“Українська літературна газета”, ч. 13 (331), 8 липня 2022
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/volodymyr-bazylevskyj-impresii-ta-medytatsii-7/
(З КНИГИ «ІНСТИНКТ ІСТИНИ»)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ДАВНО, здається, невдовзі після розвалу імперії, потрапила мені до рук тоненька книжечка Миколи Шлемкевича «Загублена українська людина». І зачепила за живе. Виправданням нашого кордоцентризму. Міркуваннями про індивідуалізм без індивідуальності, який призводить до отаманщини. Типізацією українського характеру. Роздумами про розколотість українства «в глибинах духу». «Загублена українська людина живе в нас, і плаче в нас. І здожене нас, як не втікали б ми від неї».
Шлемкевич вважав, що за всіма трагічними і трагікомічними українськими кризами простежується одна справжня криза – криза людини. Рішуче засудивши моралізаторство, він пропонував свій спосіб лікування. Розважливе виведення українських комплексів з комор душі на денне світло. Хто ж він, цей Шлемкевич? Хотілося знати про нього більше. Та минали роки, ім`я призабулося.
І ось переді мною книга Івана Дзюби «Золота нитка: нариси про /не/ знаних», видана «Духом і літерою». І відкривається вона знаним-незнаним Миколою Шлемкевичем.
Нарис датований 2008-им роком. В ньому окреслений життєвий і творчий шлях філософа. З усім колом його зацікавлень.
Усвідомлюючи, що творчість Шлемкевича читачеві майже невідома, автор рясно цитує його праці. Надто ті, що перейняті українськими проблемами й асоціаціями. Детально зупиняється на його докторській дисертації «Сутність філософії». На неприйнятті мислителем абсолютизації тих чи тих догм, на амбітності його задуму подати власне розуміння світової філософії.
Платонівську систему Шлемкевич узяв за зразок не тільки тому, що вона мала великий вплив на розвиток філософії. А й тому, що «якнайширше охоплює духові інтереси людини». Обґрунтовані розмисли філософа про мистецтво й релігію. Про філософію як метафізику. Про духовну культуру взагалі. Вона для нього – живий організм. Як дерево. Внутрішній сік цього дерева – філософія.
Звернувши увагу на цей образ, автор нарису узагальнює: він невипадковий. Шлемкевич – філософ, який тяжіє до мистецьких і літературних асоціацій, до поезії з її метафорикою й іншими художніми засобами. В центрі його писань – людина як особистість. Як самоцінна індивідуальність. З її раціо і чуттями.
«Сутність філософії» Іван Дзюба оцінює як значний здобуток українського інтелекту. І шкодує, що вона досі не знайшла посутнього розголосу. Хоча б з огляду «на досвід вироблення української філософської термінології, тоді ще не опрацьованої».
У цьому зв’язку пригадалося, що для вироблення російської філософської термінології немало зробив українець Памфіл Юркевич, якого, на жаль, згадують сьогодні рідко. А це ж він, відштовхуючись від Сковороди, писав про серце як духовне осереддя людини. І дав підстави для мотивації кордоцентризму.
Чи знав про це Микола Шлемкевич? Безперечно. І виправдовував нашу схильність до ліризму. Бо й сам, як мовилося, не цурався ліричної ноти. Хоча й волів її бачити у рівновазі з розумом.
У полі зору Дзюби роздуми філософа про творчі сили, які, на його думку, віддавна діють в українському світі. Це тип старосвітського поміщика, якого влаштовує рослинне існування. Гоголівська людина, цебто орієнтація на чуже. Тип сковородинський з ідеєю самовдосконалення. І людина шевченківська /«борітеся – поборете!»/. Мета цієї останньої, її ідеал – утвердити суверенне українське суспільство.
І ось тут з`являється дражливий момент. З`ясовується: інтеліґентський розум, вільний дух неспроможні створити державу. Як і її втримати. Це під силу тільки людині ірраціональної волі. Сильній людині. А не людині пози, яка декларує силу.
Ці сентенції спонукають згадати Ніцше і Донцова. Дзюба висловлює припущення, що навіяні вони Липинським і Винниченком, а можливо, й Багряним.
Шлемкевич вбачав найбільшу драму загубленої української людини в духовній незавершеності народу на відміну від інших народів світу.
