Валентина Галич. «Берег любові Олеся Гончара»

“Українська літературна газета”, ч. 7 (387), липень 2026

 

ДО 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕНТИНИ ГОНЧАР

 

Жінка – квітка степу яка зазнала на своїм віку і променів палючого сонця, і доторків ніжного вітерця, і холодних смертельних буревіїв. Усе здолає, перетерпить, виживе всупереч усім негараздам. Бо над нею є всевидяще Боже око, бо її оберігає всесильна Божа долоня

(Олесь Гончар)

Валентині Данилівні Гончар, дружині видатного письменника, класика української літератури Олеся Гончара та відомій публіцистці й літературознавиці, 22 липня 2026 року сповнилося 100 років. У культурному інформаційному просторі мало відомостей про біографію ювілярки. Подружжя Гончарів вважало родинне життя інтимною територією. Проте життєпис Валентини Данилівни вимальовується з її коротких інтерв’ю та спогадів, есе про неї, уміщених у книзі “Зіткана з любові» (2011), щоденникових записів Олеся Гончара, оприлюднених світлин. Знаковим є й те, що в багатьох образах жінок у художній прозі письменника упізнається вона, його Муза, Берег його любові, Берегиня родинного вогнища. Рядки з роману «Тронка» (філософський роздум про долю української жінки), що наведені на початку цього нарису, найрельєфніше асоціюються з «портретом» дружини письменника − уособленням краси степовички, її незламності та жертовності, здатності витримати будь-які випробування завдяки духовній стійкості та вищій Божій опіці.

Сімейство Гончарів

З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ: “ДИВНЕ НЕЗНАНЕ ПОЧУТТЯ ОХОПИЛО ДУШУ…”

Валентина Гончар (Мала) народилася в Дніпропетровську (тепер Дніпрі) у сім’ї робітників. Любов до художнього слова, якій вона не зрадила упродовж усього свого життя, привела її на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Олесь Гончар теж вступив туди, щоб продовжити навчання, розпочате до війни у Харківському університеті, звідки добровольцем пішов на фронт. Саме там на третьому курсі 1945 року дівчина й познайомилася з ним, і “дивне незнане почуття охопило її душу…”. Виявилося, що обоє жили на вулиці Клубній у Ломівці, передмісті Дніпропетровська, де народився Олесь (по батькові Біличенко) та мешкала його сестра Шура. Як згадує й сам письменник, побачивши Валю з вікна бібліотеки в гуртику дівчат, він закохався в неї з першого погляду. Зустрічі з Валею для Олеся стали світанками в саду “в рожевому океані по саму шию”, “що хлюпає і хлюпає весь час вище пліч духмяними хвилями”. “Я, очевидно женюся, − занотовує він у щоденнику. − Це буде… величезне щастя… Я зачарований наскрізь, в крові, навік! …Зараз я щасливий диявольськи” (22.07.1946). Та не лише кохання, а й спорідненість по духу зблизила молодих людей. Публікації Олеся Гончара в журналі «Україна» вірша «Танкіст» та новели «Модри Камень» привернули увагу університетського колективу. І коли була розгорнута вульгарна й брутальна , інспірована владою критика прозового твору про людяність на війні, про те, що й у найтемніші часи є місце для ніжності й кохання, студентство (а серед них була й Валя) підтримали молодого письменника. Олесю тоді здавалося, що література могла його й “стратити”, “коли б не худеньке дівоче плече, на яке оперся” (щоденник, 02.09.1946). У 1947 році Валентина приїхала до Києва, до Олеся-аспіранта, щоб назавжди залишитися з ним. Подружжя мало двох дітей – дочку Людмилу, перекладачку з англійської мови (1948 − 2022) і сина Юрія (1955 − 2021), вченого-біолога. Онуки Леся, Валя та Ліза, правнуки Дем’ян і Нестор – світла надія Бабусі на повторення неповторного в новій якості.

БЕРЕГИНЯ ДУХОВНОЇ СПАДЩИНИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

У підручниках з української літератури не згадуються імена дружин письменників, тих, хто розділив їх долю, був поряд з ними й у хвилини тріумфу, і миті розпачу. Пощастило лише тим, які самі займалися художньою творчістю. Та й в історії української літератури можна знайти небагато прикладів співпраці митця зі своєю дружиною. Пригадаємо Пантелеймона Куліша і Ганну Барвінок, Бориса Грінченка і Марію Загірну, Григорія Косинку і Тамару Мороз-Стрілець, Павла Тичину і Лідію Папарук, Володимира Дрозда і Ірину Жиленко… Одним із прекрасних взірців такої співпраці, коли чоловік цінує жертовність рідної людини, бере до уваги її поради, є подружжя Гончарів.

