Тарас Федюк. «Спогади»

 

Продовження. Див. раніше:

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

 

УРИВКИ З КНИГИ

 

До уваги читачів пропонуємо уривки з книжки Тараса Федюка «Спогади». Книгу можна придбати в книгарнях України і на сайті видавництва «Навчальна книга Богдан», Тернопіль.

 

У тісній кімнатці на другому поверсі невеличкого будиночка на Золотоворітській зібралося нас четверо: Ігор Римарук, Юрій Андрухович, Микола Чубук (відповідальний секретар «Сучасності») і я. Ділилися своїми враженнями від з’їзду, обурювалися маніпуляціями. Особливо прикрим було те, що, як виявилося, Статут Спілки можна було порушувати одним порухом пальця, додавши до нього всього два слова. Не «голова Спілки обирається не більше як на два терміни поспіль», а «голова Спілки обирається, як правило, не більше як на два терміни поспіль». Отак-от «елегантно». І, як колись казав регіонал Чечетов, «Оценітє красоту ігри».

Якось сама собою виникла ідея створити своє літературне об’єднання, відокремившись і від маніпуляцій, і від маніпуляторів. Здається, ідея виникла в Ігоря Римарука. І тут вже почали створювати реальні обриси майбутньої організації. Почали, звичайно, спочатку з назви.

Пригадую, майже одразу Андрухович запропонував Асоціацію українських письменників. Але Ігор закцентував на тому, що «Асоціація» –це, власне, і є та ж, якщо перекласти, «Спілка». Тож пошуки продовжилися. Була ідея  «Асоціації українських літераторів» – АУЛ. Ця назва подобалася Ігореві. Була «Українська письменницька асоціація» – УПА. Були ідеї реанімації ВАПЛІТЕ чи чогось такого. Обговорення тривало добрі дві години, і зрештою повернулися до Асоціації українських письменників.

Взялися писати заяву про створення нової організації. Писав Ігор. Та й більшість формулювань у заяві також належать йому. У мене в архіві просто дивним чином зберігся первинний текст тієї заяви. Ось він.

 

ЗАЯВА ОРГКОМІТЕТУ АУП

ІІ з’їзд СПУ потвердив укотре незмінність режисури, виробленої в старі добрі часи. Наглі зміни в Статуті, маніпуляції записних ляльководів, підміна продуктивних ідей велемовною риторикою та принизливим прохацтвом, а головне – нездатність до конструктивного діалогу та бажаного нами порозуміння спричинили цю заяву.

Не прагнучи конфронтації, не маючи ніяких майнових претензій до СПУ, не порушуючи єдности в її монолітних лавах (позаяк далі в них не прошкуємо), заявляємо про наші подальші плани:

Створення Асоціації українських письменників, відкритої для співпраці з усіма творчими об’єднаннями (в тому числі й із СПУ), – Асоціації, яка б насправді, а не на словах, дбала про свободу слова та повагу до творчої особистости, про високий суспільний статус літератури, про якісні зміни у видавничій справі, про юридичний захист авторських прав. Ми впевнені у великих можливостях української літератури. Ми хочемо, щоб вони реалізувалися.

Від організаційного комітету Асоціації українських письменників (спочатку було три прізвища, але зовсім скоро – ще до опублікування заяви – їх стало сім)

 

Юрій Андрухович

Борис Нечерда

Євген Пашковський

Юрій Покальчук

Ігор Римарук

Тарас Федюк

Володимир Цибулько

 

Швидко додалися (у моєму примірнику «Заяви» вже дописані моєю рукою) В’ячеслав Медвідь, Володимир Моренець, Віктор Неборак, Василь Герасим’юк, Соломія Павличко та В’ячеслав Брюховецький.

До публікації текст заяви дещо змінився. Пом’якшили на прохання Соломії Павличко та В’я­че­с­лава Брюховецького деякі жорсткі формулювання, як-от «маніпуляції записних ляльководів». Ігор, який вже сам випрацьовував остаточний варіант (для преси) «Заяви», корегував.

