Володимир Базилевський. «Імпресії та медитації»

343

“Українська літературна газета”, ч. 11-12 (329-330), червень 2022

 

(З  КНИГИ  «ІНСТИНКТ  ІСТИНИ»)

 

24 ЛЮТОГО 2022-го. Поворотний день в українській історії. Імператив свідомості – ми і вони. Восьмирічна боротьба на сході, попри великі втрати, лишалася досі для більшості фактом прикрим, але не першорядним. Внутрішні протистояння і негаразди витіснили її на периферію уваги. І стала вона сприйматися, як затяжний фільм, внаслідок звичності і повторюваності кадрів, який втратив гостроту гіпнотичної дії.

Ситуація круто змінилася, коли російський фашизм пішов ва-банк. Війна дісталася помешкань українців центру і заходу. Оглушила їх сиренами. Залпами «смерчів», «градів» та «ураганів». Вибухами снарядів і бомб. Усією сукупністю смертоносного заліза. Ворог затявся затягнути зашморг на шиї Києва.

Летаргічний сон урвався. Постала реальність з далекосяжними наслідками. Не тільки для України, а й для Європи і світу. Ретельно сплановане нашестя, всупереч сподіванням петербурзького гопника, об`єднало україномовних і російськомовних. Своїх і недосвоїх. Учорашніх опонентів і навіть зачарованих «русским миром». Принаймні тих, хто пережив страх смерті. Опинився під прицілом ракет, танків, бронемашин та артилерійських систем. Хто на власні очі переконався, що бомбосховища рятують далеко не завжди.

Сьогодні шістнадцятий день війни. Поза сумнівом, ми її виграємо. Але ціною втрат тисяч життів. Ціною втрат матеріальних і духовних цінностей, які вже зараз не піддаються обліку.

Це плата і за наше запізніле прозріння. За нашу недалекоглядність і безтурботність.

Війна переінакшить нас. Пересотворить. Ми вийдемо із неї іншими. Стануться зрушення не тільки у наших стосунках між собою, а й зі світом. Помудрішаємо світоглядно. Набере рельєфніших обрисів наше ставлення до Європи й Америки. Увиразниться й утвердиться.

Війна з Росією відсуне Росію у нашій свідомості у напрямку того пекла, яке вона влаштувала нам.

Наш гіркий досвід, наша оптимістична трагедія стануть яскравими ілюстраціями до констатацій і передбачень її ж тверезих умів.

І тоді з`ясується, що, скажімо, Чаадаєв, який жив у дев’ятнадцятому столітті, наш сучасник.

«Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять зрештою зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за її межі і нападати на інші народи.

Московщина – це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів».

Панславіст Тютчев, який твердив, що «умом Россию не понять» і що «в Россию можно только верить», парадоксальним чином підтвердив: те, що чинить Росія сьогодні в Україні, розуму не підвладне. Несполучне зі здоровим глуздом. Вірять у Росію тільки політичні дальтоніки. Вірити Росії – неможливо тим паче. Уся її історія – спростування цієї віри.

Тютчев, який 20 з гаком років прожив у Європі, гаразд усвідомлював несумісність цих двох світів. Тому й змушений був визнати: принципи, на яких стоїть Європа і Росія, такою мірою протилежні і так заперечують одне одного, що життя однієї з них можливе лише ціною смерті іншої.

Це факт, що російське населення у масі своїй підтримує і виправдовує насильницькі дії душогуба Путіна. Домінує думка, що то наслідок багаторічного зомбування. Не тільки. Спрацьовує передусім ген агресивності «азійських кочовиків». Менталітет орди.

Про те, що російське суспільство страшне, знав не тільки Герцен, якому належить ця сентенція. Знали і європейці. Досить згадати книжку маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія, 1839».

Напрочуд точна діагностика від канонізованого більшовиками Маркса.

«Політика Росії – незмінна. Російські методи і тактика змінювалися, змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – є й буде незмінною. Московський панславізм – це лише одна з форм московського загарбництва».

Як у воду дивився автор «Капіталу». У ядерну епоху до тих форм додалися війна гібридна, війна інформаційна і т.д.

Скажених псів не лікують. Скажених псів убивають. Скажений пес нарощує скаженину, переховуючись в алтайських горах у бункері. Але бункери не рятують. Бункерного Путіна чекає доля бункерного Гітлера. Настала пора зустрітися їм у пеклі.

 

СИГНАЛ пам`яті. 2013-ий рік. Коктебель. Залюднений пляж. На тапчані майже впритул учитель профтехучилища, сибіряк. Познайомилися кілька днів тому. Обмінюємося враженнями. Перемовляємося, як водиться, про се, про те. Про політику зокрема. Як же без неї. Зайшла мова про Путіна. Кажу без еківоків: «Знаю, Москва жирує, а російська глибинка голодує і спивається. То хто він для неї, Путін?»

