Богдан Михайлишин (Канада). «Анфаси та ґримаси дружби»

“Українська літературна газета”, ч. 6 (374), червень 2025

Закінчення. Початок див.: 

Богдан Михайлишин (Канада). «Анфаси та ґримаси дружби» – Litgazeta.com.ua

Богдан Михайлишин (Канада). «Анфаси та ґримаси дружби» – Litgazeta.com.ua

РЕТРОСПЕКЦІЯ СПОСТЕРЕЖЕНЬ І ДОСВІДУ

Спробую вишикувати якийсь збірний образ вже тутешнього концепту дружби на кількох площинах. Першою є часова. За моїми мимовільними спостереженнями, а тепер і переконаннями, переважна більшість новоприбульців і бажано, і вимушено шукає відомостей, шляхів вростання у нові умови та, певна річ, відпруження у колі колишніх земляків. Про це можна довше, але лише кілька міні-пояснень. Це цілковита зрозумілість без жодних словників і е/перекладачів. Відтак, подібність а чи й тотожність культури, традицій, моральних цінностей. І врешті довір’я та бажання і водночас очікування допомоги, бо удома, а ще у мої часи, ці слова порожніми звуками були рідше ніж тепер. І це було частиною побутової культури. Для прикладу, порозуміння двох молодих мамів: цього тижня візьми до себе двох моїх дошкільнят, а наступного я братиму зі школи твого першокласника. На перших порах це справді може бути рятувальним колом виживання. Ось вам три кити, на яких тримаються перші версії іммігрантської приязні. Якесь надуживання, а відтак очевидні хитрощі однієї зі сторін можуть приязні стосунки дуже швидко зіпсувати і до дружби не дійде. Таке переважно й трапляється.

Цікава подробиця. Порівнюючи того часу монолітну мовно-культурно-релігійну Польщу, з одного боку, і розхристані пострадянські та менше пост’­юго­слав­сь­кі простори, то моноліт у порозумінні та взаємодопомозі допомагав зусібіч. Чи доходить до певного позитивного тривалого зближення, сказати важко, бо це особисте. Все ж, відповідно, “великий могучий” і сербська були та залишаються важливими факторами мовного розуміння та принаймні тимчасового зближення.

Волію додати, що саме мовою та добрим відчуттям національної психології вміло користуються тут деякі спритні землячки, що якось відразу влазять у різні фінансові схеми, займаються посередництвом у винайманні житла, стають платними! помічниками агентів продажу нерухомості, навіть відкривать компанії простих ремонтних робіт, де не треба т. зв. ліцензій. У кращому разі такий новоспечений handyman щось подібне колись робив сам. Переважно він вішає на пузо новесенький tool belt, їздить на estimation і надуває щоки. Головно вони окучивают бывших. Зрозуміла мова, нахабно приклеєна усмішка, запевнення у якості роботи, кілька інтернетних фотографій, буклетів і пістрявих візиток є тим хробаком на рибальському гачку, що його має бачити і ковтати голодна рибина. Це навмисне нищення поняття дружби. Après nous le déluge, не інакше.

Лише один власний приклад. І знав ще удома, і вже підтверджувалося тут, що з канадськими відстанями для роботи дуже бажаним є автомобіль. Новоприбульцям це скрізь дорогий ланцюжок із кількох кілець: навчання та отримання права водіння, вживана, як правило, машина, далеко не завжди зрозуміле обслуговування. Мій перший млинець був досить глевкий. Безсоромний землячок чи то з Бердичева, чи то з Летичева не тільки нахабно задер ціну, але кожен раз, коли я йому платив готікою за урок водіння, цинічно, ґуґнявив, щоби чув і я: «земляка надул – как дома побывал».

Подібне я міг би продовжувати, але радше перефразую відомий вислів про данайців: тут особливо бійтесь тих, які широко усміхаються, розповідають про свої подиву гідні фінансові зрушення, а під кінець ніби між іншим пропонують щось у них купити, влізти під них у якусь піраміду, десь у когось за готівку підробляти, відкрити щось своє і под. Пасток – десятки. Відверті шахраї теж трапляються, і я таких знаю. Саме подібні так звані друзі кілька разів дуже настирливо зятягали мене у фінансові сильці, і лише якесь чудо врятувало нас від великих клопотів. Такі совісті не мають, бо вони бачать лише легкий долар. От вже воістину Pecunia non olet. Це ті чи не перші криві дзеркала так званої дружби, у яких більшість іммігрантів бачить себе, недотеп, із ґулями на лобі.