За тридцять один рік, що минув від часу, коли Олесь Терентійович пішов із життя, її ім’я часто з’являлося на сторінках журналів і газет – вона охоче давала інтерв’ю, відредагувала та опублікувала те, що не встиг за життя письменник – повість “Білий лотос”, книгу щоденникових записів митця воєнних літ “Катарсис”, упорядкувала три томи його щоденників, надрукувала власну книжку спогадів про письменника “Я повен любові”, підготувала доповнене повне видання щоденників митця у 12-томному зібранні його творів, яке, на жаль, досі не здійснилося. Крім того, слід згадати, що за її активної участі побачили світ книги “Вінок пам’яті”, “Листи”, котрі багатогранно представили постать Олеся Терентійовича як художника слова, публіциста, громадського діяча, гуманіста, політика і філософа.

Це далеко не все, що зробила Валентина Данилівна для вшанування і збереження пам’яті про свого чоловіка, для того, щоб його творчість попри вилучення зі шкільних програм, оглядове вивчення її у вищій школі, критику новітніх постмодерних літературознавців мала масового читача, як і за життя письменника стояла на сторожі історичної пам’яті й духовності українського народу, учила громаду мудрості, жити гідно й у злагоді, гармонії з природою, не розгубити спадщину попередніх поколінь. Слід згадати ще й підтримку молодих дослідників творчості Олеся Гончара та її живий інтерес до конкурсу на здобуття міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара для молодих письменників України, започаткованої в 1997 році німецькими письменницею і журналісткою Тетяною Куштевською та соціологом і культурологом Дітером Карренбергом. Незважаючи на поважний вік, Валентина Данилівна залишається в лавах гочарознавців: разом з онукою Лесею готує до друку нотатки письменника − замальовки, ескізи майбутніх творів митця, що розкривають його художні задуми, громадянський зміст яких у лаконічній формі втілився й у багатьох публіцистичних творах.

ЕПІСТОЛЯРНЕ СПІЛКУВАННЯ ВАЛЕНТИНИ ГОНЧАР ЯК ПРОЯВ ХИСТУ ПЕДАГОГИНІ, ПУБЛІЦИСТКИ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВИЦІ

Працюючи над кандидатською дисертацією “Антропонімія Олеся Гончара: природа, еволюція, стилістика”, я вже знала, що дружину Олеся Терентійовича звуть Валентиною Данилівною, очевидно, ці відомості одержала з книги “Слово про Олеся Гончара”. Безпосередньо спілкуватися з Валентиною Данилівною довелося вже після того, як відійшов у вічність Олесь Гончар. Це було 1998 року, коли громадськість України відзначала 80-річчя від дня народження письменника. Я, тоді доцент кафедри української мови Рівненського державного педагогічного інституту, задумала низку ювілейних заходів. Студенти часто чули на моїх заняттях ім’я Олеся Гончара, його творчості був присвячений спецкурс, я постійно зверталася до слова письменника, беручи в нього уроки високої культури мови. Знали студенти й про два листи Олеся Терентійовича, які він написав у відповідь на мої звернення до нього, де він схвалив вибір теми для мого наукового дослідження, спираючись на власний літературний досвід, указав на його новизну. Ці епістолярні тексти є гостро публіцистичними творами, де йдеться про майбутнє України, роль молоді в її розбудові, сучасний літературний процес, позначений іржею постмодернізму. Я рада, що ці роздуми митця стали здобутком масового читача, увійшли до окремого 10 тому («Листи») 12-томного зібрання творів письменника, упорядкованого товаришем Олеся Гончара Яковом Оксютою. Я написала тоді Валентині Данилівні про те, що збираюся організувати в Рівному до ювілею. 11 березня 1998 року вже одержала відповідь:

 

Дорога Валентино Миколаївно!

Глибоко схвильована одержаними від Вас матеріалами, що пов’язані з відзначенням 80-ліття незабутнього Олеся Гончара у Вашому педагогічному інституті на філологічному факультеті.