Сибіряк знизує плечима: «Как кто? Обы­кновенный питерский бандит».

 

ПОШТА від Віктора Мельника. Вірші, переклади, детективний роман.

Досі знав цього автора з його публікацій у періодиці. І навіть не підозрював, що він відчайдушний експериментатор. Принаймні був таким у пору видання цієї химерної книжки журнального формату. З порізаними чи пак розрізаними на рядки текстами сонетів. Видання, до якого не відразу вдається підступитися.

З анотації: «…книжка з такими естетичними підходами видається вперше. Химерна і її назва: «Трильярди сонетів».

Уже зовнішній вигляд химерії схиляє до сюру. Добре, що автор роз’яснив що й до чого. І запропонував алгоритм прочитання для читачів-традиціоналістів. Цебто таких як я.

Справді маємо зухвалу спробу замаху на традиційну поетику. Спробу, яка спонукає згадати практику українського футуризму в таких її персоналіях як М.Семенко і Гео Шкурупій.

І звичайно ж, російських «будетлян». Передусім Хлєбнікова з його дерзновенними шуканнями. І, до слова, ряснопадом українізмів у його творчості.

У цьому зв’язку варто би пам’ятати, що в останні роки життя цей одержимий адепт нечуваної досі поетичної мови дійшов висновку: річ, яка написана тільки «новим словом», «не зачіпає свідомості». Зауважмо оце «тільки». Воно означає, що новатор ревізує самого себе. Промовисте у цьому сенсі його зацікавлення пушкінською поетикою.

Кваплюся обмовитися, що це принагідні міркування. За словами Мельника, в основу його книжки покладена формальна ідея французького поета Рено.

Що ж, ця ідея тільки увиразнює вразливість гри, яка поглинає здоровий глузд. Ілюстрація, що дає підстави для думань про парадоксальність природи новаторства.

Із зауваг М.Сулими щодо порушень традиційних форм подачі тексту. Вони звідти, з тієї ж книжки. «Сила й безсилля слова зливаються в такому творі, семантика потрапляє в декоративну рамку і, буває, таке поєднання наштовхує на незнані досі асоціації, відкриває додаткові смисли».

Дуже делікатна констатація: б у в а є. Цебто виняток, а не правило. Цебто фактично «не зачіпає свідомості».

В.Мельник, який запропонував новий термін «комплекс сонетів», свідомий небезпеки квазіестетичної «гри в бісер». Гри, у якій нівелюється естетичний чинник.

У його збірочці «Вишуки», виданій кількома роками раніше, задіяний сонетарій у вигляді сонетів: нахиленого, повішеного, сонета навиворіт, сонета навстоячки. Є навіть сонеторт.

Ризикуючи опинитися у ролі ортодокса «квадратних дум і речень», усе ж наважуся нагадати, що у так звані фігурні вірші людство гралося ще до нашої ери. Мета гри – це для неутаємничених – щоб графічний малюнок рядків та виділених у них літер став зображенням якоїсь фігури чи предмета.

Фігурні вірші, так звана зоропоезія – це й неминучі заданість, силуваність, натужність. Тобто усе те, що протипоказане поезії. І добре, якщо з більшою чи меншою мірою успішності простежується в них ота сама семантика чи бодай натяк на неї. Показові у цьому плані вірші неабиякого гравця, українського поета XVII століття Івана Величковського.

Так, експерименти і експериментатори потрібні. Традиція і традиціоналісти потребують вливання свіжої крові. Але група її у тих і тих має бути одна.

Забезпечений культурою експеримент – то й випробування для мови. Іспит її на зрілість і гнучкість. На здатність втілювати навіть чудернацькі вибрики уяви. Ось на такі роздуми наштовхнули мене експерименти В.Мельника.

Я не став би розводитися з цього приводу, якби не ще одна книжечка, з надісланих автором: «Будиночок з вікнами в ліс».

За шибками раз-по-раз прольоти листків золотих.

То по-змовницьки осінь підморгує – знову і знову.

Ще нема холодів, ще не скоро появиться сніг.

Розгризає в каміні вогонь пересушені дрова,

І скрутились клубочком утома й печаль коло ніг.

 

Ледь напруживши тишу, прогупа некликаний гість,

тільки не одізвуся, не встану йому відчинити.

Не чекаю нікого в будиночку з вікнами в ліс –

Ненадійному прихистку у безнадійному світі.

Золоті пролітають хвилини. Життя падолист.

 

Це мовби інший поет. Поет – традиціоналіст.

Мені до душі образний і семантичний лад цієї збірочки. Її різка, свіжа, а то й несподівана колористика.

 

Горизонт – ніби шабля ввійшла

І хлюпнула червоним.

Так кривава імла

За чекістським загоном.

