“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/valentyna-halych-bereh-liubovi-olesia-honchara/
ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕНТИНИ ГОНЧАР
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відчувалося, якою втіхою для дружини письменника було все зроблене нами. Я раділа, що Валентині Данилівні сподобався студентський літературний альманах “З когорти титанів”, приурочений роковинам письменника, вона особливо відзначила опубліковані кращі лінгвістичні етюди переможців конкурсу “Крилата метафора Олеся Гончара”. Надіслані нею фотопортрет Олеся Терентійовича та вирізка з газети “Літературна Україна” від 9 липня 1998 року з публікацією “До чистих джерел духовності” – звіту комісії з творчої спадщини Олеся Гончара, що починався переліком ювілейних заходів у Рівному й закінчувався фрагментом з мого листа до Валентини Данилівни, давно вже стали реліквіями в моїй родині.
Листування з Валентиною Данилівною продовжилося й після того, як я переїхала до міста Луганська й працювала там у педагогічному університеті. Дружина митця відгукнулася на мій вітальний з Новим 2000 роком лист:
Валентина Данилівна Гончар і Валентина Галич Глибокошановна Валентино Миколаївно!
Від душі дякую Вам за гарні побажання мені до Нового 2000-го Року, навзаєм бажаю й Вам всього найкращого і Вашій родині також.
Мене радує те, що ви тепер повернулися до свого рідного краю, де так потрібні такі люди, як Ви, найперше маю на увазі Вашу національно закорінену й творчо мислячу особистість, неабиякі знання й досвід, хоча й розумію, який складний час адаптації, які труднощі вам доведеться подолати, вживаючись в те середовище, де українська культура і її представники, м’яко кажучи, не в достатній пошані.
Тішить мене, як і Вас, що Вас розуміє молодь, наша надія, і що україномовна інтелігенція прагне до згуртування.
Пригадується мені, що свого часу за життя Олесь Терентійович прихильно й уважно ставився до творчості Миколи Малахути, а Олесь Гончар мав чуття на таланти.
Отож, подякуйте Миколі Даниловичу за добрий намір щодо видання щоденників Олеся Терентійовича, я матиму це на увазі, хоча й знаю, що скрізь в Україні зараз скрутно з виданням української книжки.
Про Ваші есе-роздуми, що надруковані в журналі “Київ”, ті, хто їх читали, відгукуються схвально, публікація не пройшла не поміченою для прихильників творчості письменника.
Ще хочу Вам сказати (може, Ви й не знаєте про це), що німці заснували премію Олеся Гончара в трьох номінаціях для молоді до 30 років. Одна з них за літературознавчі роботи про творчість письменника (500 нім. марок). Надсилаю Вам публікацію журналіста Віталія Абліцова про премію, з надією, що, може, й у Вашому університеті знайдуться бажаючі позмагатися за цю премію.
Надсилаю Вам збірник матеріалів про Олеся Терентійовича, може, це Вам знадобиться в роботі. а ще ласкаво прошу передати “Вінок пам’яті” Миколі Даниловичу Малахуті з вітанням від мене.
Успіхів Вам на Вашій новій життєвій дорозі. Щасти Вам!
Ваша – Валентина Гончар.
- 01. 2000 р., м. Київ.
Надісланий Валентиною Данилівною збірник документів та матеріалів “Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар у суспільно-політичному житті України 60 – 80-і рр. ХХ ст.” спонукав мене до того, щоб у докторській дисертації з журналістики дослідити публіцистику письменника. Згодом Валентина Данилівна ще подарувала мені книжки “Поетичний пунктир походу” та “Катарсис” з незабутніми для мене підписами, у яких вона знайшла щирі й сердечні слова, звернені до мене, що вселяли впевненість у мої творчі сили, віру в здійснення наукових планів. Я недаремно подала повні тексти листів дружини письменника. Вони виявляють високу культуру їх адресанта: прекрасне знання української мови, витримку канонів епістолярного тексту, хист публіциста, а ще – вони споріднені з листами Олеся Гончара за стилем, добросердністю змісту, духовною аурою, умінням спілкуватися. Публіцистичні мотиви вболівання за кризовий стан української літератури, віри в дієздатність молоді в їх листах переводять спілкування на рівень масового адресата.
