“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
«Я опановував Донбас в останню чергу, відбувши протягом двох років чотири подорожі в регіон…»
«…після повернення в Галичину міг без скидки говорити
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
про значний український потенціал у зрусифікованому
регіоні нашої держави»
«…ця земля споконвіків українська й не маємо права
відчужуватися й ховатися
від неї, а мусимо пізнавати,
освоюватись на ній
і захищати в разі потреби»
Питання особистих та творчих зв’язків з Донеччиною відомих людей з інших регіонів України, а також з-за кордону, здавна є актуальною і цікавила та продовжує цікавити багатьох, особливо освітянську та краєзнавчу спільноту, журналістів, письменників, науковців.Як педагог, який пройшов багаторічний шлях філологічної практики шкільного учительства та вищої школи, автор статті може упевнено сказати, з яким непідробним інтересом сприймали учні та студенти, а також учителі та викладачі вишів матеріали про біографічні зв’язки з Донеччиною, твори чи уривки з листів про донецький край українських майстрів пера Павла Тичини та Остапа Вишні, Володимира Сосюри та Миколи Хвильового, Олеся Гончара та Дмитра Павличка, а також зарубіжних письменників: Теодора Драйзера, Вікентія Вересаєва, Антона Чехова, Івана Буніна, Володимира Маяковського…
В історії української літератури, у громадсько-політичному русі добре відоме ім’я Романа Івановича Іваничука (1929 – 2016), члена Львівської обласної організації Спілки письменників України. Народний депутат І скликання (1990 – 1994),. Заслужений працівник культури України, лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка. Він брав участь у підготовці та проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року. У творчому доробку письменника двадцять історичних романів, якими він заповнив чимало білих плям в нашій історії.
Автора цих рядків, як краєзнавця, письменника та науковця, зацікавила тема особистих та творчих зв’язків Романа Іваничука з Донеччиною. На жаль, доля так і не звела мене з цією відомою людиною: Львів від Слов’янська далеко, рідних та близьких знайомих там не було, політично-депутатськими питаннями я не займався… І все ж, згадується, що ми декілька разів перетиналися на письменницьких з’їздах, отих напружених, скандальних, перевиборчих, коли Володимир Яворівський намагався прийти на третій термін керівництва, коли ніхто з кандидатів не набрав потрібної кількості голосів, так як несподівано ні для кого на посаду голови Спілки письменників свою кандидатуру подав Леонід Талалай, а вже на наступному з’їзді більшістю голосів обрали Віктора Баранова. Тоді я був у складі делегації від письменників Донеччини, Роман Іваничук – від Львівської письменницької обласної організації. Я не пам’ятаю, щоб Роман Іванович тоді виступав, але його не можна було не помітити: сивочолий, з білими борідкою та вусами, спокійний та урівноважений, він час від часу спілкувався з колегами, його поважали, до нього прислуховувалися. Я тоді й подумати не міг, що цей письменник-галичанин мав якесь відношення до Донбасу – таких даних у мене не було. Тому й не бачив приводу підійти та зав’язати розмову, як це у мене було з такими відомими постатями, як Анатолій Дімаров, Дмитро Павличко, Леонід Талалай, Роланд Франко, Петро Тронько та деякими іншими, доля яких свого часу приводила на донецьку землю, і мені у різний час було цікаво дізнатися від них деталі їхніх зв’язків з моїм рідним краєм.
А виявилося, що зв’язки з Донеччиною у Романа Іваничука були і вони доволі серйозні, про що згадують наші сучасники, яким пощастило спілкуватися з письменником, та й сам він, на щастя, залишив свої спогади про перебування на Донеччині. Але про усе це я дізнався значно пізніше, коли уже завершив свій земний шлях Роман Іванович.
Мета даної статті – дослідити біографічні та творчі зв’язки письменника і громадського діяча Романа Іваничука з Донеччиною; на основі роздумів представника Галичини про донецький край сказати, що все ж є «значний український потенціал у зрусифікованому регіоні нашої держави» [4, с. 480]., що «ця земля споконвіків українська» [4, с.475]. і що «не треба ділити українців на західняків і східняків» [1, с. 130], а разом будувати соборну, вільну та незалежну державу.
