“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-trubaj-petro-soroka-lysty-i-zhadky-2/
Листування Василя Трубая з Петром Сорокою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
23 травня 2015
Добривечір!
Який же чудесний у тебе брат, Василю-Василечку! І всі ці роки ти мовчав. А міг же (міг!!!) книжку надіслати чи натякнути, де придбати.
Звичайно, багато що я читав у періодиці, але не здогадувався, що у нього стільки книг. І такої високої якості.
Сьогодні отримав од нього бандерольку. Та ти знаєш, мабуть, що у нас зав’язалося листування. Мене просто потрясла його критика «В пошуках українського героя». Який глибинний, мудрий, чесний зріз літератури! Яке проникливе і виважене прочитання! Скільки праці вкладено. І це – маємо врахувати – без жодної надії отримати бодай щербату копійку. Виключно з однієї святої любові до літератури.
«Медитації та асоціації» – це краще, що я прочитав у нашій критиці за кілька останніх років. Я вражений. Просто про найскладніше (як у Дзюби, Сверстюка), з іронічним блиском, без академічної сухості і псевдонауковості. Чаруюча легкість, навіть летючість і це при тому, що все виважено, глибоко, нестандартно.
Ось як треба писати про поточний літпроцес! Всі рецензії і статті. що увійшли в книжку, бездоганні. Читаються як захоплюючий динамічний роман. Геть по іншому відкриваю для себе і Косинку, і Неруду (якого чомусь недолюблював як ловеласа і лівака), і Ліну Костенко, і Кавабату (так і хочеться прочитати студентам, як новаторську лекцію)… А як точно, непідкупно точно про Іздрика і Дашвар, Ірен Роздобудько і Рутківського, Забужко і Дереша…
Так і хочеться зняти капелюха і обняти автора. Я, звісно, написав йому кілька слів. Але не можу стримати емоцій і пишу тобі. За таку книжку треба давати хоча б премію ім.Білецького.
Петро Сорока.
Пізніше Михайло таки отримає передбачену Петром премію ім. Білецького.
24 травня 2015.
Петре, дякую за таку емоційну оцінку творчості мого старшого брата. У мене з ним з самого малечку дуже теплі, братні стосунки. Ми з ним разом якось так потроху рухалися: то він щось напише і опублікує, то я. Разом раділи успіхам. А потім придумали спільного Мину Устюка, під іменем якого видрукували свої іронічні «придуркуваті» поезії, а Михайло крім того свої перші критичні статті. Ото після тих публікацій брат зрозумів, що критика – то його сродна справа і став публікуватися під своїм справжнім прізвищем. Він дуже тонко ловить і уміє оцінити. Але біда в тому, що своїми відвертими критичними статтями він устиг заробити собі чимало відкритих і таємних ворогів. Його довго (п’ять років) не приймали до Спілки. Василь Шкляр, який тоді був у керівництві Спілки, після критичної статті на «Чорного ворона» відкрито сказав, що Михайло його ворог до смерті. Знаю, що Михайлові замовляли хвалебні оди і «сильні світу літератури», а він відмовлявся, бо твори їхні були дуже слабкі, не хотів плямувати ім’я.
Згадую. Одним із перших, хто читав мої оповідання – був Петро. Він хвалив їх, було приємно і якось… совісно, але я знав, що Петро не кривив душею. Єдине оповідання, яке я довго не давав читати Петрові навіть після того, як воно було опубліковане – це «Храм». Я знав Петрову безкомпромісність у вірі і боявся його реакції, бо в оповіданні піддавалися сумніву Божі заповіді, бо заміжня жінка, любов якої не прийняв священник, у фіналі розповіді пішла, як Христос, по воді. І яке ж було моє здивування, коли Петро сказав, що то одне з кращих моїх оповідань. Але сказав це якось… замислено. А потім, після паузи, додав, що, може, усі його болячки, які переслідують протягом життя, якраз через те, що він не сприймав Дажбога. Трохи пізніше цю ж думку я прочитав у останніх Денниках Петра. Не допускаю, що на той час віра Петра похитнулася, просто в останні роки він мабуть значно глибше став розуміти себе і свої стосунки з Богом.
Петро дуже любив подорожувати, але вічні болячки не давали це йому робити. Якось зателефонував мені і запитує: чи не згодився б я поїхати з ним у подорож по Україні на автомобілі – він, я і ще кілька письменників. Хіба можна було відмовитися від такої пропозиції. То тільки в казках бувають такі подорожі! Петро зателефонував ще раз, розказав маршрут поїздки, розписав ті знаменні точки на карті, куди маємо обов’язково заїжджати, сказав що із собою брати, в яку суму грошей це обернеться кожному… А потім зателефонував ще раз і з сумом сказав, що знову повернулася до нього хвороба і мандри відміняються. Мабуть, справді, тільки в казках відбуваються такі подорожі…
А потім усі сфери життя якось раптово захопила електронна пошта.
