“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Закінчення. Початок див.: Валерій Романько. «Роман Іваничук і Донеччина: біографічні та творчі зв’язки» – Litgazeta.com.ua
Для сучасного читача та й для майбутніх поколінь українців стануть цікавими роздуми Романа Іваничука про важливість не тільки єдиної державної мови, матеріального статку населення, а, перш за все, наявність соборності, єдності, неподільності українських земель. Ці роздуми виникли у письменника й депутата ще перед поїздкою на Донбас.
«І все ж я мусив отримати для мандрівки на Донбас певний поштовх. Могли це бути злість, обурення, раптове відчуття обов’язку або ж сорому за нашу поступливість перед ворогом. Чи ж то колись не підказували нам, галичанам, литовці і латвійці, та й ми самі задумувалися не раз потайки над таким підленьким стосовно всього українського народу варіантом: та Бог з нею, тією зрусифікованою східною Україною, краще відділимося по лінії Збруча – нас, галичан, удвоє більше, ніж усіх прибалтів, матимемо хоч сяку-таку державу. Хвалити Господа, упору втямили, що держава не вимірюється кількістю населення ані матеріальним достатком, навіть мова і територія – то лише складові частини історично витвореного організму, який може функціонувати тільки в цілості – малий то організм чи великий. Історія давно довела цю істину: об’єднувалися у свій час для того, щоб мати державу, Італія й Німеччина, Швейцарія і Сполучені Штати Америки, та й Україна – що не кажіть – об’єдналася в найтяжчий для неї історичний період, і це єдиний позитив, яким вона скористалася в неволі: Московська імперія у своїй зажерливості виявилася настільки глупою, що сама собі викопувала яму, збільшуючи територіальний і духовний потенціал поневолених народів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Представники Донецького земляцтва на могилі Романа Іваничука у Львові
Був і я якийсь час галицьким сепаратистом, й, поки не мав жодного впливу на політичні процеси, нікому це не завдавало шкоди. Та, коли настала пора моєї скромної політичної діяльності, мусив я – щоб не бути шкідливим для свого власного народу – стати патріотом всієї соборної України, незважаючи на те, що у своїй цілості вона мала вигляд хворої, скаліченої людини» [4,477-478].
У своїх спогадах Роман Іваничук згадує, коли ж «той поштовх урешті стався», тобто, коли він остаточно прийняв рішення поїхати на Донбас.
По-перше, це розмови окремої частини мешканців Донбасу та деяких партійних діячів та депутатів, які «ненавиділи все українське, як тільки може ненавидіти свою батьківщину яничар» і яким «не потрібно ні синьо-жовтого прапора, ні тризуба, ані будь-якої незалежності, вони хочуть прилучитися до Росії» [,478] Саме двоє з таких лугансько-донецьких депутатів, такі собі Козаренко і Стешенко, зустрілися Роману Іваничуку у депутатській їдальні та й заявили йому, депутатові від Галичини, «щоб галичани не заважали східнякам жити так, як їм того хочеться…. «ви ж собі будуйте самостійну Україну на заході, а нас не чіпайте» [,478]. Того разу Роман Іваничук різко відповів тим яничарам-розкольникам: «Ви удвох або більшим гуртом охочих манджайте собі до Росії, а Україна без вас якось та обійдеться!» [,479]. «І тоді я зрозумів одну з найважливіших істин: українець стає свідомим аж тоді, коли своїм мисленням уміє осягнути й визнати рідним увесь свій край – від обрію до обрію» [,479]. І було ним прийнято остаточне рішення – їхати у донецький знеболений регіон і самому особисто зустрітися з місцевим населенням та, при можливості, провести ту просвітницьку роботу з національно-державницьких позицій та конституційних положень.
