“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/adelia-hryhoruk-hutsulski-vydnokola-zhyttiepysu-henialnoho-franka/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Франко багато і плідно працював. У село він брав із собою цілі пачки книг, рукописів, коректури. Матеріали з газет, журналів, Наукового товариства Шевченка приходили йому і з поштою. Його феноменальна працьовитість не могла не дивувати. У цей час Франко створив свій так званий «гуцульський цикл», куди ввійшли «Буркутська романса», «Буркутські станси», оповідання «Терен у нозі», а в 1907-1914 рр. – поема «Терен у нозі», «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Гуцульський король», «Лук’ян Кобилиця»; написав поезії «В альбом пані О.М», «Блюдитися біса полуденного», спомин «У кузні», повість «Великий шум», «Притчу про Сліпця і Хромця». Зробив переклади старокитайських народних пісень, іспанських романсів, старонорвезьких балад.
Зацікавившись старошотландським епосом XV-XVI століть, береться за переклад балад українською мовою, оскільки в них його вабить не те, що головними героями є королі та члени королівських сімей, а загальнолюдський зміст, моральні риси дійових осіб, а ще об’єктивність та драматизм цих фольклорних творів.
Як митець, Іван Франко зачарований композицією балад, у яких розповідь не починається, звичайно, викладом про початок та обставини головної події, але зовсім «незамітно впадає in medias res (в саму суть (лат.), а дуже часто лишає найважливішу подробицю, вияснення конфлікту та ключ події на сам кінець. Із того погляду майже кожда наведена тут балада являється твором незрівнянного майстерства, блискавкою, що нагло освітлює найглибші тайники людської душі, найстрашніші тайни людського життя».
Від 1-го до 14-го липня 1914-го року Іван Франко перекладає 23 балади, 24-ту завершує 22 жовтня цього року. Поет зізнається, що для нього, як і для німецького перекладача О.Л.Б.Вольфа, студії над народною поезією були найлюбішою розрадою серед фахових занять і не раз дуже прикрих життєвих обставин. Підбираючи тексти, найперше звертав увагу на їх художню вартість і національні особливості, історичне значення та новизну їх для читача. Письменник вважав, що фольклор – це усна історія народу, яка не піддається фальшуванню.
Тому нації, особливо бездержавні, повинні зберігати її в своїй пам’яті, щоб залишити у спадок своїм нащадкам. Офіційна історія недоброчесними вченими пишеться й неодноразово переписується на догоду тим чи тим правителям, усна ж історія, зафіксована у правдивих народних переказах, легендах, думах, піснях, передаватиметься із покоління в покоління, поки люди її пам’ятатимуть.
І.Франко не тільки сам постійно записував з уст народу його мудрість –він заохочував до цього своїх дітей.
Син Івана Франка Тарас згадував:
«Нам, дітям, натомість запам’яталося перебування батька на Гуцульщині і його етнографічні нотатки в горах. Деякі легенди записував від селянки Бурачинської і використав їх у своєму гуцульському циклі, що складається з прозових і віршових речей і з мистецького боку не поступається чудовому оповіданню М.Коцюбинського «Тіні забутих предків», що також узяте з гуцульського життя. Прислів’я, записані на Гуцульщині, використав батько частково в 3-томнім збірнику українських приповідок (Львів, 1901-1910). Скрізь, де побував батько з нами під час канікул, шукав і розпитував за старими рукописами та книжками, назбирав їх значну кількість, між іншим, і з Гуцульщини».
Літо 1901-го року принесло Іванові Франку зустрічі з Лесею Українкою та її майбутнім чоловіком Климентом Квіткою. Наприкінці липня Леся по дорозі в Буркут зупинилася з Квіткою у Криворівні в домі місцевого пароха Олекси Волянського, де й побачилася із подружжями Франків та Гнатюків.
Першого серпня в листі до Ольги Кобилянської Леся Українка так описала враження від цієї зустрічі: «Франко на сей раз справив якесь дивне враження: з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або так-сяк докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, – від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми…». Друга зустріч Франка з Лесею Українкою відбулася вже у Буркуті. Сюди письменник прибув разом з адвокатом і політичним діячем Миколою Міхновським із Харкова та косівським адвокатом Лесем Кульчицьким.
Франко вже мав зовсім інший настрій. Він багато розмовляв, ловив пстругів (форель) і приносив їх Лесі, а вечорами своїм приємним баритоном співав народні пісні. Климент Квітка записав тоді з його голосу 32 твори – «Ой ходить Іван понад Дунай», «Ой гук, мати, гук», «Сеї ночі із півночі, ще й кури не піли…», «Жалі мої, жалі…». Поетеса записала від Франка пісню «Чому, сину, не п’єш, чому не гуляєш», яка її дуже вразила.