27 січня 2013.
Василю, привіт!
Роблю спробу налагодити електронний зв’язок. Якщо дійде лист – озовися.
Петро Сорока.
28 січня 2013
Озиваюся, Петре! І ще раз кажу – ти великий! Я радий, що читав твої перші денники, і бачу наскільки ти став могутнішим у своїх віршах і прозі. Вони у тебе ніби дозрілі яблука: важкі, тугі, налиті соком. Вони справжні, живі, правдиві, не лукаві, довкіл них сяйво світлого смутку й теплоти. Хіба можна тебе такого не любити! Недавно на приймальній комісії у Спілці письменників спостерігав, з якою повагою відносяться колеги до твого слова: якщо рекомендацію давав Петро Сорока, то обговорювати нічого, треба просто приймати та й усе.
Будьмо довго! І дай нам, Боже!
Обнімаю – Василь Трубай.
3 лютого 2013.
Петре, вітаю! Отримав від тебе книги, щиро дякую. Денниками зачитався і ковтнув зразу (так, ніби поговорили разом за чашкою кави, так бачу тебе в них, такий ти простий і мудрий, такий непохитний у своїх переконаннях і твердженнях, і таку магнетичну енергію випромінюють твої слова. А вірші – увечері з насолодою читаю Тоні.
3 лютого 2013.
Ти переоцінюєш мої денники, бо хочеш зробити приємність. Дякую. але мені так потрібен критичний погляд зі сторони, щоб не робити нових помилок і зробити хоч крок вперед… Зваж на це прохання. Я, власне кажучи, ще тому зачепив Штоня, щоб почути всю правду про свої писання.
Галя Пагутяк мені каже, щоб не писав про сучасний сучліт, ніяких імен, особливо пересічних письменників. Я це розумію, але то якась моя карма, приреченість писати про малих рабів літератури, про провінційних письменників із глибинки і затіння. Вони також мають душу, якісь амбіції і їм найважче. А Жадани і Карпи й без того щасливі…
3 лютого 2013.
Петре, я ніколи не буду розсипати дифірамби попусту. Навіть тобі. І якщо я пишу про щось хвалебно, то переконаний, що воно саме так і є. Помилятися можу, бо не маю такого дивовижного запасу прочитаних книг, як у тебе, але загравати – не діждетеся! Погляд Галі Пагутяк на денники я не розділяю. Якраз про сучліт і про твоє ставлення до творчості тих чи інших письменників (і до творчості взагалі) читати надзвичайно цікаво. В них ти. Безапеляційний, може, комусь здатися, навіть суворий, але то ж і цікаво, що там немає якогось хитромудрого крутійства, угодливої дипломатії, що говориш, як думаєш. Хоча б про того ж Покальчука, Винничука чи Ульяненка. А це не так часто буває, бо людина, як тобі відомо, істота дуже брехлива, вона ніколи не каже іншій людині того, що думає про неї, навіть сама собі бреше. І я не бачу нічого поганого в тому, що ти у денниках згадуєш маловідомих літераторів. Час покаже, хто відомий, а хто ні. Як казав хтось із великих: «Хочеш бути щасливим – сій навколо себе радість».
Щодо моєї майбутньої книги, то я можу переслати тобі емейлом свої твори, а ти скинеш їх на диск і віддаси у видавництво Богданові. Як дивишся на це? Піддаю тобі клопоту! Хотілось би, щоб він видав мої старі оповідання разом із кількома свіжими і повістю «Заручники». Бо та моя книга «Все просто», яку маєш ти, видана за мої власні гроші в кількості сто екземплярів (не дивись, що там написано: Наклад 300 штук, то для солідності) і її ніхто, крім тебе, не читав. Мене як письменника знають виключно за журнальними публікаціями і все. Я за життя не мав жодної книжки, виданої серйозним видавництвом, яка б продавалася в якомусь книжковому магазині чи на якихось книжкових ярмарках. Та й написаного маю мізерину: окрім цієї книги – з півсотні зоропоезій, кілька дитячих казок, роман, сім сценаріїв художніх фільмів і десятків зо два публіцистичних статей. Не зважаючи на всякі дрібні критичні статейки та передмови до чужих книг. Ото і весь мій літературний доробок. Але я ніколи не ставив за мету писати кожного дня хоч рядок, як це роблять інші. Мабуть, поганий письменник, бо мені набагато смачніше проживати власне життя, аніж видумувати чиєсь. Я сідаю за письмовий стіл тільки тоді, коли дуже засвербить, коли уже маю що сказати, і ніколи для того, що треба щось писати.