Згадалося, що у нього, депутата, письменника й просвітянина, були й окремі запрошення з Донеччини: «Пані Марія Олійник, відома просвітянська діячка на Донбасі, давно запрошувала мене відвідати донецьку «Просвіту» – і я поїхав» [,479]. Так як далі йдуть роздуми про долю ВУТ «Просвіта», дозволимо собі більш об’ємну цитату зі спогадів Романа Іваничука, тим паче, що вони безпосередньо пов’язані й з донецькою «Просвітою».
«В ту пору, 1992 року, Товариство української мови «Просвіта» стояло на межі розколу – згідно з політичною натурою українців: розколюватися, роз’єднуватися, ставати ворогами на одному боці барикад і йти до спільної мети, видряпуючи по дорозі одне одному очі. Врятували Товариство від загибелі таки ми з Павлом Мовчаном: розкол міг статися саме через нас, якби ми впору не спам’яталися і вмить не погасили своїх амбіцій, заявивши про це по телебаченню на всю Україну. Клин був вибитий одним махом, проте тріщина залишилася й зачепила вона Крим і Донбас. І там, і там нині два Товариства: одні не приходять на засідання до інших, спільних акцій не проводять, хоч і ті, й ті роблять добрі справи. Залишається тільки вірити, що ця тріщина згодом зарубцюється…
Отож мої мандрівки по Донбасу пролягли коридорами, що їх проклало Товариство «Просвіта» (а не Товариство української мови), очолюване в Донецьку ректором Донецького університету академіком Володимиром Шевченком і Марією Олійник. Не знаю, чи добре зробили мої приятелі, що не дали мені зіткнутися з козаренками й стешенками на їхній, так би мовити, арені – «зводитимете з ними політичні порахунки в парламенті, а тут порозмовляйте із своїми однодумцями, ви ж навіть не підозрювали, що їх аж так багато…» Можливо, господарі мали рацію: після повернення в Галичину міг без скидки говорити про значний український потенціал у зрусифікованому регіоні нашої держави» [,479-480].
Де ж побував Роман Іваничук, з ким мав розмови на Донеччині? Він зустрічався з просвітянами та військовими, зі студентами та ліцеїстами, був у таких великих містах, як Донецьк, Бахмут, Слов’янськ, а також відвідав село Званівку, ночував у декількох донецьких родинах… Тобто, гість мав можливість доволі повно пізнати цей знеболений регіон.
Але все по-порядку.
«Перша моя зустріч з донеччанами відбулася в Донецькій середній спеціальній школі №65, якою керує пан Громовий. Навчальний заклад у всіх виявах свого щоденного життя наскрізь український, учителі кваліфіковані, учні інтелектуально розвинені й добре підготовлені з мови, літератури, історії, українознавства; побувши в цій школі кілька годин, я й забув, що вона і ще український ліцей при Донецькому університеті – єдині поки що українські навчальні острівці у великому морі зрусифікованого міста. Єдині!». [,480].
«Другий мій приїзд у Донецьк співпав з відомим страйком шахтарів, що призвів до розпуску парламенту й до перевиборів Президента України. Шахтарі барабанили шоломами, скандували антидержавні гасла; на центральній площі біля пам’ятника Леніну горлопанив гаркавий народний депутат, підбурюючи народ до активної непокори. Приятелі й близько не підпускали мене до мітингуючих, і я занепадав духом, дивлячись на захмелений люмп, який спровокував трударів до бунту: так і жде голота поклику новітнього Муравйова, щоб ринути ордою на Київ і всю Україну, – і здалось мені в ту мить, що за голотою, якщо вона кине клич, піде все населення донецького регіону.
Та ось впізнав мене з обличчя один шахтар, крайній, він підійшов і промовив: «Депутат, ты только не подумай, что это народ, – народ работает и будет работать, ты там распорядись, чтобы этим дали на поллитра и пусть убираются к черту… И скажи Президенту, нехай приедет сам в Донецк, но пусть не ломает в нас языка по-московски, нам это не нравится, здесь все украинцы!» Слухаючи його, я подумав: а чи він усвідомлює, що сам розмовляє зі мною по-російськи?.. Оце вам ще одна суперечність між позитивом і негативом у донецькому краю» [,481].