Відомий прикарпатський історик і краєзнавець Петро Арсенич за автографами на листівці з видом Буркута із сімейного архіву Стефанії Стефанович-Литвинович зумів установити життєвий шлях усіх, хто тоді, в липні-серпні 1901 року, відпочивали в цій карпатській оздоровиці. Дванадцятилітня Стефанія була тут разом з мамою Ольгою Стефанович, яка на цій листівці поставила дату 5/8-901, підписала «Спомин з Буркута» (1, с.17), і попросила усіх, хто там тоді перебував, підписатися на пам’ять. На лицевій стороні під зображенням відпочинкового комплексу підписалися: «Д-р Іван Франко», «Леся Українка». На звороті постали автографи ще 21 особа. Це були відомі люди в культурному й громадському житті Галичини, діяльність яких з приходом радянської влади оцінювалася як «ворожа», «націоналістична», і тому замовчувалася.
Утретє Іван Франко і Леся Українка зустрілися в Довгополі у пароха Івана Попеля – людини освіченої, активної в громадських справах, який тоді саме балотувався до австрійського парламенту. Письменник вирішив ще раз скористати з нагоди, поки Леся була на Гуцульщині, щоб обговорити з нею і Климентом Квіткою справи літературні, народознавчі, видавничі та й політичні також, адже саме у той передвиборчий для отця Попеля період політичних розмов у домі не бракувало.
Про цю зустріч із І.Франком Леся Українка також повідомляє у своєму листі до Ольги Кобилянської (8, 273). Дату зустрічі І.Франка і Лесі Українки точно визначити неможливо. Як припускає І.Білинкевич, «Франки також, повертаючись із Криворівні до Львова, поїхали через Довгополе, а потім подалися на Кути і Вижницю. Враховуючи, що канікули закінчувалися і Франковим дітям 2-го вересня треба було бути на шкільних заняттях (1-го вересня випала неділя), то приблизною датою їх зустрічі могли б бути п’ятниця 30-го або субота 31-го серпня 1901 року (2, с.167-168).
Але через сильні дощі, що тривали до 10-го вересня й зробили гірські дороги майже непроїзними, Франкова сім’я також могла «застрягнути» в Довгополі. А коли розпогодилося – разом з Лесею чи окремо, – оглянути пам’ятник Шевченкові на Сокільській скелі по дорозі на Кути й Вижницю і залишити там свої автографи.
Народний поет із села Кобаків Дмитро Осічний запевняв, що він особисто бачив ці написи. Його розповідь мотивувала художника Петра Сахра написати живописне полотно «Іван Франко та Леся Українка на Сокільській скелі. 1901 рік».
Серед знайомих Івана Франка на Гуцульщині варто згадати двох старокутчан – адвоката Данила Кулика та священника і громадсько-політичного діяча Володимира Стефановича. Обидва вони дуже дорожили приязню з великим поетом, радо приймали його в себе. Можна із точністю говорити про два візити І.Франка в Старі Кути, під час яких він відвідував о. Володимира та п. Кулика. Будинки Стефановича та Кулика – гарної архітектури, добротні, хоча й занедбані, стоять у селі до цього часу. Дім під номером 7А колишнього адвоката розташований на вулиці, названій іменем геніального поета, і там зараз мешкає сім’я Миколи Петровича Никифорака, який в радянський час очолював колгосп-мільйонер «17 вересня».
11-го липня 1989 року на цьому будинку було встановлено барельєф Івана Франка, а поруч – меморіальну дошку, на якій викарбувані такі слова:
«У цьому будинку в 1901, 1905 роках перебував великий український письменник, революціонер-демократ І.Я.Франко».
Як розповідає письменник Микола Близнюк, його дід Федір добре пам’ятав Данила Кулика, а також й Івана Франка. Адвокат був справжнім народним захисником, людиною дуже освіченою, мав у своєму домі велику бібліотеку. До нього й приїжджали видатні письменники Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник… Розмови друзів сім’ї, атмосфера дому сформувала характери трьох синів Данила Кулика, які й самі брали активну участь у громадській роботі, стали членами організації «Каменярів», названої так на честь закличного патріотичного вірша Івана Франка.
Тут Іванові Франкові добре працювалося: уважні господарі, затишний сад, за Черемошем, що поєднував свою шумливу вічну мелодію з ранньою піснею птаства, виднілася Овидова гора, що, за переказами, названа іменем останнього з поетів «золотої римської доби Овідія», який колись мандрував цими краями.