А це, бачиш, розписався як.
Будьмо.
P.S. Я теж так думаю, як Блудний Янгол твій.
«Що не варто живій істоті
Їсти з дерева пізнання,
Бо для духа у тлінні плоті
Найнещадніше – це знання?»
Тільки без знаку запитання, а зі знаком оклику! Уявляєш, яка б гармонія була б на Землі, якби ми не з’їли з дерева пізнання? Які щасливі були б люди! Яка б чиста, зелена свіжа планета летіла б у космосі, якби ми ходили, як усі інші, голі і не дурили б себе думкою, нібито знаємо – що таке зло, а що добро.
28 квітня 2013
Василю, якого гарного і болючого листа ти написав. Дякую. Я завжди відчував, що мені хочеться жити і боротися, коли згадаю про тебе. Щось є в тобі таке гарне, що не сказати. Це я не з дурних лестощів кажу, це я виповідаю найсокровенніше.
Коли ми два дні тому поховали третього Галиного брата, то щось померло і в мені, і я ще більше став у тому світі, ніж у нашому. Не тому, що хочу померти, а тому, що вже зовсім мало боюся смерті, будь вона проклята.
29 квітня 2013.
Вітаю, Петре! Дякую за добрі слова, вони справді лікують. Але це лише тоді, коли напевно знаєш, що сказані без лукавства й користі. Лукавства в тобі немає, це я знаю, а користі від мене ніякої, тож радий за сокровенне.
Я смерті, Петре, не боявся ніколи. Може, тому, що мало задумувався про кощаву, дуже люблю жити, насолоджуюся кожною миттю і все, що роблю, геть усе, будь-що – виконую з такою насолодою, що аж слина з рота… Я пам’ятаю себе малим, то я й бився з хлопцями зі смаком. Але тепер кожного разу ловлю себе на тому, що дуже часто задумуюся про смерть. Вийду вранці до річечки Сквирки, яка тече в кінці городу, чую солов’я і раптом, як постріл – так шкода відходити. Але без страху ті думки, а просто сумні. Я вірю в безсмертя. Вірю, що житиму й там. Мені часто кажуть: що толку там жити, якщо ти не усвідомлюватимеш, що то ти, не пам’ятатимеш себе. А я відповідаю, як мій герой із «Заручників»: а хіба ви себе пам’ятаєте 17 березня 1997 року? Але ж вам зараз від того не гірше. То таку я собі філософію придумав і з нею живу.
Люди, Петре, стали наскільки підлі й хитрі, що не знаєш кому вірити. Хочеться до дерев, до трави, до води. Вони теж живі, але ніколи не зроблять тобі боляче і ніколи не відповідатимуть злом. Навіть тоді, коли ти причиниш їм зло. І звірі теж. Звірі кращі за людей.
Але все одно жити гарно! Уранці вийдеш до річки, вдихнеш вранішнє прохолодне, вологе повітря, умиєшся холодною водою, а увечері, наробившись в городі, зайдеш до хати, помиєшся і сядеш до столу, на який дружина уже поставила гарячі пиріжки, начинені яйцем, цибулею й кропивою, насипала тарілку борщу, налила чарочку горілки і з лагідною посмішкою мовила: – Сідай, чоловіче, вечеряти.
Божечку ж мій, що ж нам ще треба, Петре!
А потім стався Майдан. Петро дуже шкодував, що не має можливості бути в Києві, у гущі подій. На той час він дуже хворів, і ця недуга переслідувала його потім до останніх хвилин. Він намагався про це менше говорити, але іноді виснаженість тіла від нестерпного болю вгадувалася і в його листах. Тож Петро, якби й хотів, ніяк не міг бути на Майдані. Але чи не кожного дня телефонував мені і просив розповідати детально про те, що діється. Я багато розказував по телефону, а дещо вечорами писав електронкою.
28 січня 2014.