БЛАГОСЛОВЕННЯ ВАЛЕНТИНИ ДАНИЛІВНИ
2001 року я вступила до докторантури Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але перед цим я зустрілася з Валентиною Данилівною, хотілося дізнатися її думку стосовно обраної теми. Пам’ятаю, що в той ласкавий травневий день я після розмови зі своїм майбутнім науковим консультантом професором В. В. Різуном з букетом квітів поспішала на першу зустріч з Валентино Данилівною. Дуже хвилювалася, адже йшла в дім Олеся Гончара, мучили запитання, яка вона, дружина письменника, чи сподобаюся їй? Двері відчинила жінка середнього зросту з ясними терновими очима, привітно запросила мене до кабінету Олеся Терентійовича, де все для мене пахло святістю. Тему мого дослідження Валентина Данилівна схвалила відразу, ще й відзначила, що рукописний архів письменника збиралася передати на зберігання в державні установи, а тепер дозволить мені попрацювати з ним. Це було справжнє благословення на тернистий шлях здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності “журналістика”.
Наша розмова, що почалася, була перервана візитом одного з керівників Київської міської організації спілки письменників України. Йому треба було уточнити окремі питання, що стосувалися відкриття пам’ятника Олесю Гончару. Валентина Данилівна представила мене як науковця з Луганська, який збирається досліджувати журналістську, публіцистичну й редакторську діяльність Олеся Гончара. Реакція цього візитера була неочікуваною. Він вигукнув таку великодумну фразу “Чи є щось спільне між грушею, столом, на якому вона лежить, і стільцем, що стоїть біля столу?”, яку можна порівняти хіба що з останніми словами перед стратою давньогрецького філософа Сократа “Не забудьте віддати півня Асклепію”, котру досі не можуть розтлумачити вчені різних країн.
Щоправда, я зрозуміла, що це була реакція на те, що я “замахнулася” на “їхнього” письменника. Валентина Данилівна почувала себе ніяково, а я, що відразу знайшла відповідь: “Грушу, стіл і стілець об’єднує господар, що виростив грушу, змайстрував стіл і стілець, так як і художню, журналістську і публіцистичну творчість Олеся Гончара єднає автор, його слово, вироблена упродовж десятиліть естетична система”. Але я тоді промовчала, адже була перший раз у світлиці Олеся Гончара, і дискутувати над тим, що, здавалось, і так зрозуміло, було не доречним. Уже тоді я зрозуміла, що опонентів у мого дослідження буде чимало, справді, знаходились такі, які говорили: “Ну який Олесь Гончар журналіст? Він письменник!”. Як не дивно, такі ультиматуми розпалювали в мене бажання якнайшвидше розкрити світу ще одну недостатньо відому сторінку творчої біографії Олеся Гончара.
За активної допомоги Валентини Данилівни мені вдалося розшукати 1020 журналістських текстів Олеся Гончара, що відповідає практиці журналістської та публіцистичної діяльності письменників зі світовим ім’ям, звести їх до єдиної системи, реконструювати модель публіцистичної творчості Олеся Гончара. 2004 року у видавництві “Наукова думка” була опублікована 816-сторінкова монографія “Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності”, за яку я в 2009 році одержала літературну премію імені Олеся Гончара. У ній, до речі, я подаю багато автографів публіцистичних творів письменника, які, як і художні тексти, позначені великою авторською правкою, наочно показують вдумливу копітку роботу Олеся Гончара над словом, зверненим до масової аудиторії. У січні 2005 року в присутності Валентини Данилівни була захищена дисертація “Публіцистична творчість Олеся Гончара: історія, поетика, прагматика”.
Зараз, поринаючи в минуле, думаю, якби тоді, у 2001 році, Валентина Данилівна не залишила вдома архів і не дозволила мені ним користуватися, чи змогла б я написати таку наукову роботу, а згодом упорядкувати публіцистику письменника для видання 12-томного зібрання його творчості (це 9 том у 2-х книгах, де зібрано понад 1000 сторінок тексту?). Звичайно, цьому сприяло ще й спілкування з Валентиною Данилівною, її спогади про те, як писав Олесь Гончар. До слова, коли Валентина Данилівна велику частину архіву публіцистичних творів передала в Інститут рукописів Національної наукової бібліотеки імені В. І. Вернадського, але вони стали недоступними для науковців, бо упродовж чотирьох-п’яти років лежали нерозібраними у водонепроникних мішках, бо, як пояснювали моїм аспірантам, не вистачало кадрів. А мої учні плідно скористалися скопійованими автографами публіцистичних текстів Олеся Гончара. Нині вони знаходяться в моїй луганській, поки що не відібраній окупантами квартирі, і доля їхня не відома. Мріялося, що передам їх Херсонській обласній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара.