Медії відреагували бурхливо.  Нашій пресі, як і будь-якій, лише дай скандал. А тут скандал був не на жарт.

«Киевские Ведомости» – тоді дуже популярна (з жовтуватим відтінком) газета на першій сторінці великими літерами «возвістила»: «Одинадцать карбонариев вышли из Союза писателей и создали свою организацию». Решта медіа теж не забарилася. Протягом першого року існування АУП лише в українських газетах було понад 200 публікацій стосовно Асоціації. Про це мені казав Ігор, який у міру можливостей  слідкував за такими  матеріалами.

Тривали внутрішні (між нами) дискусії. Ігор був категорично за те, аби ті, хто хоче бути в Асоціації, неодмінно вийшли зі Спілки. Я тут теж був на його боці, хоча й не так категорично. Чомусь гадав, що письменників – надто нашого покоління – неважко буде переконати зробити цей крок.

Кандидатура Ігоря Римарука як Президента АУП, власне, не обговорювалася. Вона виглядала природньою й сумнівам на початку не підлягала. Хоч Ігор пропонував цю посаду й мені (не знаю, чи ще кому). Я відмовився. Жив у Одесі, переїзду до Києва на той час не планував.

Якогось дня на Прорізній, біля Золотих воріт, я зустрів знервованого Володю Моренця: «Тарасе, щось треба робити! Ігор зі своєю категоричністю розжене всіх потенційних АУПівців!»

З’ясувалося, що напередодні Римарук жорстко наїхав на Медвідя з вимогою негайно вийти зі Спілки. В’ячеслав був ще (а як з’ясувалося потім – і взагалі) не готовий до такого кроку й заявив Моренцеві, що він не вступає в таку організацію, де його ображають.

Ігор був категоричний і безкомпромісний. Слів при цьому дуже часто не добирав. Письменники наші (багато хто з них) нерішучі, ранимі, а то й взагалі  закомплексовані.  Вони хотіли і членами АУП стати, і зберегти водночас членство в Спілці. Один же чобіт добре, а два – все ж пара. Мені довелося говорити з Ігорем. То була для мене важка розмова. Але як вислід  балачки – домовилися, що будемо просувати «компромісну» кандидатуру Юрія Покальчука.

Визнаю: це була наша (і моя насамперед) велика помилка. Щодо Покальчука, то він і сам довго вагався: виходити зі Спілки чи ні. Зрештою вийшов, коли переконався, що його шанси очолити АУП – вирішальновідсоткові.

Заднім розумом ми всі розумні. Тепер вважаю, що, попри всю його різкість і нелегкий характер, першим президентом АУП мав би бути Ігор. Якраз тоді, коли треба було ставити на ноги організацію.

 

А в тому часі… Почалася підготовка до Установчого з’їзду АУП. Організаційно його проводити було не так просто. Почали з пошуку коштів, адже справа потребувала (як мінімум) оплати відряджень делегатам з інших регіонів, розселення, добових.

Мені вдалося видобути 1000 доларів. Неприхильно поставився до нашої ідеї створити нове творче об’єднання Борис Дерев’янко – редактор натоді дуже тиражної «Вечірної Одеси», але частину коштів дав. Решту – допоміг вже й не пригадаю хто. Ігор у Києві також знайшов частину коштів, просто позичивши їх в Олега Коспи, художника й нашого друга.

Вирішальні ж статки здобув Юрко Покальчук, діставши у спонсори нікому не відому (крім нього, звичайно) бізнесову структуру під назвою «Балтак». Ніби нафтою структура торгувала. Але важливішим од пошуку коштів було створення осередків АУП у більшості регіонів України, аби Асоціація набула статусу Всеукраїнської громадської організації. Цю важку та невдячну працю взяв на себе Ігор Римарук. І з честю з нею впорався. Також треба було виконати ще одну вимогу законодавства: всеукраїнська організація мала налічувати не менш як 101 письменника. І тут Ігор, який знав особисто мало не всіх вартих уваги українських письменників в усіх українських регіонах, витягнув цього воза.