Поштовхом до пошуків матеріалів про особисті та творчі зв’язки письменника та громадського діяча Романа Іваничука з Донеччиною для мене стала стаття Ігоря Зоца «Наша спільна доля: про просвітянський рух на Донеччині початку 1990-х років», яка була опублікована у 2-ому номері історико-краєзнавчого альманаху «Донеччина: минуле і сучасність». Автор, посилаючись на газету «Наше слово» (№3, грудень 1992). повідомив, що «12-14 листопада на Донеччині побував відомий український письменник, депутат Верховної Ради, заступник голови ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка Роман Іваничук. Крім Донецька. де він мав зустрічі в обласному правлінні «Просвіти», із студентами держуніверситету та ліцею, в єдиній українській школі, письменник відвідав Бахмут і села. Глибоке враження на Романа Іваничука справило перебування в селі Званівка Артемівського району, де він почув розповіді про насильницьку депортацію сюди селян в 1950 році з колишньої Дрогобицької області. Як голова Львівської «Просвіти» він запропонував донецьким просвітянам налагодити більш тісне співробітництво, в рамках якого здійснювати культурний та інформаційний обмін. «Не треба ділити українців на західняків і східняків», – заявив депутат». [1, 130].
Як було зазначено, ці дані Ігор Зоц взяв із газетної статті «Роман Іваничук в Донбасі», опублікованій у часописі «Наше слово», засновниками якого виступили ВУТ «Просвіта імені Тараса Шевченка» та Демократична партія України. Після статті стояв підпис «Наш. кор.». Як вияснилося пізніше, цей матеріал підготував просвітянин із Бахмута Іван Бірчак, який і опікувався газетою, свого часу супроводжував Романа Іваничука у поїздках по донецькому краю.
Спочатку я вирішив звернутися до довідникових даних Івана Овчаренка зі Святогірська, невтомного дослідника з літературного краєзнавства, який не міг пропустити таку подію. У своїй книзі «Літературне Придінців’я» (Донецьк, ?) автор наводить такі дані: «3 вересня 1993 року письменник зустрічався з викладачами й студентами Слов’янського педінституту, а 4 вересня Р. Іваничук знайомився з історичними місцями Слов’яногірська» [, 117]. Більше того, Іван Микитович додає декілька штрихів до питання творчих зв’язків письменника з нашим краєм: «У романі «Журавлиний крик» автор показав Російську імперію другої половини 18 століття, знищення Запорізької Січі, арешт і заслання кошового Петра Калнишевського. У романі багато історичних осіб. Є окремі описи подій на Слобідській Україні, в тому числі розповідається про конфлікт у Святогірському монастирі» [, 117].
Таким чином, я мав дані про те, що Роман Іваничук двічі побував на Донеччині: 12-14 листопада 1992 року та 3-4 вересня 1993 року. Розпочалися пошуки людей, які могли знати про ті події, а деякі навіть супроводжували письменника по містах та селах Донеччини. Номери телефонів Івана Онуфрійовича Бірчака та Василя Григоровича Суярка мені повідомив краєзнавець з Костянтинівки Володимир Березін, деякі деталі додали фейсбучні друзі, а Михайло Мілян (теж колишній мешканець Костянтинівки) у Львівській бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука віднайшов літературні джерела, у яких сам письменник згадував про деякі деталі перебування у донецькому краї.
Що ж вдалося авторові цих рядків дізнатися про особисті та творчі зв’язки з Донеччиною відомого письменника та громадського діяча Романа Іваничука? Про це мова піде нижче. Спочатку наведу відповіді тих, хто зміг поділитися зі мною спогадами про ті події початку 1990-х років. Ці відомості мої земляки направили на мою електронну пошту чи помістили у фейсбучній переписці.
Іван Бірчак (просвітянин, громадський діяч, редактор газети «Наше слово»): «Роман Іваничук був на відкритті гімназії української в Краматорську. Разом з професором В. Суярко я мав честь супроводжувати письменника і депутата ВР України Р. Іваничука в цій поїздці. Ми відвідали Святогірську Лавру, тоді ще вона не належала до московської церкви, а також Званівку і Бахмут. То були незабутні часи, цікаві зустрічі і враження від побаченого і почутого. На жаль, фото не збереглися, я втратив весь архів у Бахмуті, можливо щось є у В. Суярко. Спогадами можу поділитися».
Volodimir Berezin (журналіст, краєзнавець, природо охоронець): «Я був на зустрічі з Романом Івановичем у центральній бібліотеці Бахмуту. Треба Бірчака та Суярка запитати. Книжка з автографом залишилася в Бахмуті…».