«Які були б ми щасливі, коли б сьогодні, в час негоди, ми могли б увійти під високе склепіння нашого «Гамлета» чи нашого «Фавста» і коли б могли шукати доріг духа, заглиблюючись в наших Кантів, Шопенгауерів, Ніцше, Бергсонів. Маємо великих провісників у Шевченкові, Франкові, Лесі Українці, але не маємо завершителів духа. Тож не під склепінням своїх палат, але серед дороги, битий вітрами, стоїть український дух-скиталець без теплої одежі мислі й образу».
Шлемкевич переоцінював роль української еміграції у майбутньому України. На думку Дзюби, правда була за Іваном Багряним, який твердив, що долю української держави вирішуватимуть ті сили, що мають з`явитися у ній самій.
Доскіпливій аналітиці автора піддаються не тільки праці Миколи Шлемкевича, зокрема й така важлива як «Галичанство», а й «Листи до Приятелів», часопис, який він видавав упродовж років.
Увага дослідника круто зміщується: розглядаються журнальні публікації. Зокрема й дискусійні. Як стаття О.Пріцака про Грушевського.
Віддаючи належне науковому подвигу історика, який «створив окрему схему історії України», Пріцак закидає йому фетишизацію народу, неприйняття держави як такої, твердження про безкласовість української нації.
«Саме він /Грушевський – В.Б./ і своєю науковою, і політичною діяльністю спричинився до ліквідації української аристократії, що одинока була спроможна творити самостійну державу в добу наших визвольних змагань. Вона ж бо мала за собою практичний досвід цілої низки поколінь і в державній, і в господарській сферах».
Грушевський, за Пріцаком, навіть у час національної революції заперечував важливість національної держави. Вважав її синонімом кріпацтва.
Стаття Омеляна Пріцака з уболівальних і болючих. «Грушевський – постать глибоко трагічна не тільки «банкрутством своєї великої особистості», але і тим, що, зважаючи на його чесні наміри, він, що все своє життя віддав на службу українському народові, спричинив найбільшу трагедію України. Так, у надзвичайній добі українського життя на її чоло висунулась надзвичайна постать, надзвичайна не тільки своїм талантом монографічного дослідника та організатора українського наукового культурного життя, але і заразом відсталістю свого світогляду та наївністю у політичній дії…»
Чи важливо це сьогодні? Так. Тому що, судячи з наслідків наших державницьких зусиль, ми розучилися критично мислити. І до пуття не знаємо навіть тих, кого називаємо провідниками нації. Сприймаємо їх лінійно, спрощено. Отже, не засвоюємо і їхніх уроків. Не усвідомлюємо їхніх помилок.
Думається, і це мав на увазі Дзюба, коли осмислював полемічну статтю Пріцака. Як і статтю Юрія Дивнича /Юрія Лавріненка/ про Івана Багряного. Зокрема ту частину цієї останньої, де йдеться про конфлікт з націоналістами, «які не зупинялися перед найбрутальнішими формами цькування». Ще, як бачимо, подразник для думання.
Часопис «Листи до Приятелів», схоже, неабиякий культурологічний пласт життя української еміграції.
Серед зворушливих свідчень прихильності до Миколи Шлемкевича І.Дзюба цитує уривок з відомих спогадів Григорія Костюка: «Це була людина широкомасштабного державного дихання, з добротною європейською освітою і культурою /докторат Віденського університету, дальші студії в Сорбонні/, філософ з покликання й фаху, людинознавець і психолог. Він увесь свій небуденний талант віддав на пізнання людини взагалі, а української зокрема».
Нарис завершується словами, що внесок Миколи Шлемкевича в українську інтелектуальну спадщину і політичну культуру ще не осмислений.
Насамкінець інформація. До «Золотої нитки…» Івана Дзюби увійшли його есеї про Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Василя Чумака, Василя Блакитного, Миколу Хвильового, Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Юрія Клена, Миколу Бажана.
Розмова про ці персоналії, гадаю, попереду.
КНИГА-білінгва Михайла Сидоржевського «Запрошення до подорожі». Верлібри поета українською і болгарською.
Вільний вірш схиляє до знеособлення. Незрідка тексти різних авторів розрізнити важко. Така його природа. Тим паче при поверховому ознайомленні.