«На запрошення директора української гімназії у Краматорську пана Миколи Конобрицького я приїхав на відкриття цього навчального закладу. Синьо-жовті прапори, добірна українська мова учнів і вчителів, виконання учнівським хором Гімну України, присутність обласного керівництва на святі – все відбувалося так, як повинно бути в незалежній державі, але й тут діймало мене болісне усвідомлення: це єдина українська школа в місті…» [,483-484].
«У Бахмуті я відвідав українізовану військову частину, де команди, наочність і службова мова виключно українські; командував тоді нею генерал Паливода. Отож він показав мені на мапі незахищену лінію східного кордону – то чи ж можу я бути впевнений за нашу незалежність, коли не захищений східний кордон?» [,475].
«У Слов’янську зустрів нас на вулиці колишній мій однокурсник з Львівського університету професор Слов’янського педагогічного інституту Василь Горбачук й запросив до себе на ночівлю» [,485]. Доля Василя Тихоновича Горбачука була нелегкою – … Ровесники, обоє закінчили філфак Львівського університету, національно-свідомі громадяни, думаю, що вони знайшли спільну мову з багатьох питань.
3 вересня 1993 року гість із Галичини зустрівся зі студентами та викладачами факультету початкових класів Слов’янського державного педагогічного інституту. Зустріч відбулася у навчальному корпусі, що по вулиці Центральній, 10 (на той час – вулиця імені Леніна, 10) – другий поверх, актова зала, де свого часу, у жовтні 1952 року, з читанням своїх віршів виступав поет Володимир Сосюра.
Роман Іваничук про ту зустріч згадує так: «Актовий зал був переповнений, проте насторожений до гостя. Переважала російська мова, студенти поглядали на мене явно скептично, мовляв, зараз почне агітувати за мову, державу, незалежність А може, й справді для молоді ці теми вже приїлися?.
Я відчував опір аудиторії і, не шукаючи обхідних доріг, поставив перед студентами дилему: рабство і воля. Що таке рабство, а що таке воля, від чого воля і для чого? Що таке сите і голодне рабство: різниця між цими категоріями? Чому Мойсей перебував із визволеним народом сорок років у пустелі? Що таке одержавлена утопія? Що таке дика демократія?.. Дискусія тривала дві години. Після закінчення до мене підійшла студентка й сказала: «Ви сьогодні змінили мій світогляд». То чи не варто було заради неї одної їхати на Донбас? Але – сонного треба обережно будити, щоб не злякався, полуду з очей не здирати, а змивати треба, щоб не боліло, світлом духа не можна засліплювати; будьмо учителями, а не погоничами…» [,485].
Таким чином, Роман Іваничук мав широку географію зустрічей з мешканцями Донеччини, контактував з багатьма людьми – про декого з них залишив спогади.
«Під час останнього свого перебування в Донецьку я мешкав у домі гостинних шахтарів Галини й Миколи Збіцьких – вродливих нащадків козацтва Барвінківської паланки. Отож корінне донецьке подружжя – а таких безліч, я побував у гостях не в одній сім’ї – розмовляє на вулиці імперською мовою, а вдома тільки українською (типова суперечність в духовному житті донеччан); я ревниво підслуховував, як розмовляють між собою їхні діти: щебечуть по-українськи. Так ось, ці дітлашки їздять щоранку через усе величезне місто до школи пана Громового, а ввечері батьки в тривозі їх очікують… То я хочу запитати в пана міністра освіти: що ж воно діється в незалежній Україні, що батьки в Донецьку й Луганську не можуть добитися відкриття українських шкіл відповідно до своїх заяв? Чи то спрацьовує ще інерція розваленої імперії, а може, це новітня – свідома – русифікація, планомірне здійснення радянського варіанта?» [,480-481].
