“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/adelia-hryhoruk-hutsulski-vydnokola-zhyttiepysu-henialnoho-franka/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гуцульщина у спогадах найближчих до письменника людей — його дітей — постає як місце сили, джерело натхнення для великого митця, а для його сім’ї — як чудовий казковий край, населений добрими людьми і казковими духами карпатських лісів, полонин і таємничих печер.
Петро Франко пише у своєму спогаді «Іван Франко зблизька», що найкращі вакації переводили ми в горах, чудових Карпатах. Наперед їздили до Косова (до Павликів), але весь час мешкали у Печижаків (12, с.382).
Обійстя цих гостинних господарів знаходилося на Монастирському, на вулиці, що тоді називалася Покутська, — північно-західній частині міста. Туди вела нерівна возова дорога, яка в’юнилася поміж осель та ще й до того перетиналася доволі глибоким стрімким потоком, який у дощ швидко наповнювався водою, що стікала зі стрімких схилів і часто виливалася на дорогу та людські подвір’я.
Про один такий приїзд до Косова на вакації розповідає Анна Франко-Ключко:
«Пригадую собі, якось ми приїхали з великим розгоном майже до самого мосту. Коні зупинились і не хотіли далі йти. Була ніч, темно, дощ. Тато зліз з воза, щоб поглянути, в чому справа. Виявилося, що підмитий недавньою зливою міст щез із землі. Нас, сонних, переляканих і мокрих, переносили якісь люди через бурхливий потік на той бік, а потім перетягали воза з пакунками й кіньми. Пізно вночі ми приїхали до якоїсь корчми, пили тепле молоко з жидівськими «ґуґлями»-булками й лягли спати на твердих лавах, застелених жидівськими перинами.
Ранком виявилося, що ми вже в Косові, недалеко від хати, де ми мали перебути ціле літо. Поснідавши, ми забажали йти до наших господарів полями, в той час, коли віз поїхав дорогою через місто. Нам довелось іти великим лугом, порослим високою травою, повною розкішних пахучих квітів. І досі сняться мені той луг, ті квіти, той запах, той легенький теплий вітерець, а я поміж них, молоде дівча, — біжу й підстрибую, щаслива й радісна».
Косів припав до душі Франковій сім’ї своїми ошатними будиночками у фруктових садах, пишними квітниками перед вікнами садиб, які були гордістю косівських господинь і милували очі літникам, або, як іще називали курортників, «люфтівникам». Серед фруктових дерев переважали сливи, які щедро родили і з плодів яких у Косові варили знамените густе повидло без цукру. Сливи були скрізь: вони звисали з гілок, що перехилялися через огорожі й падали на голови перехожих, фіолетово виглядали із трави, задивлялися у прозорі вікна будиночків, мовби любувалися своєю стиглою вродою, наповнювали повітря п’янким солодким ароматом.
У Косові, який мав великі поклади солі, чоловіче населення чисельно було зайняте роботою на жупі, тобто соляній копальні, яка в історичних документах згадується 1472 -го року як одна з найбільших на Покутті й завдяки якій виникло «Косів-містечко».
Інша частина косів’ян займалася ткацтвом. Як згадує Анна, дочка Франків, її вразило те, що і чоловіки (в основному), і жінки, ба навіть підлітки зранку до вечора сиділи за верстатами. Тонкі полотна, не гірші від європейських, килими, ліжники, рушники, обруси, запаски, пояси і ще багато іншого виходило з їх умілих рук.
«В кожній хаті, в одній половині, — великий, майже на цілу кімнату, ткацький верстат. На тих верстатах невсипущі руки ткачів ткали тоненькі полотна з льону, що куди перевищали світової слави ірляндські полотна, ткали килими з старовинними взорами, прикрашуючи ними хати, накриваючи лави, виробляли ліжники на постіль, запаски, що їх носили жінки замість спідниць — чорні на будень, а червоні, перетикані золотом і сріблом, — на неділю й свята. Люди ласкаві й привітні, хоч бідні, бо жидівські п’явки, як і всюди в Галичині, обсідали нарід і смоктали з нього живущі соки».