Простіше там, де чітко простежується мислительна домінанта, як, приміром, у нобелівської лауреатки Віслави Шимборської. Виручає логіка: гра смислами, алюзії, іронія увиразнюються, стають очевиднішими.
Складніше, де домінує ліризм. Лірика Сидоржевського з ознаками сугестивності, що властиве і його прозі. Сповідальна і безпосередня.
…я чую твоє дихання,
і стараюсь дихати з тобою разом –
щоб тісніше наблизити до себе,
увібрати тебе всю,
зіллятися з тобою –
диханням, губами…
стати тобою…
Сьогодні поезія соромиться вияву ніжності. І втрачає на цьому. Сидоржевський домежно щирий. Він уловлювач і фіксатор мінливих настроїв. Гостре відчуття пейзажу допомагає йому відтворювати складні психологічні стани, послуговуючись його деталями. З наслідків цієї взаємодії:
Звикаю жити
на скошеній стерні
під самотнім склепінням неба…
Підмічені ознаки міжсезоння, зміна кольорів, пластика їх перетікання – усе це вияскравлює ту чи ту картину. Це поезія розкріпаченої уяви, фантазійної піднесеності, зміщення планів із спробами залучення того, що не завжди надається називанню. Цебто підсвідомого. З огляду на відвагу щирості, є спокуса найменувати цю поезію поезією рефлексуючого серця. З усіма його драмами аж до несподіваного сплеску чуття, усвідомленням незворотності, як ось у цьому випадку, того, що сталося.
рідна моя,
біль мого серця,
нам не жити одним життям,
нам не дихати одним подихом,
нам не ділитися теплом на двох…
прошу:
відпусти…
Як багато сказано цими двома останніми словами…
Парадоксальна даність сьогодення: література віддаляється від ближнього. Від прихильності до нього. Втрачає здатність спілкуватися з ним просто й душевно. На щирість відповідати щирістю.
Так зимно мені
цієї порожньої ночі
у хуртовині січня
наодинці з пітьмою…
Так тяжко мені
прощатися
чекати
і не вірити
і жити знову
під склепінням туги…
—————————
так самотньо мені
у мерехтінні снігів
мовчати
і не чути
як тишу розриває серце…
Світ, як відомо, давно вже говорить переважно верлібром. Призвичаємося і ми до нього. Але приживався він на наших теренах не без конфузів і втрат. Пригадуються в`їдливі випади Хвильового щодо верлібрів Валер`яна Поліщука. Втім, не відразу узаконили вільний вірш і наші сусіди. З перших десятиліть минулого віку упам’ятку лише два, щоправда, неабиякі. «Она пришла с мороза раскрасневшаяся…» Блока і «Нашедший подкову» Мандельштама. Та це до слова.
Є ще одна особливість письма Сидоржевського. Саме вона чимало років тому спонукала мене звернути увагу на публікацію незнайомого мені досі автора, яка прямо й опосередковано перегукувалася з біблійними мотивами. Якщо не підводить пам’ять, то була розлога добірка у «Літературній Україні».
Той б і б л і й н и й Сидоржевський з його ліричним філософізмом присутній частково і в «Запрошенні до подорожі»: «тіло насититься – дух ніколи», «…бо шлях тілесний попелом стає в ту мить, котра вже відбулася…»
Але є й інший. У вірші, який дав назву книжці, згадується «колесо сансари». За індуїзмом, сансара – це плинність сущого, ланцюг переходу з однієї тілесності в іншу. Кругообіг народжень і смертей. У буквальному розумінні сансара – мандри. Залучений автором Бодлер став тією стяжкою, яка увиразнила втілення задуму.
«Зустрінемось у наступному житті» – назва ще одного з віршів. Він теж налаштовує на ту ж хвилю. «Ми втікали, та не могли втекти туди, де ми з тобою будемо нерозлучні».
Мені невідомо, читав чи ні Михайло Сидоржевський «Квіти Морії» Ніколая Реріха, перейняті символікою індуїзму. Але щось змусило мене згадати вірші-філософеми знаменитого художника і мандрівника. Суголосність мотивів? Аж ніяк. Настроєвість, інтонаційна співзвучність окремих рядків, уривків? Можливо.
Автор «Запрошення до подорожі» неквапно, але цілеспрямовано іде своїм шляхом. «В усьому простежується узагальнення, універсалізм, екзистенція, де фізичний доторк переходить у духовну категорію».