 

Так згоряє покинутий дім,

Щоб туди – більш ніколи.

І по ночі – по чорній воді –

Розбігаються кола.

 

І нікого – хоч вічність гляди,

Встрягши оком у темінь.

Розчинились у травах сліди

І тіла в чорноземі.

 

Пейзаж як основа для відтворення найскладніших душевних станів. Деталі, метафорика пейзажу задіяні чи не в кожному тексті.

 

Вогонь над багаттям – як звільнені душі дерев,

Злітають у рай, на прощання махнувши димками.

І здалеку чутно, як озеро тишу пере

Об камінь…

 

Або:

 

Малюнка рентгенівського негатив:

В повітря прозорому тілі.

Чорніють дерева, як бронхи курців,

На тлі заметілі…

 

Це той випадок, коли культурний рівень автора прочитується з одного рядка: «За болем – поле внутрішньої тиші…». Саме так. Математика поезії в дії.

Коли втішаєшся чужим, свербіж цитації неминучий.

 

Прийде осінь, якої не переживу,

Кулеметна сльота обсікатиме сад,

Рикошетом врізаючись в білу траву,

І душа замість неба захоче назад,

Та не зможе вернутись до замкнутих віч,

Розгойдати зупинене дихання знов…

 

Поховайте її в ненаписаний вірш,

Де ні слів, ні думок, тільки біль і любов.

 

Відмовляюся коментувати цей текст. Він промовляє за себе сам.

КНИЖКУ спогадів про видавництво «Молодь» надіслав мені один з її авторів, він же упорядник Леонід Петровський.

Читав-гортав її з неабияким інтересом не без підстав. У «Молоді» я дебютував. У «Молоді» мої «Сніги» – крамола! – переназвали на «Світлицю». У «Молоді» я впритул зіткнувся з непорядністю деяких її працівників при виданні своєї збірки «Чуття землі небесне».

Звідти ж виніс гіркий досвід того, що відомий поет назвав передбанником цензури. Цензури непублікацією, викреслюванням, вписуванням. Рукою автора зокрема. Цебто усім тим, що найменувалося редагуванням. Згадую про все те при тверезому усвідомленні і своєї вини.

Книжка спогадів має пишну назву «Повесіннє тепло в північно-східній холоднечі». Матеріали до неї замовлялися і збиралися упродовж двадцяти років. Багатьох авторів уже немає.

Аналогів цьому виданню не пригадую. Тим природніше бажання зазирнути на кух­ню видавництва, чиї страви облі­ко­ву­вались мільйонними тиражами. З перевагою, певна річ, ідеологічного мотлоху.

Звичайно ж, безоглядно довіряти усьому сказаному не випадає з багатьох причин. Наївно було би сподіватися, що живі скажуть усю правду про живих. То з мертвими можна не церемонитися. Та це стосується мемуаристики загалом.

Втім, у даному випадку простіше – свідчень багато. А це дає можливість шляхом зіставлень якщо й не вилущити істину, то принаймні наблизитися до неї.

«Молодь» була ідеологічним підрозділом ЦК ВЛКСМУ. У стосунках видавців з високим начальством багато важив людський фактор у його персональних виявах. Як з того так і з того боку. Дізнаємося, що навіть у найвищих ешелонах влади знаходилися персоналії, які за умілої дипломатії зацікавленої сторони бодай якоюсь мірою знижували градус напруження. Як у випадку з В.Гримичем чи виданням книжок В.Симоненка та Ліни Костенко.

«Коли після певних «сигналів» в тому чи тому видавництві зупинялися чи розсипалися верстки книг, зосібне, Ліни Костенко, Василя Симоненка чи Григора Тютюнника, на тривожний поклик побратимів-видавців я брав ноги на плечі і йшов до ЦК. Віталій Врублевський, вислухавши мої запевнення в абсолютній безпідставності наїздів, важко зітхав і, скрушно похитавши головою, все ж прямував до Щербицького. І проблема розв’язувалася позитивно».

Цитата – з Бориса Олійника. Її навів у своїй статті В.Біленко, колишній головний редактор «Молоді». Те підтвердив у якійсь із публікацій і сам Врублевський.

Про те, як Олійник підставляв своє плече задля вирішення тієї чи тієї проблеми, згадує і П.Засенко.

Сьогодні «наїзди» на Олійника стали чи не нормою. Світоглядні розбіжності і кон’юнктура заступили живу постать. А з тих же спогадів дізнаємося, що він, Олійник на засіданні президії СПУ 1972 року був єдиний, хто виступив проти виключення І.Дзюби із Спілки. За що й поплатився. Був усунутий з посади секретаря правління СПУ. На вимогу влади «Молодь» розсипала набір його книжки «Рух».