Тільки те, що робиться з любов’ю і від душі, здатне згуртувати людей, так як це вдалося Вам зі своїми студентами, щоб зреалізувати задумане Вами до 80-ліття письменника.

Дякую Вам і Вашим вихованцям і за відкрите заняття “Мій Гончар”, і за стінгазету, надто ж за літературний альманах, який читаєш з великим хвилюванням. Приємно мені було дізнатись про ту творчо-об’єднуючу атмосферу, що панувала серед ваших студентів, коли Ви працювали над втіленням задуманого.

Передайте мою подяку Богданові Сологубу за його чудовий поетичний етюд, який мені, як і Вам, теж сподобався своєю самобутністю і поетичним прочитанням авторського тексту. Та й етюди інших Ваших вихованців теж заслуговують на увагу й підтримку.

Один примірник альманаху я залишу в нашому архіві, а другий передаю в музей Літератури, де працює в одній великій кімнаті постійно діюча виставка про Олеся Терентійовича.

Надсилаю Вам звіт комісії з творчої спадщини Олеся Гончара, де добре сказано і про Вас та Ваших вихованців.

Прийміть від мене на пам’ять фотографію Олеся Терентійовича, хай вона нагадує Вам про нього, як про людину, яка з великою шаною ставилась до тих, хто мав у собі високу духовність і передавав її іншим.

Всього Вам світлого і надійного!

З вдячністю – Валентина Данилівна.

 

Схвальний відгук дружини письменника про наші плани глибоко схвилював студентів, ще тісніше об’єднав їх навколо ідеї з почуттям національної й громадянської гідності та глибокої пошани до особистості митця відзначити його ювілей. Це не просто слова високої риторики: студенти всупереч позиції викладача методики української літератури, що ініціював вилучення із шкільних програм роман “Прапороносці”, на сцені Рівненського педінституту поставили фрагменти саме цього твору. Щоденникові записи останніх літ Олеся Гончара, надіслані Валентиною Данилівною, були копійовані багатьма студентами і вчителями, і за чотири роки до видання першого тому щоденників письменника були вже відомі рівнянам. Особливо всіх схвилював запис Олеся Гончара, зроблений за 10 днів до смерті – 4 липня 1995 року: “Яка таки гарна в нас мова… Дякую Богові, що дав мені народитися українцем!”.

Удруге я надіслала лист Валентині Данилівні вже після 3 квітня 1998 року, розповіла, що заплановане до ювілею письменника мені разом із студентами вдалося реалізувати, і все те одержало високий громадський резонанс у місті. Відповідь прийшла в серпні:

 

Глибокошановна Валентино Миколаївно!

Одержала від Вас привітання на день жіночого свята з добрими побажаннями та гарними словами на мою адресу, хоча дещо й перебільшеними. А лист Ваш мене схвилював і морально підтримав, бо в ньому йдеться про те, як Ви і Ваші студенти шанобливо й прихильно ставитесь до творчості світлої пам’яті Олеся Гончара і цінуєте його як Громадянина і Людину. Дякую Вам за те, що маєте намір пошанувати Олеся Терентійовича з день його 80-ліття, провівши відкриту лекцію з такою зворушливою для мене назвою “Мій Гончар” або “Дзвони пам’яті”.

Приємно мені було також дізнатись, як доброзичливо Ви відгукуєтесь про своїх студентів, як вони душею сприймають творчість Письменника. Розумію, що це заслуга найперше Ваша, що Ви своїм словом, своєю любов’ю і своїм розумінням творів Олеся Гончара, певне, вмієте заторкнути серця своїх слухачів.

Поділяю Ваші думки щодо методистів з Міносвіти та окремих літературознавців, а також Ваші міркування щодо ускладненого писання деяких молодших прозаїків, завжди пам’ятаючи слова Олеся Терентійовича: “Думай складно, пиши ясно”.

Заходи, які Ви зі своїми студентами приурочуєте до ювілею, небайдужі пошукові підходи до творчості письменника додають мені настрою до праці во ім’я світлої пам’яті незабутнього Олеся, який вважав, що цікаво тоді, коли творчо, що хвилює тоді, коли − з душею.

Ви питаєте про нашу родину. У нас двоє дітей: син Юрій, кандидат біологічних наук, та донька Людмила, вона закінчила романо-германську філологію в Київському університеті, деякий час викладала там англійську мову, тепер перекладає з англійської на українську, вийшло кілька книжок. Онука Леся, мабуть, буде писати, цими днями в журналі “Київ” № 1-2 (1996) опубліковано її оповідання, Олесь Терентійович схвалював її роботу.