Найболючіше питання – виходити чи не виходити зі Спілки майбутнім аупівцям – вирішили відкласти і проголосувати вже на самому установчому з’їзді.

А навколо новоствореної письменницької організації завирували медійні пристрасті. Активно та агресивно обстоював право СПУ на письменницьку монополію орган Спілки – газета «Літературна Україна». Шпальти її зарясніли великими редакційними або й взагалі анонімними (за підписом «Ім’ярек – письменник») статтями з промовистими назвами на кшталт:  «На чий млин вода?», розлогішими: «Про «конформізм», «Колгоспні збори», еліту та ще дещо, або чому В. Моренця не влаштовує перебіг письменницького з’їзду».

Було в цих статтях всього: і звинувачень у розколі, і в неіснуючому праведному гніві «на побратимів по літературному цеху» (Господи, як вони задовбали цими своїми велемовними письменницькими «побратимами» та «посестрами»!). Шили й політику, демагогічно заявляючи, що Спілка – це чи не єдиний стовп, на якому тримається українська державність, і намагання розколоти Спілку – це (не менш і не більш) замах на українську державність (історія довела: нічого страшного не сталося. Ну, втратила Спілка монополію на видачу ярлика, тобто на звання письменника. Ну і що?).

Віктор Мельник, Іван Лучук, Любомир Стринаглюк, Юрій Покальчук. Київ, Києво-Могилянська академія, з’їзд Асоціації українських письменників, початок 2000 року.

Ми, як могли, відповідали. На статтю «На чий млин вода» я написав свою відповідь. Звичайно, «Літературна Україна» її публікувати відмовилася, але я її опублікував в Одесі. Всі ці «страсті-мордасті» створили для Асоціації дуже гарне стартове тло. Важливо було те, що про новостворену організацію й почули, і почали про неї говорити. Не буду тут відслідковувати всі перипетії тих дискусій. Хто схоче, може погортати українську пресу в період між кінцем жовтня 1996-го та березнем 1997 рр.

А ми, добряче попрацювавши взимку, на початок весни були готові до проведення історичного (без перебільшення) з’їзду новостворюваної Асоціації українських письменників. Зусиллями Володимира Моренця, Ігоря Римарука та й за згодою В’ячеслава Брюховецького, установчий з’їзд АУП мав пройти в актовій залі Могилянки. На цей з’їзд було запрошено, крім тих письменників, які дали згоду, ще і старших класиків: Ліну Костенко, Івана Драча, Павла Загребельного, Івана Дзюбу, Дмитра Павличка, Миколу Вінграновського, ще, ще та ще.

Випереджаючи події, зазначу, що привітання з’їздові надіслали майже всі вищезгадані, а от прийшов лише Іван Федорович Драч, який, вочевидь, тоді ще не втратив інтересу до літпроцесу. Тож з’їзд призначили на 7 березня 1997 року. Того дня в Могилянці було велелюдно. На зібрання прийшли і приїхали понад 100 письменників майже з усіх регіонів України. Настрій був рішучий, більше робочий, ніж святковий. Хоч і не без свята та й не без подарунків. Соломія Павличко вручила Ігореві Римаруку 100 доларів «від благодійника, який волів би лишитися невідомим» та підтримує новостворену організацію.