У своїх спогадах я б хотіла розкрити людські якості Валентини Данилівни, її літературознавчу й громадську діяльність. Про гостинність цієї жінки не раз згадують у мемуарах ті, кому довелося бувати в затишному домі Гончарів. Наділена мудрістю й добротою того покоління, яке пережило голод, війну, репресії, вона добре розуміла, що переобтяжену науковими клопотами людину необхідно підгодувати, напоїти чаєм. Валентина Данилівна жодного разу не відпустила мене, не почастувавши, і як це все було доречним (одержимі наукою мене розуміють). Не забулося, як у перший мій прихід, я дуже поспішала на потяг, Валентина Данилівна швидко зібрала мені “тормозок”(а я й справді з учорашнього вечора й краплі в роті не тримала, цілий день бігала по Києву, вирішувала свої справи), але її пиріжечки з’їла не всі, залишила для своїх рідних як гостинець …від самої дружини Гончара. І в час окупації російським агресором Луганська, коли я позбавилася рідного дому й опинилася в статусі тимчасово переміщеної особи, вона всіляко підтримувала мене: і словом і подаруночками. Але найнезабутнішим став подарований нею у січні 2022 року, напередодні повномасштабної війни, дзвіночок-тронка, переливами дзвону якого я нині у день світлої пам’яті Олеся Гончара (3 квітня ) завжди завершую свої лекції в Економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука, сповнюючи майбутніх журналістів почуттям національної гідності та історичної пам’яті.
ПАРОВАНІ БОГОМ
Валентина Данилівна була не тією дружиною видатного письменника, яка тішилася під парасолькою його слави. Вона була його коханою жінкою, довіреною особою, великим другом. Великодушність і толерантність Валентини Данилівни просто вражають. Перечитуючи щоденники Олеся Гончара, упорядковані його дружиною, я подивувалася, що вона зберегла всі записи про жінок, які траплялися в житті Гончара-фронтовика: і про студентське захоплення − Людмилу, з якою листувався в роки війни, і про небовий ключ − голубу квітку любові молодого письменника до словачки Юлії. Можна було б це й вилучити, мовляв, я єдина і неповторна, але тоді б Олесь Гончар залишився б у нашій пам’яті іконним, не до кінця зрозумілим як людина. Якось поділилася цими думками з Валентиною Данилівною, а вона не ухилилася від розмови й сказала: “Це ж було до одруження, а в Олеся Гончара, коли він навчався в Дніпропетровському університеті, закохувалися всі дівчата. Ви помітили, як одухотворено в щоденнику він пише про жіночу красу?”. Нині, коли піддається ревізії творча спадщина класиків, розкриваються компрометуючі моменти в їх особистому житті. Навіть у часи найбрудніших злив на творчість Олеся Гончара − і в кінці 60-х, і на початку 90-х − ніхто не наважився кинути тінь на найсвітліше, що було в його долі − на подружнє життя з Валентиною Данилівною. Кришталеву чистоту їх стосунків бачили всі!
Учені-орнітологи відзначають, що лебедина вірність, змальована в піснях, коли після загибелі одного птаха з пари інший, склавши крила, падає з висоти на землю, є красивою метафорою. Насправді, після загибелі одного з лебедів інший чотири-п’ять годин ходить навколо нього, а потім піднімається в небо, …щоб жити далі. Умерти з горя простіше. Валентина Данилівна обрала складніший шлях після того, як пішов з життя її чоловік. Вона знайшла в собі сили відродитися, щоб жити далі, продовжити те, що лягло карбом на долю Олеся Гончара. Вона справді заповнила ту нішу в культурній аурі України, яку займав видатний письменник, і нині є уособленням сумління митця, недаремно до неї зверталися громадські організації, приватні особи, молоді науковці в пошуках підтримки, захисту, розради, так, як колись зверталися до Олеся Терентійовича.
ВЕЛИКОДУШНІСТЬ ЦІЄЇ ЖІНКИ НЕ МАЄ МЕЖ!
Валентину Данилівну часто запрошували на різні виставки, прем’єри, зустрічі. Одного разу вона й мене запросила на виставку художника Феодосія Гуменюка. Особливо нас привабили його полотна з мозаїчним стилем зображення, саме перед ними ми простоювали подовгу, а Валентина Данилівна все заохочувала мене вголос тлумачити їх зміст: “Інтерпретуйте, інтерпретуйте! У вас добре виходить!”. Валентину Данилівну впізнавали відвідувачі виставки, приязно віталися, раділи зустрічі з нею. Шанувальники творчості Олеся Гончара побажали сфотографуватися з його дружиною. Відтіснена ними від неї, я скромно стояла збоку. Раптом лунає її голос: “А де моя Валентина Миколаївна?”. Скрізь, куди запрошувала мене із собою Валентина Данилівна, вона зворушливо турбувалася про мене, щоб мені було комфортно в колі її друзів, знайомила мене з ними, намагаючись щось неординарне підкреслити в моїй особистості. Таким же емоційно насиченим було відвідування прем’єри документального фільму Ролана Сергієнка, присвяченого Григорію Сковороді, знятого 25 років тому, ще в радянські часи й тоді ж забороненого. На перегляд цього фільму Валентину Данилівну запросив сам режисер.