А щодо мемуарів, то я маю такий намір, хоча теперішня моя завантаженість не дозволяє повністю віддатись цій праці.

Моє вітання Вашим студентам та професорові Олександру Галичу. Вкладаю до листа ще кілька сторінок зі щоденникових записів Олеся Терентійовича, гадаю, вони будуть Вам небайдужі.

Книжку спогадів, яка нещодавно вийшла, Вам надішле на моє прохання секретар Комісії по спадщині Олеся Гончара Яків Оксюта.

Всього, всього Вам найкращого. Сердечно, Валентина Данилівна.

 

Валентина Галич,

докторка філологічних наук, професорка

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ: “ДИВНЕ НЕЗНАНЕ ПОЧУТТЯ ОХОПИЛО ДУШУ…”

Валентина Гончар (Мала) народилася в Дніпропетровську (тепер Дніпрі) у сім’ї робітників. Любов до художнього слова, якій вона не зрадила упродовж усього свого життя, привела її на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Олесь Гончар теж вступив туди, щоб продовжити навчання, розпочате до війни у Харківському університеті, звідки добровольцем пішов на фронт. Саме там на третьому курсі 1945 року дівчина й познайомилася з ним, і “дивне незнане почуття охопило її душу…”. Виявилося, що обоє жили на вулиці Клубній у Ломівці, передмісті Дніпропетровська, де народився Олесь (по батькові Біличенко) та мешкала його сестра Шура. Як згадує й сам письменник, побачивши Валю з вікна бібліотеки в гуртику дівчат, він закохався в неї з першого погляду. Зустрічі з Валею для Олеся стали світанками в саду “в рожевому океані по саму шию”, “що хлюпає і хлюпає весь час вище пліч духмяними хвилями”. “Я, очевидно женюся, − занотовує він у щоденнику. − Це буде… величезне щастя… Я зачарований наскрізь, в крові, навік! …Зараз я щасливий диявольськи” (22.07.1946). Та не лише кохання, а й спорідненість по духу зблизила молодих людей. Публікації Олеся Гончара в журналі «Україна» вірша «Танкіст» та новели «Модри Камень» привернули увагу університетського колективу. І коли була розгорнута вульгарна й брутальна , інспірована владою критика прозового твору про людяність на війні, про те, що й у найтемніші часи є місце для ніжності й кохання, студентство (а серед них була й Валя) підтримали молодого письменника. Олесю тоді здавалося, що література могла його й “стратити”, “коли б не худеньке дівоче плече, на яке оперся” (щоденник, 02.09.1946). У 1947 році Валентина приїхала до Києва, до Олеся-аспіранта, щоб назавжди залишитися з ним. Подружжя мало двох дітей – дочку Людмилу, перекладачку з англійської мови (1948 − 2022) і сина Юрія (1955 − 2021), вченого-біолога. Онуки Леся, Валя та Ліза, правнуки Дем’ян і Нестор – світла надія Бабусі на повторення неповторного в новій якості.

 

БЕРЕГИНЯ ДУХОВНОЇ СПАДЩИНИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

У підручниках з української літератури не згадуються імена дружин письменників, тих, хто розділив їх долю, був поряд з ними й у хвилини тріумфу, і миті розпачу. Пощастило лише тим, які самі займалися художньою творчістю. Та й в історії української літератури можна знайти небагато прикладів співпраці митця зі своєю дружиною. Пригадаємо Пантелеймона Куліша і Ганну Барвінок, Бориса Грінченка і Марію Загірну, Григорія Косинку і Тамару Мороз-Стрілець, Павла Тичину і Лідію Папарук, Володимира Дрозда і Ірину Жиленко… Одним із прекрасних взірців такої співпраці, коли чоловік цінує жертовність рідної людини, бере до уваги її поради, є подружжя Гончарів.

За тридцять один рік, що минув від часу, коли Олесь Терентійович пішов із життя, її ім’я часто з’являлося на сторінках журналів і газет – вона охоче давала інтерв’ю, відредагувала та опублікувала те, що не встиг за життя письменник – повість “Білий лотос”, книгу щоденникових записів митця воєнних літ “Катарсис”, упорядкувала три томи його щоденників, надрукувала власну книжку спогадів про письменника “Я повен любові”, підготувала доповнене повне видання щоденників митця у 12-томному зібранні його творів, яке, на жаль, досі не здійснилося. Крім того, слід згадати, що за її активної участі побачили світ книги “Вінок пам’яті”, “Листи”, котрі багатогранно представили постать Олеся Терентійовича як художника слова, публіциста, громадського діяча, гуманіста, політика і філософа.