Тут синоніми до ключового слова пропоную кожному читачеві підбирати самому. А тим, хто збирається кудись іммігрувати, завжди пам’ятати чотирирядок: И с одной стороны, И с другой стороны Опасаться таких типов Нужно хуже сатаны. Додам, що якщо тебе у чомусь наполегливо переконують і ще й частують – це вже red flag. Якщо чолов’яга біля чи й після 60 молодым чукотським оленем кинулся брать тебе хотя бы кофе  – забирайся звідти негайно. Останнім часом полюбляю кавувати go Dutch, бо я не знаю чиїхось уподобань, а хтось моїх.

А тепер крок назад. Часова площина сприйняття дружби суттєво змінилася на краще, коли я вже до року був став членом Української національної організації та Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Дружба там цілком можлива, до того ж тривала й надійна, а щирість порад щодо напрямів і перспектив вростання у нове суспільства, безсумнівно, більша. Тут, на цьому дещо просунутому в інтеґрування етапі, вже у певному сенсі можна використовувати прикметники національна чи етнічна культура теж.

Злукавив би, не підкресливши, що все ж колишні краяни, вже не союзного разливу, хоча й не лише з України, все ж найдовше залишаються у блокнотах, а тепер у телефонах. Річ у тім, що тут, у Канаді та США, є чимало українців з Польщі та колишньої Югославії, рідше з інших країн. До слова, не доводилося розмовляти із українцями з Південної Америки, яких найбільше в Аргентині та Бразилії. Хочу наголосити, що всі вони переважно пройшли крізь складне горнило випробувань, залишаючись українцями і водночас асимілюючись. Цьому сприяла національна налаштованість родин, розумно дозована політичність церкви, орієнтованість суботніх та недільних шкіл та інших осередків. Цього, зазвичай, вистачало, щоби національна приналежність питанням не залишалася. Додам, що українці, як і кожна нація, мають щось розпізнавальне. Втім, як кожний етнос.  Саме цей національно-культурний показник заякоряється найглибше і, відповідно, ґенерує менш значущі, але все ж важливі складові особистості.

Етнічна близькість і навіть сусідство рідних країн не означає культурно-моральної єдності. Позаяк ми кілька років винаймали нашу квартиру у дуже польському кварталі (там знайшов представник імміраційної компанії), то у польських товариствах я був своїм. Але, якщо переносно, я просто спинним мозком відчував низку незбігань між собою як узагальненими типажем українця, з одного боку, і przeciętnym Kowalskim, з другого. Дніпрянин чи полтавчанин побачив би навіть більше. Поки я не казав, звідки походжу, все виглядало mile i przyzwoicie. Варто було сказати, jak prawie każdy Polaczek robił się nieco cwaniaczek. I czemu?

Іншою була вже інерція відносин у колі вихідців із колишнього Союзу; там якась спільність насадженого радянського минулого все ж певною мірою була і навіть ще є присутня. І тут “этруски” не почували себе кимось вищим, а тепер і поготів. На початку 2000-их вони ще не стягнули на себе стільки зневаги та відвертої ненависті чи не всіх колишніх, країни та землі яких загарбували та довго утримували в полоні їхні діди. Добре пам’ятаю, як дехто з нас далекого серпня 2000-го на вечірніх курсах запитував двох росіянок, чи не було їхніх рідних і близьких на затонулому підводному човні “Курск”. Емпатія, людськість, співчуття, знайомий вигляд сірої радянської шинелі ще не дружба.

Це був чи не перший політичний облом президента-первогодка Вована – ще ріденького, без непотрібного тоді ботоксу, не заматеревшего… Тутешні канали новин були переповнені коментарями цієї події. Їх переважно увінчувало риторичне дратувально-шокувальне запитання: “Чому порятунок, необхідна допомога були відкинуті?”. Вихідцям із вже колишнього Союзу відповідь була відома. Слово дружба тут би лише дратувало. Девіз “Своих не бросаем” з’явився пізніше та й стосувався головно дуже цінних шпигунів.