Правда, заробітки від цієї невсипущої праці були мізерні: весь ткацький промисел був у руках євреїв, які скуповували виготовлену продукцію й перепродували її на великих промислових ярмарках у Львові, Варшаві, Кракові, Відні та інших європейських містах. Ткачі ж отримували скромну винагороду, якої ледве вистачило на потреби сім’ї. Мало кому вдавалося щось викроїти на будову нової хати чи, скажімо, на те, щоб навчати дітей у гімназіях чи університетах.
У Косові Іван Франко знаходив дуже багато для своєї наукової та літературної праці. Він розмовляв з новими людьми, обговорював з В.Гнатюком етнографічні матеріали, зібрані на косівських теренах (подружжя Гнатюків також у той час влітку відпочивало в місті).
Іван Франко близько познайомився з родиною Джуранюків: зупинявся на літні ферії також і в сім’ї ткача Петра Джуранюка (1886 рік). Мав приязні стосунки з Іваном Джуранюком, Лелетом Василем, Пістуняком Стефаном, ткачем Довбенчуком Василем, братами Кременюками — Дмитром та Михайлом, студентом Андрієм-Миколою Кошаком та іншими. Гостював у сім’ї Абрисовських — отця Йосипа та його дружини Юлії в селі Старому Косові, де також у свій час побували Леся Українка, Михайло Павлик, Михайло Коцюбинський. У гостинному домі Абрисовських знаходили затишок для відпочинку художник Іван Труш із дружиною Аріадною, щоліта тут перебувала Ольга Кобилянська, яка приятелювала із сином Абрисовських — художником і композитором Савином.
Познайомившись із Марком Черемшиною у Відні в 1897 році, Франко, завдяки його розповідям, вперше побував у тому ж році на косівському храмі, де був захоплений великим здвигом людей, святковою атмосферою, барвистими строями гуцулів, що, як живі потічки, звідусюди стікалися на міський майдан. Урочистий звук дзвонів, усміхнені обличчя, привітання «Єк дужі? — Добре, єк ви?, побажання «Дай Боже, нарік дочекати такої днинки!» хвилювали серце і наповнювали його радістю.
А як дослідник-етнограф, І.Франко просто розкошував від багатства матеріалу: що не село — то інша вберя, що не слово — перли многоцінні, а шляхетне, культурне поводження, мовні етикетні формули (братчику солоденький, кумцю срібні та гожі, пишна ґаздинько та ін.) — зачаровувалися й заставляли слухати і слухати, запам’ятовувати й записувати.
Але тут вартувало б зробити певну заувагу: Франко, як і Павлик зі своєю сестрою Анною, мали в містечку над Рибницею славу «соціалістів» (ще не забувся сфабрикований процес 1878 року, інспірований за доносами війта Петра Кабина), тому не всі місцеві жителі, боячись переслідувань влади, охоче йшли на контакт із письменником. Зрештою, їх можна зрозуміти: у кожного свої клопоти, щоденні турботи, праця задля шматка хліба… І якщо з якоїсь причини порушувався цей звичний триб життя — це виглядало на катастрофу.
Проте у Франка часу на розмови було обмаль: він працював по 5-6 годин підряд зранку, і після обіду, трохи відпочивши, знову брався за роботу.
А надворі — літо, і з ним — діти, які вимагали до себе уваги, прагнули розважатися. Франки всією сім’єю ходили в ліс, де батько вчив дітей розрізняти їстівні й неїстівні гриби (і цю науку малеча швидко опанувала), вони збирали ягоди — пахучі суниці, малину, ожину. Вирушали купатися на річку Рибницю, любили шумливий водоспад, утворений перетином стійких скельних порід, що має висоту близько двох з половиною метрів. Водоспад складається з двох частин: «гуку» — прямовисного потоку води, що біжить з висоти, і «шуму» — частини річки, куди згори спадає вода, утворюючи «киплячий» котел. Малим «Франчатам» таке купання приносило неабияку втіху, і батькам майже силоміць доводилося забирати їх додому, пильнуючи, щоб діти не перекупалися й не застудилися.