Це далеко не все, що зробила Валентина Данилівна для вшанування і збереження пам’яті про свого чоловіка, для того, щоб його творчість попри вилучення зі шкільних програм, оглядове вивчення її у вищій школі, критику новітніх постмодерних літературознавців мала масового читача, як і за життя письменника стояла на сторожі історичної пам’яті й духовності українського народу, учила громаду мудрості, жити гідно й у злагоді, гармонії з природою, не розгубити спадщину попередніх поколінь. Слід згадати ще й підтримку молодих дослідників творчості Олеся Гончара та її живий інтерес до конкурсу на здобуття міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара для молодих письменників України, започаткованої в 1997 році німецькими письменницею і журналісткою Тетяною Куштевською та соціологом і культурологом Дітером Карренбергом. Незважаючи на поважний вік, Валентина Данилівна залишається в лавах гочарознавців: разом з онукою Лесею готує до друку нотатки письменника − замальовки, ескізи майбутніх творів митця, що розкривають його художні задуми, громадянський зміст яких у лаконічній формі втілився й у багатьох публіцистичних творах.

 

ЕПІСТОЛЯРНЕ СПІЛКУВАННЯ ВАЛЕНТИНИ ГОНЧАР ЯК ПРОЯВ ХИСТУ ПЕДАГОГИНІ, ПУБЛІЦИСТКИ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВИЦІ

Працюючи над кандидатською дисертацією “Антропонімія Олеся Гончара: природа, еволюція, стилістика”, я вже знала, що дружину Олеся Терентійовича звуть Валентиною Данилівною, очевидно, ці відомості одержала з книги “Слово про Олеся Гончара”. Безпосередньо спілкуватися з Валентиною Данилівною довелося вже після того, як відійшов у вічність Олесь Гончар. Це було 1998 року, коли громадськість України відзначала 80-річчя від дня народження письменника. Я, тоді доцент кафедри української мови Рівненського державного педагогічного інституту, задумала низку ювілейних заходів. Студенти часто чули на моїх заняттях ім’я Олеся Гончара, його творчості був присвячений спецкурс, я постійно зверталася до слова письменника, беручи в нього уроки високої культури мови. Знали студенти й про два листи Олеся Терентійовича, які він написав у відповідь на мої звернення до нього, де він схвалив вибір теми для мого наукового дослідження, спираючись на власний літературний досвід, указав на його новизну. Ці епістолярні тексти є гостро публіцистичними творами, де йдеться про майбутнє України, роль молоді в її розбудові, сучасний літературний процес, позначений іржею постмодернізму. Я рада, що ці роздуми митця стали здобутком масового читача, увійшли до окремого 10 тому («Листи») 12-томного зібрання творів письменника, упорядкованого товаришем Олеся Гончара Яковом Оксютою. Я написала тоді Валентині Данилівні про те, що збираюся організувати в Рівному до ювілею. 11 березня 1998 року вже одержала відповідь:

 

Дорога Валентино Миколаївно!

Глибоко схвильована одержаними від Вас матеріалами, що пов’язані з відзначенням 80-ліття незабутнього Олеся Гончара у Вашому педагогічному інституті на філологічному факультеті.

Тільки те, що робиться з любов’ю і від душі, здатне згуртувати людей, так як це вдалося Вам зі своїми студентами, щоб зреалізувати задумане Вами до 80-ліття письменника.

Дякую Вам і Вашим вихованцям і за відкрите заняття “Мій Гончар”, і за стінгазету, надто ж за літературний альманах, який читаєш з великим хвилюванням. Приємно мені було дізнатись про ту творчо-об’єднуючу атмосферу, що панувала серед ваших студентів, коли Ви працювали над втіленням задуманого.

Передайте мою подяку Богданові Сологубу за його чудовий поетичний етюд, який мені, як і Вам, теж сподобався своєю самобутністю і поетичним прочитанням авторського тексту. Та й етюди інших Ваших вихованців теж заслуговують на увагу й підтримку.