Це з передмови до книжки авторства болгарина Марина Кадієва.
Щодо перекладів. Навіть тому, хто не володіє болгарською, зрозуміло, що перекладачка Ваня Ангелова намагалася якнайточніше передати особливості почерку українського поета. І думається, це їй вдалося.
«ЧИТАЦЬКИЙ нотатник» Василя Бондаря. Гортав його, переймаючись гострим відчуттям незворотності часу. Десятки знайомих прізвищ. Зокрема й авторів «Степових кларнетів», літературної сторінки, яку вів я у «Кіровоградській правді», і колишніх членів міської літстудії «Сівач», що її випало очолювати в останні роки перед від’їздом. Живих і мертвих.
Полишив я Кіровоград ще до Чорнобиля і розвалу імперії. Разом зі стелажами вивіз і свій найцінніший скарб – велику бібліотеку, з якою мав потім немало клопотів.
Про те, як рятувала мене книга за скрутних обставин, я писав не раз і повторюватись не буду. Але мушу сказати, що затятих книжників між літераторів-ровесників не було. Були й такі, що читали тільки себе. Це звичайно ж, позначилося на їхніх писаннях. Не могло не позначитися.
Бондар належав до іншого покоління і «дійшов свого зросту і сили» уже після мого від`їзду. Тим приємніше було довідатися, що він уважний і вдумливий читач. Бо, чого гріха таїти, не перевелися письменники, які, якщо й читають, то вкрай мало. У суголоссі з відомим анекдотом. Він хоч і з шовіністичним душком, а все ж не втратив актуальності: «чукча пісатєль, а нє цітатєль».
З демократизацією життя і нинішнім поширенням цифрових технологій поняття регіональний письменник нівелюється. Глибинка перестає бути глибинкою. Все і всі на виду. Що й підтверджує коло читацьких зацікавлень автора нотатника.
Мені зрозуміла його прихильність до творчості Василя Бикова, Ремарка, Маркеса, Буніна. Про Князя /домашнє прізвисько Буніна/ я писав ще 30 років тому. Це єдиний з російських письменників першого ряду, який говорив про Україну, Шевченка, нашу історію мовою серця. Це зрозумів Маланюк, для якого Бунін – духовий українець.
Бунінський недавній ювілей не озвався, на жаль, нашим вдячним віддарунком нобелівському лауреату у вигляді пам’ятника в Полтаві чи Харкові.
Про Буніна, про його шляхетну українськість і магію письма говорили ми з Володимиром Панченком за лічені тижні до його смерті. Свідок діалогу київський Ботанічний сад.
Автор нотаток з читачів доскіпливих і вимогливих. Йому довіряєш не тільки тому, що він не приховує своїх антипатій. А й тому, що уміє порадіти з чужої удачі. Зворушливе його захоплення письменниками, які близькі йому. Міняйлом, Дімаровим, іншими. Надто ж новелістом М.Кравчуком.
Як багатолітній очільник обласної письменницької організації і головний редактор альманаху «Вежа», він, природно, переймався і переймається проблемами місцевих літераторів. І це відбилося в записах. Завдяки і його зусиллям вийшли книжки Ф.Непоменка, Тамари Журби, М.Пироженка, людей, яких я добре знав.
Не бракує в книжці й дражливих моментів. Як ось запис про «єлисаветградський шабаш». Мовиться, як я розумію, про войовничих діячів проросійського розливу, котрі за нинішньої політичної погоди почуваються вельми комфортно в місті, яке довго і неохоче прощалося з більшовицьким ідолом на своїй площі.
Правдивість фактології підтверджують і непрості стосунки між літераторами, що про них теж мовиться. Втім, де і коли вони були простими.
Бондар-аналітик щирий, розважливий і цим цікавий. Слушні його полемічні випади. Як, скажімо, обурення щодо неприсвоєння обласній дитячій бібліотеці імені Віктора Близнеця. Мене теж обурив цей факт. Позаяк було добре відомо, що автор «Звуку павутинки» і цілого ряду чудових книжок підтримував тісні контакти з цією бібліотекою упродовж років.
Я, як міг, у телефонному режимі намагався переконати людину, від якої значною мірою залежала успішність цієї акції, сказати своє слово. Не переконав.
