Тарас Федюк. «Спогади»

“Українська літературна газета”, ч. 7 (375), липень 2025

 

 

Продовження. Див. раніше:

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

 

УРИВКИ З КНИГИ

 

До уваги читачів пропонуємо уривки з книжки Тараса Федюка «Спогади». Книгу можна придбати в книгарнях України і на сайті видавництва «Навчальна книга Богдан», Тернопіль.

 

Я вже, здається, згадував, що Борис Нечерда наприкінці вісімдесятих для зарібку почав писати прозу. Він часто і з гордістю (як це любив) розповідав про те, що віршів більше не пише, перейшов на прозу остаточно й назавжди. Тоді ж – після детективу «Смерть кур’єра» – він почав нову прозову річ. Цього разу серйозну. Роман звався «Квадро». Крім того, це була дещо «сталкерівська» оповідь про блукаючих серед смітників та руїни людей, об’єднаних чи то в бойову одиницю, чи то в бомжівське братерство. Словом, такий моторошний роман. Не намагатимуся навіть переказати, бо не вмію.

«Фішкою», як тепер кажуть, роману було те, що діалоги густо пересипано ненормативною лексикою. Задовго до Андруховича чи Жадана. Задовго до всіх, хто зараз – треба чи не треба – цю лексику вживає, пригортаючи до своїх текстів порядних дівчаток із порядних родин, яким здається, що це невимовно круто. У «Квадро» ненормативна лексика, маю сказати, була виправдана і вживана до місця.

Але, зрештою, під тиском-вмовляннями Юлія Мазура, Бориса Дерев’янка (редакторів двох найбільш тиражних на той час одеських газет) Борис познімав всі ці матюки. Признаюся, що я теж не був прихильником вуличної мовної стихії. Звичайно, віршики з ненормативною лексикою в мене з’являлися (десь вони й зараз є в архівах, либонь), але я вважав, що нормативної мови цілком вистачає, аби виписати всі (навіть ненормативні) емоції. Вважаю так і сьогодні, хоч зовсім і не без того, аби колись-таки надрукувати кращі з «ненормативних» віршів.

Завершив свій роман Борис за кілька місяців до ГКЧП. І був гордий тим, що в романі передбачив його. Без сумніву, Андрійович, як великий поет, не міг не відчувати кінець епохи й зовсім не дивно, що в цьому романі прочитується все: і руїна, і здичавіння, і навіть ось теперішня війна. Аби вже завершити з романом, кілька слів про його долю. Борис віддав «Квадро» до «Хронік» Юрія Буряка. І щось там рукопис надовго завис: чи то сам часопис став на паузу, чи то ще щось.

Якось ми сиділи в Борисовій «шпаківні», балакали про те-се. Я спитав про роман, Борис сказав, що Буряк його довго тримає. І тоді я запропонував віддати «Квадро» до «Сучасності». Борис погодився, але тут же «пригрузив» мене: «Будеш у Києві, зв’яжися з Буряком і забери в нього рукопис». Я так і зробив під час найближчої поїздки.

Коли передавав тлустеньку течку з романом Ігореві Римаруку, він одразу ж сказав: «Піде в найближчих жовтневому та листопадовому числах» (здається, тоді, якщо не помиляюсь). Я сказав: «Ти би спершу прочитав, а раптом не підійде». Ігор зиркнув на мене скоса і промовив: «Піде. Борис Нечерда х..ні не напише». І справді, в означених номерах журналу роман «Квадро» побачив світ. Я привозив ті журнали Борисові, він радів, хоча й намагався це приховувати… На жаль, досі роман не побачив світу Божого окремою книгою. Але це вже питання не до мене і про це – нижче.

Тоді ж Ігор попросив Борисову добірку віршів. Нечерда передав через мене зо два десятки поезій. А потім, по якомусь часі, навздогін подав  цидулку. І ця цидулка збереглася в архіві. Вона дуже характерна для епістолярного стилю Нечерди, тому наведу її невелику цілком:

 

Зонцни пане брате Тарасило!

Змислив я на дозвіллі: що занадто, то не є здраво. Тож позначу хрестиком абощо кілька віршиків, які варто би надати до «Сучасності». Таких штук, здається, не більш як п’ять.