Узагальнювати канадські анфаси та профілі дружби  – завдання принаймні коротше, бо приїхав сюди вже у зрілому віці; там було більше ніж тут. Очевидні особливості – це повний расово-національно-культурний melting pot великих міст, що головно новоприбульців і притягають. Це доповнюють мовно-історичні, десь навіть ледь невидимі новоприбульцям особливості Квебеку, його кількадобові поспіль просто казкові снігопади, літні туристсько-гастрономічні родзинки. До цього слід додавати цікаво помережані акадійські анклави Атлантичних провінцій, головно Нового Брансвіку та Нової Шотландії, відчуття якоїсь азійської, головно китайської провінції, якщо ти у Ванкувері. Особливості можна продовжувати…

Я працював кілька років у маленькому типовому квебекському містечку узвичаєної тамтешньої культури, рівних стосунків із іншими, головно своїми ж, неквапливої патріархальності та непоказної побожності. Одного-двох моїх речень вистачало, щоби про мене знати: цей не місцевий. Додам лише, що щире бажання вростати у навіть дуже локальний соціум важливіше аніж різниця між версіями… все ж французької мови.

Слід додати, що Канада була та залишається притягальною країною для імміграції.  Злукавив би, не додавши, що зсередини вона і виглядає, і насправді є менш розкішною та теплою ніж на ґлянці рекламних та імміграційних буклетів. Не вдаючись у подробиці, зауважу, що словà і friend, і ami/e переважно є добре зваженими та радше не щоденними. А Open your chest  – однозначно словниковою ідіомою; чути її у побуті мені не траплялося.

І ще один – оксюморонно зазвучить – старечий пірует. Канадські, та й американські, і значення, і сприйняття слова дружба все ж чистіші  від радянських і навіть ранніх порадянських, епохи пізнього Кравчука та Кучми. Тут слово comrade знають, але не вживають. А от friendship та amitié так і застигли на словниковому рівні; у розмовах їх радше не чутно. Політичності та ідеологемності вони не набули. Типові, радше словникові ніж побутові лексеми.

Теплоту зі згадуваних ключових тут слів скрізь видувають фальшиві поляскуванням політиків один одного по плечах. Мене у числі інших нудить від їхніх приліплених усмішок, віднедавна перемішаних із неприхованими цинічними залякуванями, зокрема цих кількох альфа-самців-бізнесменів. Це особливі, переважно політично-бізнесово-зловісні ґримаси дружби, що їх вдало узагальнює таке бридке мені прислів’я Keep your friends close, keep your enemies closer. І як очищувально-рятувально звучить Instead of loving your enemies treat your friends a little better (I. W. Howe, American novelist).

Зауважував сотні разів, що відсоток дружби у якомусь чистому, непрагматичному, неприкладному вигляді малий, якщо він взагалі існує. Цей дуже людський очікуваний, з певною швидкістю розвитку та амплітудою коливання фізично-духовно-моральний феномен для свого протікання вимагає часу і зусиль. Більше того: коли дружба не обривається несподівано, вона має і прогнозований кінець. Бо вона, як і людина, мусить мати час рости, у якийсь бік розвиватися, зазвичай минати періоди розквіту та сповільнення і врешті-решт зникати. Якогось першого чистого потягу не вистачає; дружба радше процес, а не застиглий стан, а тому потребує часу та зусиль. Відомо ж бо, що Дружба – хорошее и тяжелое бремя, На дружбу надо находить время.

Вона зазвичай стартує із певного зацікавлення, що починається із зорового, слухового чи іншого сприйняття особи. Для його розвитку мусить бути емоційний чинник, який вмикає зацікавлення. Потрібна безпекова служба, обов’язок якої схвалити чи відхилити об’єкт вибору, кваліфікувати можливі допустимі похибки, з одного боку, та небезпечні, навіть ризикові перегини, з другого. І власне ті другі можуть переважати. Інколи зацікавлення, що зажевріло або лише якось окреслюється, початковою стадією може і закінчитися. Ось цей примітивний діалог вдало і зрозуміло, вважаю, висвітлює різну мету зацікавлення:

Сарочко, чи можна б з вами повечеряти у ресторані найближчої суботи ввечері?