Дякувати Богові, від того зібрання в мене лишилася низка світлин – що важливо! – та оригінал протоколу Установчого з’їзду АУП. Засади та принципи діяльності Асоціації, відбиті в проєкті Статуту, були супердемократичними, а наші сподівання – аж надто романтичними. Вів з’їзд Юрко Покальчук (що мало б уже говорити про узгоджену кандидатуру на посаду Президента); робоча президія від початку складалася з Соломії Павличко та мене. Потім демократично відбулася ротація, і мене змінив Василь Герасим’юк. Так, щоб навіть формально ніхто не засиджувався. Протокол, на жаль, не розкриває подробиць виступів на з’їзді, а лише констатує, що першим Президентом АУП обрано Юрія Покальчука, а віце-президентами – Андруховича Ю. І., Моренця В. П., Федюка Т. О., Римарука І.М.

Координаційна рада (робочий орган, який мав виконувати всю роботу й ухвалювати зазначені статутом рішення) була непомірно, як я тепер розумію, численна:

Покальчук Ю.В.

Андрухович Ю.І.

Моренець В.П.

Римарук І.М.

Федюк Т.О.

Рябчук М.Ю.

Павличко С.Д.

Герасим’юк В.Д.

Забужко О.С.

Медвідь В.Г.

Кичинський А.І.

Стріха М.В.

Мідянка П.М.

Саченко М.Г.

Таран Л.В.

Лучук І.В.

Портяк В.В.

Жадан С. (Жаданового по батькові навіть всезнаючий Ігор не знав)

Неборак В.В.

Лазарук М.Я.

Скуратівський В.Л.

Гірник П.М.

Шило В.А.

Старченко В.І.

Стус Д.В.

Повним складом Координаційна рада ніколи не збиралася, але кворумним складом – завжди. Отже, нову організацію було створено 7 березня 1997 року.

 

Наш комерційний директор Олексій Вінярський позабирав делегатів, які потребували житла, та повіз до готелю на вул. Кіквідзе, де на той час мешкав сам, і домовився про «божі» ціни. Мене там не було, я ночував у своїй «Україні», але знаю: відзначили це діло гучно, бучно та весело. Одразу ж після зібрання – і потому неодноразово – журналісти допитували: чим відрізняється АУП від Спілки?

Ми відповідали по-різному, але тепер, коли сплинуло понад двадцять років, я б визначив кілька вирішальних (вирішальних і позитивно, і негативно) моментів. По-перше, ми всі були романтики. Проголошуючи «принцип вулика», коли всі працюють на всіх «влітку», а надбане розподіляють «взимку», ми геть не враховували українського національного характеру та менталітету. «Принцип вулика» впав перший. Ми недооцінили письменницький (мистецький) егоїзм та постспілчанську, але все ж спілчанську «філософію», яка примітивно проста: а що мені дає організація? А от питання «А що я дав організації?» хвилювало, може, до двох десятків зі ста двадцяти членів.

По-друге, ми вирізнялися демократією, що межувала з питомим українським анархізмом. Ми недооцінили значення того, що (за рішенням Установчого з’їзду) дозволено було аупівцям зберегти членство у Спілці. Це «двочленство» чи не найбільше зашкодило роботі організації. Я з Ігорем Римаруком категорично виступали проти одночасної приналежності до двох організацій. У своєму виступі на з’їзді я наголошував на цьому. Соломія Павличко, Оксана Забужко та інших чимало нам опонували: це недемократична практика, у Європі членство в кількох творчих організаціях – річ буденна. Нас не підтримали. Норма про «одночленство» до Статуту вписана не була.

Мені й тоді, а ще більше тепер здається, що приналежність до Спілки більшістю було збережено «про всяк випадок», а раптом АУП розпадеться, та ще й не без надії на те, що вдасться «поживитися» і там, і там.

Не всі учасники Установчого з’їзду згодилися увійти до новоствореної організації. Не увійшов Володя Цибулько, який на той час мав свою громадську організацію «Нова література». Відмовився увійти до Асоціації і Євген Пашковський, який обстоював думку, що достатньо всім перейти до ПЕН-клубу….

Важливою рисою нової організації було те, що до неї зголосилися переважно представники одного покоління: вісімдесятники. Це було плюсом спочатку й мінусом потому.

