Богдан Михайлишин (Канада). «Анфаси та ґримаси дружби»

“Українська літературна газета”, ч. 5 (373), травень 2025

Продовження. Початок див.: Богдан Михайлишин (Канада). «Анфаси та ґримаси дружби» – Litgazeta.com.ua

РЕТРОСПЕКЦІЯ СПОСТЕРЕЖЕНЬ І ДОСВІДУ

І знову напрошується певна паралель зі згадуваної Канади… Навчаючись там у коледжі, я звернув увагу на просто неминучі різного роду та обсягу group projects. Про це можна б довго, однак обмежуся ось чим: і мене, і подібних дивувало та дратувало таке витрачання часу. Бо у мінігрупах справді щось робили самодисциліновані та відповідальні.  Хтось лише вдавав, що бере участь. Частина ж  – безвідповідальний лінивий баласт, що безсоромно присмоктувався до результату. Але вони заплатили за навчання, а тому формально були “в долі”. Це вже перегини демократії і відверте нею надуживання. І помилкою було та й є вважати, що гірше підготовлений випускник завжди довше шукатиме роботи або й взагалі її не знайде. Його, а не мене чи подібних обере після серії нерідко формальних співбесід його ж fellow countryman, вже якийсь важнячок при посаді.  Спрацює майже всесильне, так зване ключове у пошукові роботи слово network. Або ще сильніше і тут вже етично бруднувате слово connection. Видно, однак, такe соціальне буксирування, імітація рівності теж було і залишається, якщо фіґурально, закладеним тут у кошторис. І тут це слово має не фінансове значення, а заохочувально-заклично-політичне. Welcome!

Фотографії такої “дружби” – майже неминуча окраса імміграційних канадських буклетів. Такий собі лубок рівності та гуманності… Мене та подібних вона примушувала працювати більше ніж належало. І це не була ініціатива одного викладача; це був спущений зверху методично-методологічний циркуляр. Підкреслення у кількох попередніх  абзацах є радше антонімами дружби.

Вже пізніші інерційні спогади про роки навчання могли колишніх однокурсників звести на годинку у, скажімо, каварні, але щоби продовжувати стосунки – не пригадую. Тепер із соціальними мережами це простіше; сумнівно все ж, чи до зустрічей доходить. А зважаючи на частотність слова хейт і непотрібність його перекладання, навіть не сумніваюся, що на безмежних просторах інтернету дружби не побільшало. Чого варті фотографії молодих компаній десь у Tim Horton’s, де кожен вперся очима у екран свого телефона і вони спілкуються радше куцими спотвореними текстовими повідомленнями, практично не розмовляючи. Світ занурюється у смугу ерзацу.

Візерунок колишньої радянської, як пам’ятаю, та й пізнішої дружби удома був певною сумішшю і навіть дивною еклектикою щирості, емпатії, відкритості та інших чеснот, з одного боку, та пристосувальності, використовувальності, інвестувальності, з другого. І далеко не завжди у зневажальному значенні цього абстрактного іменника. Виживання у фізичному значенні, зокрема під час штучних голодоморів, та намагання і виживати, і виглядати не набагато гірше під час десятиліть тотального дефіциту, cпроба вирватися із села, яке і тримало планку національної моралі і тому й було таке ненависне радянській владі, не додавало дружбі чистоти. Серед друзів мали бути переважно потрібні люди. Відповіді на запитання “А ти не маєш знайомих…?”,  “А чи не знаєш когось…” ставали або не ставали майданчиками зближення. Компанії, чиїсь уродини, якісь вечірки нерідко започатковували дружбу, навіть у її кращому сенсі, але вищої проби вона від цього набувала рідко. Її слід було підживлювати зустрічами, підливати кавою, підтверджувати згідливими підтакуваннями, вдалими компліментами, нерідко запопадливістю. Це втомлювало, докучало, дратувало. У дружбу такого штибу вже закладали користь. Вона мала бути аварійним виходом, рятувальним колом, очікуваною допомогою; лише чистота почуттів рідко вступала в гру.

Всіх граней зближувальності людей, інерційно узагальнюваних словом друзі, неможливо перелічити. Пам’ятаю й таких, що обіцяли прозондувати кожну ситуацію і навіть допомогти чи не з кожним питанням. А там як вийде… Це було монетизування відносин, бо такого слід було відразу принаймні частувати. Ба більше, це було свого раду капіталовкладенням, бо таке мало пам’ятатися, хтось такому “госткові” вже мав бути винен. Незалежно за що. Про якісь дії навіть не йшлося. Це був нав’язуваний системою викривлений modus vivendi.