Промовляння на захист

«Агов, він повернувся»

Бориса і Гліба

Чайна церемонія по-українськи

«й іще день я зужив» (останній із начерків до «Технології ущасливлень»)

 

(Та ще, може, – доповнення до Заповіту)

Решта віршів – Ігореві для знайомлення з віршуванням передчасно вмерлого Нечерди.

Дай тобі Боже всяких чудес у Києві

Борис, 25.Х.96

«Для багатьох друзів я вже вмер», – так пізніше починатиметься «Остання книга» Бориса Нечерди. Треба сказати, що незрідка він таки почувався «померлим» для своїх київських друзів, які гарцювали в міністрах-депутатах, були причетні до непричетного і яким було не лише не до Бориса, а й не до поезії та іншого письменства взагалі.

Добірка Нечерди в «Сучасності» вийшла. На жаль, тепер уже не пригадаю, яким обсягом і які вірші туди увійшли.

Борис Нечерда і Анатолій Глущак 

Тепер, вочевидь, буде довгий шматок про Бориса Нечерду. Він лежав у «шпаківні», оклигуючи від двох важких операцій на шлунку та однієї клінічної смерті. Сестра Ніла доглядала його, як дитину малу. Таких теплих стосунків між дорослими вже братом і сестрою я ані до, ані після не бачив. Віддавши братові одну з двох ліліпутських кімнаток, сестра з чоловіком та дорослим сином тулилися в другій кімнаті – не набагато більшій за Борисову.

Я тоді дуже часто навідував його, бо, чесно кажучи, він був чи не єдиний з одеських письменників, з яким мені хотілося спілкуватись. Та що там хотілося! Я мав за честь спілкуватись і хоч чимось допомагати. В Одесі, на відміну од Києва, Бориса не забували. У ті чимало місяців, які він мусив лежати, до нього приходили і Юрко Коваленко, і Юлій Мазур, й Анатолій Глущак та й ще чимало таких, про чиї відвідини я не знаю…

Редактор і вже тоді господар «Вечірньої Одеси» Борис Дерев’янко зарахував Нечерду до штату своєї газети, і так Андрійович отримував зарплатню, не маючи жодних обов’язків та зобов’язань. Взагалі Бориса любили й він любив, щоб його любили. Зовсім не маючи хисту та й – чого гріха таїти – бажання до задоволення своїх всіляких побутових потреб, він залюбки перекладав ці тягарі на своїх близьких і далеких друзів.

Не знаю, як інші, а я (теж, до речі, любитель перекласти свої проблеми на чужі плечі) із задоволенням робив для нього все, що міг. А віддякою мені за це були цікавезні (от шкода, що не записував одразу потому) розповіді Бориса про те, як вони з Михайликом замолоду їздили «повойовувати» Москву, про свої київські здибанки з Тютюнником, Стусом, Вінграновським та всією рештою шістдесятників.

Звичайно, у Борисових розповідях сам оповідач завжди був героєм позитивним, хоча, здогадуюсь, позитиви в його спілкуваннях із колегами були не завжди. У часи його відлежувань у «шпаківні» ми з ним багато говорили. Левова частка тих розмов була про літературу, але, звичайно, і про інші всякі речі та про всяких інших персонажів.

Якогось дня – тільки-но я увійшов до його кімнатки – Борис дістав касетного диктофона, увімкнув його й запропонував записати нашу розмову про те-се… Я був не проти, але, треба сказати, присутність диктофона змусила нас обох якось напружитися, слідкуючи за сказаним, і взагалі додала до тієї розмови добру частку пафосу. Воно й не дивно: записували для «потім», якщо не для вічності. Зараз ті дві мінікасетки лежать у моєму архіві. Запис виявився малоякісним, розібрати наші розумування не легко… Ну, може, колись комусь буде цікаво – дам поносити.

Борис любив (надто у своїй «серйозній» прозі) вживати вишукану (часом вишукану в словниках) мову. Іноді цю любов спричиняли до карколомних конструкцій. І, як на мене, це все часом було надто штучно та силувано.