У моєму родинному альбомі багато світлин, які відтворюють хронічку зустрічей з Валентиною Данилівною. Однією з них пишаюся найбільше. На ній я з дружиною письменника в його робочому кабінеті біля столу, де поряд лежать посвідчення про звання Героя України, яке присвоїли Олесю Гончару посмертно, і мій диплом доктора наук. Валентина Данилівна наполягла саме на такій композиції кадру, сказавши, що моя праця науковця того варта.
НАЙВИЩИЙ ДАР – ДАР ПОВНОЇ САМОВІДДАЧІ
Валентина Данилівна має гарну філологічну освіту. Прекрасне чуття семантичних відтінків слова. Олесь Гончар прислухався до її порад, цінував її працю, пов’язану з передруком рукописних текстів. Його дружина була для нього уособленням наполегливості, терпеливості, розважливості. Вирушаючи в мандрівку, подружжя Гончарів частенько брало із собою роботу: щось переписати, відредагувати… Недаремно, поринаючи в спогади, письменник відзначив у своєму щоденнику: “Можна б порадити молодим прозаїкам такий метод співпраці (але перед цим кожному треба знайти свою Валю)”.
Працюючи з архівом публіцистичних творів Олеся Гончара, я помітила, що всі їх, часто в багатьох варіантах, друкувала Валентина Данилівна. Рукописи цього письменника, ці палімсестні тексти, коли в процесі авторської правки на один варіант нашаровується інший, могла розібрати лише людина, яка не тільки знала почерк автора, а й відчувала невловимі порухи його думки. Це могла зробити лише Валентина Данилівна. У надрукованих варіантах можна інколи помітити вставлені або закреслені нею слово чи словосполучення. “Олесь Гончар довіряв мені, як собі”, − відповіла вона на моє запитання, як письменник сприймав утручання дружини до тексту. Тож поправу Валентину Данилівну можна вважати першим редактором творів Олеся Гончара. У своїй монографії під однією з добірки світлин, поданих у цій книзі, я підписала: “Олесь Гончар з першим читачем і редактором публіцистичних творів, дружиною Валентиною Данилівною Гончар”, на що вона скромно зауважила: “Ви перебільшуєте”. Згадалось, як у перші дні нашого знайомства вона з обуренням показала публікацію Віталія Коротича, у якій, зокрема, йшлося про те, що дружина Олеся Гончара поряд з ним загубила свій талант. Валентина Данилівна тоді рішуче сказала: “Ну вийшов би з мене ще один учитель або поганенький письменник, а так ми всі маємо Олеся Гончара!”. А й, справді, таку розкіш безкінечно правити свої твори, шукаючи довершеності, міг лише Олесь Гончар, знаючи, що його розумна й терпляча дружина буде так же безкінечно передруковувати їх, усвідомлюючи, що правка − складова творчого процесу. Один запис на звороті останнього аркуша, очевидно, щойно віддрукованої статті мене просто зворушив: “8 Березня. Конча-Заспа”. І в свята, і в будні Валентина Данилівна жертовно, але не приречено, а світло й одухотворено несла свою місію дружини письменника.
Олесь Терентійович у своєму щоденнику часто відгукувався про високі людські якості Валентини Данилівни. Систематизація й аналіз цих записів можуть стати предметом окремої розвідки. Я ж лише наведу один з роздумів митця, що збирає всі мої спогади в сонячний вузол: “… Ось хто зітканий весь із любові! Найвищим цим даром − даром повної самовіддачі − Валя володіє від природи, в цьому її вся вдача, вся душа, все її життя”.
Важко одним словом сказати, ким для мене була і є Валентина Гончар. Минулого 2025 року в спогадах про мого чоловіка, професора Олександра Галича, уміщених у книзі його поезій “На хвилях пам’яті”, вона відзначила: “Дружимо з Валентиною Миколаївною й донині”. Валентина Данилівна по-справжньому близька для мене людина. Це чистий кришталевий місточок, осяяний благословенням Всевишнього, між нами і творчістю великого письменника. Дякую долі, що на її перехрестях зустрілися такі одухотворені й світлі люди, як Олесь Гончар та Валентина Данилівна!
Вітаючи з Високоліттям, хочу побажати дорогій Валентині Данилівні міцного здоров’я, життєвої енергії, багато радісних днів у мирній Україні, подякувати їй за невтомну працю на ниві української культури й духовності! Нехай всесильна Божа долоня охороняє Вас!
Валентина Галич,
докторка філологічних наук, професорка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.