І.Франко, змалечку закоханий у риболовлю, й у Косові знаходив час для улюбленого заняття. Річка Рибниця тоді ще виправдовувала свою назву, й письменник зі своїх виправ ніколи не повертався голіруч. У швидких потоках водилися пструги, і Франко, як зазвичай, ловив їх руками. Петро Франко згадує, що мама чудово готувала рибу у сметані, яка всім дуже смакувала. У Франковій сім’ї також любили молоду картоплю з грибами, а для письменника це була чи не найулюбленіша страва. Коли з «тихого» полювання Франко повертався з рижиками, дружина квасила їх у чорнолощеному горшку, посоливши та приклавши зверху плоским камінцем. Франки залюбки ласували ними разом з печеною картоплею.
Спілкуючись із дітьми, Франко був лагідний, усміхнений і навіть за пустощі їх не картав. Мати була строгішою і часто казала, що батько їм потурає. Однак загалом діти були слухняні, виховані й своєю поведінкою не соромили батьків.
Після напруженої праці Франко грався зі своїми Франчатами, жартував, сміявся. Вечорами часто всі разом затягували якусь народну пісню, що їх поет знав безліч і задушевно виконував своїм приємним баритоном. Тоді в хаті панував особливий настрій, що налаштовував і малих, і дорослих на переживання драматичного сюжету пісні, й переживання були такими глибокими, що в молодших дітей — Петруся та Гандзі (так ласкаво називав доню Іван Якович) — бриніли сльози на очах.
Хата Печижаків, у якій проводила вакації Франкова сім’я, була велика, на дві половини, із широким коридором (хоромами). Франки, очевидно, займали одну половину (двоє дорослих і четверо дітей), яка мала дві кімнати. В іншій половині жили господарі. Хата знаходилася в саду, до неї вела доріжка, обсаджена двома рядами слив, перед вікнами росли квіти. Хата мала парадний вхід спереду з високими сходами і ще одні двері ззаду, також із ґанком. Збоку була криниця, біля якої Іван Франко щоранку вмивався й обтирався холодною водою.
У вільні години І.Франко любив роботу біля сіна. Він умів косити, громадити сіно, складати його в копиці (приїжджаючи в Нагуєвичі влітку, він з дружиною й дітьми охоче трудився в полі на жнивах). Робота на сінокосі приносила йому велике задоволення, як рівно ж, і спілкування з косарями.
Франкові діти змалечку допомагали по дому. Тому на відпочинку вони охоче збирали сливи та яблука, що падали з дерев, допомагали мамі варити варення, мили і нарізали яблука на сушениці.
Праправнуки родини Печижаків надали світлини будинку, в якому Франко перебував на косівських феріях. Будинок зберігався донедавна. Правда, це вже не була власність Печижаків. Його двічі продавали, розповідає Роман Печижак: після смерті баби Марини (з роду Павликів), якій у 1980-му було 92 роки, тато з братом продали те ґаздівство.
На жаль, десь із десять чи трохи більше років тому хата згоріла. Зараз там усе заросло дикими кущами і бур’яном.
Хата косівських господарів Печижаків, де наприкінці 90-х років XIX ст. щоліта із сім’єю відпочивав Іван Франко (на світлині — Дмитро Печижак. Фото 1980-х років).
Іван Франко привчав своїх дітей до здорового способу життя, якого дотримувався сам. Вранці всі робили гімнастичні вправи, милися холодною водою, часто бігали на вранішні купелі до річки (якщо дозволяла погода), робили довгі піші прогулянки на околиці Косова чи в ліс, піднімалися на Замкову гору, Зіняків верх, на Голицю.
Не виключено, що Франко чув місцеві легенди, зв’язані із цими місцями, але у його творах вони не відображені, хіба, можливо, у фольклорних записах.
Пам’ятний знак на виїзді з Косова над водоспадом Гук, на якому написано: «На цьому місці по дорозі в Криворівню в 1901-1914 роках зупинявся на відпочинок світоч української літератури та на уки Іван Якович Франко».