Лише до прикладу, бо не зовсім те. Пригадую, як давним-давно один малознайомий історик несподівано запросив мене на каву. Це було дуже незвично, а тому про все і про ніщо балакалося якось мляво. Розгадка не забарилася. Несподіванкою і водночас поясненням недавнього кавування був його вечірній, досить пізній дзвінок-прохання: вичитати  – і це чи не на наступний день –  автореферат його аспірантки, а за сумісництвом ще й якоїсь родички. Його кава йому окупилася, бо я уже був ніби винен. Quod erat demonstrandum, як казали древні. А тому, і незважаючи на цілковито перекреслену віршем “На Независимость Украины” повагу до поета, і вже зважаючи на те, що на україномовних полицях мого сірого захаращеного горища нічого доречнішого не знаходжу, узагальню цей абзацик чотирирядком ганебно протирічного, але від того не менш талановитого Бродського: “Я сижу у окна, Вспоминаю юность, Улыбнусь иногда, Иногда отплюнусь”.

Переконаний, що тепер ця криза жанру ще й суттєво поглиблена війною, і це оголило наймерзенніші риси homo sapiens. Вона як ніщо інше викривлює чисті, не прораховані відносини людей. І цей етноцид українців ще далеко не закінчений, і ніхто не знає, як він поточиться. Так, дуже брудно, а може бути ще брудніше.

Позаяк згадана військова тематика, то до дефініцій дружби із тлумачних словників найближче стоять, вважаю, почуття і відчуття осіб, які брали участь у безпосередньо бойових зіткненнях. І не лише у нинішній російсько-українській війні. Більш ніж дружбою тут слід би вважати безмежну, просто невимірювальна вдячність за врятоване життя – своє чи найближчого побратима. Неможливо забути того, хто прикрив від осколків своїм тілом. Читав про Дмитра Коцюбайла, інших Героїв України, які, безсумнівно, патетичних слів не вживали. Доброчесність вони винесли з батьківської хати, відданості ж набули під час різних вишколів і, можливо, перших боїв.  Жертовність прийшла з глибоким усвідомленням правильності свого вибору. Тоді побратимство та освячений кров’ю обов’язок допомагати скільки можливо сім’ї загиблого або лише покаліченого, що прикрив, стає солодкою приємністю. Dulсe et decorum est pro patria mori.

Однак жодним боком цей афоризм навіть не наближається до різного роду втікачів із так званих батальйонів Монако чи Rolls Royce. Відверто антонімізовані синоніми до дружби тут боягузливіть, підлість, зрада та добрий десяток подібних. Без жодного захоплення Сталіними додаю, що його молодший син, Василь, і воював, і бував понижуваний і у званнях, і у посадах багато разів. Щоправда, ненадовго. Скільки синів чи внуків голів принаймні районних рад у ЗСУ? Не в супер захищених штабах чи у глибокій логістиці біля кордону з Польщею. Я цим не закликаю “добре вигострить сокиру”, а лише даю знати, що засуджую таке сприйняття дружби. O tempora, o mores!

Хотілося увібгати атмосферу співпраці, а водночас цілком можливі анфаси та ґримаси дружби між колегами у лише один клубок спостережень і висновків, хоча сумнівно, чи вдасться. Ось він: Коли когось поблажливо поляскують по плечах, пробачально усміхаються і навіть великодушно недобачають якихось недоліків і помилок – того трактують нижчим. Коли з кимось чемно вітаються, про щось необхідне чи потрібне розмовляють, радше для годиться запитують думку на щось – той рівня їм. Коли ж когось недобачають, щоби привітатися чи попрощатися, забувають про щось важливе повідомити, дружно делегують туди, куди самі не хочуть іти чи їхати, а згадуючи поза очі, вживають лише особовий займенник – того переважно змушені визнавати кращим.

Додам все ж один абзац, аби зробити картину виразнішою. Якщо тобі без жоднісіньких пояснень, ніби між іншим, повідомляють про переведення в інший підрозділ навіть без якогось цілком формального бажання знати твою думку і професійні плани, то це означає, що їх навіть не збираються брати до уваги. Так, там не буде курсових і дипломних, всі твої цікаві та ретельно підготовлені й оновлювані спецкурси заякоряться у шухляді, тебе забудуть, щоби запрошувати на професійні конференції. Можливо, це якось тимчасово? Не виглядало, однак. Як виявилося відразу ж, там не потрібне було навіть вміння розрізняти частин мови і членів речення, лише тексти протоколів від заяв.