Авжеж, Якове. А перстеник із маленьким діамантом на побачення принесете?

Ну, не очікував, Сарочко, не очікував. Як спритно ви мене відразу ж відшили!

Як підтверджують мої спостереження, щоби бажання мали продовження, кілька наступних факторів можуть бути передумовами. Чи не перше, це родинність, зокрема, якщо рідні, дворідні а чи й віддаленіші знаються ще з дитинства. Це інерційно цементує та видовжує почуття, надає їм ваги, запобігає ймовірним незгодам.

Це може бути й щемна реанімація підліткового а чи ще дитячого потягу, приємні спогади про якусь цікаву подію, ностальгійне усвідомлення, що цього вже не повернути, а от переформовувати у щось інше можливо. Навіть коли там  щось потріскує, то якось те щось полагодити-поліпити можливо, покликавши на допомогу приємність колишніх спогадів, всадовивши це щось розхитане у нове кріселечко. Щоправда, повно прикладів, коли рідні, колишні однокласники та сусіди навіть не хочуть знатися. Так званий спільний бізнес рідко є, як читаю, цементувальним фактором дружби; частіше  навпаки. І від цього застерігає вже інший афоризм: Не псуй кави цукром, а дружби спільним зароблянням.

Відтак вдячність, особливо за щось дуже суттєве, як-от врятоване життя чи покращуване з чиєюсь допомогою здоров’я,  Вона нерідко є початком дружби, визначає її протікання і навіть формує тривання. Нині це, допускаю, передусім покалічені фронтовики.

Врешті, сумісність характерів, вроджена пробачальність, бажання затушовувати хиби та вміння уникати гострих кутів, необхідна толерантність до промахів, помилок, навіть заплющування очей на якісь несуттєві надуживання дружбою.

Рифи, на яких може закінчуватися дружба, не завжди мусять бути гострі і не конче підводні. Інколи відчуваєш, що рухи до зближення роблять ну цілковито різні тіла. Вважаю, що нерідко навіть на початковій фазі швидкий кінець інколи може бути виразно помітний і прогнозований. Скажімо, двох осіб, які одного вечора втікають від власних клопотів чи усамітнення, випадково поєднує полірована тисячами рукавів товста дошка бару. Ще древні застерігали, що Amecitia inter pocula contracta plerumque vitrea est.

Наближаючись до кінця, на мить підніму завісу над сценою і навіть назву мою позитивну героїню дружби. Віра, колишня студентка філфаку, чиєю дипломною роботою я колись керував. Волею долі вона опинилася в одній із європейських країн, там осіла і мешкає довше ніж я тут. Не згадаю, як ми знайшлися на безмежних просторах павутини, бо це було дуже давно. Гідні подиву взаєморозуміння та тривалість безкорисного зв’язку.

Інколи читаю під переважно цікавими й десь неоднозначними текстами, що редакція не завжди поділяє точку зору автора. За цей текст, шановний редакторе, письмак бере цілковиту відповідальність на себе. Він є його власним розархівованим і неприкрашеним баченням як дружби, так і сумішей, що переважно під неї маскують. А редакції належиться вдячність за опублікування цієї старечої еклектики.

Добігаємо кінця, і ось моє пояснювально-пробачальне “даруйте” за масив іномовних інкрустацій. Передусім, текст залишався б цілком повним і самодостатнім, якщо б ці вкраплення просто упускати. Це мереживо стає такою собі візиткою моєї писанини. Декому, смію сподіватися, його розгризати цікаво. До слова, в Україні більшає молоді, яка все вільніша у мовах.

І останнє, вже прохальне. Допускаю, що ці інтарсії не завжди рівня, як мовиться, BBC English, а тому Mа chérie police de grammaire, je suis désolé pour certain de mes erreurs. З вдячністю за час, шановний читачу.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.