Вже далеко по смерті Бориса в збірнику Одеського літературного музею «Дім князя Гагаріна» було видрукувано незакінчений роман Нечерди «Священний мрець». І тут доводилося-таки, обдираючи вуха, пробиватися крізь хащі мовних тернів: «Частокіл окличних знаків оглушував Касіяна, що несамохіть подумував про почесну ретираду». Або ще: «Давно я не був у Сіракузах, серцем лину в Сіракузи, там брами без варти, а мури повалено, жінки зате ревні чистьохи, й дарма що слабкі на уяву, в зляганні немає їм рівних, та й виногради лілові в Сіракузах є цупкі та м’ясисті, якраз на під’юдне вино для перелюбства, оскільки та поки сіракузькі греки саме топлять афінських греків у річці Асінара».

Я не збираюся тут захоплюватися таким стилем чи потоптувати його. Є як є. Є це в Бориса Нечерди, є це й в Оксани Забужко, є це у Василя Стуса. Всім – на здоров’я. Після кількох місяців Борис оклигав від тих страшних операцій і зміг стати до праці. Взяв його до своєї редакції Юлій Мазур завідувачем відділу культури. Навіть ширше – гуманітарного відділу.

Борис, коли в нього з’являлася постійна служба, одразу ставав серйозний, діловий і трохи наіндичений. Я часто бував у нього, у його кабінеті. Дещо раніше подарував йому свою довгоочікувану книжечку «Хрещаті південні сніги». Був вдячний другові й за художнє оформлення (тоді, та ще більше тепер, для мене важливішим було прізвище художника в реквізитах книжки, ніж те, що він намалював).

Борис книжку хвалив. Я з певного часу не дуже довіряв його похвальним промовлянням, бо, чесно кажучи, мій старший товариш міг часом похвалити й таке, що в жодні ворота не лізло. Якось я обурювався, сидячи перед ним, що він похвалив вірші одного записного графомана. Він не здавався і всіляко намагався довести, що похвалене ним варте чогось там… Я насідав: «Тобі похвалити – як дурному з гори скотитися!»

Наша суперечка завершилась, як те часто бувало, нічим. Бойовою нічиєю. Мене незрідка дратувала ця Борисова неперебірливість. До того ж не раз він хвалив не за просто так, а за якісь побутові сприяння.

Пізніше я вичитав цитату Бродського: «Мнє настолько бєзразлічни чужиє стіхі, что уж лучше я похвалю». Не знаю, як це було в Бродського, але у Нечерди, переконаний, часто саме так і було. Хоча тим, кого він похвалив (зокрема й мені) завжди хотілося думати, що от саме тут він був справедливий і справжній.

Авжеж, хотілося б так думати і маю на те підстави. За якийсь час праці в газеті «Юг» раптом вийшла Борисова рецензія на мої «Хрещаті…». Лейтмотивом її було твердження, що (цитую мовою оригіналу, газета виходила російською мовою) «ПОБЕГ ТАРАСА ФЕДЮКА (так звалася рецензія) состоялся не сегодня и не в одночасье. Все мы – и профессиональные читатели, и профессиональные литераторы – прозевали момент, когда Т. Федюк вырвался из языческих капищ отечественной поэзии и стал почти недосягаем для ошарашенных коллег-конкурентов…» Ну, і далі йшлося про «Побег в Европу».

Не цитуватиму далі, бо куди вже далі? Рецензія була доволі розлога. Такого Нечерда не робив ні до, ані після. А ще Андрійович присвятив мені в різному часі два свої вірші. А от вже вірші він присвячував рідко і геть не з «бєзразлічія к чужим стіхам». Словом, була в нас така двадцятилітня дружба, що незрідка пересипалася довшими чи коротшими періодами сварок.

Я вже, здається, писав, що Борис страшенно любив зброю. Якось так фанатично навіть. Виготовлення ножів було в нього радше процесом творчим, аніж утилітарним. Він днями-місяцями виточував лезо, полірував його, підбирав колодку. Куди там зеківським ножам! От не знаю, чи зберігся в когось бодай один… Непогано було б, якби зберігся.

 

З настанням незалежності та відносної свободи Борис дедалі частіше заводив розмови про зброю вогнепальну. Найбільше його цікавили пістолети. На своїх журналістських стежках познайомився він із полковником міліції Григоренком. Той був начальником карного розшуку Одеського управління міліції. Здається, Нечерда писав про нього нарис, що переріс із часом у дружні стосунки. Борис часто мені казав, що Григоренко обіцяє подарувати йому пістолет… от-от подарує… вже майже подарував… Проте, наскільки мені відомо, акт дарування так і не матеріалізувався.