«У Бахмуті (Артемівську) я маю двох приятелів-просвітян, з якими познайомився під час своєї першої поїздки в Донбас. Це корінний донеччанин Василь Суярко – здібний геолог, який ніяк не може захистити докторську дисертацію – таке потрібне нині наукове дослідження про корисні копалини донецького ареалу; можливо, він випередив час, а швидше за все – наштовхнувся на стіну совєтської бюрократії, яка так спритно зуміла врости в державні структури незалежної України. А другий – земляк з надпрутського села Пилипи, де народився мій батько, – Іван Бірчак, голова місцевого Товариства «Просвіта», редактор просвітянської газети, одне слово, громадський діяч.
Для мене ці двоє приятелів – то образ української соборності, в якому вміщуються чи не всі риси нинішнього суспільного життя. Вони – в мініатюрі – поєднують схід і захід України не тільки географічно, а передовсім психологічно. Це симбіоз невтомної галицької ініціативи й беззастережного оптимізму та східняцької повільності, скептичності, а то й песимізму, який спонукує глибше занурюватися в причини явищ. Між Суярком і Бірчаком вічні незгоди, проте вони нерозлучні. Один понурий, другий усміхнений, один каже: все пропало, а другий: якось то буде; один спонукує до негайної діяльності, а другий застерігає перед наслідками; один за революцію, другий за еволюцію; один ладен віддати москалям пів-Донбасу, аби тільки не заважали, другий прилучив би до України ще й Кубань; один вважає Галичину началом всіх начал, а другий знає, що без Великої України не буде й малої, – і разом ці два мої приятелі, немов єдине ціле, що складається, як кожний здоровий організм, з протилежностей, уперто крокують вперед українським пластом на Донеччині. Діалектика!» [,481-482].
«На Донбасі я ходив середнім пластом і познайомився тут – крім згаданих уже Марії Олійник, Івана Бірчака й Василя Суярка – з головою «Просвіти» професором Володимиром Шевченком, поміркованою, може аж надто, людиною, проте в Донецькому університеті, яким він керує, я мав можливість зустрітися з ліцеїстами українського ліцею й з українськими філологами, які ніяк не хотіли мене відпускати, і я мало не запізнився на поїзд. І хто може пригасити мій оптимізм, коли найдопитливіший, добре ерудований студент-першокурсник, проводжаючи мене на вокзал, признався: «Я росіянин, але живу в Україні і хочу знати культуру народу, який дав ім’я моїй державі» [,483].
«Ми згадували про зустріч з професором Слов’янського педагогічного інституту Василем Горбачуком… А ще велика аудиторія людей – вчителі, просвітяни, студенти, військові, які приходили за зустріч з гостем, чимало з них отримали від письменника книги з автографами.
Завершилася подорож по Донеччині відвідинами «Донецької Швейцарії», як називають це місце журналісти, і куди, зазвичай (знаю з особистого досвіду) возили почесних гостей – у Святогірськ, до Сіверського Дінця, до монастиря. «Василь Суярко й Іван Бірчак повезли мене в Слав’яногорськ, і ми зіп’ялися крутими горами до Святогірського монастиря. Це високо, це вже під небом, біля Бога. Зупинились на вершині врівень золотого хреста, яким завершувалась баня церкви, що виростала із скали, я глянув у запаморочливу глибінь і побачив на її дні чарівний край у перелісках, лісах, байраках, ланах, перетятий голубою биндою Сіверського Дінця. І в ту мить я повірив, що Господь не відведе більше свого зору від України, яка прослалася внизу, і втомленому Давидові, який щойно переламав хребет велетневі, додасть сили встояти на звільненій від філістимлян землі. І ще здалося мені, що із сусідньої гори звалилася подоба сучасного Голіафа, який, зрештою, весь час стояв на крейдяних ногах» [,486].
Цікавими й корисними для нас є роздуми Романа Іваничука про край донецький. Людина неупереджена, яка уже в зріломі віці попадає в наш край, на мою думку, дає йому доволі ґрунтовну й об’єктивну оцінку.