Ольга Бойко Канцір: «Пригадую ту зустріч. І автограф автора мала – роман «Орда». Бібліотека втрачена, на жаль. Допис поширила, може хтось з односельців згадає. Але не пригадую, щоб фотограф був на зустрічі. Добре пам’ятаю, що колядували ми як учасниці народознавчого гуртка». На той час Ольга була ученицею, учасницею народознавчого гуртка «Світлиця», який вела її мама, учителька початкових класів Розалія Михайлівна Бойко. Зараз Ольга Степанівна працює учителькою української мови та літератури Соледарської ЗОШ № 13.
Катря Філонова: «У вересні 1993 Р.І. Іваничук був на відкритті Краматорської гімназії. Зустрічався з учителями. Маю від нього з того дня книжку з автографом, але залишилася в Краматорську. Можу попросити вам вислати». Пізніше землячка надіслала фотокопію автографа у книзі «Благослови, душе моя, Господа…»: підпис автора та дата: 1.ІХ. 1993.
Валерій Сиротенко <syrotenko.muzeum@gmail.com> (свого часу викладач Слов’янського педінституту, працівник Донецького обласного краєзнавчого музею): «Пам’ятаю, що Роман Іваничук виступав перед студентами початфаку у факультетській актовій залі. З ним активно контактував Василь Тихонович Горбачук, можливо, щось залишилося у його сина Дмитра. З виступу Іваничука перед студентами початфаку згадався такий момент: письменник розповідав, що довго не міг знайти необхідну назву для нового історичного роману. Назва прийшла несподівано. Він з дружиною відпочивав у Криму. Під час прогулянки горами побачив непримітну слабокволу квітку. Люблячи квіти і знаючи назви багатьох, Іваничук звернувся до дружини з питанням, а що це за квітка. Та відповіла, що це ж мальва, але в непридатному грунті вона не може розвиватися вповні. І письменник відчув, що це і є той символічний образ – людина без батьківщини не може існувати нормально, тому і з’явилася така остаточна назва роману «Мальви».
Спроби дізнатися від окремих людей про деталі перебування Романа Іваничука на Донеччині, його думки про долю цього краю мало що дали. Це були уривчасті спогади, пройшов час – і у багатьох стерлися деталі тих зустрічей, чимало моїх земляків стали переселенцями, у них втрачені фото та книги… Аж раптом приємна новина: Василь Суярко у телефонній розмові повідомив, що Роман Іваничук має спогади про відвідини донецького краю, які увійшли до його книг «Дороги вольні і невольні» та «Голоси з-над вод Генісарета. Я ще не писав про Донбас…». На моє прохання, чи можна придбати вказані книги з особистої бібліотеки письменника, його донька Наталія Іваничук повідомила, що вони є в єдиних екземплярах і порадила звернутися у видавництво «Фоліо», яке займалося виданням книг Р.І. Іваничука. Земляк з Костянтинівки Михайло Мілян допоміг віднайти у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва імені Романа Іваничука вказані книги та сфотографувати потрібні сторінки, а потім надіслав на мою слов’янську адресу. Так поступово збирався матеріал, який згодом був мною опрацьований.
То ж маємо таку щасливу можливість звернутися до спогадів самого Романа Івановича Іваничука про своє перебування на Донеччині, про зустрічі з мешканцями донецького краю та його враження від тих поїздок.
Довгий час Роману Іваничуку не давала спокою думка: за 60 прожитих літ відвідав чимало країн, «прагнув пізнати Україну і, здавалося, зробив це, бо ж побував майже у кожному регіоні. Проте «майже» – то ще не все, чомусь-то я ні разу не дійшов до східної межі моєї батьківщини, то чи ж мав право, не змірявши її з краю в край власними ногами, мовити, що знаю її? І чи не повинно було проймати мене почуття сорому за те, що пів світу об’їздив вздовж і впоперек, а Україну – ні?» [,474]. Тоді згадалися письменнику слова свого побратима-сучасника Дмитра Павличка про те, що, мовляв, «на Україну пора вже дивитися не з висоти Говерли, а – терикона. Парадністю відгонить від цих слів, проте затаєна в них і суща правда; я зреконструював би цей вислів так: дивитись на Україну треба одночасно з Говерли й донбасівського терикона, спершись, немов велетень, ногами на обидві висоти, – й тоді внизу побачиш величний Дніпро, який не розділяє, а з’єднує обаполи нашої держави…».[,474-475].
