою, перший урок літератури у 8 класі – народна пісенна творчість, яку, щоб не обтяжувала програму, вже давно пора перенести на уроки співів. Господи, як важко було добитися, щоб дитина знала текст і мелодію хоча б однієї народної пісні! Які нестерпні муки я відчував, коли, не маючи голосу, подавав приклад класові:”Співайте, дітки, співайте. В цій пісні – код нашого народу, код вашої душі…” Коли за календарним планом мав говорити про “Слово о полку Ігоревім”, я не хотів іти на урок, бо діти вже вивчили на уроці зарубіжної літератури і переконані, що найбільший патріот поеми – князь Ігор (це, стверджує, звичайно, і підручник з української літератури). На думку дітей, князь, ідучи в половецькі степи, захищав рідний край і взагалі прагнув визволити від половців Тмутаракань. А я маю підозру, що це був весільний поїзд, адже син Ігоря таки одружився у полоні!..
“Хто знав царя, достойного любові?”– питав дітей. – Мовчання. Нарешті: “Цар Соломон”. – “Ви погано вчили історію стародавнього світу. Чингізхан – завойовник чи патріот?” – “Завойовник!” – радісний крик, бо переконані, що це так. – “А чому тоді йому поставили пам’ятник у Монголії?” – Знову мовчать. – “Князь Святослав Хоробрий – патріот чи завойовник?” – “Патріот!” –“Підіть і попитайте про це у болгар…”
Мені смішні ті люди, які гадають, що, називаючи будь-якого князя патріотом, ми виховуємо когорту захисників Вітчизни. Патріот захищає свій дім, а не стукає у двері сусіда. Це добре розумів свого часу Тарас Шевченко. Його “Гайдамаки” – не тільки оспівування героїчної боротьби українського народу за свою волю, а й заклик до братання, і застереження, що зло породжує тільки зло. Повторить учитель істину з підручника – і підуть у світ Божий духовні покручі, спадкоємці піонера Павлика Морозова. А як учні сприймають сцену вбивства Гонтою дітей? Краще не питати! “Гонта зробив правильно. Я б так не змогла…”“Шевченко ввів цю сцену, щоб підняти люд на боротьбу за велику ідею…”Дві думки, а вистачить на ціле дослідження: де, коли і чому ці діти втратили душу, бо не знають любові, а готові до жорстокості й вбивства. Я не знаю великої ідеї, заради якої можна віддати на заклання свого сина. То кого ми виховуємо, вивчаючи з дітьми без відповідного коментаря поему “Гайдамаки” Т.Шевченка?
Якщо на це питання не відповідав підручник, мав відповісти я, учитель. Свого часу, готуючись до уроку, я познайомився з баченням теми автором підручника. І буквально спіткнувся об слова: «Переконаний у невинності своїх дітей, Гонта однак вбиває їх, щоб не було зради, «щоб не було поговору», щоб ніхто не дорікав йому, що відступив від присяги…». А звідси, шановний читачу, Вам перше творче завдання: не читайте далі, а одним-двома реченнями висловіть своє бачення причин цього надзвичайного вчинку. Не соромтесь, пишіть щиро. Можливо, в кінці «уроку» Ваша думка зміниться. Той, хто не знайде відповіді, хай задумається над наступним питанням: чому Шевченко ввів у свою поему цю сцену, від якої холоне кров?
Доки ви кілька хвилин думаєте, я розповім вам, як свого часу познайомився з історією іудейської релігії. Я був страшенно здивований: виявляється, дехто з євреїв і досі не може пробачити українському народові визвольної війни під керівництвом Хмельницького, повстання на чолі з Гонтою та Залізняком. Мовляв, безвинно постраждали десятки тисяч євреїв, які потрапили, образно кажучи, між молотом і ковадлом. Це мене зацікавило, бо в підручнику про це – ні слова. І що я взнав? Якщо Шевченко у своїх «Гайдамаках» показав «кров за кров» і «муки за муки», декому з його наступників це бачилося по-іншому. Скажімо, письменник Данило Мордовець, виходець із давнього козачого роду, свої повісті про Коліївщину так і назвав «Між молотом і ковадлом», «Уманська різня». Але (що то значить закони творчості!), прагнучи викликати співчуття, Мордовець мимоволі розповів, що євреї постійно наголошують на своїй праведності, вищості. Пам’ятаєте, у Шевченка: «Ярема, герш-ту, хамів сину…»? Євреї, сучасники гайдамаків, були впевнені, що мають право судити й засуджувати інших.
В десятому класі учні мали б прочитати повість І.Франка «Перехресні стежки» і згадати цей урок, бо він, хочу думати, допоміг би зрозуміти, про які і чиї перехрестя воістину писав Каменяр. Цьогорічні десятикласники не прочитають, бо нова програма рекомендує до вивчення вже інший твір, де «єврейське питання» відсутнє.