Тут кілька слів скажу про поколіннєві зграї. Вперше в українському літературному процесі поняття «покоління» було застосовано до когорти шістдесятників. І воно насправді було яскравим явищем – те покоління. Діти хрущовської «відлиги», які вперше за совітські часи взяли на себе сміливість говорити. Сміливість, звичайно, значною мірою була дозволена, але… Але вони говорили дуже часто значно більше, аніж було дозволено. Діти «езопової мови», коли персонажі давньої історії впліталися в сучасні контексти:

 

* * *

Коли умер кривавий Торквемада,

Пішли по всій Іспанії ченці,

Зодягнені в лахміття, мов старці,

Підступні пастухи людського стада.

 

О, як боялися святі отці,

Чи не схитнеться їх могутня влада!

Душа єретика тій смерті рада –

Чи ж не майне де усміх на лиці?

 

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали…

 

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам’ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

 

Оцей перегук із постсталінськими часом дуже відчутний. Блискучий зразок «езопової» мови! Книжку Дмитра Павличка «Правда кличе!» було заборонено й вилучено з продажу. На головах редакторів львівського «Книжково-журнального видавництва» у 1958 році затріщали чуби. Але інші редактори решти видавництв зробили «правильні» для себе висновки і вже дмухали на холодне.

Яскрава публіцистичність, космічні масштаби були характерними рисами того покоління. Навіть у назвах книжок ця масштабність помітна. «Атомні прелюди» Вінграновського, «Материк» Нечерди, «Протуберанці серця» Драча, «Двадцятий вал» Бориса Олійника… Навіть Ліна Костенко не уникнула. На моїй книжковій полиці – її перша книжка, названа «Проміння землі».

І, звичайно, україноцентричність. Процеси кінця п’ятдесятих-початку сімдесятих – це пробудження не лише української літератури. Це пробудження значної частки українського народу. І вже потім, у сімдесяті-вісімдесяті, жодні церберівські дії влади не зуміли загнати волелюбного джина до темної пляшки. Месіанство так само було присутнє, а куди ж воно могло подітися… Там, де патетика, там і месіанство.

А ще – хай не так яскраво, але дуже помітно унаочнилася метафоричність поезії шістдесятників, надто у Вінграновського й Нечерди. Ось ці два поети, можливо, найбільше вплинули на творчість другого (й останнього) яскравого літературного покоління – на творчість вісімдесятників. Якось Ігор Римарук казав мені, що на початках його творчого шляху значний вплив на нього справили вірші Нечерди. Про Вінграновського – годі й говорити. Ми шанували його завжди.

А ще важливою рисою та спадком шістдесятників став тотальний перехід на ліричну поезію та відмова від поезії оповідальної, епічної, якщо хочете. Поема як жанр заходила в кризу. Та й сама вона з епосу перетворювалася на безсюжетну (бідносюжетну) лірику. Лірична поема стала домінувати. Зараз цей жанр фактично просто зник. І передумови цього зникнення були закладені шістдесятниками.

Проте яскрава публіцистичність, «громадянськість» поезії того покоління наприкінці життєвого шляху зле з багатьма пожартувала. Від публіцистики до політики, як відомо, один крок. Більшість яскравих шістдесятників під час боротьби за незалежність і в перші роки її здобуття  поринула у вир політики, пішла в народні депутати, обійняла якісь посади. Й отримали «обратку»: справжня література полишила їхні душі та серця. Розважливіші замовкли, невгамовні продовжували писати, не розуміючи всього комічного драматизму ситуації, коли тебе покинув талант, а ти продовжуєш писати.

А ще, крім того всього, письменники в політиці кинулися перейматись не своєю справою: розбудовувати українську армію, проводити ядерне роззброєння тощо. Результати маємо зараз. Словом, чимало шкоди завдали. А найбільшою шкодою було те, що за всі багато років у владі (при владі) письменники так і не змогли спонукати державу Україну до розроблення та жорсткого втілення в життя української гуманітарної політики. Звідти, з часів перших літ незалежності, з того, що треба було зробити, але не було зроблено – більшість наших нинішніх проблем.