Звідки в поета був оцей потяг до зброї, не знаю. Та й не задумувався ніколи. Знав лише одне: у кожного з нас свої коні в голові. Хтось повернений на автомобілях, хтось на дівках, хтось на нестримній самопохвальбі.

Ходив на працю до газети «Юг» Борис справно. Сидів за столом в окремому кабінеті завжди при костюмі та краватці, сповнений почуття відповідальності й гордості за свою посаду. Любив підкреслювати, що у відділі культури його все ж більше цікавлять лікарі та їхня робота. Письменники й інші митці відходили в нього на другий план. Хоча поезія…

Ще під час свого відлежування у «шпаківні» Борис часто повторював, що з поезією – все. Він остаточно перейшов на прозу. Вірші його не цікавлять. Більше їх писати він не буде.

Я – як послідовний «поетичний шовініст» – дятлом  довбав йому одне й те ж: ти повинен писати вірші, твої вірші сильніші, аніж твоя проза. Не буду набивати собі ціну і твердити, що саме мої вмовляння призвели до, але якогось разу Борис раптом поліз під подушку, дістав звідти великого чорного записника і сказав: «Я тут віршика написав… ну так, між іншим». Сказав, ніби виправдовувався. І прочитав:

 

Для багатьох друзів я вже вмер.

Щойно був, а допіру немає.

Попри знічені мої спростування

чи майже протести,

ніхто нічого не хоче й чути про навпаки:

хтось десь читав був урядового некролога

декотрі – ті взагалі власноруч несли труну

з незабутнім небіжчиком;

інший

усобічив мої щоденники й має шанс,

оприлюднивши,

заробити на сіль до оселедця;

аж (нарешті!) ще інші – причому якраз непитущі –

за південною брамою міста К. здибали мою

золотозубу вавілонську блудницю в жалобі,

що зі сміхом у голосі страждала моє ім’я.

 

Це був початок «Уздоров їх, Господи» – вірша, яким трохи пізніше відкриється «Остання книга» поета Нечерди.

Я зрозумів: це той рідкісний випадок, коли проза не ушкодила поетичний талант. Чому? Досі питаю себе: «Чому?». І маю єдину відповідь: Борис лукавив, коли стверджував, що тепер проза – це його ВСЕ. До прози, вочевидь, він ставився, як до засобу зарібку, а не як до найвищої, сакральної справи.

Відтоді Андрійович вже частіше залазив під подушку, діставав великий чорний записник і читав нові вірші, не забуваючи водночас примовляти, що це так, пусте, написане поміж єдино вартої уваги прози. Я вже згадував про те, що Нечерда часто ставився до чужих віршів так, як він ставився до авторів цих віршів. Проте, звичайно,  було це дещо напускне. Тобто, слова Бродського про «уж лучше я похвалю» були стосовно Нечерди влучними, але, звісно, зовсім не свідчили, що він погано розумівся чи не хотів розумітися на чужій поезії.

Я теж іноді читав йому свої вірші. Іноді такі, які й не збирався друкувати. Але, якщо на його погляд вони були варті публікації, він умів переконати, що це треба друкувати. Так було з моїм віршиком, що закінчувався рядками:

 

І, коли дівку во врем’я святе,

В ліжко кладеш на останню утіху –

Може, на похорони прийде.

Думаєш тихо…

 

Віршик писався більше для внутрішнього вжитку в середовищі, аніж для якоїсь публікації. У мене було чимало такого. Але Борисові він сподобався і, як я не пручався, він переконав мене опублікувати це у своїй газеті. Я знав ще лише одного чоловіка, хто так вперто переконував опублікувати подібного штибу вірші, якщо вони йому подобалися. Це був Ігор Римарук.

Під час хвороби та довгої реабілітації Борис практично не вживав спиртного. То був, либонь, найдовший «абстинентський» період його життя. Принаймні відколи я з ним познайомився. Навіть каву сестра Ніла робила слабеньку. Її – таку каву – Борис називав «пісі-сіроткі-хасі». Значення цього словосполучення не розкривалося. Японську передражнюючи чи як…

Але після одужання старі шкідливі звички повернулися. Я багато років знав Бориса, випито з ним було чимало. Проте ніколи не доводилося його бачити геть п’яним. Тобто, добряче напідпитку – так, а от щоб геть – ні.