У роздумах Романа Іваничука про причини, які довгий час не приводили його на степові простори Донеччини, ми мимохідь знаходимо й коротку характеристику цього регіону, його особливості, зокрема мовні та ментальні. Роман Іванович згадував: «Я досягав західної межі Донбасу ще в молодості, коли писав «Журавлиний крик», та переступити її не довелося. Що ж то була за причина: брак часу, втома а чи страх перед найзраненішим регіоном України, де автохтон соромиться своєї рідної мови, а зайда ненавидить той край, який – за висловом однієї київської російськомовної письменниці – не є його батьківщиною, а місцем проживання? Можливо…
Був колись страх і в мене: з моєї мови насміються і бандерівцем обізвуть, ще й перекривлять – «проше пана до кобіти»… А що з того, якби й так? Коли не відчуєш, де тебе найбільше болить, тоді діагнозу не встановиш і, звісно, не вилікуєш хвороби. Та це я нині такий відважний…» [,475].
Звертаючись до своїх творчих зв’язків зі Сходом України, письменник зазначив, що «чимало про цей край написав раніше, користуючись історичними джерелами і не бачивши його» [,475]. І далі звертається до фрагменту з роману «Журавлиний крик» для того, «щоб довести непосвяченим і недовіркам, що ця земля споконвіків українська й не маємо права відчужуватися й ховатися від неї, а мусимо пізнавати, освоюватись на ній і захищати в разі потреби» [,475-476]. Для підтвердження сказаного сам автор пропонує читачеві наступний уривок з роману «Журавлиний крик»:
«…Між Ізюмом і Тором над Сіверським Дінцем, на тому місці, де в сиву давнину стояла половецька столиця Саркел, на високих горбах, вкритих старою дібровою, височів Святогорський монастир поряд з голими скелями, що вип’ялися із землі на височінь церковних куполів.
Із глибини ногайських степів стелився повз монастир спустошливий ординський шлях, званий Муравським, тому ченці закопувалися під землю, вирубавши в крейдяній глибині лабіринт келій і підземний храм, погрозливо виставивши із бійниць жерла гармат.
Не зачіпали татари войовничої обителі, не посягала за „монастир за чертой“ царська рука, тож узяв його собі під опіку барвінківський полковник Іван Гаранджа, проклавши між Ізюмом і Тором кордон по Касоговому валу. До новоутвореної паланки – Барвінківської Стінки – почали стікатися утікачі із Слобожанщини й Гетьманщини. Полковник описав кордон й відіслав до Іноземної колегії, колегія кордон затвердила. У першу неділю великого посту 1775 року ігумен Філарет на проповіді в церкві святого Миколая тлумачив вірш Євангелія від Матея про лиходіїв, які несправедливі видають закони й жорстокі чинять суди.
…Втім, у церкві, наповненій ущерть богомільним людом і козаками, пролунав крик:
– Крамольник піп! Пугачовець! Взяти його!“
На мить усі сторопіли й спам’яталися аж тоді, коли поручик і зо два десятки гусарів, що стояли під час відправи за криласом, кинулись до казальниці й до козаків. Люди стовпились у дверях, лемент вихопився з церкви й сколихнув святкову тишу на зелених горах.
Другого дня Іван Гаранджа повів свій полк за Касогів вал і, знищивши по дорозі слобожанські хутори, де стояли консистенти, підійшов до Ізюма й обложив його…
Так розпочався кінець запорозьких вольностей і Січі. Та не був цей історичний епізод ні початком, ані кінцем відвічного проживання українців на землях Донеччини, які мещерякови і чародєєви ще й нині, в шовіністичному чаду перебуваючи, називають «исконно русскими». [,476-477].
Далі письменник повертається до сучасності: «До сьогодні стоїть величний Святогорський монастир як свідок історії України: шпилями досягає неба і відбивається у водах Сіверського Дінця, над яким живе український народ, котрий вирішив свою долю 1 грудня 1991 року, й безсилою стала в той день людожерна ідея погромника України і Бога – Артема, потворна крейдяна фігура якого ще й досі жахає люд із сусідньої з монастирем гори…» [,477].
м. Слов’янськ
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.