Яким нещадним був ідеологічний прес, свідчить розправа з тим же В. Гримичем, коли його, колишнього фронтовика, ледь не довели до смерті.

Важливе свідчення В.Гужви: «Тиск згори породжував протидію «знизу», і не було більшого задоволення, ніж обійти цензуру, перехитрувати залізні ідеологеми». І там же, прямим текстом – про існування в «Молоді» п’ятої колони. Троглодитів, якщо за А.Шевченком. Кар`єристів і сексотів – за свідченням вже іншого мемуариста.

Що дух внутрішнього спротиву несправедливості не вигасав у колективі видавництва, промовляють факти, наведені Л.Петровським. Він, як завідуючий відділом пропаганди і реклами книги знав, за його словами, і те, що було відоме далеко не всім. Зокрема про долю тиражів проскрибованих книжок. Владі доповідалося, що тиражі знищені. Насправді ж вони осідали у господарському підвалі. Туди їх заганяли в надії на поліпшення державної погоди. Так було з «Князівством трав» Засенка і з книгою Плачинди і Колісниченка «Неопалима купина». Втім, за ужорсточення репресій тиражі таки нищилися.

Забавна історія з книжкою «Шпага Олександра Засядька».

Щоб виконати план і зберегти тираж, йому, Петровському було велено негайно вивезти її в Білорусію, у Гомельський книготорг. Операція пройшла успішно. Білоруси вантаж прийняли і розрахувалися з «Молоддю».

З кращих матеріалів збірника – спогад П.Засенка. Полемічним запалом перейнята стаття О.Шугая «Як нещастя стало щастям». У ній відлунився напружений мікроклімат пори закручування гайок. Читати його – внутрішньо напружуватись: скільки там трагічних подробиць, пов’язаних з В. Симоненком, спілкуванням з ним, з його похороном, відвідинами матері поета, виданням його книжки.

Збірник прояснив сторінку біографії дорогої для мене людини у зв’язку з її трагічною долею. Кажу про Віктора Близнеця. Досі ця сторінка була для мене затемненою. Я навіть припускав, що на тому, що з ним сталося, могла позначитися його робота в «Молоді». Та ось прочитав «Окрушини» Д.Чередниченка і відлягло від серця. Написано з тією мірою душевної співпричетності, яка діймає: його розуміли.

Натрапив і на лист самого Віктора в «Порахунках з минулим» Гримича. Лист по свіжих слідах розправи над колегою. «Я знаю, що це азіатчина, можна сподіватися на будь-яку підлість. Думаю, у тебе самого вистачить сил звестись на ноги, плюнути на ту братію, взятись за справжню роботу…»

Як було не впізнати за цими словами автора «Звука павутинки». До слова, цю найсвітлішу з його книжок я прочитав саме в «Молоді», куди він затягнув мене, коли я прилетів з Кіровограда. «Прочитай, будь ласка, повістина коротка…». Прочитав і видихнув своє захоплення.

«…про цю дивовижну людину можна було б написати книжку». Це теж про нього, Близнеця у статті Ю.Попсуєнка.

У збірнику вміщено три коротких вірші Д.Онковича. Поета негучного, але зі своїм тембром голосу. На превеликий жаль, сьогодні його майже не згадують. Один з його віршів «Цвяхи» завершується рядками:

«Навіщо ж вам голови, цвяхи, Коли тільки б`ють по них?» Єресь як на ту пору. І промовиста алюзія як на сьогодні.

Видавництво «Молодь» було засноване 1923-го року. І проіснувало до 2016-го. Потужне творче підприємство припинило свою діяльність за незалежної України. Зникли провідні українські журнали. Ті ж, що лишилися, ледве зводять кінці з кінцями. Майже столітня «Літературна Україна» у перманентних шуканнях джерел живлення. Жалюгідні наклади українських книжок як передвістя ще гіршого.

У цьому зв’язку виникає безліч питань. Яке майбутнє української літератури? З огляду на комерційно-споживацький прес, чи не обернеться вона на свою протилежність? Що чекає на українського письменника, праця якого не оплачується, у найближчому майбутньому? Ну й багато іншого. Аж до самовбивчого: чи є у нас насправді голови, якщо по них так тяжко гатить незалежний гуманітарний молот?

За політичного диктату усе ж виходили путні книжки. І письменник отримував платню за свою хай і пошарпану працю. За прибутково-грошового диктату /Ю.Щербак/ письменник, якщо він десь не працює, ризикує померти з голоду.

Ні, це не ностальгія за минулим. Це ностальгія за майбутнім, яке заповідалося тридцять років тому і яке, схоже, катастрофічно втрачаємо.

Ще й до таких безрадісних міркувань схиляє видана книжка спогадів про видавництво «Молодь». Тираж її… 100 примірників. Чом не ілюстрація до сказаного?

(Закінчення буде)

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/