«А тих чітко розмежованих суспільних пластів на Донеччині аж три. Верхній – то зайди, нахабне україножерне шумовиння, яке залишилося й надалі при владі і якого суспільство й досі боїться; ці вчорашні окупанти, а нині диверсанти й провокатори, захлинаються від презирства до української мови, національної ідеї, символіки й незалежності; вони й правлять в регіоні політичний бал… Середній – це сформований історією, традиціями, освітою, національним вихованням інтелектуальний потенціал, який у перспективі прийде до влади як носій ідеї національної держави… І нарешті – нижній, нині ще німий, осліплений і одурманений неволею пласт годувальників краю, які дають суспільству все, що йому для життя потрібно, проте, позбавлений національної свідомості й ініціативи, вважає, що все, створене ним у сфері матеріальної і духовної культури, хтось дає йому зверху або повинен дати; він завше готовий іти за тими, хто більше обіцяє, а обіцяють, звісно, комуністи, і годувальник на свою голову обирає їх до парламенту. І буде так тривати доти, доки інтелектуали із середнього пласту не вийдуть із замкненого кола політичної самодостатності й перегородять дорогу обіцяльникам з верхнього пласту, котрі, набувши неабиякого досвіду в практиці обману і брехні, мають нині відкритий доступ до народу» [,482-483].
Як на мене, східняка з діда-прадіда, предки якого поселилися у донецькій слободі Гродівка нині Покровського району, оцінка галичанина є об’єк-тивною та правдивою. Усе своє свідоме життя я прожив у колі цих людей і добре знаю їхні погляди на питання суспільно-політичні, матеріально-побутові, знаю, як багато хто з них чекав на «рускій мір», закликав Путіна прийти їх «асвабадіть».
Свої спогади про перебування на Донеччині Роман Іваничук завершив таким підсумковим реченням: «Я поділився з читачем своїми суперечливими і, зрештою, оптимістичними враженнями про Донбас…» [,485].
Сам факт перебування Романа Іваничука, а тим паче його спогади, є тією ниточкою, яка тісно пов’язує Донеччину та Галичину, заявляє про соборність України…
Перебуваючи у Львові, пересвідчився, що тут зберігають пам’ять про свого знаного земляка – Романа Івановича Іваничука Його іменем названа обласна бібліотека для юнацтва на площі Ринок, 9, де обладнаний постійно діючий куточок пам’яті письменника: його портрет, виставка книг; у місті відкрито парк імені Романа Іваничука; його фото у портретній галереї офісу Львівської ОО НСПУ…
Моя стаття про особисті та творчі зв’язки Романа Іваничука з Донеччиною, за його словами, «найзраненішим регіоном України», сподіваюся, стане невеликим скромним внеском у вінок пам’яті талановитому письменнику та громадському діячеві. Перебування на Львівщині моє, уродженця Донеччини, теж, у свою чергу, нехай буде міцною ниточкою, яка поєднує наші регіони, ствердженням тієї єдності й неділимості України, її соборності та державності, про що говорив Роман Іваничук.
м. Слов’янськ
Використані джерела:
Іваничук Р.І. Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991-1994 /Роман Іваничук; упор. В.В.Габор; фото Р.Гериновича;
художник-оформ. В.М.Карасик. – Харків: Фоліо, 2016. – 555 с.
Іваничук Роман. Голоси з-над вод Генісарета. Я ще не писав про Донбас…(стор. 135—169). — Львів: Срібне слово, 2016. — 169 с.
Роман Іваничук в Донбасі // «Наше
слово», 1992
Зоц Ігор. Наша спільна доля: про просвітянський рух на Донеччині прочатку 1990-их років //Донеччииа: минуле і сучасність: історико-краєзнавчий альманах.
№ 2. Луцьк: вид-во «Терен». – С. 126-131.
Іваничук Роман. Без роботи і надії нічого не буває: Інтерв’ю з кореспондентом «Донбасу» Анатолієм Лазоренком. //
Журнал »Донбас», № 4, 1993
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.