 

Отож Андрійович почав виходити на працю, зустрічатися з друзями. Якось мені зателефонувала стривожена сестра Бориса – Ніла. Розповіла, що він зламав ногу, але не хоче до лікарні. Я, звичайно, приїхав. То був такий короткий період у моєму житті, коли я, так би мовити, сидів за кермом. Тобто, ми купили за не дуже дорого майже нову «вісімку», мені довелося у свої сорок років скласти іспити на права, і я з огидою, але потроху їздив. Тож сів за кермо й попензлював. Коли побачив Борисову ногу – злякався. Була вона синя та розпухла страшенно. Борис категорично й дещо бровадно відмовлявся від лікарні, але вже тут ми вдвох із Нілою його переконали. Очевидно, що винести хворого на руках із п’ятого поверху хрущовки (звісно, ліфта там не передбачалося) нам було не на силі, тому викликали швидку, і санітари за якісь невеликі гроші знесли Бориса до мого автомобіля.

Привіз я його в лікарню залізничників (була в Одесі така непогана відомча лікарня для працівників залізниці), посадили нашого героя на каталку й повезли до рентгену. Я чекав результатів. По якомусь часові Бориса викотили. За ним вийшов лікар і показав мені знімки. Подвійний злам променевої кістки. Все. Його лишили в лікарні. Я за деякий час поїхав додому.

 

Наступного дня зранку, купивши якихось обов’язкових у таких випадках цитрусових, я попхався провідати хворого. У тій палаті, де його лишив учора, Бориса не було. Я з подивом спитав у санітарки, де він, і вона, співчутливо глянувши на мене, сказала: «У кардіології». Мені похололо в грудях. Вона вже менш співчутливо відповіла: «Не знаю, здається, інфаркт».

О Господи!

Я побіг у кардіологічне відділення. У великій палаті – душ на вісім-десять – лежав, як зозулька, наш Андрійович. Худющий, жовто-чорне  обличчя. Лише очі горіли якимось енергетично-надприродним вогнем. Я привітався, сів біля ліжка.

– Що з тобою?

– Нічого, – відрубав. Щось він був без настрою. Та й не дивно.

Не даючи мені особливо розвернутися зі своїми традиційно-співчутливими промовами, він раптом таким наказовим тоном сказав: «Відкрий тумбочку». Я відкрив дверцята старої пошарпаної тумбочки, що тулилася поряд з Борисовим ліжком. Вона була порожньою, за винятком надпочатої пляшки горілки і якоїсь старої чашки біля неї.

«Налий!» – скомандував Борис.

Тут я запротестував, витріщивши очі: «Ти що?! У тебе ж інфаркт!»

Наш хворий уже геть наїжачився й вимовив із притиском крізь зуби: «Ну, тоді йди на … !»

«Оце добре провідав», – подумалося мені. Але тут одразу ж зрозумів: якщо ображусь і піду, то йому наллє хтось із цих його сусідів, які з цікавістю спостерігали – бо нічого робити – за нами. І наллє повну чашку. Взяв пляшку, налив грамів двадцять. Борис ковтнув. Я дивився на нього, як на самогубця. От вже чого-чого, а себе він не шкодував ніколи. Скільки його знав – ніколи!

А те, як і де він вмудрився зламати ногу, з’ясувалося пізніше. Виявляється, пішов із Юрком Коваленком до його майстерні. Вона тоді була на Пушкінській у старому дореволюційному будинку десь аж під дахом. Чи й не на горищі? Звісно, жодних ліфтів туди не було, а були такі залізні доісторичні гвинтові сходи. Ну, зрозуміло вже. До того ж поруччя на майданчику біля майстерні не було, і те місце, де мали б вони бути, Юрко заклав якимись старими рамами. На них і сперся Борис. Ще добре, що лише ногою відбувся.

Зросталися кістки важко й довго, бо ж не молоді вже. Але, дякувати Богові, зажило. Та й інфаркт, що стався вже в лікарні, виявився, на щастя, не повноцінним, а мікроінфарктом. За пару місяців Борис зміг виходити на працю.

 

Продовження буде.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.