Мемуарну літературу, щоденники називають задвірками літератури. Але незрідка на тих задвірках зауважуємо щось не менш важливе ніж те, що у дворах. На все життя лишилися в моїй пам`яті шокуючи відвертості Жан-Жака Руссо, сентенції з щоденників братів Гонкурів, Ренара. Того самого, який зронив славнозвісну фразу: літературу роблять воли.
Наше тлумачення чужих текстів самовикривальне. Осмислюючи чиюсь творчість, видаємо з головою себе. Ось чому так звані об’єктивні критерії – незрідка фікція. Обґрунтована суб’єктивність.
Нотатки утаємниченого читача – пряме й опосередковане нагадування, що попри війни, пандемії, внутрішні чвари і колотнечі, була, є і буде совісна література, як би не намагалися затруїти її сквернослови і циніки, яких батожить у своїх «Мережаних закладках» мій колега і земляк Василь Бондар.
ПРО «секрети» власної творчості ми, як правило, розводимося неохоче. Обмежуємося переважно загальниками. Підсвідомо намагаємося причепуритися, аби постати перед очима зацікавленої публіки у пристойному вигляді. Спрацьовує інстинкт самозахисту. Небажання, аби «процес травлення» зауважили інші.
Але в тім-то й річ, що публіку не влаштовує причепурювання. Вона хоче правди, а не правдоподібності, подробиць, а не загальних фраз. Їй кортить зазирнути у «святая святих» письменника, у його літературну кухню. І чим більше письменник її цікавить, тим більше їй того хочеться.
З чого починається вірш? Це знає тільки поет. У мене – з неясної мелодії, яка зринає ні з того, ні з сього і шукає втілення. Частіше – з думки, що як блискавка вражає свідомість. Подразників безліч: чужий твір як першопоштовх, деталі пейзажу, розмаїття фактів, напружені емоційні стани, які потребують розрядки, кимось зронене слово, якась випадковість – усього не перелічити.
Та ось ти за столом. Починається незрима німотна битва. Не зі словом, як це постійно пишуть, а з тією темною силою, яка тримає те слово в полоні і яке ти маєш визволити.
Наслідки битви – чернетка твого тексту. Вона жахлива. На ратному білому полі – безліч полеглих ратників. Замурзаних, нещадно закреслених слів. Вздовж і впоперек. А над ними – тріумф слів-переможців. Вони поки що вивищуються. Але хто з них остаточно постане у ролі тріумфатора, невідомо. Це ж тільки перший етап битви. Другий почнеться, коли я передрукую текст на своїй незмінній «Еріці».
Я люблю цей перехід від замурзаності до просвітлення, коли вірш ніби узаконюється і видає себе за твою власність. Насправді ж він ще не твій. Це тільки початок його наближення до тебе і тебе до нього. Щоб він став твоїм, треба вивірити його математикою. Математика поезії, її домінанта – точність. Кожне слово має бути на своєму місці. Підпомічники під рукою. Ім`я їм – словники. Як там у Рильського: «Не бійтесь заглядати у словник, словник то яр, а не сумне провалля» /З пам`яті/.
Мені важко уявити собі письменника, який не має Грінченка, Голоскевича, Ізюмова, двотомних словників фразеологічного і синонімів, словників орфографічного, етимологічного, іншомовних слів. Навіть Даля із Фасмером для зіставлень і глибшого розуміння свого. І звичайно ж, далекого від вичерпності, а все ж необхідного тлумачного словника української мови в одинадцяти томах.
Більше того: смію думати, у якому стані ті словники – незаймані вони чи потерті на корінцях – можна майже безпомилково чи принаймні з великою долею вірогідності передбачити якість писань їхнього власника.
Так, бувають вірші як подарунки долі. Вірші, які виливаються відразу, без отих самих «мук творчості». Але трапляється те вкрай рідко.
Тому повертаюсь до свого машинопису. Фільтрую, уточнюю. І знову передруковую. І знову по якійсь паузі вичитую. Інколи – протягом тижня. Це не означає, що я тільки ним і займаюсь.
Річ у тім, що мене дратують навіть незначні поправки. Вони мозолять очі. Заважають повнометражно сприймати текст у його цілісності. Тому кожен мій передрук – то ніби крок до себе. До свого «я».