Один примірник альманаху я залишу в нашому архіві, а другий передаю в музей Літератури, де працює в одній великій кімнаті постійно діюча виставка про Олеся Терентійовича.

Надсилаю Вам звіт комісії з творчої спадщини Олеся Гончара, де добре сказано і про Вас та Ваших вихованців.

Прийміть від мене на пам’ять фотографію Олеся Терентійовича, хай вона нагадує Вам про нього, як про людину, яка з великою шаною ставилась до тих, хто мав у собі високу духовність і передавав її іншим.

Всього Вам світлого і надійного!

З вдячністю – Валентина Данилівна.

 

Схвальний відгук дружини письменника про наші плани глибоко схвилював студентів, ще тісніше об’єднав їх навколо ідеї з почуттям національної й громадянської гідності та глибокої пошани до особистості митця відзначити його ювілей. Це не просто слова високої риторики: студенти всупереч позиції викладача методики української літератури, що ініціював вилучення із шкільних програм роман “Прапороносці”, на сцені Рівненського педінституту поставили фрагменти саме цього твору. Щоденникові записи останніх літ Олеся Гончара, надіслані Валентиною Данилівною, були копійовані багатьма студентами і вчителями, і за чотири роки до видання першого тому щоденників письменника були вже відомі рівнянам. Особливо всіх схвилював запис Олеся Гончара, зроблений за 10 днів до смерті – 4 липня 1995 року: “Яка таки гарна в нас мова… Дякую Богові, що дав мені народитися українцем!”.

Удруге я надіслала лист Валентині Данилівні вже після 3 квітня 1998 року, розповіла, що заплановане до ювілею письменника мені разом із студентами вдалося реалізувати, і все те одержало високий громадський резонанс у місті. Відповідь прийшла в серпні:

 

Глибокошановна Валентино Миколаївно!

Одержала від Вас привітання на день жіночого свята з добрими побажаннями та гарними словами на мою адресу, хоча дещо й перебільшеними. А лист Ваш мене схвилював і морально підтримав, бо в ньому йдеться про те, як Ви і Ваші студенти шанобливо й прихильно ставитесь до творчості світлої пам’яті Олеся Гончара і цінуєте його як Громадянина і Людину. Дякую Вам за те, що маєте намір пошанувати Олеся Терентійовича з день його 80-ліття, провівши відкриту лекцію з такою зворушливою для мене назвою “Мій Гончар” або “Дзвони пам’яті”.

Приємно мені було також дізнатись, як доброзичливо Ви відгукуєтесь про своїх студентів, як вони душею сприймають творчість Письменника. Розумію, що це заслуга найперше Ваша, що Ви своїм словом, своєю любов’ю і своїм розумінням творів Олеся Гончара, певне, вмієте заторкнути серця своїх слухачів.

Поділяю Ваші думки щодо методистів з Міносвіти та окремих літературознавців, а також Ваші міркування щодо ускладненого писання деяких молодших прозаїків, завжди пам’ятаючи слова Олеся Терентійовича: “Думай складно, пиши ясно”.

Заходи, які Ви зі своїми студентами приурочуєте до ювілею, небайдужі пошукові підходи до творчості письменника додають мені настрою до праці во ім’я світлої пам’яті незабутнього Олеся, який вважав, що цікаво тоді, коли творчо, що хвилює тоді, коли − з душею.

Ви питаєте про нашу родину. У нас двоє дітей: син Юрій, кандидат біологічних наук, та донька Людмила, вона закінчила романо-германську філологію в Київському університеті, деякий час викладала там англійську мову, тепер перекладає з англійської на українську, вийшло кілька книжок. Онука Леся, мабуть, буде писати, цими днями в журналі “Київ” № 1-2 (1996) опубліковано її оповідання, Олесь Терентійович схвалював її роботу.

А щодо мемуарів, то я маю такий намір, хоча теперішня моя завантаженість не дозволяє повністю віддатись цій праці.

Моє вітання Вашим студентам та професорові Олександру Галичу. Вкладаю до листа ще кілька сторінок зі щоденникових записів Олеся Терентійовича, гадаю, вони будуть Вам небайдужі.

Книжку спогадів, яка нещодавно вийшла, Вам надішле на моє прохання секретар Комісії по спадщині Олеся Гончара Яків Оксюта.

Всього, всього Вам найкращого. Сердечно, Валентина Данилівна.

 

Валентина Галич,

докторка філологічних наук, професорка

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.