Втім, це все не так вина, як біда того покоління. Бездержавне існування України поклало на літературу безліч невластивих літературі функцій, як от: публіцистична, опозиційна, просвітницька, державотворча. Українська поезія (пісня, фольклор загалом, мова) протягом століть виконувала державну функцію, хай і неповним обсягом. Гуманітарна сфера єдино утримувала український народ вкупі протягом довгих бездержавницьких століть.

Недурно майже всі українські провідники були гуманітаріями: Шевченко, Петлюра, Винниченко, Грушевський… Україна – філологічна нація, і гуманітарна сфера мала би бути чільною в державній політиці.

Друге яскраве літературне покоління – покоління вісімдесятників. Саме вісімдесятники – за словами Ігоря Римарука – «…повернули віршеві його істинне призначення і смисл, який не поза віршем, а в ньому самому, диктується не добрими намірами чи політичною кон’юнктурою, а законами розвитку самої мови, які відміняють наперед заготовлені рішення». Тобто, «чисте мистецтво»? Ну, очевидно, так…

Дискусія триває й досі. Чи поезія «повинна» чи не «повинна». Я знаю єдине: поезія і поет не винні нікому й нічого. Справжня поезія сягає таких сакральних глибин душі етносу (та й людства, якщо хочете), що є самодостатньою і вже цим постає тією силою, яка гуртує націю, ідентифікує її, готує до жорстокої боротьби за виживання. Якщо процитував Ігоря, то зазначу, що ці слова – з історичного (без перебільшення) та одного з нечисленних його інтерв’ю (зустрічатися й говорити з журналістами він не любив). Це розмова з Інною Долженковою для газети «День», опублікована 29 січня 1998 року.

Розмірковуючи про своє покоління (а отже – і про АУП), Ігор на питання Інни про так звану поразку вісімдесятницького покоління відповів:

– Аби зазнати поразки, треба, як мінімум, вступити в протиборство. Поразка від кого і в чому? Від шістдесятників чи «де­в’ят­де­сят­ни­ків»? Але ми ніколи не мали їх за супротивників. Ми писали не краще чи гірше – інакше. Жили – також інакше, за власними правилами, які, вочевидь, не підійшли б ні першим, ні другим.

Поразка в літературі? Навряд чи можна так оцінити творчість генерації, до якої зараховують низку першорядних поетів і прозаїків: згадаймо хоча б Василя Герасим’юка, того ж таки Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Тараса Федюка, Петра Мідянку, Костя Москальця, В’ячеслава Медвідя, Івана Малковича… Поразка в гонитві за нагородами, званнями, кріслами у владних кабінетах? Вибачайте, це не про них: рік від року на старті тремтять легіони інших «змагунів». Поразка в битві за читацькі душі? Але хто ту битву виграв?.. І чи була вона взагалі? До слова: поширений нині вислів «успішний письменник» категорично не сприймаю, він видається мені чужорідним, ба, навіть блюзнірським.

Нарешті, поразка в суперництві з Творцем (як не раз називали мистецтво)? Але це споконвічна, неодмінна і, врешті необхідна «богоборча» поразка. Тільки в такому сенсі можна було б продовжувати цю тему. Дещо з написаного теоретиками «поразки вісімдесятників» мені відоме. На думку спадає фраза: «Воевать поляки не умеют… – но бунтовать!» (Мандельштам сказав це, щоправда, зовсім з іншого приводу)…»

 

Цю розлогу цитату я навів, аби потвердити ще раз: покоління вісімдесятників – це те покоління, яке прийшло на цей світ зі своєю місією. Додам: і виконало її. Вибачай вже, Федюче, за пафос, якого ти так не любиш.

 

Далі буде.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.