У 1899-му році в кінці липня на ринку в Косові відбулася несподівана зустріч Ольги Франко, Олени Гнатюк із їмостю Волянською, дружиною отця Олекси Волянського, який служив парохом у Криворівні. Олена Гнатюк доводилася двоюрідною сестрою Волянській, тому зустріч була по-родинному теплою і щирою. Їмость запросила п.Гнатюкову відвідати Криворівню, на що та радо погодилася. А щоб їй було приємніше в подорожі (28 км з Косова до Криворівні), взяла з собою до товариства Франкову дружину.
Обидві пані були зачаровані краєвидами, що відкривалися їх очам, і хоча Олена Гнатюк уже гостювала й раніше в Криворівні у свого вуйка отця Йосифа Бурачинського, вона не переставала захоплюватися розташуванням села, долиною Черемошу, вінком гір, що оточував поселення, високим небом і літнім сонцем.
Жінки постановили собі, що наступного, 1900-го року, обов’язково на вакаційний період приїдуть саме в Криворівню разом із родинами.
І дійсно, в липні 1900-го року Ольга Франко з дітьми та панство Гнатюки приїхали в омріяне село. Вони поселилися на Заріччі, на правому березі Черемошу: Володимир і Олена Гнатюки — в хаті дяка Михайла Мойсейчука, а Ольга Франко з дітьми — в хаті Проця Мітчука, місцевого ґазди на прізвисько Цім’юк.
І.Франко з якихось причин приїхати не зміг, і сім’я відпочивала без нього.
Наступного, 1901-го року, письменник приїхав у Криворівню разом із дружиною та дітьми й відтоді аж до 1914-го (за винятком 1905-го, 1908-го рр.) бував там щоліта.
Це звичайне село поміж гір несподівано набуло дивної метаморфози й перетворилося на осередок науки, літератури, мистецтва.
«На літній час Криворівня була малими українськими Атенами, куди збиралися найкращі уми тодішньої України, і тут під подихом гуцульського повітря, сонця, серед шуму Черемошу набирали сил до праці. Тут родилися серед дискусії нові гадки й зав’язки до поважних письменницьких і наукових праць. Літні гості Криворівні — це були переважно люди великої науки та знань, була це українська аристократія духу», — писав Іван Куровець у «Іван Франко у моїх спогадах».
У Криворівні І.Франко відразу став найпомітнішою постаттю серед усіх літників, а в їх числі були, крім Гнатюків, Михайло Грушевський із сім’єю, Михайло Коцюбинський із сином, Федір Вовк, Гнат Хоткевич, його діти та багато інших наукових і культурних діячів як із Галичини, так і з підросійської України.
Про перебування Івана Франка у Криворівні й недовіру до нього тодішньої влади, що трактувала великого письменника, попри його всенародну популярність, як «неблагодійного», писав і лікар, громадський діяч, посол Галицького сейму Іван Куровець.
І.Куровець був одружений із дочкою криворівнянського священника К.Бурачинською, й тому часто гостював у батьків дружини в «цих малих Атенах».
Вшанування пам’яті Івана Франка. Косів. 25.08.2023.
З усіма знаменитими відпочивальниками знався особисто і мав дружні стосунки. Він розповідає, що кожної неділі та свята Франко і Грушевський та інші письменники ходили до місцевої церкви на богослужіння, а по відправі йшли до місцевого священника о.Волянського на розмову. Про це один із довколишніх парохів доніс єпискові Г.Хомишину, і той «зробив строгий виговір о. Волянському й зажадав оправдання, як він як католицький священник дозволив входити до церкви не католикам, як Франко, проф.Грушевський (обидва були православнії), а ще до того приймав їх у своїм домі. За цей «злочин» попав о.Волянський у єпископа у велику неласку».
Про стеження (інвіґіляцію) за Іваном Франком І.Куровець дізнався й від самого письменника, який звернувся до нього, як до посла сейму, із проханням з’ясувати, на якій підставі Косівське староство вимагає від нього (і від Грушевського також) з’являтися в урядову установу й відмічатися там про своє місце перебування.
«В цій справі вніс я в своїм часі запит в Соймі до уряду: яким правом і хто видав розпорядки щодо інвіґіляцій українських вчених в Криворівні. Одначе на мій запит до уряду, не зважаючи на понаглення, я не дістав відповіди».
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.