Коли ж за кілька літ вже сам декан, випадково зустрівши у коридорі і дивлячись якось підкреслено холодно, коротко повідомляє, що тебе делегують на річну роботу у Польщу – і це вже вирішено! – ти усвідомлюєш: щонайменше цей факультет у цьому закладі, а пихатий десятник зокрема, від поняття демократичності безнадійно далекий. Дозволю собі ледь перефразувати відоме Я любив цю країну навіть без кокаїну; cтиль (у літературознавчому значенні) цієї писанини не зобов’язує до цитування.

Аби розпустити суб’єктивність трьох попередніх абзаців, додам, що я був і залишаюся вимогливим до проведення вільного часу. Лише запах кави чи чогось дорожчого ніколи не був пріоритетом. А тому з задоволенням зустрічався і у місті, і вдома, і у когось із цікавими мені людьми, і особами, яким, видавалося, було цікаво зі мною. Час підтвердив, що більшості це з певних причин було потрібно. І лише поодинокі давали та дають мені підставу сприймати людські відносини дружніми.

Цю думку Елізабет Тейлор, що давно стала цитатою, я й не дуже намагався знайти у павутині; сумую за друкованими, перевіреними та відредагованими “паперовими” висловами доінтернетної ери. А тому наводжу її з пам’яті: У молодості мені траплялося виходити заміж за чоловіків, яких би я нині не запросила додому навіть на обід. Прикро признатися, але маю на своєму рахунку і зовсім свіжі подібні помилки приятелювання, а тому на молодість списую далеко не все. А ось і мій варіант, що мав би висвітлювати і таку грань т. зв. дружби:  Мені траплялося вважати  – і це десятиріччями – друзями таких осіб, з якими я б сьогодні не знайшов кілька хвилин на розмову. Частина замасковано і винятково хитро продовжувала грати ерзацдружбу десятиріччями. Два рекордсмени лицемірства та фальші  ще й кпили собі з мене, і це вже під час моїх відвідин України. Виняткові циніки. Піднімати завісу над сценою не входить у мої плани.

Узагальнення, однак, було б помилковим, бо у всій ґалереї прізвищ були б і такі, до яких я дотепер зберігаю і щемну повагу, і меланхолійний сум за спілкуванням із ними. Додам лише дуже особисте і таке, що примушує мене соромитися себе ж… Приїжджав скромно, не із заокеанським розмахом. Ця чарівна пара, mortgage and maintenance (а я довгенько заробляв на неї в Квебеку), тримала нас у напруженні власне до пенсії. Даруйте всі, з ким цей письмак бував не вельми щедрим.

Канадська ретроспекція і етичні препарування цього іменника буде і дещо інша, і суттєво коротша. Вона не почнеться з передшкілля, а просто з вибухового початку влаштування вже другої частини життя. Твій писакa, шановний читачу, іммігрував у Канаду, вскочивши у цілком легальний, але останній вагон на 44-му році життя; того часу іммігрувати сюди дозволяли до 45. Authrement dit, il n’avait pas du temps pour danser lantement. А тому на переважно вечірніх, рідше денних але завжди безплатних курсах англійської для іммірантів він був здивований частотністю вживання вчителями слова friend. Воно вже від початкового рівня мало міцно та надійно закріпилося у лексиконі новоприбульців. Відповідно, навіть однокласник, якого ти, можливо, бачиш єдиний раз, вже приречений бути твоїм другом. А ти його. Таким чином, теоретично ціла країна мала виглядати такою собі кольорово-незнайомою зоною друзів.

Вже пізніше я втямив суть такого methodical and systematical shortcut інструкторів: вони обирали найуживаніше та найзрозуміліше слово відповідної лексичної групи, що мало покривати  – і покривало – десятки інших. A friend окрім усього, односкладове й легковимовляльне. А що найважливіше, воно ідеально вписується у концепцію країни, завжди спраглої іммігрантів.

Досягнення ж точності іменованого поняття вже мало бути і є бажанням, цікавістю, відповідальністю чи лише необхідністю тих учнів, які воліють збільшувати свій словниковий запас. До речі, частенько старших ніж переважно молоді вчителі англійської як іноземної. А якщо додати непоодиноких допитливих спонсорованих, як правило, чиїхось мамів і татів, то вікова різниця могла сягати 45-50 літ. Постійне бажання удосконалювати мову вже невзбарі почало додавати до мого словника низки синонімів, які переважно були точніші ніж базові, зазвичай прості слова. Там були ідіоми і т. зв. phrasal verbs.

Закінчення буде.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.