Микола Близнюк зазначає: «Повз будинок, як і через моє село Старі Кути, тече потік Каменець, який впадає в бурливий Черемош. Над потоком росли старі дупласті верби – свідки мого дитинства. Пам’ятали вони Івана Франка. Письменник любив стояти під їхнім верховіттям і вслухатись в гомінливу говірку мову потоку. Пам’ятали вони і Тараса Мельничука.
Іван Франко викінчував свою поему «Мойсей» саме тут, у будинку Данила Кулика, а завершивши роботу, читав йому і «Пролог», і «Пісні» (їх 20), з яких твір складається. Пізніше автор подарував поему Д.Кулику з дарчим написом.
Видатний український поет, лавреат Шевченкової премії Тарас Мельничук, який зазнав поневірянь в радянських тюрмах і таборах, часто бував у Миколи Близнюка, хата якого знаходиться по сусідству з будинком Д.Кулика, й із особливим почуттям сприймав розповіді про приїзди Франка у Кути, роботу над «Мойсеєм», стосунки з патріотичною сім’єю Куликів. Він не раз проходив повз будинок, зупинявся над голосним потоком або в роздумах сидів під розлогими вербами на його березі. Мабуть, у той час він відчував невмирущий Франків дух, і це додавало сили до боротьби, до творчості.
Адже зовсім невипадково його духовний побратим, поет і в’язень сумління Василь Стус, звертаючись до України, писав:
«СлавсяУкраїно!
На одній із твоїх галузок – Галичині, з’явився новий Франко – Тарас Мельничук.
У той же час Іван Франко бував в іще одного свого кутського приятеля – отця Володимира Стефановича. Його дружина Ольга із дванадцятилітньою дочкою Стефанією були на водах у Буркуті в серпні 1901 року, де лікувалася Леся Українка і куди приїжджав Іван Франко. Саме вона попросила, щоб на листівці із світлиною оздоровниці вони обоє поставили свої автографи.
Володимир Стефанович – греко-католицький священник, у 1899-му році його зі Стопчатова перевели на парафію в Кути. Однак він був не лише парохом, а активним громадсько-політичним діячем, який мріяв про незалежну Україну й виховував своїх дітей палкими патріотами. Чи варто говорити, з яким зацікавленням слухав він Франкового «Мойсея» в читанні автора?
Твір глибоко хвилював не лише дорослих – сини о. Володимира заворожено вслухалися в слова, неголосно, але проникливо проказувані їхнім гостем:
Народе мій! Замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом вкритий,
Твоїм будущим душу я тривожу.
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Франкові слова були дуже співзвучні думкам, настроям Стефановичів. Вони глибоко западали в душу і кликали до чину.
Вірю в силу духу
І в день воскреслий твойого повстання! –
ці рядки, мабуть, стали кредо батька й синів Стефановичів, адже під час національної революції о. Володимир Стефанович був посадником ЗУНР у Кутах, заступником голови Української Національної Ради Косівського повіту.
Після встановлення польської влади отець Стефанович за відстоювання інтересів українців був засуджений і ув’язнений у коломийській тюрмі. Нечувана річ для людини його сану, але ворожа українцям влада не зважала на подібні речі.
Таким же поборником прав нашого народу був і син о.Стефановича – Теодор. Він воював за самостійну Україну – в лавах Української Галицької Армії, мав чин полковника, увійшов до Української Визвольної Організації (УВО), після створення Української повстанської армії став керівником старшинської школи УПА «Грегіт» на псевдо «Кропива».
Такі біографії підтверджують думку, що слово, коли воно падає на благодатний ґрунт, здатне вести за собою в загальнолюдській боротьбі за свободу і щастя.
Письменники Аделя Григорук та Микола Близнюк біля будинку о. В.Стефановича, на якій встановлено меморіальну дошку на честь його сина Теодора, полковника УПА на псевдо «Кропива». (с. Старі Кути).
* * *
Іван Франко, видатний письменник і вчений, своє життя і діяльність на багато років пов’язав із Гуцульщиною, краєм, де черпав фізичні та духовні сили, знаходив теми для творчості, здобув шану й повагу не тільки своїх сучасників, а й нащадків. Література стала справою його життя, справою душі – явище надто рідкісне у світі. І хоч немало пережив, вистраждав – усе ж твердо йшов своєю власною несхибною дорогою.
Не випадково, мабуть, причарувала й зманила його Гуцульщина, її підхмарні шпилі й верховини: далеко видно звідси, широке видноколо охоплював Франко геніальним зором своїм…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.