Петре, я через добу днюю й ночую на Майдані і на Грушевського, бачу це все на власні очі і відчуваю власним тілом. Кілька днів тому стояв на вулиці Грушевського і плакав, коли повз мене до обгорілих барикад, під пострілами і розривами оглушливих гранат, йшла гарнесенька, тендітна юна дівчина, з-під каски якої розвівалося довге русяве волосся, на грудях у неї була прив’язана якась пластикова коробка (мабуть, щоб захистити юні, може, ще й не ціловані перса), а в руці міцно стиснутий залізний прут. Я хотів зупинити її, бо лізла прямо у гущу кривавих подій, але у відповідь вона посміхнулася й мовила: «Не бійтеся. Візьміть і ви арматуру, он там лежать». То я тоді став та й заплакав. А потім біля наших ніг розірвалася шумова граната. То зовсім не так, як ми бачимо це по телевізору чи в кіно, то страшно, Петре! Добре, якщо ти бачиш її, якщо чекаєш вибуху, а якщо ні, і вона вибухає під ногами зненацька – розум перестає контролювати тіло, ноги самовільно підгинаються, ти на якусь мить глухнеш і втрачаєш відчуття реальності, а потім, коли холод із грудей повільно випаровується – відчуваєш, що змокріли труси.
Добре, що є така молодь, вони показали всьому світові, які ми українці, і що з ними треба рахуватися. Я думаю, що переможемо! Якщо є такі дівчата й хлопці – переможемо! Шкода, що вже за шістдесят і організм не переносить великих перевантажень (дуже втомлююся після безсонних ночей на Майдані, болять ноги, тиск), а так хочеться узяти біту і стояти з тими хлопцями, з тією юною дівчинкою на передовій! Там, Петре, такий запал охоплює, таке безстрашшя, коли звикаєш до вибухів і бачиш отих шалених хлопчаків, які справді готові покласти життя за державу, що аж злість бере, що ти вже не молодий.
02 березня 2014.
Петре, привіт! Герой з мене, чесно сказати, не дуже. Я живий і здоровий, хоч трохи потоптаний «Беркутом»… Якраз у Спілці забрав своїх двадцять книг «Натюрморт з котами», які допіру вийшли, і з книжками, дурень, пішов на Інститутську. Там подавав каміння хлопцям, які відбивалися від цих монстрів, а тоді, коли вони людей почали бити і гнати до Майдану, потрапив під чобіт беркутівця, збив мене у грязь, а інший вояка добавив і розпатрошив ногою поліетиленову торбу з книгами і вони усі висипалися в багнюку. Добре, що завдання у них стояло просто витіснити людей з вулиці, щоб підготувати оту розправу, що відбулася 19 і 20-того. А то б добили, сволота. Дівчат тягнули за коси і кричали: «Что, свабоди захатела, блядь!». Найгірше було тим, голови яких таки дістали кийками – ті падали закривавлені.
Тож вишлю тобі свою книжку, потоптану беркутівськими чоботами (добре, що обкладинка в целофановій припресовці – трохи відмилася). Як гнали нас по Інститутській, я біг останнім і коли озирнувся, то перед очима були не люди, а ніби якісь роботи з дитячого мультика: усі однаковісінькі, в руках кийки, на голові шоломи, обличчя закрите, гуркіт чобіт і притлумлені ненависні матюки з-під шоломів.
А після цього всього кілька днів відчуття приниження, ніби тебе зґвалтували і нестерпне бажання помсти.
А це ось, бачиш, москалі полізли уже на відкриту війну. Треба діставати обріз з-під стріхи.
Будьмо, Петре! Сподіваюся ще зустрінемося і вип’ємо по чарці горілки за нашу перемогу!
3 березня 2014.
Василю, Васильку, Василечку!
Знову і знову кажу собі: хочу бути з тобою на небі. Всю вічність.
Надсилай книжку, але післяплатою. Колись напишу тобі багато і гарно, а нині так порожньо на душі…
Обнімаю!
Петро.
4 березня 2014.
Петре, хочу чути і бачити тебе веселим і радісним, з наповненою вщерть добром і творчістю душею! Хочу бути з тобою ще довго тут, на землі. Про небо потурбується Бог. Тільки він визначить, де кому бути, спостерігаючи за нашими вчинками.
Обнімаю!
Книгу вишлю завтра. Привіт Галинці.
20 квітня 2014.
Христос воскрес!
Дорогий пане-брате Василю!
Вітаю з дивом Господнього воскресіння!
Добра, любові, нових творчих звершень і гармонії зі світом і ближніми.
У нас дощі. А після дощів несподівано виглянуло сонце і ми з Галею пішли до лісу. Як гарно співає птаство на славу Божу. Мабуть, добре на цьому світі бути птахом.
Обнімаю.
Петро Сорока.
20 квітня 2014.
Воістину воскрес! Навзаєм і вам наші вітання й побажання. А у нас зацвіли тюльпани! Тоня висадила цього року сотні тюльпанів і вони разом розцвілися різними барвами. Краса неписана!
На цьому світі, Петре, добре жити усім… крім людини. Бо лише вона одна знає, що помре. Мабуть таки людина і справді чужорідне якесь вкраплення на Землі.
Обнімаю.
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.