Мені подобається процес вивільнення вірша з чернеток. Це мій кайф. Так, либонь, почувається молода мама, купаючи у ванні своє маля…
Нарешті, настає день, коли мені здається, що правити вже нічого і є ризик нашкодити надмірним втручанням. Я долучаю вірш до написаних раніше і забуваю про нього. До слова, Гоголь радив повертатися до написаного не раніше ніж через місяць. Я ж повертаюсь, коли наважуюсь опублікувати вірш у періодиці. Ось тоді знову він потрапляє під оптику. І знову доскіпливо вичитується. Відстороненість в часі, коли текст призабувся, для мене дуже важлива. Це контрольний погляд. Оскарженню він не підлягає. Варіант остаточний. Навіть якщо за мною не вся правда.
Звичайно ж, у кожного поета своя «кухня». Ці зізнання – лише дещиця з моєї практики. Можливо, вони заохотять когось із колег поділитися своїм досвідом. Книжок з психології творчості у нас нерясно.
ВИДАЮЧИ свою поетичну антологію «Стріла», я припустився суттєвої помилки. Не сказав, що мій антологічний реєстр з тлумаченням 45-ти поетів не вичерпується. Що в перспективі я мав намір осмислити творчість ще приблизно стількох же авторів. І якщо до «Стріли» виданої увійшли лише небіжчики, то в «Стрілі» наступній мали бути живі сучасники.
Не склалося. Моя необачність дала підстави для непорозумінь і кривотлумачень. Авторитетний критик написав, що я відкидаю герметичність поезії, скептично ставлюся до поетичних темнот і складнощів, що послідовно не милую не дуже прозорих для прочитання чудових світових і українських поетів.
Уточнюю. Я віддав данину не лишень класичній прозорості, а й алюзійності, підтексту. Що й засвідчено багатьма моїми писаннями. Віршами зокрема. Коли я говорив про маскування порожнечі, то мав на увазі поширену тенденцію, ім`я якої, якщо за Пушкіним, «ложная мудрость». І на яку особливо щедра постмодерністська практика. В епоху Пушкіна верлібром, як відомо, не переймалися. І «ложную мудрость», яка «мерцает и тлеет», розпізнати було легше ніж сьогодні. З верлібрацією поезії маскування порожнечі стало винахідливішим і розмаїтішим. Що й простежується у віршописаннях поетів різних поколінь. Аж до новобранців останнього призову.
Мабуть, критик мав рацію, коли закинув мені перебір викривального тону. З огляду на послідовність цього мого мотиву і кількісний, сказати б, його показник. У зіставленні моїх випадів з інвективами Маланюка він нагадав, що той «воював за неї». Цебто за Україну. Отже, мав моральне право на критику. А ось сучасний поет такого права мовби й немає.
Так, Маланюк вистраждав свою нещадну правду. Та є тут один важливий нюанс. Поет шмагав Україну підневільну. Сучасний поет критикує Україну незалежну, яка, отримавши волю, не знає що з нею робити. Державний безлад довжиною у тридцять з гаком років дає мало підстав для віри у можливість якісних змін. І хто знає, чия світоглядна драма глибша: поета, який таврував недержавну Україну за її історичні промахи, зокрема в боротьбі з більшовизмом, чи поета доленосного для неї часу, який обернувся принизливою неспроможністю. Аж до провальних виборів 2019-го. Критик свідомий тих фактів. Інакше б не зауважив: «Вистражданість не позичається. Вона може бути лише своєю. Отже, й інакшою».
Чи я «глибокий антиурбаніст», який «міста не любить взагалі»? Не зовсім так. Якщо й антиурбаніст, то ситуативний. Якщо й не люблю, то міста-русифікатора, міста антиукраїнського, а не «вічного Києва».
Я вдячний аналітику за увагу до моєї творчості. І гадаю, мої уточнення стосуються не тільки одиничного, персонального, а й деперсоналізованого.
Поет – не виголошувач істин в останній інстанції. Його сентенції залежать від станів його душі. Сьогодні він може стверджувати те, що завтра заперечить. Можна любити, можна й ненавидіти свою державу. Можна звеличувати місто і вергати на нього громи.
Так, це аксіоми. І нагадую я їх тільки тому, що інколи й вони припадають пилом. Втрачають первісну свіжість.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/