Але повернемося до «Гайдамаків». Євреї – винні чи невинні, але чужі люди, які на валах Умані зі зброєю в руках зустріли гайдамаків і ждали після цього милосердя. А як можна вбити власну дитину? З історії ми знаємо, що Гонта дітей не вбивав. На перший погляд, Шевченко піддав до вогню жару, показуючи цю сцену, адже він добре знав, що народних месників трактували як розбійників, злодіїв, пляму в нашій історії. Що робить автор підручника? Він шукає виправдання. Можливо, хтось з Вас це вже читав? «Цю сцену поет вводить у дусі народних уявлень про вірність присязі», – пише автор, але зарані ставить крапку.
Прошу читача взяти до уваги мої звинувачення:
- Автор підручника помилково трактує образ Івана Гонти, нав’язує свою думку тисячам учителів, а відтак – мільйонам учнів, чим наносить величезну шкоду морального плану.
- Ведучи мову про народну уяву, стосовно вірності присязі, він не робить належної оцінки цій уяві, а тому ставить Гонту на один щабель з лиховісним Павликом Морозовим.
- В підручнику нічого не сказано про «єврейське питання», що може призвести до міжнародних непорозумінь.
А тепер, добровольці, крок вперед! Поділіться своїм баченням причин вбивства дітей. Щось подібне писали кілька років тому й мої учні: «Щоб не було зради, щоб не було поговору…» Кажучи ці слова, Гонта годує жорстокість натовпу і, вбиваючи безневинних дітей, укріплюється на посаді лідера народної маси. Гонта – це суміш релігійного фанатизму з жахливим бажанням правити натовпом. І зауважу: коли натовп бажає крові, йому важко щось протистояти. Адже ні Україна, ні її народ не постраждали б, коли Гонта залишив би своїх дітей живими. Змінилося б лише одне: тінь зради впала б на ватажка…». Погодьтесь: це вам – не автор підручника. Та про це я писав уже рік тому («Чиї уста глаголять істину?»). Жаль, що укладачі програми не вірять в те, що школярі дослухаються до слова Кобзаря («Якби ви вчились так, як треба…»). Свідчення цьому – вивчення «Заповіту» заплановано двічі (в 7 і 9 класах).
Чи виховуємо ми повагу до батьків, свого роду, до традицій та історії рідного народу, читаючи “Кайдашеву сім’ю” І. Нечуя-Левицького і не маючи в школі жодного примірника історичного роману “Князь Єремія Вишневецький”? Так, якщо відкладаємо підручник і пояснимо учням, звідки прийшла бездуховність у сім’ю вчорашнього кріпака Омелька і чому став запроданцем і перевертнем нащадок славного Байди, оспіваного в народних думах. На жаль, наші вчені не поспішають дати точне філософське визначення терміну “національна самосвідомість”. Не названо і коло художніх творів, покликаних стати для цього підвалинами, не розроблені конкретні методичні рекомендації. Мені особисто тільки й відомо, що національну самосвідомість не можна формувати без почуття національної гордості (замітка на полях: у Кривому Розі міський конкурс знавців фізики, математики й астрономії та юних винахідників пройшов під гаслом «Едісони ХХІ століття»). А ким у сфері рідної літератури можуть пишатися юні українці? Назвати важко. Бо важко вибрати три найкращі книжки, які ми взяли б у далеку мандрівку, навіть письменникам. Мимоволі згадую одну “модну” літераторку: вона не взяла б, як зізналася, ні Шевченка, ні Біблії, ні своїх книжок. На першому місці – “Декамерон” Боккаччо.
А тепер, шановний читачу, більш складне завдання. Уявіть, що Вам доручили скласти для школи програму з української літератури. Твори яких письменників склали б Вашу хрестоматію? Не відмахніться, бо ми і тільки ми думаємо на 100 років уперед, а не автори сучасних програм, які сповідують одну заповідь: «Аби гроші, гріха не буде!..» Чому так грубо кажу? А тому, що, хоча програми міняються через кожні 4-5 років, пишуть їх одні і ті ж люди. Чому так часто роблять «новації» , які полягають в простій операції – одного автора «викинули», іншого поставили? А щоб швиденько під «найновішу» програму скомпонувати підручники та хрестоматії. От Вам і гроші і досить хороші. А ще звання. Я піддавав критиці програму з української літератури, створену колективом на чолі з Р. Мовчан, коли ця жіночка була ще тільки кандидатом наук. Тепер Раїса Валентинівна вже доктор. І, як кажуть, не підступись: хто ти такий, щоб нас критикувати? («Собака гавкає, а караван іде!»). Кілька ентузіастів (Григорій Клочек, Ольга Слоньовська) боролися з програмою, все ще надіючись на Бога чи Міністерство освіти, а от мої репліки вже тоді були заражені песимізмом («Відійшов від перону наш поїзд», «Настала пора донкіхотів»). Мовляв, обуха батогом не переб’єш!..
Закінчення в наступному числі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал